З ДОКУМЕНТІВ БОРОТЬБИ
В липні ц. р. минуло 30 років від створення Української Головної Визвольної Ради. Понище передруковуємо їі плятформу, приняту Великим Збором УГВР в липні 1944 року.
Про значення УГВР о. Іван Гриньох пише слідуюче:
Народ, який стоїть у боротьбі за своє повне суверенне життя у власній державі, обов'язково мусить шукати орієнтирів у своєму історичному минулому. Та не тільки це: він, аналізуючи критично це минуле, мусить знайти ті елементи, які творять тривкі основи під його майбутнє суверенне життя.
Тому то і зрозуміле, що український народ відзначає з пошаною ті історичні акти, які стали милевими каменями на шляху до здійснення його змагання за свою суверенну державу. Одним із таких актів нашої найновішої історії було створення Української Головної Визвольної Ради в 1944 році, що силою тодішніх внутрішньополітичних умов й укладу сил стала найвищим керівництвом діючих на Україні підпільних визвольних сил.
Правда, боротьба проти двох займанців, гітлерівської Німеччини і большевицької імперіялістичної Москви, з одного боку, і зовнішньополітичні умови — з другого, не дозволили завершити політичного процесу, що його першим кроком було створення УГВР. А втім, у тому створенні є елементи, які — як позитивні у державницькому мисленні та в аспекті боротьби за державність і будови власної суверенної держави — треба відзначити.
Справа не в тому, щоб відгребувати з попелу те, що впало жертвою ворожого українській державності супротивника, яким у всій українській історії був російський імперіялізм, без уваги на внутрішню систему свого правління — царську чи большевицьку. Як відомо (і цього, відзначаючи 30 річницю УГВР, ні її надхненникам-ініціяторам, ні тим, що в живих залишилися, членам та учасникам її І пленарного Великого Збору нема чого соромитися) — УГВР перестала діяти й існувати на українських землях. Вона, як єдине керівництво підпільно-революційних, політичних і збройних сил, все ж таки проіснувала шість років у безперервній боротьбі з російсько-большевицькими поневолювачами, безпосередньо після того, як гітлерівсько-німецькі займанці залишили українські землі в період, коли головою її Генерального Секретаріяту, а водночас головним командиром УПА і головою Бюра Проводу був ген. Тарас Чупринка — Роман Шухевич, і по його смерті в 1950 році бодай три роки (до 1953), коли силою умов мусіла бути припинена організована підпільна боротьба. Вже сам феномен — дев'ять років опору одній з найбільших сьогодні потуг світу, опору російсько-большевицькій імперії, дуже вимовний. При тому не можна забувати, що і в подіях та актах, які стали вже історією, є багато того, що залишається живим і не затертим у пам'яті поколінь. До таких подій чи актів у визвольних змаганнях українського народу належать і акти 22 січня 1918 і 1919 років, до них належить і 1 листопада 1918 року, до них треба зарахувати акти створення Карпатської України в 1939 році чи проголошення державности 30 червня 1941 року. В дальшій черзі подій до них треба додати ще створення УПА восени 1942 року і, вкінці, створення Української Головної Визвольної Ради влітку 1944 року. Всі ці події-акти є тісно між собою пов'язаними ланками одного й того самого ланцюга на шляху дозрівання народу і його поступових досягнень у змаганні за повноту життя — в індивідуальному, громадському, суспільному і державному аспектах. І шлях до росту і сили українського народу не може пролягати через протиставлення одних подій-актів іншим, а має йти так, щоб на всьому, що творче і позитивне в них усіх, мобілізувати весь народ до боротьби, дуже часто за своє тільки існування.
У 30 річницю УГВР треба сказати одне: УГВР перестала існувати так, як перестали існувати всі уряди української держави останнього століття. І цих органів ніхто не чужині не воскресить. Те, що не знищене, що житиме в українському народі на українській землі, — це сама боротьба у різні часи і в різних видах, та її Програмові Концепції, це також окремі державнотворчі акти, між ними й акти УГВР, яких не скреслити з історичних аналів українського народу. І хочеться вірити, що живий український народ нав'язуватиме до цих актів і до ідей, які в них покладено, та в дальшому змаганні дійде до ще не здійсненої мети: до створення своєї суверенної держави і до покликання свого суверенного уряду.
"Сучасність" 7-8 (163-164)
В липні ц. р. минуло 30 років від створення Української Головної Визвольної Ради. Понище передруковуємо їі плятформу, приняту Великим Збором УГВР в липні 1944 року.
Про значення УГВР о. Іван Гриньох пише слідуюче:
Народ, який стоїть у боротьбі за своє повне суверенне життя у власній державі, обов'язково мусить шукати орієнтирів у своєму історичному минулому. Та не тільки це: він, аналізуючи критично це минуле, мусить знайти ті елементи, які творять тривкі основи під його майбутнє суверенне життя.
Тому то і зрозуміле, що український народ відзначає з пошаною ті історичні акти, які стали милевими каменями на шляху до здійснення його змагання за свою суверенну державу. Одним із таких актів нашої найновішої історії було створення Української Головної Визвольної Ради в 1944 році, що силою тодішніх внутрішньополітичних умов й укладу сил стала найвищим керівництвом діючих на Україні підпільних визвольних сил.
Правда, боротьба проти двох займанців, гітлерівської Німеччини і большевицької імперіялістичної Москви, з одного боку, і зовнішньополітичні умови — з другого, не дозволили завершити політичного процесу, що його першим кроком було створення УГВР. А втім, у тому створенні є елементи, які — як позитивні у державницькому мисленні та в аспекті боротьби за державність і будови власної суверенної держави — треба відзначити.
Справа не в тому, щоб відгребувати з попелу те, що впало жертвою ворожого українській державності супротивника, яким у всій українській історії був російський імперіялізм, без уваги на внутрішню систему свого правління — царську чи большевицьку. Як відомо (і цього, відзначаючи 30 річницю УГВР, ні її надхненникам-ініціяторам, ні тим, що в живих залишилися, членам та учасникам її І пленарного Великого Збору нема чого соромитися) — УГВР перестала діяти й існувати на українських землях. Вона, як єдине керівництво підпільно-революційних, політичних і збройних сил, все ж таки проіснувала шість років у безперервній боротьбі з російсько-большевицькими поневолювачами, безпосередньо після того, як гітлерівсько-німецькі займанці залишили українські землі в період, коли головою її Генерального Секретаріяту, а водночас головним командиром УПА і головою Бюра Проводу був ген. Тарас Чупринка — Роман Шухевич, і по його смерті в 1950 році бодай три роки (до 1953), коли силою умов мусіла бути припинена організована підпільна боротьба. Вже сам феномен — дев'ять років опору одній з найбільших сьогодні потуг світу, опору російсько-большевицькій імперії, дуже вимовний. При тому не можна забувати, що і в подіях та актах, які стали вже історією, є багато того, що залишається живим і не затертим у пам'яті поколінь. До таких подій чи актів у визвольних змаганнях українського народу належать і акти 22 січня 1918 і 1919 років, до них належить і 1 листопада 1918 року, до них треба зарахувати акти створення Карпатської України в 1939 році чи проголошення державности 30 червня 1941 року. В дальшій черзі подій до них треба додати ще створення УПА восени 1942 року і, вкінці, створення Української Головної Визвольної Ради влітку 1944 року. Всі ці події-акти є тісно між собою пов'язаними ланками одного й того самого ланцюга на шляху дозрівання народу і його поступових досягнень у змаганні за повноту життя — в індивідуальному, громадському, суспільному і державному аспектах. І шлях до росту і сили українського народу не може пролягати через протиставлення одних подій-актів іншим, а має йти так, щоб на всьому, що творче і позитивне в них усіх, мобілізувати весь народ до боротьби, дуже часто за своє тільки існування.
У 30 річницю УГВР треба сказати одне: УГВР перестала існувати так, як перестали існувати всі уряди української держави останнього століття. І цих органів ніхто не чужині не воскресить. Те, що не знищене, що житиме в українському народі на українській землі, — це сама боротьба у різні часи і в різних видах, та її Програмові Концепції, це також окремі державнотворчі акти, між ними й акти УГВР, яких не скреслити з історичних аналів українського народу. І хочеться вірити, що живий український народ нав'язуватиме до цих актів і до ідей, які в них покладено, та в дальшому змаганні дійде до ще не здійсненої мети: до створення своєї суверенної держави і до покликання свого суверенного уряду.
"Сучасність" 7-8 (163-164)
