У видавництві "Мандрівець" побачила світ книжка Вольфа-Дітріха Гайке "Дивізія "Галичина". Переклад із німецької - Романа Колісника.
середа, 29 серпня 2012 р.
Нове видання
У видавництві "Мандрівець" побачила світ книжка Вольфа-Дітріха Гайке "Дивізія "Галичина". Переклад із німецької - Романа Колісника.
неділя, 26 серпня 2012 р.
Старший стрілець УПА МИХАЙЛО КУЛИК-„ЛИС"
У рядах УПА служив з весни 1944 р. в ТВ „Бастіон" куреня „Месники" IІ в сотні командира „Балая" на Любачівщині. 27 липня 1945 р. схоплений большевиками і засуджений поляками на кару смерти. Після двомісячного періоду, після зміни вироку, відсидів майже вісім років у тюрмі. Згодом у 1960 р. емігрував до Канади. Довголітній член Т-ва к. В. УПА в Канаді.
середа, 15 серпня 2012 р.
ВАСИЛЬ ДЕДЕЛЮК
Василь Деделюк народився в селі Балинці на Івано-Франківщині. Будучи великим патріотом рідної України з молодих років, брав активну участь в організаціях, і дотепер з великим задоволенням і гордістю згадував ті роки.
20 липня 1943 року виїхав до Гайделяґру, де пройшов рекрутський вишкіл. Пройшов з Дивізією бойовий шлях та після капітуляції Німеччини попав до табору для військовополонених в Італії, а звідти в травні 1947 року - до табору в Англії. Нарешті, 14 жовтня 1948 року був звільнений.
о. ІВАН ШЕВЦІВ
Народився в с. Гарбузів, Зборівського району, Галичина. У Львові закінчив Малу духовну семінарію (1941-1944). Вступив в ряди Української Дивізії, брав участь, як радист, в боях Дивізії на Словаччині й Австрії. Перебував у полоні в Ріміні, Італія.
В Римському університеті Урбанеум здобув ступені бакалавра філософії та ліцензіята богословія(1951). Тоді ж єпископ Іван Бучко рукоположив його на священика.
Капелян Станиці Братства кол. вояків 1-ої УД УНА в Сіднеї.
МИХАЙЛО ІЛІЯ ДОБРИДЕНКО
2.ІХ.1926 - 12.ІV.2012
Михайло народився в м. Смотрич, Поділля. Там закінчив середню школу. Вивезений до Німеччини на примусові роботи, втік з табору, сидів в кацеті, звільнений після його вступу в ряди 1-ої Дивізїі УНА.
Брав участь в боях під Бродами, служив при піхотинських гарматах (IG), після війни інтернований в Рімінському таборі полонених. У 1947 р. перебував в таборі полонених Мільденгол, Саффольк, Англія.
Активний член ОУН(б) - псевдо „Ґонта", в один час керівник терену Південної Австралії.
Головна Управа Братства кол. вояків 1-ої УД УНА нагородила його різними медалями, в тому: за участь у боях під Бродами, Золотим хрестом за особливі заслуги; бронзовою медалею за подвійне поранення під Бродами, козацьким хрестом з двома зірками за участь у боротьбі за волю України.
понеділок, 13 серпня 2012 р.
ЧЛЕНИ ПРАВОСЛАВНОГО ХОРУ. РІМІНІ, ІТАЛІЯ, 1946 р.
Зліва, стоять:
М. Олексюк, Семен Кобасовський, Василь Шалапай, Сергій Кицюк;
сидять:
Олег Важний, Андрій Костюк.
М. Олексюк, С. Кицюк, А. Костюк
стали священниками в Канаді.
Хор мав 30 співаків.
(Світлина з архіву С. Кобасовського)
неділя, 12 серпня 2012 р.
ОФІЦЕР для БОЛІВАРА
Михайла Скибицького мало знають в Україні, а він, між іншим, був одним із керівників визвольного руху в Латинській Америці. Народився Михайло у селі Корчівка, у сім'ї дрібного поміщика, здобув інженерну освіту. Але доля складається так, що Михайло залишає Україну, приєднується до військ Симона Болівара в Перу і згодом стає офіцером його штабу. Михайло відповідає за формування інженерних підрозділів та будівництво фортифікаційних споруд. Наш земляк дослужився до майора колумбійської армії. А після смерти Болівара допомагає президенту Венесуели Госе Антоніо Пессу писати мемуари.
У 1835 році Михайло прибуває у Львів, щоб зустрітися з сестрою, але там його арештує австрійська поліція і передає до рук російських властей. За наказом Миколи І, Михайла висилають у місто В'ятка, „подалі від Малоросії".
„Збіжать роки, гінці розшукають у в'ятському засланні Михайла Скибицького і передадуть височайше повеління - вертатися назад, але не в Україну, а на американський континент, - розповідає Сергій Слободян, експерт з військової тематики. - Там, до речі, інженер Михайло Скибицький і подасть розрахунки Панамського каналу, що вдвічі скоротить шлях навколосвітніх шляхів кораблів..."
У 1835 році Михайло прибуває у Львів, щоб зустрітися з сестрою, але там його арештує австрійська поліція і передає до рук російських властей. За наказом Миколи І, Михайла висилають у місто В'ятка, „подалі від Малоросії".
„Збіжать роки, гінці розшукають у в'ятському засланні Михайла Скибицького і передадуть височайше повеління - вертатися назад, але не в Україну, а на американський континент, - розповідає Сергій Слободян, експерт з військової тематики. - Там, до речі, інженер Михайло Скибицький і подасть розрахунки Панамського каналу, що вдвічі скоротить шлях навколосвітніх шляхів кораблів..."
ТУРЕЦЬКИЙ КОЗАК-МУСУЛЬМАНИН
Захисники чужих вітчизн
Михайло Чайковський, він Чайка і Садик-Паша, народився у селі Гальчин, на Житомирщині, у заможній родині. Однак Михася виховував дід як „щирого аристократа в дусі козацтва та шляхетства". Кар'єра Михайла могла б бути блискучою - йому залишили солідний спадок, дали звання камер-юнкера при дворі імператора Миколи І. Однак Михайло, шукаючи пригод, бере участь у польському визвольному повстанні, що зазнало поразки, й мусить втікати до Франції. З дипломатичним дорученням він їде до Ватикану, а повертається звідти (хтозна-чому) розчарованим у католицизмі та зі щирим інтересом до мусульманської держави. І ось Чайковський уже в Стамбулі, де турецький уряд доручає йому організувати козачі загони. Чайковський зумів добитися довіри Різа-Паші, військового міністра, фаворита султана, і став дуже впливовою особою в країні.
Чайковський наполягає, щоб у польській і французькій пресі було поставлено питання про незалежність України - й від Росії, й від Польщі. Опікується еміґрантами-революціонерами, які зазнавали утисків у царській Росії. А згодом приймає мусульманство, і на історичній арені з'являється султанів радник - Садик-Паша, що в перекладі означає „вірний".
Під час турецько-російської війни 1853 року Чайковський стає командиром козацького полку - інтернаціонального за складом. І сам поводиться у найкращих традиціях батька-отамана. Чайковський (Садик-Паша) стає начальником усіх козацьких формувань Порти, а їх було немало: від Кавказу до Балкан. Він, єдиний не християнин, очолив Слов'янський легіон, який воював під час турецько-російської війни 1853 року на території Болгарії та Румунії. Визволивши від російської армії Бухарест, він силами своїх козаків та старовірів-некрасовців утримував його 15 днів. Призначений губернатором Бухареста, він справляється і з епідемією холери, і з бандами грабіжників. Тисячу дукатів, які дарують йому за службу, збирається використовувати на екіпірування козацького полку, мріючи про те, щоб визвольна війна перекинулася на терени України. Його називають „новим Хмельницьким", і ця слава дратує вчорашніх сподвижників. Чайковський, очолюючи два полки козаків, взяв штурмом Малахів курган у Севастополі, а інші, що вели облогу: турки, французи, англійці, - так і не змогли. Чайковський був призначений начальником султанської кавалерії, але з приходом на престол нового султана Порта змінює політику щодо поляків, дипломати дедалі частіше радять Чайковському помиритися з Росією.
І Чайка здається на вмовляння та вирушає до Києва. Він несподівано для прогресивно налаштованої громадськости оголошує Росію керівником слов'янського світу й висловлює „нескінченну вдячність великодушному монарху", що призначив йому пенсію. Поляки перестають із ним вітатись.
Від дружини-грекині в Чайковського народжується донька, і сам цар Олександр II погоджується стати її хрещеним батьком. Відтак містом ширяться чутки, що „польський турок прийняв православ'я", і це змушує Чайковського тікати з Києва. За гроші, подаровані царем, він купує невеличку маєтність у селі Бірки в Остерському повіті Чернігівської губернії, де будує дім, який зберігся й понині.
Під час чергової російсько-турецької війни Садик-Паша відмовляється повернутися до Туреччини в ролі генерала - і його позбавляють цього звання та належної пенсії.
Так Міхал Чайковський з полководця козаків... зійшов на „пастуха індиків", як він себе називав... Остаточно підкосила колишнього звитяжця несподівана смерть вірного друга, і на сьомому десятку Міхал Чайковський вкоротив собі віку, пустивши у скроню кулю.
Михайло Чайковський, він Чайка і Садик-Паша, народився у селі Гальчин, на Житомирщині, у заможній родині. Однак Михася виховував дід як „щирого аристократа в дусі козацтва та шляхетства". Кар'єра Михайла могла б бути блискучою - йому залишили солідний спадок, дали звання камер-юнкера при дворі імператора Миколи І. Однак Михайло, шукаючи пригод, бере участь у польському визвольному повстанні, що зазнало поразки, й мусить втікати до Франції. З дипломатичним дорученням він їде до Ватикану, а повертається звідти (хтозна-чому) розчарованим у католицизмі та зі щирим інтересом до мусульманської держави. І ось Чайковський уже в Стамбулі, де турецький уряд доручає йому організувати козачі загони. Чайковський зумів добитися довіри Різа-Паші, військового міністра, фаворита султана, і став дуже впливовою особою в країні.
Чайковський наполягає, щоб у польській і французькій пресі було поставлено питання про незалежність України - й від Росії, й від Польщі. Опікується еміґрантами-революціонерами, які зазнавали утисків у царській Росії. А згодом приймає мусульманство, і на історичній арені з'являється султанів радник - Садик-Паша, що в перекладі означає „вірний".
Під час турецько-російської війни 1853 року Чайковський стає командиром козацького полку - інтернаціонального за складом. І сам поводиться у найкращих традиціях батька-отамана. Чайковський (Садик-Паша) стає начальником усіх козацьких формувань Порти, а їх було немало: від Кавказу до Балкан. Він, єдиний не християнин, очолив Слов'янський легіон, який воював під час турецько-російської війни 1853 року на території Болгарії та Румунії. Визволивши від російської армії Бухарест, він силами своїх козаків та старовірів-некрасовців утримував його 15 днів. Призначений губернатором Бухареста, він справляється і з епідемією холери, і з бандами грабіжників. Тисячу дукатів, які дарують йому за службу, збирається використовувати на екіпірування козацького полку, мріючи про те, щоб визвольна війна перекинулася на терени України. Його називають „новим Хмельницьким", і ця слава дратує вчорашніх сподвижників. Чайковський, очолюючи два полки козаків, взяв штурмом Малахів курган у Севастополі, а інші, що вели облогу: турки, французи, англійці, - так і не змогли. Чайковський був призначений начальником султанської кавалерії, але з приходом на престол нового султана Порта змінює політику щодо поляків, дипломати дедалі частіше радять Чайковському помиритися з Росією.
І Чайка здається на вмовляння та вирушає до Києва. Він несподівано для прогресивно налаштованої громадськости оголошує Росію керівником слов'янського світу й висловлює „нескінченну вдячність великодушному монарху", що призначив йому пенсію. Поляки перестають із ним вітатись.
Від дружини-грекині в Чайковського народжується донька, і сам цар Олександр II погоджується стати її хрещеним батьком. Відтак містом ширяться чутки, що „польський турок прийняв православ'я", і це змушує Чайковського тікати з Києва. За гроші, подаровані царем, він купує невеличку маєтність у селі Бірки в Остерському повіті Чернігівської губернії, де будує дім, який зберігся й понині.
Під час чергової російсько-турецької війни Садик-Паша відмовляється повернутися до Туреччини в ролі генерала - і його позбавляють цього звання та належної пенсії.
Так Міхал Чайковський з полководця козаків... зійшов на „пастуха індиків", як він себе називав... Остаточно підкосила колишнього звитяжця несподівана смерть вірного друга, і на сьомому десятку Міхал Чайковський вкоротив собі віку, пустивши у скроню кулю.
понеділок, 6 серпня 2012 р.
КОРНИЛО-ІВАН МЕДВІДЬ
Хорунжий 1-ої Української дивізії УНА, командир ґранатно-кулеметної сотні в 30-у полку, поранений в боях; голова Станиці Братства кол. вояків 1-ої УД УНА в м. Перт, Західна Австралія; кол. летун (1941 р.); підполковник Українського Вільного Козацтва, генеральний осаул військових справ Генеральної булави УВК (від 1 травня 1969), Лицар Хреста Українського козацтва з мечами й золотою лавровою гілочкою та зіркою на стяжці; нагороджений іншими відзначеннями.
Із рубрики журналу "Наші побратими"
На його місці висипано могилу й поставлено Березовий Хрест.
Я поклонився Йому і торкнувся його 2003 року. Я народився і виростав у трикутнику: Почаїв, Підкамінь і Броди.
У 2008 році, на горі Жбир, в селі Ясенів споруджено новий пам'ятник. У співпраці з Бродівською районною радою створено там „Меморіял Дивізії Галичина" (Див. Вісті комбатанта, ч. 4,2008).
Степан Ярмусь
протопресвітер, ветеран 1-ої УД УНА
субота, 4 серпня 2012 р.
НА ФРОНТІ ПІД ФЕЛЬДБАХОМ
Спомини
Роман ГАВРИЛЯК
Нам не довелось користатися з розбудованих нашою Дивізією оборонних становищ у Югославії, бо нас покликано деінде, де треба було залатати прорив, який зробила Червона Армія коло Фельдбаху та замку Ґляйхенберґ в Австрії. Поспішним маршем ми прибули в околицю села Штраден та гори „Штраднер Коґель". Наш полк першого дня був у резерві, а наступ, щоб замкнути прорив, виконали полки 29-ий та 30-ий. Вони зазнали втрат, тому 31-ий полк уведено в бій. Ми здобули гору „Штраднер Коґель", але тепер треба було її втримати. Мою чоту перекидав полковник Паннір з місця на місце. Противник раз-у-раз пробував відбити від нас втрачений терен, їхні наступи та наші протинаступи чергувалися по кілька разів. Моя чота часто брала участь у тих протинаступах, проганяючи ворога силою свого вогню, покищо без втрат. Лінія фронту не була встабілізована та змінялася часто, так що стрілецтво не мало часу навіть вкопатися. Ворог мав над нами чисельну перевагу, перевагу в артилерії та піхотинській тяжкій зброї. Я вперше знайшовся під вогнем совєтських „катюш". Це були ракетні стрільна, які вистрілюються у скорій черговості та в своєму леті видають несамовите застрашнююче виття, а вдаривши в ціль, вибухають та запалюють довкілля. Наша артилерія небагато стріляла, бо не було досить набоїв. Танків та летунства не було видно, ані в них, ані в нас. Одного вечора наша чота залягла на т. зв. Vorgeschobener Stuetzpunkt, себто на передній заставі та залишилася там на цілу ніч. Це було в місці, де наші фронтові лінії були легко обсаджені й мали великі прогалини, де не було нікого. В одну таку прогалину попали ми, не маючи зв'язку з сусідніми частинами. Нашим завданням було здержувати інфільтрацію чи наступ ворога й не дати себе окружити, бо сусідів направо й наліво не було. Кілька разів серед ночі підходили до нас ворожі частини й нам вдавалося сконцентрованим вогнем їх проганяти. Між сутичками ми наслухували, що діється довкруги нас. Терен був покритий рідким лісом, ніч була темна, ми сиділи тихо та старались заховати нашу присутність. Ми чули постріли недалеко в нашому запіллі, що могло означати ворожі спроби нас окружити. Я посилав туди розвідників, які верталися, не знайшовши нікого. Деякі постріли були навіть досить близько. Я сам пішов туди й нікого не знайшов. Видно більшовики стріляли розривними кулями, які, попавши у дерево, вибухали. Я тоді собі усвідомив скільки то куль на війні стріляється, але з них тільки дуже маленьке число попадає у противника. З великою полегшою ми привітали ранок і незабаром наспіли інші наші частини, щоб обсадити цей відтинок фронту, а для нас прийшов наказ вернутись назад.
Під час одного бою за „Штраднер Коґель", який переходив з рук до рук, ми відступали, залишаючи його червоним, відстрілюючись від них, а вони наступали нам на п'яти. Втікали ми чимскоріше через відкрите поле, де нас червоні обстрілювали з ручної зброї та гранатометів. Ми хотіли чимскоріше осягнути недалекий ліс, щоб мати якесь прикриття. Осягнувши ліс, якимсь чудом без втрат, ми відітхнули, але не надовго, бо червоні перенесли свій ґранатометний вогонь, до якого долучилась теж їхня артилерія. Відступаючи ми раз-у-раз падали, коли почули надлітаюче стрільно та притискались до землі, щоб сховатись від осколків. По вибуху зривались та бігли дальше. Ось так засвистало одне стрільно, і я миттю лежав на землі. Стрільно недалеко вибухло і я побачив, що впав руками, грудьми та бородою у величезну купу, правдоподібно, коров'ячого гімна. Закляв сочистими прокльонами, бо в таких випадках це помагає, знайшов якусь галузку та зачав нею зі себе збирати смердючу погань. Однак, треба було дійти аж до нашої приготованої другої оборонної лінії, яка кулеметним вогнем здержала наступаючих червоних. Там я знайшов якусь калабаню та трохи себе очистив. Однак, від мене смерділо, бо змінити чи випрати свій однострій та білизну я не міг; наші запасові речі були далеко позаду з нашими обозами.
Одного дня закликав мене полковник Паннір та каже: „Ходімо, Гавриляк, на передню лінію фронту". Сіли ми до авта, яке провадив німецький підстаршина. Під'їхали ми доріжкою під фронт, а далі пішли пішки. Допнялися ми до фронтової лінії, яка тоді ще не була цілком устабілізована та часто змінялася. Тому стрільці не змогли окопатися й залягли на землі та ховалися за дерева чи малі горбки. А тут приходить полковник, потрясає та виблискує своїм Ritterkreuz - лицарським хрестом - на шиї, випростаний. Я та німецький підстаршина теж йдемо за полковником, та себе випростали як він, бо так випадає. Підходить Паннір до одного стрільця за деревом та наказує, щоб він пішов та закликав свого сотенного командира. Стрілець зривається та біжить від дерева до дерева, падаючи та ховаючись за горбки, щоб охоронитися від снайперів. Паннір з насмішкою говорить: „Дивись, Гавриляк, які комедії цей чоловік виправляє!".
Нагло на нас посипалася скорострільна черга та просвистіли кулі! Я миттю лежав на землі та побачив перед нами в кущах відступаючих червоноармійців зі скорострілами, які закралися близько нас. На них посипався вогонь з нашої лінії. Бачу полковника раненого в ногу, а шофера - з перестріленими грудьми. Їх забрали санітари. Команду полку перебрав, здається, Віттенмаєр.
Слід згадати про поведінку німецьких вищих офіцерів, наприклад, Панніра чи командира Дивізії Фрайтаґа, які на фронтовій лінії не зважали на ворожий вогонь, наражаючи себе на поранення чи навіть смерть. А заступити командира - це не проста справа. Я ніколи не збагнув, чим мотивована така поведінка: щоб показати себе відважним чи, можливо, це стара традиція?
Згодом фронт устабілізувався та наші фронтові частини окопалися як слід. Не було, ані з одної, ані з другої сторони ніяких великих акцій, крім обопільних розвідувальних випадів чи наскоків. Наші лінії були під безнастанним обстрілом ворожої артилерії, але наша артилерія мовчала, бо набоїв було обмаль. В замку Ґляйхенберґ йшли безнастанно запеклі бої. Червоні конче хотіли його здобути, але наші стрільці завзято його боронили. Але назагал можна було сказати, що настав спокійніший час.
В тому часі відвідав Дивізію ген. Павло Шандрук та постановив провести присягу Дивізії. Присяга цим разом мала бути на вірність Україні та символічним актом Дивізія мала перейти у склад та під зверхність Української Національної Армії. Трудність була в тому, як цю присягу провести, бо Дивізія на фронті! Однак, присягу таки проведено на відтинку 30-го полку при участі кількох сотень, які тоді були в резерві, а з 29-го та 31-го полків вислано делегації. Я мав честь репрезентувати 31-ий полк, а хор. Припхан - 29-ий полк. Так то ми оба з Припханом, поклавши руки на уставлені ґранатомети, повторяли за ген. Шандруком слова присяги на вірність Україні, разом із усім присутнім вояцтвом. Був це для нас дуже зворушливий момент, бо тут здійснювалося те, про що ми мріяли віддавна - аж щойно тепер осягнули по багатьох, багатьох розчаруваннях, ми стали вояками Української Армії. Однак, наше піднесення пригашувала свідомість, що це прийшло вже дуже запізно, та у нашій безнадійній ситуації нашої долі тепер не змінить. Ген. Шандрук зробив на нас дуже позитивне враження: носив однострій Української Національної Армії, який ми тоді вперше побачили, добре себе презентував та викликував респект серед вищих дивізійних німецьких старшин.
Присяга перед ген. Шандруком в дійсності ніяк не змінила нашого положення. Шандрук від'їхав, а ми залишились далі вести нашу безглузду війну під командою німців, як воно було досі.
Був місяць квітень 1945 року, настала чудова весна, зазеленіли ліси, потепліло. Війна добігала до свого кінця, а ми непотрібно гинемо на фронті у безнадійній боротьбі, яка ані нашої, ані німецької ситуації не змінить на ліпше, тільки на гірше. Що з нами буде? Якщо вийдемо живі з цієї авантюри, то в руки червоних ми не можемо попасти, а західні альянти теж нас напевно по головці не погладять. Що робити? Ми серйозно знову почали думати, як відірватись від німців та зі зброєю в руках шукати собі кращої долі. Я навіть переговорив деталі такого пляну зі своїми підстаршинами, які тільки й чекали на таку ініціятиву. Однак, оставалась непоборна проблема: як скоординувати цей плян з іншими частинами Дивізії, бо робити тільки окремою частиною не можна, бо це може мати жахливі наслідки для тих, що залишилися.
Нас відвідував час від часу приятель, воєнний звітодавець Олег Лисяк, який, завдяки своїм обов'язкам звітодавця, мав змогу бувати в різних частинах Дивізії та виконував преважливе завдання довірочного зв'язкового між українськими старшинами. Від нього я довідувався про настрої та пляни інших дивізійних з'єднань. Однак, хоча настрої у всіх були подібні, але директив від якихсь „вищих чинників" не було. Отже, треба буо сидіти тихо та силою інерції зближатися до невідомого кінця. Маємо тепер командувача Шандрука, а він ніяких таких доручень не давав, а ми йому присягали послух.
Воєнний звітодавець Олег Лисяк відвідував мене кількакратно. Одного разу ми пішли провірити стійки. При залізничному шляху ми застали вояка, лежачого на торі, що спав на стійці твердим сном. Я забрав у нього рушницю і вистрілив. Вояк збудився і побачивши його рушницю у мене, почав благати: „Пане поручнику, даруйте життя!" Дійсно за таку провину на фронті карається смертю. Я його насварив і наказав нікому не згадувати про цей інцедент, а то обидва попали б у велику халепу.
А тим часом війна прибрала характеру „позиційної", лінія фронту не змінялася, окопи та укріплення розбудовувались дальше. Більшовики, усвідомивши собі, кого вони мають за противника, зачали сильну пропаганду гучномовцями та летючками, намовляючи стрільців переходити до них, мовляв, тоді все буде їм прощене. Перекликувались ми з ними, та з нашої сторони теж ішли заклики до них, щоб вони покидали кривавого Сталіна та переходили до нас. Однак, їхня пропаґанда мала більший успіх, бо до них перебігло декілька наших стрільців, а до нас від них ніхто. Кількох дезертирів німці переловили та, по нібито по якомусь суді, повісили. Тіла повішених висіли довший час при дорозі, як погроза для тих, які могли б мати подібні думки.
Дивізійне командування, не маючи добрих інформацій, як справи виглядають у нашого ворога, рішило дістати ці інформації від полонених червоноармійців. Але тому, що полонених не було, то треба їх дістати. Прийшов наказ до нашого полку дістати полонених! А хто їх роздобуде? Очевидно, що Гавриляк з його мисливською чотою. І так я дістав завдання вдарити ніччю несподівано в одне місце ворожого фронту та захопити щонайменше одного або й більше полонених. Мене цей наказ не дуже врадував, авантурником я ніколи не був й тому не хотів йти на небезпечну виправу на кінець війни, тим більше, що не бачив у тому якого-небудь сенсу та глузду. Така сама реакція була моїх підстаршин та стрільців. Але тут не могло бути ніякої дискусії, бо наказ є наказом.
Плян був такий. Наш удар мав відбутися на відтинку сотні мого колеги хор. Тараса Чмоли. Вибір впав на його відтинок, бо Тарас умів рисувати добрі шкіци та посилав їх зі своїми звітами до полкової команди. Він там вирисував, де знаходиться навпроти його становища ворожа лінія, й на підставі його шкіців та мапи, я мав провести цілу акцію. Шкіци були рисовані на підставі інформацій, які мали зібрати його вояки на розвідувальних виправах у своє передпілля - Spaehtruppe Unternehmen. Після всіх правил, я сам перед акцією повинен був піти в той терен на розвідку, щоб мати безпосереднє знайомство зі ситуацією. Однак, не було часу й я дістав від усіх запевнення, що інформації на рисунках Чмоли є правильні. Мені було обіцяно, що наша артилерія, яка була націлена на той відтинок, де згідно з інформаціями Чмоли, мала бути ворожа лінія, мала вдарити барабанним вогнем, щоб оголомшити противника, й я мав відразу потім провести нашу атаку. Сиґнал для артилерії мав бути поданий через радіозв'язок, або, в його відсутності, на означений час. Я дістав одного зв'язкового з радіоапаратом на нашу виправу.
Настала ніч, і ми приготовляємось на небезпечне діло. Перевіряємо зброю, контролюємо виряд, щоб нічого не дзенькало, бо треба буде підкрадатися потиху, мажемо собі обличчя на чорно. Десь далеко по півночі настав домовлений час іти. Залишаємо позаду окопи сотні Чмоли та йдемо у передпілля. Ніч темна, але я маю в моїй пам'яті закарбовані деталі терену з мапи та з, буцімто, добрих шкіців. Йдемо лісом у наступальній формації, я посередині, а два рої широкою розстрільною йдуть на рівні зі мною, а третій рій недалеко позаду мене, теж у широкій формації. Всюди спокійно, тільки тут і там чути постріли. Втихомирюю нашого радіооператора, який все щось говорить до свого апарату. У передпіллі знаходимо кілька ворожих та наших забитих. Хлопці підкрадаються потиху, йдуть добре, без зайвих звуків. Терен зарослий рідким лісом, треба уважати, щоб не ломити сухе галуззя, що лежало на землі. Приходимо врешті до місця, де мало бути наше вихідне становище до наступу, бо як підемо дальше, то наша артилерія вдарить по нас. Чекаємо, надслухуємо та розглядаємось. Мені не виглядає, що ось недалеко перед нами це ворожа лінія. Забороняю радіооператорові відзиватися до його апарату, щоб не зрадити нашої присутности. Чекаємо далі. Я перевірив час на годиннику. Прийшов час удару артилерії. І дійсно, ми почули вистріли гармат та свист стрілен, які розривалися недалеко перед нами. Канонада тривала яких 5 мінут. Ми пускаємось дальше вперед. Проходимо місце, де била наша артилерія, а ворожої лінії нема! Ціла канонада була намарно, от зробила тільки багато нових ям у землі й побудила ворога та його насторожила, що щось діється! Підкрадаємось осторожно дальше, бо не знаємо, де може бути ворог. Пішли ми так вже досить далеко від нашого вихідного місця, а ворожої лінії далі нема! Ми увійшли в густіший ліс. Підкрадаємось під гору та нагло чуємо безпосередньо перед нами б'є ґонґ, на алярм! Вилітають у повітря світляні ракети, стало видно, як удень, та вітають нас сальви скорострільного вогню. Ми кидаємось на землю, а я бачу, що мої стрільці зриваються та втікають назад, як сполошені коні! Я побачив, що при такім обороті справ моє завдання не вдалося, бо ми нікого не заскочили, а навпаки нас заскочили! Треба й мені назад за стрільцями. Скочуюся згори. В долині, під лісом зібрав я своїх стрільців, ствердив, що не бракує нікого, є тільки двох ранених, які ще самі можуть йти. Вертаємось поспішно назад до наших окопів. Стрічаю Тараса та обсварюю його за неправильні інформації на його рисунках. Сам він у розвідку не ходив, а звіти патрулів умів убрати в гарну форму та посилав це до полкової команди. Згодом я довідався, що полонених схопила одна інша наша частина.
Роман ГАВРИЛЯК
Фраґмент зі споминів Свата
Я командував тоді „Яґдцуґом" (мисливська чота для ударних завдань) у штабу 31-го полку, котрий був під командою полковника Рудольфа Панніра (SS-Standartenfuehrer Rudolf Pannier).Нам не довелось користатися з розбудованих нашою Дивізією оборонних становищ у Югославії, бо нас покликано деінде, де треба було залатати прорив, який зробила Червона Армія коло Фельдбаху та замку Ґляйхенберґ в Австрії. Поспішним маршем ми прибули в околицю села Штраден та гори „Штраднер Коґель". Наш полк першого дня був у резерві, а наступ, щоб замкнути прорив, виконали полки 29-ий та 30-ий. Вони зазнали втрат, тому 31-ий полк уведено в бій. Ми здобули гору „Штраднер Коґель", але тепер треба було її втримати. Мою чоту перекидав полковник Паннір з місця на місце. Противник раз-у-раз пробував відбити від нас втрачений терен, їхні наступи та наші протинаступи чергувалися по кілька разів. Моя чота часто брала участь у тих протинаступах, проганяючи ворога силою свого вогню, покищо без втрат. Лінія фронту не була встабілізована та змінялася часто, так що стрілецтво не мало часу навіть вкопатися. Ворог мав над нами чисельну перевагу, перевагу в артилерії та піхотинській тяжкій зброї. Я вперше знайшовся під вогнем совєтських „катюш". Це були ракетні стрільна, які вистрілюються у скорій черговості та в своєму леті видають несамовите застрашнююче виття, а вдаривши в ціль, вибухають та запалюють довкілля. Наша артилерія небагато стріляла, бо не було досить набоїв. Танків та летунства не було видно, ані в них, ані в нас. Одного вечора наша чота залягла на т. зв. Vorgeschobener Stuetzpunkt, себто на передній заставі та залишилася там на цілу ніч. Це було в місці, де наші фронтові лінії були легко обсаджені й мали великі прогалини, де не було нікого. В одну таку прогалину попали ми, не маючи зв'язку з сусідніми частинами. Нашим завданням було здержувати інфільтрацію чи наступ ворога й не дати себе окружити, бо сусідів направо й наліво не було. Кілька разів серед ночі підходили до нас ворожі частини й нам вдавалося сконцентрованим вогнем їх проганяти. Між сутичками ми наслухували, що діється довкруги нас. Терен був покритий рідким лісом, ніч була темна, ми сиділи тихо та старались заховати нашу присутність. Ми чули постріли недалеко в нашому запіллі, що могло означати ворожі спроби нас окружити. Я посилав туди розвідників, які верталися, не знайшовши нікого. Деякі постріли були навіть досить близько. Я сам пішов туди й нікого не знайшов. Видно більшовики стріляли розривними кулями, які, попавши у дерево, вибухали. Я тоді собі усвідомив скільки то куль на війні стріляється, але з них тільки дуже маленьке число попадає у противника. З великою полегшою ми привітали ранок і незабаром наспіли інші наші частини, щоб обсадити цей відтинок фронту, а для нас прийшов наказ вернутись назад.
Під час одного бою за „Штраднер Коґель", який переходив з рук до рук, ми відступали, залишаючи його червоним, відстрілюючись від них, а вони наступали нам на п'яти. Втікали ми чимскоріше через відкрите поле, де нас червоні обстрілювали з ручної зброї та гранатометів. Ми хотіли чимскоріше осягнути недалекий ліс, щоб мати якесь прикриття. Осягнувши ліс, якимсь чудом без втрат, ми відітхнули, але не надовго, бо червоні перенесли свій ґранатометний вогонь, до якого долучилась теж їхня артилерія. Відступаючи ми раз-у-раз падали, коли почули надлітаюче стрільно та притискались до землі, щоб сховатись від осколків. По вибуху зривались та бігли дальше. Ось так засвистало одне стрільно, і я миттю лежав на землі. Стрільно недалеко вибухло і я побачив, що впав руками, грудьми та бородою у величезну купу, правдоподібно, коров'ячого гімна. Закляв сочистими прокльонами, бо в таких випадках це помагає, знайшов якусь галузку та зачав нею зі себе збирати смердючу погань. Однак, треба було дійти аж до нашої приготованої другої оборонної лінії, яка кулеметним вогнем здержала наступаючих червоних. Там я знайшов якусь калабаню та трохи себе очистив. Однак, від мене смерділо, бо змінити чи випрати свій однострій та білизну я не міг; наші запасові речі були далеко позаду з нашими обозами.Одного дня закликав мене полковник Паннір та каже: „Ходімо, Гавриляк, на передню лінію фронту". Сіли ми до авта, яке провадив німецький підстаршина. Під'їхали ми доріжкою під фронт, а далі пішли пішки. Допнялися ми до фронтової лінії, яка тоді ще не була цілком устабілізована та часто змінялася. Тому стрільці не змогли окопатися й залягли на землі та ховалися за дерева чи малі горбки. А тут приходить полковник, потрясає та виблискує своїм Ritterkreuz - лицарським хрестом - на шиї, випростаний. Я та німецький підстаршина теж йдемо за полковником, та себе випростали як він, бо так випадає. Підходить Паннір до одного стрільця за деревом та наказує, щоб він пішов та закликав свого сотенного командира. Стрілець зривається та біжить від дерева до дерева, падаючи та ховаючись за горбки, щоб охоронитися від снайперів. Паннір з насмішкою говорить: „Дивись, Гавриляк, які комедії цей чоловік виправляє!".
Нагло на нас посипалася скорострільна черга та просвистіли кулі! Я миттю лежав на землі та побачив перед нами в кущах відступаючих червоноармійців зі скорострілами, які закралися близько нас. На них посипався вогонь з нашої лінії. Бачу полковника раненого в ногу, а шофера - з перестріленими грудьми. Їх забрали санітари. Команду полку перебрав, здається, Віттенмаєр.
Слід згадати про поведінку німецьких вищих офіцерів, наприклад, Панніра чи командира Дивізії Фрайтаґа, які на фронтовій лінії не зважали на ворожий вогонь, наражаючи себе на поранення чи навіть смерть. А заступити командира - це не проста справа. Я ніколи не збагнув, чим мотивована така поведінка: щоб показати себе відважним чи, можливо, це стара традиція?
Згодом фронт устабілізувався та наші фронтові частини окопалися як слід. Не було, ані з одної, ані з другої сторони ніяких великих акцій, крім обопільних розвідувальних випадів чи наскоків. Наші лінії були під безнастанним обстрілом ворожої артилерії, але наша артилерія мовчала, бо набоїв було обмаль. В замку Ґляйхенберґ йшли безнастанно запеклі бої. Червоні конче хотіли його здобути, але наші стрільці завзято його боронили. Але назагал можна було сказати, що настав спокійніший час.
В тому часі відвідав Дивізію ген. Павло Шандрук та постановив провести присягу Дивізії. Присяга цим разом мала бути на вірність Україні та символічним актом Дивізія мала перейти у склад та під зверхність Української Національної Армії. Трудність була в тому, як цю присягу провести, бо Дивізія на фронті! Однак, присягу таки проведено на відтинку 30-го полку при участі кількох сотень, які тоді були в резерві, а з 29-го та 31-го полків вислано делегації. Я мав честь репрезентувати 31-ий полк, а хор. Припхан - 29-ий полк. Так то ми оба з Припханом, поклавши руки на уставлені ґранатомети, повторяли за ген. Шандруком слова присяги на вірність Україні, разом із усім присутнім вояцтвом. Був це для нас дуже зворушливий момент, бо тут здійснювалося те, про що ми мріяли віддавна - аж щойно тепер осягнули по багатьох, багатьох розчаруваннях, ми стали вояками Української Армії. Однак, наше піднесення пригашувала свідомість, що це прийшло вже дуже запізно, та у нашій безнадійній ситуації нашої долі тепер не змінить. Ген. Шандрук зробив на нас дуже позитивне враження: носив однострій Української Національної Армії, який ми тоді вперше побачили, добре себе презентував та викликував респект серед вищих дивізійних німецьких старшин.
Був місяць квітень 1945 року, настала чудова весна, зазеленіли ліси, потепліло. Війна добігала до свого кінця, а ми непотрібно гинемо на фронті у безнадійній боротьбі, яка ані нашої, ані німецької ситуації не змінить на ліпше, тільки на гірше. Що з нами буде? Якщо вийдемо живі з цієї авантюри, то в руки червоних ми не можемо попасти, а західні альянти теж нас напевно по головці не погладять. Що робити? Ми серйозно знову почали думати, як відірватись від німців та зі зброєю в руках шукати собі кращої долі. Я навіть переговорив деталі такого пляну зі своїми підстаршинами, які тільки й чекали на таку ініціятиву. Однак, оставалась непоборна проблема: як скоординувати цей плян з іншими частинами Дивізії, бо робити тільки окремою частиною не можна, бо це може мати жахливі наслідки для тих, що залишилися.
Нас відвідував час від часу приятель, воєнний звітодавець Олег Лисяк, який, завдяки своїм обов'язкам звітодавця, мав змогу бувати в різних частинах Дивізії та виконував преважливе завдання довірочного зв'язкового між українськими старшинами. Від нього я довідувався про настрої та пляни інших дивізійних з'єднань. Однак, хоча настрої у всіх були подібні, але директив від якихсь „вищих чинників" не було. Отже, треба буо сидіти тихо та силою інерції зближатися до невідомого кінця. Маємо тепер командувача Шандрука, а він ніяких таких доручень не давав, а ми йому присягали послух.
Воєнний звітодавець Олег Лисяк відвідував мене кількакратно. Одного разу ми пішли провірити стійки. При залізничному шляху ми застали вояка, лежачого на торі, що спав на стійці твердим сном. Я забрав у нього рушницю і вистрілив. Вояк збудився і побачивши його рушницю у мене, почав благати: „Пане поручнику, даруйте життя!" Дійсно за таку провину на фронті карається смертю. Я його насварив і наказав нікому не згадувати про цей інцедент, а то обидва попали б у велику халепу.
А тим часом війна прибрала характеру „позиційної", лінія фронту не змінялася, окопи та укріплення розбудовувались дальше. Більшовики, усвідомивши собі, кого вони мають за противника, зачали сильну пропаганду гучномовцями та летючками, намовляючи стрільців переходити до них, мовляв, тоді все буде їм прощене. Перекликувались ми з ними, та з нашої сторони теж ішли заклики до них, щоб вони покидали кривавого Сталіна та переходили до нас. Однак, їхня пропаґанда мала більший успіх, бо до них перебігло декілька наших стрільців, а до нас від них ніхто. Кількох дезертирів німці переловили та, по нібито по якомусь суді, повісили. Тіла повішених висіли довший час при дорозі, як погроза для тих, які могли б мати подібні думки.
Дивізійне командування, не маючи добрих інформацій, як справи виглядають у нашого ворога, рішило дістати ці інформації від полонених червоноармійців. Але тому, що полонених не було, то треба їх дістати. Прийшов наказ до нашого полку дістати полонених! А хто їх роздобуде? Очевидно, що Гавриляк з його мисливською чотою. І так я дістав завдання вдарити ніччю несподівано в одне місце ворожого фронту та захопити щонайменше одного або й більше полонених. Мене цей наказ не дуже врадував, авантурником я ніколи не був й тому не хотів йти на небезпечну виправу на кінець війни, тим більше, що не бачив у тому якого-небудь сенсу та глузду. Така сама реакція була моїх підстаршин та стрільців. Але тут не могло бути ніякої дискусії, бо наказ є наказом.
Плян був такий. Наш удар мав відбутися на відтинку сотні мого колеги хор. Тараса Чмоли. Вибір впав на його відтинок, бо Тарас умів рисувати добрі шкіци та посилав їх зі своїми звітами до полкової команди. Він там вирисував, де знаходиться навпроти його становища ворожа лінія, й на підставі його шкіців та мапи, я мав провести цілу акцію. Шкіци були рисовані на підставі інформацій, які мали зібрати його вояки на розвідувальних виправах у своє передпілля - Spaehtruppe Unternehmen. Після всіх правил, я сам перед акцією повинен був піти в той терен на розвідку, щоб мати безпосереднє знайомство зі ситуацією. Однак, не було часу й я дістав від усіх запевнення, що інформації на рисунках Чмоли є правильні. Мені було обіцяно, що наша артилерія, яка була націлена на той відтинок, де згідно з інформаціями Чмоли, мала бути ворожа лінія, мала вдарити барабанним вогнем, щоб оголомшити противника, й я мав відразу потім провести нашу атаку. Сиґнал для артилерії мав бути поданий через радіозв'язок, або, в його відсутності, на означений час. Я дістав одного зв'язкового з радіоапаратом на нашу виправу.
Настала ніч, і ми приготовляємось на небезпечне діло. Перевіряємо зброю, контролюємо виряд, щоб нічого не дзенькало, бо треба буде підкрадатися потиху, мажемо собі обличчя на чорно. Десь далеко по півночі настав домовлений час іти. Залишаємо позаду окопи сотні Чмоли та йдемо у передпілля. Ніч темна, але я маю в моїй пам'яті закарбовані деталі терену з мапи та з, буцімто, добрих шкіців. Йдемо лісом у наступальній формації, я посередині, а два рої широкою розстрільною йдуть на рівні зі мною, а третій рій недалеко позаду мене, теж у широкій формації. Всюди спокійно, тільки тут і там чути постріли. Втихомирюю нашого радіооператора, який все щось говорить до свого апарату. У передпіллі знаходимо кілька ворожих та наших забитих. Хлопці підкрадаються потиху, йдуть добре, без зайвих звуків. Терен зарослий рідким лісом, треба уважати, щоб не ломити сухе галуззя, що лежало на землі. Приходимо врешті до місця, де мало бути наше вихідне становище до наступу, бо як підемо дальше, то наша артилерія вдарить по нас. Чекаємо, надслухуємо та розглядаємось. Мені не виглядає, що ось недалеко перед нами це ворожа лінія. Забороняю радіооператорові відзиватися до його апарату, щоб не зрадити нашої присутности. Чекаємо далі. Я перевірив час на годиннику. Прийшов час удару артилерії. І дійсно, ми почули вистріли гармат та свист стрілен, які розривалися недалеко перед нами. Канонада тривала яких 5 мінут. Ми пускаємось дальше вперед. Проходимо місце, де била наша артилерія, а ворожої лінії нема! Ціла канонада була намарно, от зробила тільки багато нових ям у землі й побудила ворога та його насторожила, що щось діється! Підкрадаємось осторожно дальше, бо не знаємо, де може бути ворог. Пішли ми так вже досить далеко від нашого вихідного місця, а ворожої лінії далі нема! Ми увійшли в густіший ліс. Підкрадаємось під гору та нагло чуємо безпосередньо перед нами б'є ґонґ, на алярм! Вилітають у повітря світляні ракети, стало видно, як удень, та вітають нас сальви скорострільного вогню. Ми кидаємось на землю, а я бачу, що мої стрільці зриваються та втікають назад, як сполошені коні! Я побачив, що при такім обороті справ моє завдання не вдалося, бо ми нікого не заскочили, а навпаки нас заскочили! Треба й мені назад за стрільцями. Скочуюся згори. В долині, під лісом зібрав я своїх стрільців, ствердив, що не бракує нікого, є тільки двох ранених, які ще самі можуть йти. Вертаємось поспішно назад до наших окопів. Стрічаю Тараса та обсварюю його за неправильні інформації на його рисунках. Сам він у розвідку не ходив, а звіти патрулів умів убрати в гарну форму та посилав це до полкової команди. Згодом я довідався, що полонених схопила одна інша наша частина.
Війна кінчалася. Німеччина скапітулювала. Я одержав наказ з команди полку, що я маю зі своєю чотою становити тилову охорону, бо Дивізія відтягається від фронту та має форсованим маршем податись на захід та зложити зброю альянтам. Нарешті війна скінчилася! Може, для німців, але чи для нас? Ходили поголоски, що західні альянти підуть війною на Росію... Такі нереальні вістки, яких було згодом більше, ми стали називати „паролями".
Було це 8 травня 1945 року. Тилова охорона, частиною якої був я зі своєю чотою, мала залишитись на своїх становищах до год. 11-ої ранку. Ми бачили, як інші сусідні частини зачали залишати свої окопи вчасним ранком. На щастя, на нашому відтинку жодних наступів ворога не було. Точно о год. 11-ій ми, віддавши кілька сальв у напрямі ворога, подалися поспішним маршем на захід, щоб перейти мости на річках, а головно на ріці Мур, які то наші піоніри мали висадити в повітря, як уже всі перейдуть. Тому треба було поспішати.
Після війни були натяки на намагання відтягнути Дивізію з фронту вчасніше від інших німецьких частин. Однак цього не сталося. Ми залишилися під командуванням німців, котрі зачинали носити відзнаки тризуба після перебрання зверхности над нами генералом Павлом Шандруком. Воно мало більш символічне, ніж практичне значення.