РІМІНСЬКІ ДИВІЗІЙНИКИ — В ОЧАХ БРИТАНСЬКОЇ КОМІСІЇ

Остап Сокольський



Зимою 1947 р. рімінських дивізійників переслухувала британська комісія для прочищування біженців. Завідував цією Комісією Д. Галдейн Портер і для британського уряду він виготовив звіт. Звіт цей, датований 21 лютого 1947 р., є надзвичайно прихильно написаний, і навіть Галдейн Портер у свому заключенні рекомендує признання дивізійникам статусу ДП.

Поза малими неточностями, щодо історії Першої Дивізії, час її існування, та сумніви щодо її формації зброї, звіт правдиво відтворює тогочасний стан, настрої та стремління дивізійників.

Портер звітує, що на день 16 лютого 1947 р. в українському таборі "відокремленого ворожого персоналу" перебувало 8,272 вояків Першої дивізії УНА, з чого 218 осіб були постійно затруднені в "робочих командах" поза табором. Пересічний вік Дивізії був нижче 30 літ життя.

На стан табору складалися слідуючі військові одиниці:

Перший піхотний полк                       1203

Другий піхотний полк                        1058

Третій піхотний полк                          1150

Артилерійський полк                          938

Запасний — рекрутський полк          2230

Постачання                                          320

Піонери                                                305

Фюзілери                                             281

Санітарна сотня                                  221

Зв'язок                                                  205

Протитанкова сотня                           156

Дивізійний штаб                                 125

Робітнича сотня                                  76

Армійський штаб                                4

Для перевірки дивізійників Комісія, в складі якої був тільки один, п. Бравн, який говорив по-російськи, використала українських перекладачів з-поміж полонених. Переслухала вона поверх 200 осіб: 47 з Першого полку, 49 з Другого, 46 з Третього, 30 зі Запасного і ще декілька осіб з інших частин табору. Сам Портер перепитував вищих старшин табору: пполк. Силенка, пполк. Нікітіна та майора Яськевича. Крім того, команда табору передала короткі інформації про Дивізію, якої точність Комісія перевірила у допитуваних. Хоча були деякі розбіжності щодо історії Дивізії, формації, то поважних розбіжностей не було, ані не викрито підозрілих осіб.

Жодні з вояків не мали німецьких військових документів, деякі з них предложили польські, та призналися, що служили у польськім війську, але не було ні одного, який би признався, що служив у совєтському війську, а пполк. П. Силенко предложив пашпорт виданий "1918 р. Демократичним Урядом України".

Відносно "важливого питання (крушал пойнт), чи в таборі були "совєтські горожани згідно з нашою (британською — О. С.) унтер-дефініцією", то Комісія не знайшла жодних доказів, крім інформацій, поданих дивізійниками. Подані місця народження, це звичайно села і присілки, які не позначені на звичайних мапах. З певністю комісія стверджує, що це "у великій більшості мешканці Польщі".

"Загальне враження комісії було... прихильне... вони (дивізійники) вражають всіх членів комісії, як чесні, наївні люди". Цей вислів про наївність дивізійників наглядно відноситься до їхнього стремління осягнути незалежність України, бо в іншому місці Комісія звітує ось так: "Стремління їхніх провідників (таборових — О. С.) про незалежність України є наївне і нереальне, але все-таки щире (дженюїн)".

Комісія устійнила, що дивізійники дотепер ще не були перевірювані британськими властями. Вони були перевірювані Совєтською місією, яка прибула до табору 13 серпня 1945 р. під командою полк. Яковлєва, ще під час побуту дивізійників у Белярії.

Ціль Совєтської місії була відокремити всіх совєтських громадян, отже, крім всіх тих, які жили в границях Совєтського Союзу, теж тих, які жили на схід від лінії Керзона і на захід від совєтсько-польської границі 1939 р.

Спершу місія Яковлєва частими відвідинами табору старалася переконати дивізійників, щоб вони добровільно повернулись домів, але як Місія британцям звітувала під впливом "впертої малої групи фашистів", дивізійники не голосились їхати домів. Всього зголосилось 50 осіб. Додаткова Совєтська місія під командою ген. Васільова прибула 20 серпня 1945 р., але зустрівши скрайно вороже наставлення таборовиків, які масово сіли на в'їздну дорогу в табір та не дозволили більше Місії в'їздити в межі табору, генерал разом з його персональним штабом виїхав вже 25 серпня. Залишилась ще Місія полк. Яковлєва і вона тут перебувала до кінця вересня 1945 р. Совєтська місія не залишила британським властям жодних звітів, крім оскарження, що "меншість тероризує більшість"... і тому нема добровільних зголошень на поворот домів.

Комісія Галдейн Портера радить британським властям: перевірити списки, виготовлені совєтським урядом і іншими та порівняти, чи є тут особи, оскаржені у воєнних злочинах, перевірити частини Дивізії, чи вони мають злий воєнний рекорд, і порівняти подані інформації щодо історії Дивізії, чи це відповідає правді. Добре теж було б перевірити ці факти із німецькими старшинами Дивізії, але, на жаль, їх тут не було.

Совєтська місія, перепитавши майже всіх дивізійників, ствердила, що майже всі вони є совєтськими горожанами, і тому це турбує Комісію Портера, який на основі британської дефініції совєтського горожанства стверджує, що "велика більшість... не є совєтськими горожанами", але, давши їм притулок, британці тим дадуть підставу совєтському оскарженню, що вони дають "притулок російським зрадникам".

Більшість дивізійників — це добровольці "німецьких збройних сил", які воювали проти наших союзників, Совєтської Росії і Юґославії і це дає "пріма фаце" підставу клясифікувати їх, як зрадників, отже, як непідпадаючих під статус ІРО", але за британською дефініцією по питанню національности мають право вибору — так звітує Портер. Вони не є совєтські горожани, бо місце їхнього народження і прожитку "була Польща і тому за нашою (британською — О. С.) дефініцією уникають російської кари за допомогу ворогові, і, правдоподібно, не підлягають карі польських властей, бо ця частина країни більше не є частиною Польщі".

Ми все-таки мусимо взяти до уваги мотиви, чому вони добровільно пішли на службу ворогові", — пише далі рапорт Портера — і на це складаються чотири головні причини:

а)  Надія вибороти правдиво незалежну Україну.
б)  Не знали, що роблять, бо другі українці, яких вони знали вже поголосилися.
в)  Менше з двох лих, радше, чим жити під совєтами.
г)  Нагода відплатити росіянам, яких вони називають "большевиками".

Тому вони правдоподібно не були, а тепер напевно не є в душі пронімецькі, а факт, що вони допомагали німцям можна уважати, що був припадковий, а не фундаментальний".

Портер у свому заключенні стверджує, що поведінка дивізійників від часу, коли вони піддалися британським властям, була гідна прикладу і "я рекомендую найбільш рішуче (мост стронґли), щоб усіх цих українців клясифікувати як ДП, і я ще хочу додати з усім притиском, на який я спроможний, що як це буде приняте, акція з місця мусить бути розпочата, — а не вдаватися до великопарних резолюцій, щоб запевнити, що ІРО (Інтернашонал Реліф Орґанізейшен) або ІҐСР (Інтернешнал Дженева Конвеншн Резолюшен) забезпечить їх як ДіПі, щоб італійський уряд, згідно з договором зі Совєтським Союзом не передав їх Совєтському Союзові, або перевезти їх всіх "лок сток і барел" з Італії ще заки цей договір увійде в силу".

Британський уряд послухав поради Д. Гайдейн Портера і вже в травні 1947 р. розпочав перевозити всіх дивізійників "лок сток енд барел" до Великої Британії.


ДЖЕРЕЛО:

Refugee Screening Commission:
"Report on  Ukrainians  in  S.E.R. Camp No. 374  Italy".
Public Archives of Canada R.G.  26, vol.   147,  File 3-43-1.

УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ

Василь Верига


Лютнева революція в Петрограді 1917 р. відбилася широким відгомоном по всіх закутках Російської імперії. Правда, були намагання недопустити вістей з Петрограду забороною публікування їх у пресових органах, що виходили в Україні. "Затримували ці вісті головним чином місцеві військові власті. Слід зважити, що більша частина території України входила до складу Київського й Одеського військових округів, була найближчим запіллям Південно-Західнього фронту, а цивільні власті цього району знаходилися в прямому й безпосередньому підпорядкуванні військовому командуванню. У Києві, наприклад, публікацію повідомлень про події в Петрограді заборонив начальник штабу Київської військової округи. Заборону було знято лише ввечері 2 березня. При цьому телеграми підлягали суворій воєнній цензурі навіть тоді, коли в Петрограді вже був створений Тимчасовий уряд".¹

В Києві влада перейшла безкровно до рук т.зв. Виконавчого Комітету, який обрала Рада об'єднаних громадських організацій міста Києва. Цей Комітет складався з 15-ти осіб і до нього з українців входили барон Федір Штейнґель, член ТУП, голова, Андрій Ніковський, секретар комітету та Сергій Єфремов, Микола Порш, д-р Микола Страдомський, який пізніше став комісарем міста Києва та ще один робітник з Арсеналу.²

Вслід за тим Тимчасовий уряд затвердив на губерніяльного комісаря дотеперішнього голову губерніяльної земської управи Михайла Суковкіна (того самого, якого пропонував петроградський відділ ТУП), а Дмитра Дорошенка його заступником. В скорому часі відбувся губерніяльний з'їзд представників від сільських громад, який вибрав Губерніяльний Виконавчий Комітет, до якого входили майже самі українці. Цей Комітет став видавати офіційний орган "Вісті Губерніяльного Виконавчого Комітету Київщини" в російській та українській мовах.³ Цим формально визнано українську мову, як урядову нарівні з російською. Тимчасовий уряд наказав губернаторам передати свої функції головам губерніяльних земських управ і з тим самим замінено всі старі царські органи влади новими — революційними, в яких брали участь також і українці.

Подібні процеси проходили по всіх інших губерніях України та їх повітах і волостях, як вислід петроградської революції. На місце старого автократичного царського режиму приходив новий демократичний лад. Весь цей процес не поминув й українських діячів, а головно членів всеукраїнського та понадпартійного Товариства Українських Поступовців (ТУП).

 Користаючи із змінених політичних умовин, провідні члени ТУП, які досі нелегально керували українським культурним життям під російською займанщиною, вирішили, що настав час до дії і треба взяти ініціятиву у свої руки. Розпочалося з того, що Рада ТУП видала першу відозву, в якій закликала українське суспільство організувати свої власні національні сили. На вислід цієї відозви довго не треба було чекати, бо революція зробила глибоке враження на все суспільство. Першим відгукнулося київське православне духовенство, яке на своїх зборах ухвалило піддержувати контакт з українською національною організацією. У висліді цього в Раді ТУП зголосилося двох священиків для нав'язання контактів. Прийшли також і представники від робітників.

Тим часом, не чекаючи навіть і відозви ТУП, розпочав свою діяльність пор. Микола Міхновський разом із капітаном Гоном, які на зборах Ради ТУП заявили, що в військових частинах уже сформувалися українські громади. Все це промовляло за створенням якогось всеукраїнського координаційного центру.

Щоб задоволити потреби української громади взагалі, було вирішено оснувати загальну організацію, яка об'єднувала б різні організації. І так 4 березня (17-го на н. ст.), тобто 2 дні після того, як у Петербурзі почав діяти Тимчасовий уряд, у Києві заіснувала репрезентативно-контактна установа під назвою Центральна Рада. Щоб уникнути різних негодувань та не допустити до непорозумінь поміж різними українськими групами, головство було призначено для проф. М. Грушевського, довголітнього члена ТУП, який повинен був у скорому часі повернутися з заслання. В той час проф. Грушевський був уже визнаним авторитетом у провідних українських колах і, коли з кінцем березня він повернув до Києва, йому одноголосно передано головство Центральної Ради. Заступником його вибрано Володимира Науменка, а товаришами голови Дмитра Антоновича та Дмитра Дорошенка.

Новостворена Центральна Рада, виступаючи в імені українського народу, вислала привіт голові Тимчасового уряду князеві Львову й міністрові юстиції Ол. Керенському, висловивши у своїй телеграмі надію, що "у вільній Росії задоволено буде всі законні права українського народу". П'ять днів пізніше (22 березня) Центральна Рада видала відозву "До Українського Народу", в якій на самому початку говорилося:

"Народе Український! Впали вікові пута. Прийшла воля всьому пригніченому людові, всім поневоленим націям Росії. Настав час і Твоєї волі і пробудження до нового вільного, творчого життя після більш двохсотлітнього сну. Уперше, український тридцятьмільйоновий народе, ти будеш мати змогу сам за себе сказати, хто ти і як хочеш жити, як окрема нація. З цього часу у дружній сім'ї вільних народів могутньою рукою зачнеш сам собі кращу долю кувати".⁴  

Але вже при складанні тексту цієї першої відозви виникли різниці думок між представниками трьох різних політичних середовищ: Міхновський зі своїми однодумцями вимагав, щоб негайно приступити до організування самостійної української держави та сповістити про це український народ таки вже в першій відозві Центральної Ради.⁵ Члени ТУП мали застереження практичного порядку. "Оповістивши творення державности, треба те дійсно й робити, — казали вони, — а в українців не було на те досить сил, а то й досвіду. Творити державу та всі державні органи, "не маючи ніякої мілітарної сили й маючи в той час проти себе ворожість усієї неукраїнської людности", прямо не можливо. До державної самостійности прямувати ступнево, крок за кроком".⁶

Проти негайного проголошення виступили також і соціалістичні українські партії, соціял-демократи та новостворена Українська Партія Соціял-Революціонерів. Обі ці партії твердили, що Центральна Рада насамперед повинна присвятити всю увагу соціяльним питанням, здобути собі довір'я українських мас і щойно тоді братися до розв'язки політичних проблем. Не бажаючи зривати консолідацію українських сил, Міхновський вже на самому початку, поступився своїм опонентам, сподіваючись, що вони скоро зорієнтуються в ситуації і, як українські патріоти, перейдуть на самостійницькі позиції. У висліді цього в своїй першій відозві Центральна Рада, хоча й підкреслила окремішність українського народу, як окрему націю, узалежнила дальшу його долю від вирішення всеросійських Установчих Зборів. ⁷

16 (29) березня відбулася в Києві величезна маніфестація п. н. "Свято Революції", в якій взяли участь майже всі прошарки населення міста та підміських сіл, як також усіх політичних напрямків. Величавий похід проходив головними вулицями міста при співучасті війська. Першими в маніфестаційному поході йшли три російські групи, усі під червоним прапором та під звуки Марсельєзи, але з різними лозунґами-кличами, залежно від партійної програми. Російські соціял-революціонери та соціял-демократи (меншовики) домагалися скликання Установчих Зборів, які мали б вирішити майбутнє Російської імперії. За ними ішла добре зорганізована та здисциплінована група соціял-демократів (большевиків) на чолі з братами П'ятаковими із транспарентом "Вся власть совєтам" (вся влада радам). Але всі ці російські групи були відносно невеликі.

Добре зорганізованою була також і українська група, яка своїм числом перевищувала всі три російські. Напереді українці несли величезний жовто-блакитний прапор, а далі за ним, на всю широчінь вулиці, транспарент з написом "Хай живе вільна Україна". ⁸ В переході групу вітали оплесками тисячі глядачів, з посеред яких лунали оклики "хай живе вільна Україна". В цей день увесь Київ був на вулицях, біля вікон або на бальконах кам'яниць, — стверджують учасники. Кожну російську групу, що проходила перед будинком київської Думи вітав хтось із представників міської Думи, ⁹ яка все ще складалася головно з москалів. Коли українська група підійшла під будинок із кличем "Хай живе вільна Україна", представники міста розгубилися й не було кому її привітати, дарма, що це була найбільша група. Але не розгубилися демонстранти, які збентеженим членам міської Думи кинули ще один клич: "Хай живе український Київ". ¹⁰

Київська демонстрація показала зовсім наглядно, що все що було російське — сконцентрувалося під червоними прапорами а все ,що почувало себе українським — ішло під жовто-блакитними прапорами та вличем-вимогою — "Вільна Україна". ¹¹

Виступ українців на загально-київській маніфестації виявив перед своїми і перед чужинцями, що українська стихія живе і довговікові намагання здушити український нарід не дали бажаного висліду. Для мобілізації українських сил, як і для показу всім ворогам українського руху, Центральна Рада відзначила дня 1 квітня шевченківські роковини українською маніфестацією в Києві. "Своїм ґрандіозним характером, своїм одушевленням, своїм ентузіязмом вона перейшла всі наші сподівання — писав очевидець Дмитро Дорошенко. — В ній узяло участь понад сто тисяч людей... Одна за другою надходили громади, групи, корпорації: школи, гімназії, товариства та багато війська — всі з українськими жовто-блакитними прапорами, ¹² яких разом нараховувало коло 300. Маніфестанти у супроводі оркестр ішли під прапорами з написами: "Вільна Україна у Вільній Росії", "Душу й тіло ми положим за нашу свободу", "Автономія України", "Самостійна Україна з гетьманом на чолі", "Хай живе федеративна республіка". ¹³ Похід, який замикала група селян з поблизьких сіл, пройшов від університету через Хрещатик до Міської Думи, а далі до площі св. Софії. Цим разом маніфестантів вітали з балькону Міської Думи президія Виконавчого Комітету та начальник Київської Військової Округи ген. Ходорович, який по-військовому вітав українські прапори. Тут же проф. Грушевський виголосив промову, в якій закликав усіх присягнути на прапор Шевченка, що будуть битися і не зложать зброї аж поки рідний край не дістане автономії. Ентузіястична юрба винесла Грушевського на другий поверх Думи й поставила його на бальконі побіч членів міської Думи. Після цього похід вирушив на площу св. Софії, де маніфестантів зустріло духовенство з хоругвами під гомін дзвонів Софійського собору. Тут же на Софійській площі відправлено панахиду за мучеників України, посвячено прапори українського полку та відбулося величаве віче. На пропозицію Грушевського віче схвалило резолюцію, якою вітало відновлення народовластя в Україні й вимагало скликання установчих зборів, які мали б ствердити автономний лад в Україні та постановило вимагати від Тимчасового уряду, щоб він "міцно зв'язав справу автономії України з інтересами нового ладу... й зробив усі заходи, щоб надати український національний характер публічним установам... В справі переведення цих постанов у життя, — говорила резолюція, — віче доручує Українській Центральній Раді порозумітися з Тимчасовим урядом".¹⁴

"Українська маніфестація була переломовим моментом в розвитку українського руху в Києві: тепер відразу, і свої і чужі побачили, що українство — сила, що за ним маси, а не якісь окремі гуртки..." На цій маніфестації провідники української національної революції "вперше почули твердий ґрунт під ногами, почули себе господарями в своїй хаті"¹⁵, а проф. Грушевський був визнаний як бездискусійний голова.

Дня 1 квітня Центральна Рада влаштувала українську маніфестацію, щоб перевірити свої сили і показати населенню столиці свою зорганізованість та одностайність. Ця маніфестація стала величезним національним святом, що піднесло на дусі всіх українців порозкиданих на широких просторах російської армії і фльоти. Поверх сто тисяч людей взяло участь у цій маніфестації з національними жовто-блакитними прапорами, а між ними пару десятків тисяч узброєних українців-вояків, студентів високих і середніх шкіл.

Усі ці маніфестації були чи не найкращим виявом українського населення, що воно хотіло не тільки соціяльних, але також політичних змін, воно хотіло волі для України. "Гасло вільної
України було першим етапом у свідомій боротьбі за українську державу. Це був перший крок умасовлення української національної ідеї, після якого мали наступити дальші етапи і дальші кроки. Київ пробудився до нового життя а з ним пробудилась і ціла Україна".¹⁶

Одначе, як виявилося доволі скоро, Українська Центральна Рада не була одинокою, що суперничила з Тимчасовим урядом за владу в Україні. Російська "революційна демократія", хоча й не заперечувала права на самовизначення народів і демократичні свободи, все-таки вважала, що це до українців не повинно відноситися. На провідну ролю в Києві зголосили свої претенсії ще дві організації, а саме: "Совєт солдатських депутатів", на чолі з москалем П. У. Незлобіном, та "Совєт робітничих депутатів", який очолював капітан Карум. Як в одній так і в другій раді головну ролю грали москалі й жиди, російські соціял-демократи і соціял-революціонери.

Перед відкриттям Конґресу по Києві в неукраїнських колах стала ходити чутка, що Конґрес має оповістити себе Українськими Установчими Зборами та взяти всю державно-політичну владу в свої руки. Російські кола дуже тим затрівожилися і посипалися погрози на адресу Центральної Ради.

В останніх днях березня "солдатська" та "робітнича" ради депутатів відбували своє спільне засідання й забажали говорити з представниками Центральної Ради у справі майбутнього революції. З невідомих причин Центральна Рада, замість говорити з ними у себе, вислала свою делегацію на чолі з самим Грушевським на спільні збори президій цих рад. Голова зборів Нєзлобін різко виявив українській делеґації, що "домагання автономії у теперішню хвилю це — удар в спину революції і що на всякі спроби фактичного переведення цієї автономії революційна демократія відповість баґнетами".¹⁷

Це був чи не найкращий сигнал для провідників української революції, що лютнева революція змінила режим у Петрограді, але не змінила московської психіки і бажання москалів панувати над Україною та продовжати свою колоніяльну політику.




(Далі буде)




___________________  
¹ В. Л. Харитонов. Лютнева революція 1917 року на Україні. Харків, Вид-во Харківського університету, 1966, стор. 119.  
² Д. Дорошенко. Мої спомини про недавнє минуле. Мюнхен, Укр. вид-во, 1969. Стор. 82. (Далі: Його ж: Недавнє минуле).  
³ Там же, стор. 83.
⁴ Д. Дорошенко. Історія України 1917-1923. Ужгород — Нью-Йорк, Булава, 1954, т. 1, стар. 46.
⁵ П. Мірчук. Микола Міхновський. Філядельфія, ТУСМ, 1960, стор. 57. ⁶ В. Винниченко. Відродження нації. Відень, 1920, т. 1, стор. 225.
⁶ В. Винниченко. Відродження нації. Відень, 1920, т.1, стор. 225.
⁷  Мірчук, цит. праця, стор. 59.
⁸М. Ковалевський. При джерелах боротьби. Інсбрук, Накл.  М. Ковалевської, 1960, стор. 276.
⁹  А. А. Гольденбейзер, "Из киевскихъ воспоминаний, 1917-1922". Архивъ русской революции. Берлин, 1922, т.6, стор. 164.
¹⁰   Ковалевський, цит. праця, стор. 277.
¹¹ Там же.
¹² Дорошенко, Недавнє минуле.
¹³  В. Кедровський. 1917 рік. Вінніпеґ, Тризуб, 1967, стор. 58-59.
¹⁴  Киевская мысль, Но. 79, 1917, цит. В. Кедровський, цит. праця, — стор. 59-60.
¹⁵ Ковалевський, цит. праця, стор. 278.
¹⁶   Дорошенко, Недавнє минуле, стор. 90.
¹⁷   Там же, стор. 92.

ПРО "ПЕРШУ" і "ДРУГУ" УКРАЇНСЬКУ ДИВІЗІЮ ТА ІНШІ НАЗВИ

Р. Колісник


Звичайно з усякими назвами є чимало клопотів й непорозумінь. Часто буває, що навіть ім'я і прізвище людини загал добре не знає, бо "офіційно" вона називається так, товариші його знають по прізвиську, родина кличе його здрібнілими іменами, колись ще за старих часів дехто його знав тільки по псевдові, у газетах підписується "анонімами" чи криптонімами. З цього прикладу читач побачить, що задовільно й безсумнівно вияснити всі видозміни і значення української дивізії (тої, з 2-ої світової війни) ледве чи вдасться.

Отже, почнімо спочатку. Дивізія мала офіційну німецьку назву, яка мала кілька видозмін, як видно з німецьких документів. Головне, що вона носила число 14-ої дивізії зброї СС. В дужках згодом, також в німецькій назві, додавано "галицька ч. 1" чи "українська ч. 1". Отже, "по-німецькому" вона була чотирнадцята, а "по-галицькому" чи "по-українському" (таки в німецькій назві) вона була "першою". У самі нюанси назви не будемо входити, щоб не плутати вияснення ще більше.

Очевидно, що під час вербувальної акції чи пізніше в газетах і журналах ці назви були перекладувані на українську мову різними людьми по-різному. Дехто навіть ще досі притримується певної версії назви, хоч це має маловажне значення.

В кінці 1944 року німці запропонували українцям створити Український Національний Комітет як репрезентанта українського народу. Але вони наполягали, щоб УНК був складовою частиною російського "Комітету Визволення Народів Росії", який очолював ген. Андрій Власов. Українці від цього категорично відмовились. Тому щойно 12 березня 1945 року Юлій Розенберґ, райхскомісар східніх земель, потвердив створення Комітету "як єдиного представника українського народу". У тій деклярації він також обстоював думку, "щоб українські військові частини зібрати разом в українську визвольну армію".

Головою УНК, на пропозицію президента УНР А.Лівицького, став генерал Павло Шандрук, якого президія УНК призначила 17 березня 1945 року командувачем Української Національної Армії. УНК видав свою деклярацію, а генерал Шандрук окрему відозву до українських вояків.

Генерал Шандрук уважав своїм першим обов'язком перевести 14-ту дивізію зброї СС, тобто українську дивізію ч. 1, в дужках, чи 1-шу українську дивізію в Українську Національну Армію. І так ця дивізія стала "1-ою Українською Дивізією Української Національної Армії", а товариство колишніх її вояків носить назву "Братство кол. вояків 1-ої Української Дивізії Української Національної Армії" чи в скороченні "Братство кол. вояків 1-ої УД УНА". (Тут слід додати примітку: — Дехто твердить, що така "чудернацька" назва "перша українська дивізія української національної армії" — два рази українська — була тим оправдана, що в цю армію плановано було включити також іншонаціональні дивізії зброї СС, наприклад, білоруську, яка правдоподібно була б називалася "перша білоруська дивізія української національної армії". Логіку й силу аргументу треба залишити для самого читача. Друга примітка: Досі Братство кол. вояків 1-ої Української Дивізії Української Національної Армії ще не вдалося узгіднити перекладу назви цієї організації на англійську мову. Коли спершу була проблема з перекладом німецької назви на українську — виглядало, що німці також не знали докладно, яку офіційну назву дати цій дивізії — то тепер є проблема з відворотним перекладом з української на інші мови. Та цьому нема що дивуватися, бо така наша традиція, що ще досі еміґрація чи діяспора не спромоглася на видання одного узгідненого правопису української мови).

Але забудьмо за "цивільні" справи й повернімося до "військових". Генерал Шандрук також робив заходи — як це він пише у своїх спогадах — для створення другої української дивізії, на командира якої він призначив полковника Петра Дяченка. 28 березня 1945 року відбулася присяга близько 1 900 вояків в Німеку під Берліном.

Очевидно, що плянування і намагання — це одна справа, а практичний результат — інша. Напротязі такого короткого часу, в обставинах розвалу Німеччини, не могло відбутися формування Української Національної Армії, хоч генерал Шандрук прибув до дивізії (першої), провів присягу на вірність Україні й відступив з нею після капітуляції Німеччини на Захід. До кінця війни командиром дивізії (першої) був німецький генерал Фріц Фрайтаґ. Які успіхи мало формування у дивізію (другу) частини під командою полковника Дяченка й який він мав зв'язок з Шандруком, чекає вияснення.

Як бачиш, читачу, справа не така проста. З неї можна б написати велику працю з ономастики і ще більше заплутати її, тим більше, що дивізії, армії чи ранґи можна багато легше творити після війни в "цивілю", ніж серед бойових обставин. Але народ, як з усім іншим заскладним, так і з вищеподаними назвами давав і дає собі раду.

Коли була ще одна дивізія (перед битвою під Бродами), вояки просто називали, що вони "дивізійники". Так і їх знав народ. Але вже після розбиття дивізії під Бродами, коли її переформовано, при зустрічі вояків-дивізійників, як правило падало питання: "Ти з якої дивізії? З першої чи другої?" Очевидно, це відносилося не до назви, а до часового порядку, тобто, що первісне формування було "перше", а переформування після битви під Бродами було "друге". Далі також вважалося серед вояків, що вояки з "першої" дивізії були "першорядні", а з "другої" — "другорядні", як щодо виряду, так і до моралі чи якости вояка (не з вини самого вояка, а обставин, методи вербування, призову тощо). Ще й досі деякі кол. вояки з тої "першої" дивізії, тобто з-перед битви під Бродами, заявляють, що вони з "першої", а не з "другої" дивізії і їх ніхто не переконає, що в дійсності не було ні "першої" ні "другої" дивізії, а була тільки "перша" й аж під кінець війни десь там під Берліном почалися заходи генерала Шандрука творити "другу" дивізію, яка з тамтою "другою" (переформованою після битви під Бродами) не мала нічого спільного.

Після такого довгого викладу треба все таки ствердити, що найвигідніше вживати назви "дивізійник" і тоді цю назву кожний без труднощів зрозуміє, а всі офіційні назви й досліди залишити, як ми часто твердимо, для наступних поколінь разом з нашою військовою традицією. Хай ці наступні покоління ламають собі голови, якщо матимуть на це час і охоту.

ЗМІНИ НАЗВ УКРАЇНСЬКОЇ ДИВІЗІЇ "ГАЛИЧИНА"

Юрій Тис-Крохмалюк


Ще в 1940 році шеф Головного Уряду СС Ґоттльоб Берґер робив старання зреалізувати ідею створення європейських СС, як еліту збройних сил і контрольний орган "нової Европи". У виду жорстокої політики Гітлера ідея Берґера не мала в той час виглядів на здійснення, тим більше, що він обстоював рівнорядність всіх народів, з осібна народів сходу Европи, які в ідеології націонал-соціялістичної партії уважалися покидками — унтерменшами.

Чільні партійці, Ф. Рідвеґ, а опісля полк. Шпарман, почали організувати прихильників ідеї Берґера в самому Головному уряді СС, притягаючи до співпраці противників супремації Німеччини і понижування інших народів. Довкола такого центру почав діяти рух молодих під проводом гурта членів збройної сили СС, тобто старших фронтових дивізій СС, та високих цивільних урядовців партії. Слід відзначити, що ще у квітні 1941 року Берґер почав акцію за створенням українських збройних сил з полонених совєтської армії на випадок вибуху війни з СССР, яку плянували в Берліні, та з полонених українців з польського війська. Цю ідею Гітлер відкинув, як таку, що підкопує основну ідеологою партії про раси.

Ця зорганізована опозиція проти Гітлера не була єдиною. У підпіллі організувалася інша група у вермахті, яка виявилася атентатом на Гітлера в липні 1944 року.

У цій частині моєї праці залишаю поза увагою усі часто дуже цікаві проблеми, що відносяться до дивізії "Галичина", але подаю тільки у великому скороченні те, що мало свій вплив на різні зміни назви нашої формації.

В місяць після поразки Сталінґраду, опозиційна група в СС, до якої належав теж губернатор Галичини Вехтер, прийшла до переконання, що ця поразка є доброю нагодою для організації українських формацій. Губернатор Вехтер запропонував Гіммлерові сторити українську дивізію і тим самим скріпити існуючі дивізії СС, фронтові формації сильно скровавлені на совєтському фронті.          

В той час у вермахті існували вже без дозволу Гітлера численні відділи східних народів звичайно ніби добровольці, або такі, що зголосилися до помічних служб як цивільні робітники. Хоч звичайно німецькі війська не зважали на те, чи молоді люди зголосилися добровільно чи були взяті силою, все-таки офіційно вони були добровольцями, бо міжнародний женевський договір забороняв рекрутувати до війська чужинців з окупованих країв та інших чужих громадян.

4 березня 1943 року після попередньої особистої розмови, Вехтер вислав листа Гіммлерові з пропозицією створення української збройної формації.¹

Гіммлер відбув конференцію з Гітлером, на якій затверджено пропозицію Вехтера з тим, щоб виключити назву "українська", а вжити "галицька" дивізія. Вехтер одержав в тій справі відповідь Гіммлера у листі з датою 28 березня.² Вехтер погодився на ту вимогу, бо в той час було неможливо мати слов'янські з'єднання, а зокрема українців у елітних формаціях зброї СС під їхньою національною назвою. Великим досягненням було те, що Гітлер погодився на формацію дивізії, коли для України і сходу взагалі заборонив творити з'єднання більші від куреня. Під впливом вістки про дозвіл Гітлера, фельдмаршал фон Клюґе, командир Середньої групи Східнього фронту зажадав вияснення східньої політики та створення національних комітетів і військових з'єднань народів Сходу. 24 березня німецьке радіо проголосило, що у Харкові створився Український Воєнний Комітет з метою виставлення української армії.³ Можна різно коментувати цю вістку автора, але Райтлінґер пише теж, що в травні у Львові почався набір до новоствореної дивізії СС.

12 квітня 1943 року на нараді високих членів уряду і СС рішено створити формацію якої назвою є "СС добровольча дивізія "Галичина" "SS Freiwilligen Division Galizien". Зложено теж щось у роді "статуту", який губернатор Вехтер мав проголосити у Львові 28 квітня. Треба думати, що на конференції обговорено і те, що українці не будуть вдоволені ні назвою, ні приналежністю до СС, але, мабуть, виходу не було з причини партійної доктрини і становища партійних кіл в Україні, як теж численних русофілів у Німеччині. Це було б революційним ударом по партії, та ще у так критичний час війни.

На нараді відчувалися теж розбіжності у справі призначення дивізії, а з тим і її назви. Багато голосів було за створенням поліційних полків, що остаточно відпало з психологічних причин. З тих же причин Гіммлер уже 14 квітня видав наказ, що дивізія матиме фронтовий характер, буде складатися з українців — греко-католиків і буде називатися "Галицька дивізія" "Galizische Division", українських націоналістів не можна приймати до цієї формації.

Успіх акції набору (зголосилося понад 80000 добровольців і напливали дальші зголошення) збентежив німців. Русофільські і протиукраїнські елементи у проводі СС перекинули частину добровольців на вишкіл у Францію, де створено з них поліційні полки. На протест Військової Управи ця акція не вдалася і згадані полки включено до дивізії.

Але на маніфестації 28 квітня губернатор Вехтер проголосив проклямацію, в якій повідомив, що Гітлер вирішив дати Галичині привілей боротися при боці Німеччини у війні найбільшого європейського зудару з большевизмом і для тієї цілі авторизував створення "СС стрілецької дивізії Галичина". (SS Sshuetzen-Division Galizien).⁴ 2 липня Берґер, який повинен був знати рішення про назву дивізії подав, що до "Леґіону Галичина" ("Legion Galizien") зголосилося 80000 добровольців. ⁵

30 червня 1943 Гіммлер видав наказ, що Дивізія має називатися "Ґаліцієн", а вояки — "галіціянер", і, хто не застосується до наказу, буде покараний. Тут нова розбіжність. 28 квітня Вехтер говорив, що в Дивізії командна мова буде німецька, а наказна українська і подав число зголошених українців, а не "ґаліціянер". Врешті до тих наказів і змін цілком не достосувалися старшини, підстаршини і вояки Дивізії, називаючи її "Українська Дивізія", а часом з додатком "Галичина". Тільки на початку вишколу деякі німецькі інструктори у своїх доповідях і поясненнях називали нас "ґаліціянер" але дуже скоро змінили назву на "українер".

У відповіді на заборону Гіммлера, Вехтер вислав до нього листа, у якому пояснював, що в Галичині українці мають свою українську культуру й історію, високі школи, пресу і книжки та свою українську національність. В Галичині живуть теж поляки і німці, але до дивізії приймається тільки українців. Цей лист вказував або на зміну у поглядах губернатора, бо при перших спробах здобути дозвіл на збройну формацію він не протестував проти назви "Ґаліцієн". Можливо теж, що його лист був пробою, провірити, чи не прийшов час на введення назви "українська" дивізія.

Спроба не вдалася, бо листом з 14 липня 1943 Гіммлер заборонив ще раз вживати назву "українська дивізія" та згадувати українську національність у зв'язку з Дивізією "Галичина" взагалі на всі часи. Цього листа розіслано 30 червня 1943 до усіх командирів сотень і вищих старшин на вишколі та до відділів СС воєнних звітодавців. І тут Гіммлер вживає назви "дивізія Галичина" як скорочення, хоч так не повинно бути.

30 липня 1943 опубліковано нову назву Дивізії: "СС Добровольча Дивізія Галичина" (SS Freiwilligen Division Galizien⁶ в публікації СС головного Уряду. У зв'язку з нумеруванням усіх дивізій зброї СС нам припало число "14". Ціла назва звучить: 14-та СС добровольча дивізія "Галичина". В тому ж наказі змінено числа полків з 1 і 2 на 29 і 30. Але уже 12 листопада 1943 доповнено Дивізію третім полком ч. 31 та змінено їхню назву на 14-ті.

22 жовтня 1943 опубліковано назву 14-та Галицька СС добровольча дивізія (14 Galizische SS-Freiwilligen Division). Ця назва була в ужитку перед попередньою, але певности в цьому немає. Знайдено теж і назву "Галицька СС добровольча піхотна дивізія" і останньо появляється в рапортах про побут Гіммлера в Нойгаммері 16 травня 1944. Назва з 22 жовтня дотривала без змін до літа 1944 року.

27 червня 1944 маємо проголошену нову назву: 14 Ваффен-ґренадирська дивізія СС (галицька ч. 1), — 14. Waffen-Grenadier - Division der SS (galizische No. 1).

Слово Зброї (Ваффен) означало, що дивізія не є німецькою, чи германською, а складається з вояків інших національностей. В деяких джерелах подається, що додаток "Ваффен" появився з днем 30 червня, тобто три дні пізніше. ⁷ Зникла теж назва "добровольча", яку пропущено з невідомих міркувань.

Врешті з днем 12 листопада дивізія дістає назву 14-та Ваффен-ґренадирська дивізія СС (українська ч. 1). 14 Waffen-Grenadier - Division der SS (Ukrainische Nr. 1). Командир Фрайтаґ однак не подав цієї зміни у наказі, хоч вістка про нову назву розійшлася і деякі вояки носили на щапці тризуб. Зате про зміну повідомив тільки старшин, які були приділені до штабу Дивізії. У моїх записках з того часу читаю:

2 листопада 1944 нові вістки: наша дивізія має назву "українська". 17 листопада 1944. З 16 листопада дивізія зветься "українська ч. 1" і має стати базою для корпусу. 20 листопада: Вернувся з Берліну Фрайтаґ, був там у справах дивізії. Нині при обіді розповів Л. Макарушці й мені, що німецький уряд не буде окупувати України ні жодної її території. Наша ціль — говорив Фрайтаґ — допомогти створити українську вільну державу. Він запропонував нам подумати над новими відзнаками Дивізії з галицьким левом і тризубом".

В березні Гітлер погодився передати Українську Дивізію до Української національної Армії. 25 квітня 1945 командир УНА ген. Шандрук провів присягу делегатів Дивізії і формація дістала назву 1-ої Української Дивізії УНА і тим самим зірвала організаційні зв'язки з формаціями СС. Відповідний акт появився наказом Дивізії ч. 71 за підписом ген. Фрайтаґа.⁸)



___________________________
¹ Лист Вехтера до райхсфюрера СС зі Львова 4 березня 1943 р.

²  Лист райхсфюрера Гіммлера до Вехтера 28 березня 1943 р.
Dmytryshyn   B., "The Nazis and the Volunteer Division  'Galizia' ", Slavic and East European  Review vol. XV, No. 1, February 1956.

³  Reitlinger  G., "Die  SS, Tragsdie einer deutscher Epoche", Muenchen 1957, стоp. 200-204.

⁴ Das Diensttagebuch der deutschen Generalgouverneurs in Polen 1939-45, Stuttgart. стоp. 696.

⁵ Bender and Taylor, Waffsn SS, San Jose 1975, cтоp. 22.

 ⁶ SS FHA, Amt der Waffen SS, Org. Tgb. Nr 982/43, Tem Bender and Taylor, стоp. 8.

 ⁷ Verordnungsblatt der Waffen SS,   15/8,  1944, Nr  16.
Докладна аналіза різних дат у кількох джерелах знаходиться у цитованій праці Bender and Taylor, стоp. 9.

 ⁸ Перйодик Verbindunsoffizier SS, Nr  862, 12  Nov. 1944. Дата публікації вказує, що рішення змінити назву мусіло відбутися раніше.