(Спогади солдата)
Виповнилося 60 років від дня, коли на просторах Европи замовкли гармати. Повернення до цієї дати є природнім, оскільки минула війна торкнулася в Україні кожного села і міста, буквально кожної родини якщо не смертю близьких, то великими матеріяльними збитками.
60-річчя, мабуть, останній рубіж, коли на „громадському суді історії" про Другу світову війну, поряд із істориками і політологами-адвокатами обох сторін, можуть виступити як свідки, безпосередні учасники цих надто важливих подій.
Радянський солдат побачив Німеччину
Мені довелося брати участь у боях у заключний період війни: восени 1944 р. та зимою й весною 1945 року, коли фронт наближався безпосередньо до Німеччини.
Я був телефоністом батареї, увесь час перебував поруч із командиром батареї на спостережному пункті.
Наш полк входив до складу 1-ої артилерійської дивізії прориву резерву головного командування. Це знаменувало новий підхід до ведення війни. Дивізія, яка мала на озброєнні гармати, гавбиці та міномети різних калібрів, включаючи дивізіон РС („Катюш"), була грізною наземною зброєю. Важливим у діяльності дивізії було забезпечення скритности, тому часто міняли позиції. Спочатку це був 3 Білоруський фронт на сході Східної Прусії, потім 2 Білоруський фронт на півдні Східної Прусії. Згодом прорив фронту на Одрі і подальша участь у Берлінській операції північніше Берліна.
У боях по прориву ворожих позицій полк взаємодіяв з піхотою, а після прориву - з танкістами. До посилки на фронт нас відносно довго готували. І не лише володіти спеціяльністю до автоматизму, а й у психічному відношенні. Ми мали вміти добре орієнтуватися на незнайомій місцевості, бути готовими до бою малими групами, а то й в одиночку. Життя показало, що все це мало сенс, бо у наступі після прориву фронту ми, не маючи піхоти, опинялися на неочищеній від противника території, у психічному пляні не мали „підтримки мас". Дуже важливим було не попасти в полон.
Понад 600 кілометрів пройшли ми з боями по німецькій землі. Побачили Німеччину не з вікон туристичного потяга чи автобуса і не в святковій, часто прикрашеній обстановці. Ми побачили Німеччину такою, якою вона насправді була в цей найтяжчий у її історії період. Німецько-радянська війна підсилювалася ідеологією панівних партій: комуністичної в СРСР, нацистської - у Німеччині, тому ворогом був не лише солдат із армії противника, але й будь-яка людина, яка думала чи, як вважали, могла думати не так, як було передбачено ідеологією. І цього в умовах війни було достатньо, щоб убити таку людину чи хоч би познущатися над нею. Адже не було жодного захисту елементарних прав людини, а навпаки, злочин заохочувався. Усе оправдовувала дика логіка помсти. Вона застосовувалася і до цивільного населення, тому можна уявити собі, що творилося у ті дні на німецькій землі.
Опір німецьких військ при підході до кордонів Райху був надзвичайно завзятий. На виконання заклику „не допустимо ворога на німецьку землю" було задіяне все населення, оголошена тотальна війна. Серед трупів було немало зовсім юних облич, не бракувало і жіночих та сивоволосих чоловіків. Але сили були нерівні.
На теренах Східної Прусії ми не зустрічали цивільного населення - усі втікали на північний захід у бік Кеніґсберґа та Данціґа. Проте невдовзі їхні шляхи відходу були перекриті радянськими військами, що наступали з півдня, а згодом, захопивши автостраду Данціґ-Берлін, був перекритий відступ на захід і військам. Саме це захоплення автостради і перекриття будь-якої можливости відступу на захід стрімко здійснив, зокрема, танковий корпус, який своїм вогнем супроводжувала наша артилерійська дивізія.
За Одрою, крім прифронтової смуги, населення залишалося на місцях. Зламавши оборону на р. Одра, а згодом на каналі Рандоу, танковий корпус, який ми супроводжували, стрімко наступав. Цивільне населення міст і сіл ховалося по підвалах та сховищах. Видалені звідти (з метою пошуку солдатів), вони намагалися продемонструвати прихильність, вимовляючи „Гітлер капут!" Та не всіх це могло спасти.
Єдиними, хто нас радісно зустрічав, були військовополонені та наші співвітчизники, вивезені на примусові роботи - "остарбайтери". Але не так сталося, як гадалося - усіх їх вважали зрадниками Батьківщини. Ми не вчиняли з ними жодних заходів, зате за нами йшли війська НКВС, контррозвідка Смерш. Ось вони військовополонених після принизливих допитів відправляли у табори ГУЛАГу „іскупіть віну пєрєд Родіной", а остарбайтерів-чоловіків польові військкомати скеровували на фронт. Жінки зазнавали великих моральних наруг.
У ці прекрасні травневі дні, просуваючись по автострадах і шосе на захід, ми зустрічали колони німецьких солдатів. Вони йшли по бічних доріжках: одні на схід, інші - на захід, ішли додому. Із автомобілів ми нерідко кидали їм хліб чи цигарки і веселилися з того, як вони, голодні і знеможені, кидалися за кинутим. Ми не брали їх у полон. Це напевно робили енкаведисти із „заградітельних отрядів".
У наступі ми не знали, що таке польова кухня. Буквально в кожному будинку в селі чи в місті було вдосталь продуктів, щоб смачно пообідати, була б лише можливість у часі. У селах полюбляли курятину і свинину (не турбувалися про всю тушу), іноді навіть доїли корів.
Любимим трофеєм солдатів були наручні годинники (тоді це була „диковинка"). Часто переодягали нижню білизну і навіть інший одяг.
Але був і „інший бік медалі". Адже до вступу СРСР у Другу світову війну 17 вересня 1939 р. народ тримали у повній ізоляції від зовнішнього світу. А тут величезні маси „запертого в льох" народу в особі солдатів та командирів опинилися на теренах інших держав. Уже у вересні 1939 р. спостерігалося „прозріння" у солдатів і командирів, які прийшли визволяти братів-українців на західних землях.
Побачене на німецькій території уже у Східній Прусії, а згодом за Одрою, було настільки несподіваним, що буквально виявилося психічним шоком. Усі (а це була п'ятимільйонна армія) переконалися, що Німеччина зовсім не така дика і відстала, як її змальовувала радянська пропаґанда. Стали порівнювати життя в СРСР із тим, що на власні очі побачили в Німеччині. У психіці солдатів і командирів спостерігалося „роздвоєння душі": одне говорили в офіційній ситуації, зовсім інше - в довірливій товариській, усе частіше обмінювалися поглядами на побачене, не скриваючи при цьому позитивних емоцій.
Зміни відбувалися і в моральному стані військ: спостерігалися байдужість, мовчазна впертість, недисциплінованість, зокрема, солдати носили цивільне вбрання, залишаючи статутними лише шинель чи ватник, не носили погонів, не „віддавали честь" незнайомим офіцерам тощо. Пригадується вислів замполіта: „нє пішітє, что здєсь дома кірпічниє, а криші - чєрєпічниє". Отже, були великі намагання засліпити мільйони, але зробити це вже було неможливим, і, безумовно, кожен солдат і офіцер, повернувшись в Радянський Союз, привіз з собою і враження від Німеччини і Заходу.
Можна стверджувати, що побачене на Заході породило вільнодумство, зневіру до радянського соціяльного ладу і комуністичної ідеології, що вплинуло на подальший розвиток подій в СРСР.
Капітуляція Німеччини: в Берліні чи в Реймсі?
У ході наступу нашої дивізії у тандемі з танковим корпусом 3 травня 1945 р. в районі м. Шверін (Schwerin) ми зустрілися з англо-американськими військами. З цього приводу провели навіть параду військ на автостраді біля м. Кріфіц (Crivitz). Мене перевели зі взводу управління батареї в штаб полку на посаду начальника обчислювальної команди.
Виявиллося, що офіцери штабу у штабному автомобілі слухали передачі БіБіСі російською мовою, усі ми разом могли зрозуміти передачі німецького радіо. Із цих передач дізналися, що 7 травня 1945 р. о 2 год. 41 хв. (за Ґрінвічем) представники німецького уряду на чолі з адміралом Деніцем (Dönitz) підписали в штабі головнокомандувача союзними військами генерала Айзенговера (Eisenhower) в м. Реймс (Північно-Східна Франція) акт про беззастережну капітуляцію Німеччини на всіх фронтах і перед усіма созниками. Саме перед усіма, а не
лише західними, бо при підписанні був присутній представник радянської військової місії генерал Суслопаров.
При цьому, на вимогу генерала Айзенговера німецьке командування було зобов'язане підписати в Берліні акт про капітуляцію перед СРСР, що й сталося 9 травня 1945 р. о 0 год. 43 хв. московського часу.
Факт подвійного підписання акту про капітуляцію - в Реймсі та в Берліні свідчив про глибокі розбіжності в антигітлерівській коаліції. Признати, що капітуляція в Реймсі стосувался лише Західного фронту, було неможливо, бо вона відбулася за згодою представника СРСР. Отже, Радянському Союзові прийшлося задовільнятися лише повтором цього історичного акту.
Окремо, в різний час, було повідомлено про капітуляцію: у Лондоні та Вашинґтоні - 8 травня о 15 год. за Ґрінвічем; У Москві - 9 травня о 2 год. московського часу. Звідси і святкування цієї дати окреме: 8 травня - у західних державах, 9 травня - в СРСР.
Сприйняття перемоги на фронті
Була велика радість. Адже торжествувало життя над смертю. Проте не було жодних офіційних церемоній. Усе сприймалося наче звичайна передишка після боїв. Офіцери у виступах перед солдатами стверджували, що це лише перемога над Німеччиною, а не закінчення війни. Говорили, що фашизм ще не знищений, бо є Франко в Еспанії, та й відчувалося, наче вчорашніх союзників перестали любити. Але не тільки політпрацівники „обробляли" нас. Були й організаційні заходи до готовности військ до подальшого ведення бойових дій. Ситуація підсилювался й тим, що союзники, зайнявши частину Німеччини, яка за Ялтинською домовленістю мала б увійти в зону окупації СРСР, зволікали із відводом своїх військ; точився торг за зони окупації союзників у Берліні. Офіцери політичного фронту у виступах перед солдатами звинувачували союзників у зволіканні з відкриттям „другого фронту", говорили, що буцімто у них, західних союзників, була надія, що німецькі війська виступлять разом з ними проти Радянського Союзу.
До війни не дійшло, але постійна готовність зберігалася протягом довшого часу. Претенсії СРСР на світове панування не були досягнуті. Так, наприклад, у березні 1946 року нашу дивізію стали перекидати на радянсько-турецький кордон, оскільки СРСР став домагатися контролі над Дарданеллами. І лише після виступу Черчілля у Фултоні 6 березня 1946 року все змінилося - наш полк повернули вже з дороги на залізничну станцію для завантаження в транспорт. Ми, виходить, були потрібні там, на Заході.
Через декілька місяців дивізію розформували. Я попав для подальшої „строкової" служби в 3-ю Гвардійську танкову дивізію (у боях - корпус), з якою у наступі наша дивізія діяла в тандемі. Характерно, що на звинувачення США (виступ державного секретаря Бірнса на початку 1947 року) в агресивних намірах радянського керівництва, на підтвердження чого наводилася чисельність на заході радянських дивізій, радянське командування придумало дуже хитрий прийом - нашу танкову дивізію (як, мабуть, і інші) перейменували в „кадровий" полк, а полки - в батальйони і т. д. Служили майже одні офіцери, сержантів та рядових залишили лише для обслуговування бойової техніки, яку не скорочували.
Закарбоване у пам'яті
Пам'ять багата різними спогадами, дещо збереглося у фронтовому записничку, який я вів всупереч суворій забороні будь-що писати. Ці спогади носять переважно особистий характер, тому тут не місце їм. Проте не можу оминути свого сприйняття поведінки і ставлення до мене, зокрема, офіцерів штабу дивізії. Це вони навчили мене російської мови (усної і писемної), якої я до служби в армії не знав зовсім. Це вони протягом чотирьох років нехтували вимогами оперуповноваженого контррозвідки „Смерш" відсторонити мене від служби в дивізії. Звичайно, я не схильний був думати, що йдеться про захист мене, сержанта. Фактично це було вираження несприйняття втручання органів НКВС у справи армії. Ні, в мене не було жодної „контреволюції", превентивно їм не подобалися мої „соцдемографічні дані": народився не там, навчався не там, не комсомолець. У моїй пам'яті ці майори, підполковники і полковники закарбувалися поіменно як справжні Інтеліґенти (не помилково з великої літери).
Повертаючись до перемоги, треба зазначити, що вона настільки не влаштовувала радянське керівництво, що протягом 25 років день 9 травня відзначався простіше, ніж, скажімо, жіночий день. Для нас, солдатів, той день вирізнявся хіба тим, що на обід давали „сто грамів".
На превеликий жаль, перемога над Німеччиною не стала приводом до послаблення тоталітарного режиму, покращення життєвого рівня народу. Навпаки, в 1946 році народ переживав великий голод. І це при тому, що там, на заході, його не відчували. Я, наприклад, випрошував в офіцерів талони на право вислати посилку в СРСР, і посилав голодуючій матері та трьом малолітнім братам і сестричці, які на той час були вже напівсиротами, по 8 кг борошна, яке купував там, на Заході. То чия це була перемога? Чому відкинули плян Маршалла з програмою відбудови Европи, що дало Західній Европі можливість швидко загоїти рани війни, створити народам гідне існування? Ці риторичні запитання ніколи не покидали мене, бо чому так кремлівське керівництво повелося зі своїм народом, який здобув перемогу?
Поразка у війні стала приводом для Німеччини докорінно змінити своє ставлення до сусідів, відмовитися від будь-якої експансії і реваншу, зосередитися на побудові демократичного суспільства добробуту і процвітання.
Радянський Союз, натомість, використав військову перемогу над Німеччиною для посилення тоталітарного режиму в СРСР, зокрема, для боротьби з протистоянням радянській владі в Західній Україні і в Прибалтійських країнах, для насильного нав'язування свого суспільного устрою підкореним народам Европи, для експорту революції у країни Азії, Африки, Південної Америки.
Василь ШПАРИК
