КОЛИ ДІЙСНІСТЬ ПЕРЕВИЩУЄ ФАНТАЗІЮ

 

 Декілька слів про пполк. Романа Долинського

 

                 1941-ий рік. Половина травня. Був чудовий справжній український ранок, але в повітрі „щось висіло" - заносилося на „бурю", чи зудар. Кожний відчував (а може це були лише бажання?). Правник, передвоєнний маґістер прав, а тепер працівник домоуправління міста Бережан, Володимир Пришляк, від самого ранку був якось неспокійний, а причини були. В Галичині шалів московський терор-вивози населення на Схід. Почалося від поляків-колоністів, а тепер перейшло на українську інтеліґенцію і свідомих селян, а що маґістер був зв'язаний з українським підпіллям, то причин до неспокою не бракувало. Зайшовши до бюра - праця якось не бралася. Не міг зібрати думок. Кажуть, що передчуття не заводить... Десь біля год. 9-ої ввійшов до бюра високої ранґи енкаведист. Серце у Володимира підскочило до горла, в грудях заперло віддих... Кінець - подумав...

                - Драстє (здравствуйте), - привітався енкаведист.   

                - Драстє, - гейби з-за гробу відповів Володимир.                

                - У меня єсть желаніє, мнє нужна квартіра.

                 Опам'ятавшися трохи, Пришляк завважив, що „отоки" (обведення) на кашкеті не блакитнього кольору, а зеленого. Значить - пограничник. Вигляд пограничника людяний, европейський, симпатичний. Завваживши, що Пришляк має труднощі з російською мовою, енкаведист перейшов на українську, з галицьким акцентом. Називається Роман Долинський, майор прикордонних військ НКВД. Приїхав із Далекого Сходу на один місяць відпустки і потребує приміщення... Очевидно, приміщення знайшлося.    

                                                                                                                                                                                                        * * *

                  Дещо з характеристики Романа Долинського. Був надзвичайно товариський і веселої вдачі. До стрільців відносився не як строгий командир, а як друг і рідний батько - через те був люблений стрільцями. Як вояк - не відмовився від чарки.

                 Пригадався Великдень на фронті. Десь хлопці роздобули яливку і кухар нам приготовив смачний обід (наступного дня вже наступила капітуляція), а полковник роздобув ще слівовічкі. За чаркою підходив до кожного з нас і бажав не так веселих свят, як щасливого закінчення війни.

                 - Випиймо, десятнику, бо хто знає, чи ще зустрінемось колись, якщо зустрінемося взагалі?

                  Це була остання наша зустріч!

                  Якщо часом „вийшов з рівноваги", а у війську таке буває - діставав раптом біль голови й „загикувався". Після Бродів у Нойгаммері, так аби не забути, проводив з нами легку муштру, теж обговорювали наслідки останніх боїв і причини катастрофи. Тоді я довідався, що для Східного фронту одна порядна дивізія - це „добрий сніданок"! В Америці, подібно як і його дружина, працював звичайним робітником. Помер молодо - всього 60 років. Збираючися до праці, в часі гоління, дістав нагло параліч („строк"), а що в той час в хаті нікого не було, то він пролежав на підлозі аж до вечора, поки не прийшла дружина і щойно тоді відвезено його до лічниці, де закінчив своє бурхливе життя.

                  Похоронено на американськім цвинтарі, місцевість Ровей, бо в той час православний Бавнд Брук нерадо приймав католиків (сьогодні протилежно - більше католиків, ніж православних).

                  На мої завваги і старання перенести тлінні останки до Бавнд Бруку не увінчалися успіхом. Ще й тепер можна його, ініціятора і основника Братства охорони воєнних могил „Броди-Лев" і його дружину перехоронити на український цвинтар.

Василь ПЕЛЕХАТИЙ

 десятник-підхор. 1-ої автомобільної сотні

                       дивізійного постачання

ВЕЛИКИЙ ПРИЯТЕЛЬ ДИВІЗІЙНИКІВ

                   У 90-ліття з дня народження сотника Богдана Панчука

                  В одній промові сотник канадського літунства Богдан Панчук заявив: „Як би я жив в 1943 році в Галичині, я теж став би був вояком дивізії „Галичина". Народився 8 лютого 1915 року в провінції Саскачеван, у 1940 році зголосився до повітряних збройних сил Канади. Після війни він організував допомогу українським втікачам в Европі. Помер 20 червня 1987 року в Монтреалі. Похований, на його бажання, на дивізійній секції цвинтаря ім. св. Володимира Великого в Овквіл, біля Торонто. (Докладніше про його життєпис див „ВК" ч. 4, 1987). Нижче містимо його спогад про УД з книги „Герої свого дня"(Heroes of Their Dai. Multicultural History Society of Canada, 1983) та гумористичний нарис про візиту сот. Панчука в Ріміні з журналу "Оса", 1947.

                                                                                                                                          Редакція

 Зв'язки з дивізією „Галичина"

                 Досі небагато канадців знало про дивізію „Галичина". До нас (канадського бюра в Англії) приходили делегації та давали інформації про цю військову формацію. Я дещо прочитав і знав, що її вояки зложили зброю перед британцями в Австрії та їх перенесено до табору в Ріміні, Італія. Втікачі в Німеччині поінформували мене про них і я передав ці відомості до Комітету українців Канади та Злученого українського американського допомогового комітету у Філядельфії. Деякі матеріяли ми переложили на англійську мову для британських і американських чинників. Ми все робили, що можна було, щоб поінформувати Захід про дивізійників - хто вони, де вони були і т. д. Ми хотіли домогтися, щоб їх невірно не потрактовано, як воєнних злочинців чи нацистів.

                 Цікавий випадок скоївся в Лондоні у 1946 році. Старший лейтенант літунства Йосиф Романов був перенесений з воєнного театру Бурма-Індія до Англії й тут, перед своїм поверненням до Канади, возив літаком „ДЦ-3-Дакота" достойників до Брусселі, Парижу, Франкфурту. Одного дня він прийшов до нашого клюбу й запитався: „Я завтра лечу до Риму, може хтось хоче полетіти зі мною?". Я відповів, що не можу, бо повертаюся поділово до Німеччини. Сотник Петро Смильський, який мав відпустку, каже: „Я можу їхати, але як це зробити?". „Вел, - каже Йосип, - я цей рейс знаю напам'ять. Бо літаю весь час. Я не потребую навіґатора. Мій навіґатор хоче погуляти пару днів у Лондоні, а ти сядеш на його місце в літаку". Так Петро Смильський, дантист, в уніформі офіцера летунства полетів як навіґатор до Риму.

                 Ми використали цю нагоду, щоб познайомитися з єпископом Іваном Бучком, який очолював Український допомоговий комітет в Римі, а через нього з дивізійниками, які в таборі в Ріміні перебували як Surrendered Enemy Personnel (персонал противника, що здався). Ми вже отримали пошту для полонених, яку ми не могли безпосередньо їм передавати. Від владики Бучка ми дізналися, що теж від полонених є пошта до Канади й США. Важливо було теж віч-на-віч зустрітися з полоненими. Романов і Смильський зустрінулися з єпископом Бучком. Він післав своїх людей до Ріміні, щоб привезти потрібні річи, а через це Романов мусив відложити відлет до Лондону. Хоч погода була добра, він сказав своїм пасажирам, що через погану погоду їм треба залишитися в Римі довше, ніж вони плянували.Так вони провели три дні в Римі. Своє завдання ми виконали й нав'язали прямий контакт з табором в Ріміні. Згодом ми могли допомогти їм під час перевозу з Італії до Великої Британії в 1947 році. А вже в 1948 році майже всі дивізійники перейшли на цивільний статус.

                   Згодом ми отримали більше інформацій з листів та контактів у Німеччині, від проф. Володимира Кубійовича й інших осіб, які були причетні до творення Дивізії у Львові. Ми теж мали інформації від інших груп, які встановили підземну кур'єрну сітку з Німеччини до Ріміні. Британські чинники в Лондоні нічого не знали про нашу діяльність, а ці на військових базах нам не перешкоджували. Велика частина військовиків була дуже прихильна до українців. У Ріміні два офіцери - полковник і сотник - були дуже задоволені з своїх підданих. Британські офіцери знали від вояків Дивізії, чому і за що вони воювали. Вони теж знали, що в канадських збройних силах служили десятки тисяч українців. Ми були лояльні канадці й ми допомагали полоненим в Ріміні, тож, логічно беручи, полонені мусили бути порядні люди. Наша позиція з канадськими й британськими чинниками, а згодом з американськими, була сильна завдяки великому числові активних вояків, які добровільно підтримували воєнні дії альянтів. Альянтські чинники обмінювалися інформаціями. Ми були у контакті з Канадським домом (амбасадою) в Лондоні. Кожний був свідомий, що канадські українці заслужили собі право голосу завдяки своїм жертвам у війні. Зараз після закінчення війни, коли я ще був в однострою, Воєнне бюро в Лондоні покликало мене й запропонувало: „Люк, ми хочемо тебе призначити нашим дорадником в українських справах".

                   Я погодився, а вони заявили, що нічого не зроблять в українських справах, особливо щодо Дивізії, без моєї поради.

                   - Ти є в контакті з українською громадою в Канаді і тут. Канадські чинники в Оттаві будуть більше звертати уваги на опінії канадських українців вдома, де вони вирощують пшеницю, ніж на Канадський дім чи на нас тут. Це теж твоя справа.

                  Багато інформацій про переміщених осіб пройшло через мене до канадських, британських і американських урядовців. Коли виринула справа переміщення Дивізії з Ріміні до З'єднаного королівства від травня до жовтня 1957 року, мене про це повідомили. Я поїхав до Італії і допомагав ліквідувати табір. Зняв це навіть на фільм. Я був при вантаженні полонених на поїзди до кораблів під наглядом британських офіцерів. Вони передали під мій нагляд тисячі долярів, які затримали при контролі полонених, які українці отримали з Канади і США. Я в своєму автомобілі перевіз їх через Альпи до Англії. Я вітав дивізійників, коли вони причалили до Шеффілд. Я організував різні комітети для окремих таборів і готелів, куди їх розміщувано. Британський воєнний офіс дозволив мені взяти деяких з них до Лондону до Центрального українського допомогового бюра, який вже працював. Вони не могли спати у місті, бо технічно тепер були військовополоненими, тому ми примістили їх у кол. таборі для німецьких полонених, котрий знаходився поблизу Лондону, і дали їм дарові квитки-перепустки на автобус до Лондону. Ці дивізійники зразково виконували свою роботу: віддавали гроші справжнім власникам, приготовляли статистику хто де є, відвідували табори, щоб встановити яка допомога де потрібна й, взагалі, давали нам повну інформацію про перебування і життя полонених у Британії.


Переклад з англійської Романа Колісника

Роман БАЙЛЯК, «БОГУНОВА ТРИДОРОГА»

                 Появилася друком чергова книжка в історико-документальній серії спогадів Українського архіву „Богунова тридорога". Її авторові судилася незвичайна мандрівка, чи як він сам каже - тридорога. На скрижалях його долі, на оцих чистих таблицях, які кожен із нас з приходом на світ отримує, а опісля аж до крайньої межі думкою і вчинком, мов різцем, карбує - першим появився код роду та вписана в нього пам'ять. Роман Байляк віднайшов у цій пам'яті заповіт-наказ: якщо ти син мій - іди волю добувати! І він послухався. 18-літнім вибрався зі свого Прикарпаття на військовий вишкіл у Дивізії „Галичина". Потім роками на партизанських стежках в Українській Повстанській Армії на великій Холмщині рятував українських людей від бандитських рук. А далі рейдом ішов Европою, долав океани - спершу до Америки, а опісля в мундирі воїна US Army до Азії. Весь час добуваючи волю, прямував до Тієї, чиїх наказів слухав, котру над життя любив, - до України, - коротко пишеться про зміст книги на обкладинці.

                     Пройдені дороги - довгі та круті - від 1943 до 1948 років - із щасливим закінченням для Романа Байляка-„Богуна". Народився в с. Павелче на Прикарпатті 3 серпня 1925 року. З його села в 1942-43 німці забрали на примусові роботи 100 молодих людей. Зголосився до дивізії „Галичина". Пройшов вишкіл у 5-му галицькому добровольчому полку, в 1-му рої, 2-ої чоти, 10-ої сотні, в Ґдині. В березні 1944 року полк дислоковано на Холмщину з завданням охорони й бойових дій проти польських і совєтських партизанів, які немилосердно нищили українські села. Там уже діяла УПА з добре розвинутою сіткою підпілля. Роман був назначений командиром свого роя. Німець з Словаччини Польнер був командиром чоти.

                  Кузен Польнера згинув, мабуть, в сутичці з упівцями. Польнер не годився з німецькою політикою і не хотів гинути за її цілі. Звірився Романові і доручив йому зв'язатися з повстанцями й заключити з ними „мирне співіснування". Цей зв'язок довів до того, що Байляк з своїм роєм перейшов в лави УПА, коли їхня чота покидала свої становища в бункрах під с. Печигори. Було їх сім: Петро Білик, Іван Клюб, Іван Товарницький, Віктор Федак, Орест Шелест, Ярослав Яцейко і Роман Байляк. Серед упівців вони зустріли інших дивізійників, між ними Володимира Фуделя з м. Сталіно. Роман отримав псевдо „Богун" перед присягою в сотні „Тигри". Призначений до 1-го роя 2-ої чоти - „Оленя".

                   Далі автор описує бої і „пригоди" в курені „Юрченка", з схемами, мапами й описами окремих боїв. Читати треба з великою увагою, бо автор подає „псевда", часом прізвища й деталі в стислій формі.

                 „Юрченко" був підозрілим командиром - часом зникав, часом видавав „нелогічні" накази. Коли остаточно „зник", упівці зустріли свого командира в ранзі майора НКВД на чолі „стрибків", очевидно, завдаючи безпощадних втрат упівцям. Все-таки час відплати настав і „Юрченко" згинув у пастці, разом з своїм прибічником ст. лейтенантом Леоновим та 37 „стрибками". Він Левочко Василь з села Себечова на Сокальщині.

                1 жовтня 1947 року головнокомандувач на Закерзонні „Орест" сказав: „Наша боротьба у дотеперішній формі осягнула край. Відсьогодні на цьому терені не чекайте жодних наказів. Їх не буде. Відсьогодні кожен з нас стає сам собі командиром і воїном. Є дороги для вибору. Можете залегалізуватися тут, у Польщі. Можете теж поодинці або групами непомітно перейти по той бік кордону, в Україну. Там, наколи буде змога, можете долучитися і продовжити боротьбу або легалізуватися в тамтешній дійсності. Є ще одна дорога для вибору. Веде вона рейдом на Захід в американську зону в Німеччині. Рейд на Захід не буде легким. Тим, що вирішаться на нього, така моя порада: перезимувати якось тут у терені і щойно навесні збиратися в дорогу. Зима - це найбільший ворог у такому рейді. Військо і тут у Польщі, і там у Чехословаччині весь час у повній готовності, сподівається, чекає саме таких наших рейдів. Вчора на Захід відійшла група під командуванням „Беркута". На днях і ви відійдете у вами заплановане, обране. Щасти, Боже, і їм, і вам!"

                 Це було на Володавщині. Останньою відійшла група під командуванням Євгена Штендери „Прірви". Пішли, як попередні групи, до Східної Прусії, де виселено багато українських родин з Лемківщини, тобто йшли з Тишовецьких борів аж до Бартошиці в Ольштинщині. По дорозі доводилося їм вдавати польських вояків Армії крайової, з причепленими на шапках відзнаками орла.

                 Перезимувавши, 3 квітня група з провідником „Прірвою" вирушила зворотною дорогою на Лемківщину, далі через Словаччину - попри Ружомберок, Жіліну, де були розташовані відділи Української дивізії в 1944 році, - через Чехію, до Австрії, звідтам до Баварії. Словаки їм співчували й помагали, чехи ще були „очумачені" братніми „русами".

                 Третя дорога - найприємніша й найуспішніша - Романа Байляка почалася еміґрацією до США, де його покликано до американської армії. Службу виконував в Японії та Кореї у будівельному батальйоні. Дослужився до ранґи сержанта.

                 В травні 1954 року він повернувся до цивільного життя, студіював на вечірніх курсах і отримав працю на асистентському посту у New York City Housing Authority, а згодом став „суперінтендантом конструкції". І ще одне „геппі-ендінґ" - одружився з Анною (Нусею) Караванською з Торонта в січні 1968 року.

                  Книга "Богунова тридорога" - це один з кращих документів буремного часу українського народу. Надрукована на доброму папері, в твердій обкладинці, 360 ст., з світлинами й показниками місцевостей та прізвищ. Видавництво „Український архів", Варшава, 2004.


Роман Колісник