Марія Барагура
Хоч Вольф-Дітріх Гайке у передмові до своєї книжки "Українська Дивізія "Галичина" застерігається, що його праця, написана професійним штабовим старшиною, має строго історично-військовий характер з метою представити стратегічні міркування автора й описати бойові дії цього з'єднання, все ж Гайке виходить поза закреслені межі й порушує в книжці низку інших проблем і тем, як: загальне історично-політичне тло, політичне значення Дивізії й її ролю в реалізації державницьких змагань українського народу шляхом творення власної збройної сили, концепції, що лягли в основу творення й трактування Дивізії її ініціяторами й реалізаторами. Автор також дає спробу характеристики психології українського вояка, заторкає питання української духової культури (музика, спів, театр, звичаї). Деякі розділи, як "Спогад пережитого бою" й "Оборона Ґляйхенберґу" стоять на межі художнього репортажу.
Одна із тих проблем, а саме розбіжність трьох концепцій, творення Дивізії — української, німецько-проукраїнської й партійно-німецької сторони стала темою цієї довідки. І попередньо згадані теми й моя специфічна тема не є автором ніде опрацьовані в окремому розділі, але розкинені на різних сторінках його праці, чи згадані тільки натяком, або заховані поміж рядками. Їх треба самому читачеві виловлювати, систематизувати й оформлювати в теми.
Треба подивляти, що автор-чужинець, професійний штабовий старшина, вихований у пруському дусі бездушности й сліпого послуху та залізної дисципліни, який тільки короткий час перебував у безпосередньому контакті з українцями, вмів так глибоко увійти в надри української душі, зокрема вояка, відчути задушевні бажання української людини, зрозуміти національно-політичні й державницькі аспірації й конкретні змагання до волі українців, допомагати їм реалізувати ці стремління, підтримувати й плекати вояцькі чесноти, розуміти й вибачати недоліки.
Щоб краще зрозуміти становище й погляди автора, треба розглянути загальне тло, на якому відбувалося постання й формування Дивізії та її бойові дії.
Світ знаходився у смертельному змаганні — держав "оси" з одного боку й большевицько-аліянтських сил з другого. Провідним українським чинникам було ясно, що рішається доля світу й що український нарід мусить мати свою збройну силу, або бодай її зав'язок, що став би ядром майбутньої національної Армії.
І хоч програна німців уже зарисовувалася, а після сталінградської катастрофи стала зовсім виразною, українська сторона рішилася створити власну збройну формацію.
Український підхід був такий: хай німці створять відповідну політичну базу, покажуть українцям їхнє місце в Европі, а тоді й українці підуть з ними. Виходячи з такого загального становища, Дивізія в розумінні українських чинників мала мати строго український національний характер, мала боротися виключно проти большевиків, щоб тим підкреслити політичний і національно-державницький характер з'єднання, яке проливає кров не проти західніх аліянтів і не в інтересах німців, а проти відвічного ворога українського народу — російсько-большевицького окупанта. Через історично-політичні обставини таку збройну силу можна було створити тільки по боці німців, бо українська територія була під їхньою окупацією. Але українські чинники не виключали можливости перейти у слушний час на сторону аліянтів, якщо б цього вимагала українська рація. Становище українських чинників підтримав митр. А. Шептицьький, який заявив, що "немає ціни, якої не треба б заплатити для створення Української Армії".
Ціллю, яка присвічувала українській стороні в творенні Дивізії, був не так мілітарний аспект цього з'єднання, бо одна дивізія не могла мати впливу на вирішення війни. Їй присвічували інші далекосяжні цілі — політичне значення Дивізії, як носія ідеї національно-державного визволення України за допомогою збройної сили. Тому українські чинники робили всякі заходи, щоб надати Дивізії український національний характер, щоб дати їй змогу перейти якнайдосконаліший військовий і бойовий вишкіл, щоб вжити її до бойових дій на спокійніших відтинках фронту, щоб у той спосіб Дивізія набувала ступнево фронтового досвіду без зайвих втрат або повного розбиття. На її базі мало відбутися формування дальших українських дивізій до створення Української Національної Армії включно.
Це становище українців підтримує в усіх пунктах майор Гайке з виїмком, очевидно, можливости переходу на бік аліянтів, що з українського боку могло бути подиктоване українською рацією, з німецького боку було б зрадою. У своїх звітах до керівних німецьких військових і політичних кіл Гайке, як шеф штабу Дивізії, завжди підкреслював її політичне значення, звертав увагу на особливості психіки українського вояка і потребу відповідного підходу до нього, боронив Дивізію перед висланням у грізні відтинки фронту, впливав на командувача Дивізії ген. Фрайтаґа, щоб обмежити кількість німецьких старшин і обсадити командні пости українськими старшинами. Він клопотався про якнайкращий вишкіл, озброєння й виряд Дивізії. У цьому відношенні він тісно співпрацював зі зв'язковими українськими старшинами сот. Дмитром Палієвим, а після його загину зі сот. Любомиром Макарушкою, для яких не має слів похвали, з УЦК, Військовою Управою та з відповідними німецькими про-Дивізійними й про-українськими чинниками, як губернатором Галичини д-ром Вехтером, д-ром Бауером, Льозакером, Бізанцем й командувачами вермахту. Мав теж контакти з УПА, про яку часто згадує в своїй книжці. За його обсерваціями УПА початково ставилася обережно до Дивізії, вела проти неї неприхильну пропаганду, перетягала членів Дивізії на свій бік, хоч до зудару не приходило. Згодом стосунки наладналися. Під Бродами представники УПА запропонували Дивізії співпрацю й допомогу, але штаб Дивізії не прийняв цієї пропозиції, бо повстанці УПА були в цивілю й не мали озброєння й їх допомога могла стягнути пімсту большевиків на полонених вояків Дивізії. Згодом стосунки кращали, старшини й стрільці Дивізії, перебуваючи на відпустці, вишколювали бійців УПА, а коли Дивізія знайшлася на порозі капітуляції, частина її членів перейшла до УПА.
Про своє становище до Дивізії Гайке пише так: "Цю працю написав німець, який пізнав і пережив історію й відносини Української Дивізії, найбільшого суцільного українського військового з'єднання по німецькому боці в часі другої світової війни, і який намагався зрозуміти події з української точки зору. Він тим більше стоїть по їхньому боці, бо сам пережив тодішні великі похибки німецької політики, які також мали вплив на Українську Дивізію" (стор. 14-та).
На сторінках своєї праці Гайке часто обговорює й ролю інших чиників, які творили Дивізію, а саме німецьких про-українських і про-дивізійних кіл, які частково рахувалися з вимогами українських політичних кіл, але не втрачали з ока передусім німецьких інтересів. Це були губернатор Галичини д-р Отто Вехтер, його заступник д-р Людвик Льозакер, д-р Отто Бавер, полк. Альфред Бізанц та деякі армійські (вермахтські) кола, що йшли по лінії першого шефа штабу східніх німецьких армій фельдмаршала Бравхіча, що з місцевим населенням треба нав'язати мирні взаємини і використати його потенціял до боротьби проти большевиків. Були дві основні німецькі концепції розв'язки питання Сходу в тому її України. Перша, сперта на "Майн Кампф" Гітлера, політика райхскомісаря України Еріха Коха, який визнавав аксіому, що "тільки німецька кров вирішить долю Сходу Европи" й який, згідно з концепцією Гітлера, стояв на становищі, що східня Европа має стати колонією Райху. Відповідно до того він безоглядно поступав із населенням України, як з майбутніми німецькими рабами й відкидав будьяку думку співпраці взагалі, а творення української збройної сили зокрема.
Цій колоніяльній політиці Коха й інших керівних кіл Райху протиставив свою політику губернатор Галичини д-р Отто Вехтер. Його принципове становище до українського питання було таке: шляхом українсько-німецької співпраці доцільно запрягти українців до німецького воза, а самому вибитися на носія нових форм німецького панування на Сході. Вехтер говорив: хай українці покажуть, що можуть, а згодом дістануть в Европі відповідне місце. Д-р Вехтер, пише Гайке, "за допомогою створення Української Дивізії хотів активізувати українське питання й притягати українців до тіснішої співпраці з німцями. У невдачах німців на східньому фронті Вехтер вбачав деяку можливість зміни німецької політики щодо українців при умові, що українці візьмуть участь у збройній боротьбі проти комунізму по німецькому боці . Його міркування були такі, що німецька політика на Сході зазнала невдачі і що потрібна співпраця німецького й українського народів. Щоб його становище мало успіх — він вибрав собі за терен експерименту своєї концепції Галичину, де ще жили традиції австрійських впливів. На випадок успіху Вехтер сподівався, що його концепція візьме верх над політикою Коха й у той спосіб сповниться його задушевна мрія — він стане творцем і носієм нової німецької східньо-европейської політики. Сам Вехтер, хоч і був членом партії, все ж мав психіку австрійця з традиціями Габсбурської монархії. Це й поставило його в опозицію до Коха.
І хоч Вехтер виходив у своїй українській політиці та в плянах створити Українську Дивізію з позицій німецького патріота, Гайке вважає його за великого прихильника так Української Дивізії, як і української справи взагалі. У багатьох розділах своєї праці Гайке підкреслює позитивне становище Вехтера до Дивізії, його заходи зробити це з'єднання українським з політичною місією, обсадити командні пости українськими старшинами, зберегти з'єднання перед висилкою на фронт у небезпечне місце та заступити командуючого Дивізією ген. Фріца Фрайтаґа людиною, яка має зрозуміння для українських інтересів та своєрідної місії Дивізії, як теж психіки її вояків. Гарно представляє Гайке заходи Вехтера, щоб спаралізувати потягнення деяких німецьких кіл з метою зробити Українську Дивізію ще однією німецькою дивізією, що тільки складається з українців, та знешкідливити часто анонімні заходи роззброїти Дивізію та зліквідувати її, включаючи окремі її курені, а то й окремих вояків в інші німецькі з'єднання. Гайке пише, що Вехтер до кінця виконав свої зобов'язання щодо Дивізії, навіть тоді, коли ген. Фрайтаґ покінчив самогубством, щоб звільнити себе від відповідальности. Завдяки заходам Вехтера Дивізію в момент капітуляції німців перекинено на західній фронт, щоб не попала в руки большевикам, але дісталася до аліянського полону. Щойно тоді, коли доля Дивізії була забезпечена, Вехтер, пише Гайке, "відійшов у невідомому напрямі в гори".
Добре ставилися до Дивізії високі командувачі вермахту, зокрема командуючий групою "Північна Україна" фельдмаршал Вальтер Модель, що зобов'язався вислати Дивізію на спокійний відтинок фронту в Станиславівщині, щоб зберегти її перед наступом большевиків. Це зобов'язання фельдмаршала Моделя знівечила головна команда німецьких збройних сил, яка вислала Дивізію під Броди на певну загладу.
Третій чинник, що мав вплив на ґенезу формування й долю Дивізії були німецькі партійні кола. Їх ставлення до Дивізії було від самого початку негативне, а коли врешті через несприятливе становище на фронті ці кола мусіли погодитися на створення Дивізії, вони старалися обмежити її значення й ролю, ставили їй безконечні труднощі й перешкоди, намагалися зробити її ще однією німецькою дивізією з українським поповненням, робили заходи роззброїти її, довели до уведення її в брідський бій, що закінчився розгромом Дивізії, зокрема, коли доручено їй охороняти відступ оточених німецьких армій після прориву. Нещадно критикує Гайке й коменданта Дивізії ген. Фріца Фрайтаґа. Обговорюючи ґенезу Дивізії, Гайке пише: "Плян і заходи Вехтера були на межі утопії. Всі дотогочасні заходи в справі створення української збройної сили натрапляли на рішучий опір майже всіх державних органів райху, які мали вплив на українські справи — міністра закордонних справ фон Йоахіма Ріббентропа, міністра для східніх окупованих областей мін. Альфреда Розенберґа, райхскомісаря Еріха Коха, його близького приятеля мін. Мартина Бормана і напочатку райхсфюрера СС Гайнріха Гіммлера.
Врешті, коли Вехтерові вдалося переконати Гімлера, цей останній ясно застерігся, що Дивізії ніяк не можна думати про незалежність України. Слова "Україна", "український", "українець" заборонено вживати під загрозою кари, вояки мають називатися "галичанами", а Дивізія "галицькою". Таксамо обмежено в правах Військову Управу. Гербом Дивізії мав бути лев, обласна відзнака Галицької Землі, а не соборницький герб тризуб, не вільно було підносити національного прапора, ані співати національного гимну.
Комендантом призначено ген. Фріца Фрайтаґа, доброго військовика, але людину честилюбну, гістеричну, яка діяла на шкоду Дивізії. Якщо йшлося про її українську місію, то Фрайтаґ, як німець і партієць, навіть не хотів чути. Його присутності у Дивізії й упертості німецьких керівних чинників приписує Гайке багато невдач з'єднання. Фрайтаґ обсаджував навіть нижчі командні пости німецькими підстаршинами й старшинами, хоч були відповідні українські сили. Ціллю Фрайтаґа було за всяку ціну зберегти німецький характер дивізії, перекреслити її характер український. Він не старався також зрозуміти психіки українського вояка й стосував у вишколі ці самі методи "послуху до загину", що й до німецького вояка, забуваючи про спонуки, які керували українськими вояками, коли вони зголошувалися до Дивізії. У критичні моменти Фрайтаґ завжди обвинувачував дивізійників, зрікався команди, звітував неправдиво й тенденційно до зверхників, щоб коштом Дивізії представити себе краще в їхніх очах, зате незаслужено приписував собі успіхи Дивізії й отримав навіть неслушно хрест заслуги. Дивізію вважав відбивною дошкою для власної кар'єри.
Гайке робить також поважні закиди т. зв. "інспекціям", тобто спеціяльним органам німецьких збройних сил для нагляду й контролю над поповненням окремих родів зброї. "Здебільша — пише Гайке — інспекції присилали до Дивізії таких старшин і підстаршин, яких інші частини відкидали, як непридатних. Це був елемент найгіршої якости. Багато з них не розуміли психіки українського вояка й тому між німцями й українцями постала глибока прірва. Через молодий вік і незнання людської вдачі вони не могли справитися з своїми завданнями. Деякі прибули до Дивізії із згори виробленим негативним наставленням до українців і їх бойової формації. Це були часто п'яниці й картярі. Якщо йдеться про плянування на дальшу мету, що Дивізія мала стати ядром майбутньої Української Армії, то до підготови старшинських кадрів
української національности треба було взятися негайно. Фрайтаґ занедбав зовсім цю проблему, бо його метою було згерманізування Дивізії й ніякі заходи Військової Управи, Вехтера, Бізанца не могли добитися від усунення Фрайтаґа з командного посту, бо він ішов по лінії політики анти-українських і анти-дивізійних німецьких кіл і виконував їхні доручення. Персональна політика особливо дошкульно проявила себе в момент капітуляції Дивізії, коли німецьких старшин відділено від Дивізії й вона перейшла в аліянтський полон з невеликим українським старшинським складом.
З поважним закидом Гайке зустрічається також німецька командна мова в Дивізії. На його думку, командною мовою повинна бути українська мова, бо легше було німецьким старшинам вивчити українською командну термінологію, ніж загалові українського вояцтва вивчати німецьку.
Гайке таврує численні намагання німецьких чинників вислати Дивізію на небезпечні відтинки фронту, поки вона ще не закінчила вишколу й не набула фронтового досвіду, та намагання наділити її поліційно-пацифікаційними завданнями, щоб здескредитувати її в очах місцевого населення й затерти її властиву місію. Анти-дивізійним колам це остаточно вдалося, увівши Дивізію в оточення під Бродами, що довело до її розбиття, як суцільної бойової одиниці й заставило до поновного формування з'єднання. Таксамо пізніше вжиття Дивізії на словацькій території до боротьби проти партизанів було консеквентним продовженням лінії політики неприхильних Дивізії німецьких партійних кіл. Врешті анонімові накази роззброїти Дивізію й включити її в склад інших чисто німецьких з'єднань напередодні капітуляції Німеччини свідчили, що протиукраїнські сили діяли навіть у найбільш критичні для німців хвилини. Ці темні сили діяли навіть тоді, коли офіційні чинники пішли на деякі поступки Дивізії, змушені до того критичним становищем на фронтах. Дозволили вживати національний герб — тризуб, підіймати на щоглу український національний прапор, співати й грати український гимн. Накінець віддано Дивізію під команду ген. Шандрука, як головнокомандувача Української Національної Армії, але ці всі кроки прийшли запізно.
Навіть Гіммлер, хоч дав був свою згоду на творення Дивізії, робив їй ввесь час перешкоди і була підозра, що різні анти-дивізійні накази йшли від нього. У своїй промові з дня 16-го травня 1944 р. Гіммлер сказав, що "Гітлер виступив проти політикування в Дивізії", але Гайке стверджує, що Гітлер щойно 23 березня 1945 р., отже рік після промови Гіммлера, довідався про існування Дивізії, коли-то на засіданні своїх співробітників він видав наказ роззброїти Дивізію. Гітлер сказав тоді: "Ніхто не знає, що навколо робиться. На моє здивування, я щойно почув, що несподівано з'явилася Українська Дивізія СС. Я абсолютно нічого не знав про цю Дивізію". Отже як у 1944 р. Гітлер міг говорити проти "політикування" в Дивізії, не знаючи про її існування?
У заключному слові Гайке зводить німецькі пляновані й мимовільні помилки щодо Дивізії до таких пунктів:
1) Неґування Дивізії як чужонаціонального бойового з'єднання, подуманого як зав'язок майбутньої національної Армії.
2) Втрачений з ока політичної місії Дивізії, націленої на національно-державне визволення України.
3) Германізування Дивізії з метою затерти національний характер Дивізії.
4) Незнання психіки українського вояка й стосування невідповідних метод у його вишколі.
5) Вживання Дивізії до поліційно-пацифікаційної акції на чужих територіях.
6) Недотримання зобов'язання вжити Дивізію на спокійному відтинку фронту, а кинення її під Броди на певну загладу.
7) Заходи роззброїти Дивізію й розчленувати її поміж різні німецькі дивізії.
8) Назначення невідповідної людини на становище командира Дивізії й нехіть керівних чинників заступити її.
9) Знецінювання доброї слави й чесного імени Дивізії, скидання на неї вини за невдачі на фронті німецького командування, чи за каригідні вчинки її німецьких старшин.
10) Невідповідна поведінка польових судів, що не приймали українських старшин на предсідників.
11) Заборона до останньої хвилини вживати зовнішні признаки національної відрубности Дивізії, як тризуб, національний прапор, співання національного гимну.
І хоч хід історичних, військових і політичних подій і так знівечив всі пляни, зв'язані з Дивізією, все ж доцільна й прихильна політика німецьких чинників супроти Дивізії була б поставила це з'єднання на найвищий рівень, як носія лицарських традицій українського народу.
Гайке пише: "Хай ця книжка буде визнанням хоробрости і порядности її вояків, які свій меч до кінця війни тримали чесно та залишили його незаплямленим. Українські вояки Дивізії виправдали себе в найтяжчих обставинах жорстокої боротьби. Вони взяли в руки меч з доброю вірою і без ганьби боролися за шляхетну ідею свободи й незалежности. За моїми спостереженнями вони завжди готові знову вступити в боротьбу за ті самі ідеали. Спогади про Українську Дивізію залишаться для мене найдорожчим скарбом назавжди".
Хоч Вольф-Дітріх Гайке у передмові до своєї книжки "Українська Дивізія "Галичина" застерігається, що його праця, написана професійним штабовим старшиною, має строго історично-військовий характер з метою представити стратегічні міркування автора й описати бойові дії цього з'єднання, все ж Гайке виходить поза закреслені межі й порушує в книжці низку інших проблем і тем, як: загальне історично-політичне тло, політичне значення Дивізії й її ролю в реалізації державницьких змагань українського народу шляхом творення власної збройної сили, концепції, що лягли в основу творення й трактування Дивізії її ініціяторами й реалізаторами. Автор також дає спробу характеристики психології українського вояка, заторкає питання української духової культури (музика, спів, театр, звичаї). Деякі розділи, як "Спогад пережитого бою" й "Оборона Ґляйхенберґу" стоять на межі художнього репортажу.
Одна із тих проблем, а саме розбіжність трьох концепцій, творення Дивізії — української, німецько-проукраїнської й партійно-німецької сторони стала темою цієї довідки. І попередньо згадані теми й моя специфічна тема не є автором ніде опрацьовані в окремому розділі, але розкинені на різних сторінках його праці, чи згадані тільки натяком, або заховані поміж рядками. Їх треба самому читачеві виловлювати, систематизувати й оформлювати в теми.
Треба подивляти, що автор-чужинець, професійний штабовий старшина, вихований у пруському дусі бездушности й сліпого послуху та залізної дисципліни, який тільки короткий час перебував у безпосередньому контакті з українцями, вмів так глибоко увійти в надри української душі, зокрема вояка, відчути задушевні бажання української людини, зрозуміти національно-політичні й державницькі аспірації й конкретні змагання до волі українців, допомагати їм реалізувати ці стремління, підтримувати й плекати вояцькі чесноти, розуміти й вибачати недоліки.
Щоб краще зрозуміти становище й погляди автора, треба розглянути загальне тло, на якому відбувалося постання й формування Дивізії та її бойові дії.
Світ знаходився у смертельному змаганні — держав "оси" з одного боку й большевицько-аліянтських сил з другого. Провідним українським чинникам було ясно, що рішається доля світу й що український нарід мусить мати свою збройну силу, або бодай її зав'язок, що став би ядром майбутньої національної Армії.
І хоч програна німців уже зарисовувалася, а після сталінградської катастрофи стала зовсім виразною, українська сторона рішилася створити власну збройну формацію.
Український підхід був такий: хай німці створять відповідну політичну базу, покажуть українцям їхнє місце в Европі, а тоді й українці підуть з ними. Виходячи з такого загального становища, Дивізія в розумінні українських чинників мала мати строго український національний характер, мала боротися виключно проти большевиків, щоб тим підкреслити політичний і національно-державницький характер з'єднання, яке проливає кров не проти західніх аліянтів і не в інтересах німців, а проти відвічного ворога українського народу — російсько-большевицького окупанта. Через історично-політичні обставини таку збройну силу можна було створити тільки по боці німців, бо українська територія була під їхньою окупацією. Але українські чинники не виключали можливости перейти у слушний час на сторону аліянтів, якщо б цього вимагала українська рація. Становище українських чинників підтримав митр. А. Шептицьький, який заявив, що "немає ціни, якої не треба б заплатити для створення Української Армії".
Ціллю, яка присвічувала українській стороні в творенні Дивізії, був не так мілітарний аспект цього з'єднання, бо одна дивізія не могла мати впливу на вирішення війни. Їй присвічували інші далекосяжні цілі — політичне значення Дивізії, як носія ідеї національно-державного визволення України за допомогою збройної сили. Тому українські чинники робили всякі заходи, щоб надати Дивізії український національний характер, щоб дати їй змогу перейти якнайдосконаліший військовий і бойовий вишкіл, щоб вжити її до бойових дій на спокійніших відтинках фронту, щоб у той спосіб Дивізія набувала ступнево фронтового досвіду без зайвих втрат або повного розбиття. На її базі мало відбутися формування дальших українських дивізій до створення Української Національної Армії включно.
Це становище українців підтримує в усіх пунктах майор Гайке з виїмком, очевидно, можливости переходу на бік аліянтів, що з українського боку могло бути подиктоване українською рацією, з німецького боку було б зрадою. У своїх звітах до керівних німецьких військових і політичних кіл Гайке, як шеф штабу Дивізії, завжди підкреслював її політичне значення, звертав увагу на особливості психіки українського вояка і потребу відповідного підходу до нього, боронив Дивізію перед висланням у грізні відтинки фронту, впливав на командувача Дивізії ген. Фрайтаґа, щоб обмежити кількість німецьких старшин і обсадити командні пости українськими старшинами. Він клопотався про якнайкращий вишкіл, озброєння й виряд Дивізії. У цьому відношенні він тісно співпрацював зі зв'язковими українськими старшинами сот. Дмитром Палієвим, а після його загину зі сот. Любомиром Макарушкою, для яких не має слів похвали, з УЦК, Військовою Управою та з відповідними німецькими про-Дивізійними й про-українськими чинниками, як губернатором Галичини д-ром Вехтером, д-ром Бауером, Льозакером, Бізанцем й командувачами вермахту. Мав теж контакти з УПА, про яку часто згадує в своїй книжці. За його обсерваціями УПА початково ставилася обережно до Дивізії, вела проти неї неприхильну пропаганду, перетягала членів Дивізії на свій бік, хоч до зудару не приходило. Згодом стосунки наладналися. Під Бродами представники УПА запропонували Дивізії співпрацю й допомогу, але штаб Дивізії не прийняв цієї пропозиції, бо повстанці УПА були в цивілю й не мали озброєння й їх допомога могла стягнути пімсту большевиків на полонених вояків Дивізії. Згодом стосунки кращали, старшини й стрільці Дивізії, перебуваючи на відпустці, вишколювали бійців УПА, а коли Дивізія знайшлася на порозі капітуляції, частина її членів перейшла до УПА.
Про своє становище до Дивізії Гайке пише так: "Цю працю написав німець, який пізнав і пережив історію й відносини Української Дивізії, найбільшого суцільного українського військового з'єднання по німецькому боці в часі другої світової війни, і який намагався зрозуміти події з української точки зору. Він тим більше стоїть по їхньому боці, бо сам пережив тодішні великі похибки німецької політики, які також мали вплив на Українську Дивізію" (стор. 14-та).
На сторінках своєї праці Гайке часто обговорює й ролю інших чиників, які творили Дивізію, а саме німецьких про-українських і про-дивізійних кіл, які частково рахувалися з вимогами українських політичних кіл, але не втрачали з ока передусім німецьких інтересів. Це були губернатор Галичини д-р Отто Вехтер, його заступник д-р Людвик Льозакер, д-р Отто Бавер, полк. Альфред Бізанц та деякі армійські (вермахтські) кола, що йшли по лінії першого шефа штабу східніх німецьких армій фельдмаршала Бравхіча, що з місцевим населенням треба нав'язати мирні взаємини і використати його потенціял до боротьби проти большевиків. Були дві основні німецькі концепції розв'язки питання Сходу в тому її України. Перша, сперта на "Майн Кампф" Гітлера, політика райхскомісаря України Еріха Коха, який визнавав аксіому, що "тільки німецька кров вирішить долю Сходу Европи" й який, згідно з концепцією Гітлера, стояв на становищі, що східня Европа має стати колонією Райху. Відповідно до того він безоглядно поступав із населенням України, як з майбутніми німецькими рабами й відкидав будьяку думку співпраці взагалі, а творення української збройної сили зокрема.
Цій колоніяльній політиці Коха й інших керівних кіл Райху протиставив свою політику губернатор Галичини д-р Отто Вехтер. Його принципове становище до українського питання було таке: шляхом українсько-німецької співпраці доцільно запрягти українців до німецького воза, а самому вибитися на носія нових форм німецького панування на Сході. Вехтер говорив: хай українці покажуть, що можуть, а згодом дістануть в Европі відповідне місце. Д-р Вехтер, пише Гайке, "за допомогою створення Української Дивізії хотів активізувати українське питання й притягати українців до тіснішої співпраці з німцями. У невдачах німців на східньому фронті Вехтер вбачав деяку можливість зміни німецької політики щодо українців при умові, що українці візьмуть участь у збройній боротьбі проти комунізму по німецькому боці . Його міркування були такі, що німецька політика на Сході зазнала невдачі і що потрібна співпраця німецького й українського народів. Щоб його становище мало успіх — він вибрав собі за терен експерименту своєї концепції Галичину, де ще жили традиції австрійських впливів. На випадок успіху Вехтер сподівався, що його концепція візьме верх над політикою Коха й у той спосіб сповниться його задушевна мрія — він стане творцем і носієм нової німецької східньо-европейської політики. Сам Вехтер, хоч і був членом партії, все ж мав психіку австрійця з традиціями Габсбурської монархії. Це й поставило його в опозицію до Коха.
І хоч Вехтер виходив у своїй українській політиці та в плянах створити Українську Дивізію з позицій німецького патріота, Гайке вважає його за великого прихильника так Української Дивізії, як і української справи взагалі. У багатьох розділах своєї праці Гайке підкреслює позитивне становище Вехтера до Дивізії, його заходи зробити це з'єднання українським з політичною місією, обсадити командні пости українськими старшинами, зберегти з'єднання перед висилкою на фронт у небезпечне місце та заступити командуючого Дивізією ген. Фріца Фрайтаґа людиною, яка має зрозуміння для українських інтересів та своєрідної місії Дивізії, як теж психіки її вояків. Гарно представляє Гайке заходи Вехтера, щоб спаралізувати потягнення деяких німецьких кіл з метою зробити Українську Дивізію ще однією німецькою дивізією, що тільки складається з українців, та знешкідливити часто анонімні заходи роззброїти Дивізію та зліквідувати її, включаючи окремі її курені, а то й окремих вояків в інші німецькі з'єднання. Гайке пише, що Вехтер до кінця виконав свої зобов'язання щодо Дивізії, навіть тоді, коли ген. Фрайтаґ покінчив самогубством, щоб звільнити себе від відповідальности. Завдяки заходам Вехтера Дивізію в момент капітуляції німців перекинено на західній фронт, щоб не попала в руки большевикам, але дісталася до аліянського полону. Щойно тоді, коли доля Дивізії була забезпечена, Вехтер, пише Гайке, "відійшов у невідомому напрямі в гори".
Добре ставилися до Дивізії високі командувачі вермахту, зокрема командуючий групою "Північна Україна" фельдмаршал Вальтер Модель, що зобов'язався вислати Дивізію на спокійний відтинок фронту в Станиславівщині, щоб зберегти її перед наступом большевиків. Це зобов'язання фельдмаршала Моделя знівечила головна команда німецьких збройних сил, яка вислала Дивізію під Броди на певну загладу.
Третій чинник, що мав вплив на ґенезу формування й долю Дивізії були німецькі партійні кола. Їх ставлення до Дивізії було від самого початку негативне, а коли врешті через несприятливе становище на фронті ці кола мусіли погодитися на створення Дивізії, вони старалися обмежити її значення й ролю, ставили їй безконечні труднощі й перешкоди, намагалися зробити її ще однією німецькою дивізією з українським поповненням, робили заходи роззброїти її, довели до уведення її в брідський бій, що закінчився розгромом Дивізії, зокрема, коли доручено їй охороняти відступ оточених німецьких армій після прориву. Нещадно критикує Гайке й коменданта Дивізії ген. Фріца Фрайтаґа. Обговорюючи ґенезу Дивізії, Гайке пише: "Плян і заходи Вехтера були на межі утопії. Всі дотогочасні заходи в справі створення української збройної сили натрапляли на рішучий опір майже всіх державних органів райху, які мали вплив на українські справи — міністра закордонних справ фон Йоахіма Ріббентропа, міністра для східніх окупованих областей мін. Альфреда Розенберґа, райхскомісаря Еріха Коха, його близького приятеля мін. Мартина Бормана і напочатку райхсфюрера СС Гайнріха Гіммлера.
Врешті, коли Вехтерові вдалося переконати Гімлера, цей останній ясно застерігся, що Дивізії ніяк не можна думати про незалежність України. Слова "Україна", "український", "українець" заборонено вживати під загрозою кари, вояки мають називатися "галичанами", а Дивізія "галицькою". Таксамо обмежено в правах Військову Управу. Гербом Дивізії мав бути лев, обласна відзнака Галицької Землі, а не соборницький герб тризуб, не вільно було підносити національного прапора, ані співати національного гимну.
Комендантом призначено ген. Фріца Фрайтаґа, доброго військовика, але людину честилюбну, гістеричну, яка діяла на шкоду Дивізії. Якщо йшлося про її українську місію, то Фрайтаґ, як німець і партієць, навіть не хотів чути. Його присутності у Дивізії й упертості німецьких керівних чинників приписує Гайке багато невдач з'єднання. Фрайтаґ обсаджував навіть нижчі командні пости німецькими підстаршинами й старшинами, хоч були відповідні українські сили. Ціллю Фрайтаґа було за всяку ціну зберегти німецький характер дивізії, перекреслити її характер український. Він не старався також зрозуміти психіки українського вояка й стосував у вишколі ці самі методи "послуху до загину", що й до німецького вояка, забуваючи про спонуки, які керували українськими вояками, коли вони зголошувалися до Дивізії. У критичні моменти Фрайтаґ завжди обвинувачував дивізійників, зрікався команди, звітував неправдиво й тенденційно до зверхників, щоб коштом Дивізії представити себе краще в їхніх очах, зате незаслужено приписував собі успіхи Дивізії й отримав навіть неслушно хрест заслуги. Дивізію вважав відбивною дошкою для власної кар'єри.
Гайке робить також поважні закиди т. зв. "інспекціям", тобто спеціяльним органам німецьких збройних сил для нагляду й контролю над поповненням окремих родів зброї. "Здебільша — пише Гайке — інспекції присилали до Дивізії таких старшин і підстаршин, яких інші частини відкидали, як непридатних. Це був елемент найгіршої якости. Багато з них не розуміли психіки українського вояка й тому між німцями й українцями постала глибока прірва. Через молодий вік і незнання людської вдачі вони не могли справитися з своїми завданнями. Деякі прибули до Дивізії із згори виробленим негативним наставленням до українців і їх бойової формації. Це були часто п'яниці й картярі. Якщо йдеться про плянування на дальшу мету, що Дивізія мала стати ядром майбутньої Української Армії, то до підготови старшинських кадрів
української національности треба було взятися негайно. Фрайтаґ занедбав зовсім цю проблему, бо його метою було згерманізування Дивізії й ніякі заходи Військової Управи, Вехтера, Бізанца не могли добитися від усунення Фрайтаґа з командного посту, бо він ішов по лінії політики анти-українських і анти-дивізійних німецьких кіл і виконував їхні доручення. Персональна політика особливо дошкульно проявила себе в момент капітуляції Дивізії, коли німецьких старшин відділено від Дивізії й вона перейшла в аліянтський полон з невеликим українським старшинським складом.
З поважним закидом Гайке зустрічається також німецька командна мова в Дивізії. На його думку, командною мовою повинна бути українська мова, бо легше було німецьким старшинам вивчити українською командну термінологію, ніж загалові українського вояцтва вивчати німецьку.
Гайке таврує численні намагання німецьких чинників вислати Дивізію на небезпечні відтинки фронту, поки вона ще не закінчила вишколу й не набула фронтового досвіду, та намагання наділити її поліційно-пацифікаційними завданнями, щоб здескредитувати її в очах місцевого населення й затерти її властиву місію. Анти-дивізійним колам це остаточно вдалося, увівши Дивізію в оточення під Бродами, що довело до її розбиття, як суцільної бойової одиниці й заставило до поновного формування з'єднання. Таксамо пізніше вжиття Дивізії на словацькій території до боротьби проти партизанів було консеквентним продовженням лінії політики неприхильних Дивізії німецьких партійних кіл. Врешті анонімові накази роззброїти Дивізію й включити її в склад інших чисто німецьких з'єднань напередодні капітуляції Німеччини свідчили, що протиукраїнські сили діяли навіть у найбільш критичні для німців хвилини. Ці темні сили діяли навіть тоді, коли офіційні чинники пішли на деякі поступки Дивізії, змушені до того критичним становищем на фронтах. Дозволили вживати національний герб — тризуб, підіймати на щоглу український національний прапор, співати й грати український гимн. Накінець віддано Дивізію під команду ген. Шандрука, як головнокомандувача Української Національної Армії, але ці всі кроки прийшли запізно.
Навіть Гіммлер, хоч дав був свою згоду на творення Дивізії, робив їй ввесь час перешкоди і була підозра, що різні анти-дивізійні накази йшли від нього. У своїй промові з дня 16-го травня 1944 р. Гіммлер сказав, що "Гітлер виступив проти політикування в Дивізії", але Гайке стверджує, що Гітлер щойно 23 березня 1945 р., отже рік після промови Гіммлера, довідався про існування Дивізії, коли-то на засіданні своїх співробітників він видав наказ роззброїти Дивізію. Гітлер сказав тоді: "Ніхто не знає, що навколо робиться. На моє здивування, я щойно почув, що несподівано з'явилася Українська Дивізія СС. Я абсолютно нічого не знав про цю Дивізію". Отже як у 1944 р. Гітлер міг говорити проти "політикування" в Дивізії, не знаючи про її існування?
У заключному слові Гайке зводить німецькі пляновані й мимовільні помилки щодо Дивізії до таких пунктів:
1) Неґування Дивізії як чужонаціонального бойового з'єднання, подуманого як зав'язок майбутньої національної Армії.
2) Втрачений з ока політичної місії Дивізії, націленої на національно-державне визволення України.
3) Германізування Дивізії з метою затерти національний характер Дивізії.
4) Незнання психіки українського вояка й стосування невідповідних метод у його вишколі.
5) Вживання Дивізії до поліційно-пацифікаційної акції на чужих територіях.
6) Недотримання зобов'язання вжити Дивізію на спокійному відтинку фронту, а кинення її під Броди на певну загладу.
7) Заходи роззброїти Дивізію й розчленувати її поміж різні німецькі дивізії.
8) Назначення невідповідної людини на становище командира Дивізії й нехіть керівних чинників заступити її.
9) Знецінювання доброї слави й чесного імени Дивізії, скидання на неї вини за невдачі на фронті німецького командування, чи за каригідні вчинки її німецьких старшин.
10) Невідповідна поведінка польових судів, що не приймали українських старшин на предсідників.
11) Заборона до останньої хвилини вживати зовнішні признаки національної відрубности Дивізії, як тризуб, національний прапор, співання національного гимну.
І хоч хід історичних, військових і політичних подій і так знівечив всі пляни, зв'язані з Дивізією, все ж доцільна й прихильна політика німецьких чинників супроти Дивізії була б поставила це з'єднання на найвищий рівень, як носія лицарських традицій українського народу.
Гайке пише: "Хай ця книжка буде визнанням хоробрости і порядности її вояків, які свій меч до кінця війни тримали чесно та залишили його незаплямленим. Українські вояки Дивізії виправдали себе в найтяжчих обставинах жорстокої боротьби. Вони взяли в руки меч з доброю вірою і без ганьби боролися за шляхетну ідею свободи й незалежности. За моїми спостереженнями вони завжди готові знову вступити в боротьбу за ті самі ідеали. Спогади про Українську Дивізію залишаться для мене найдорожчим скарбом назавжди".
