НА СЛУЖБІ НАРОДУ
Юрій Тис-Крохмалюк
В перших місяцях історичного 1917 року з далекого північного фронту, зголошується до Центральної Ради у Києві 26-річний, чотирократно ранений, відзначений орденом св. Ґеорґія підполковник, щоб віддати своє знання і боєвий досвід українській революції. Згідно з родовою традицією, прямує слідом своїх предків, старшин козацького гадяцького полку, свідомий, що і його життєвий шлях, це боротьба за Україну.
Часи були непевні; уряди Керенського, опісля Леніна, єдинонеділимці, а з ними московські старшини і вояцтво поставилися скрайно вороже до Центральної Ради. Це з одного боку. А з другого — українські діячі, що тоді були при владі вірили, що вони договоряться з урядами Росії, що мирно вдасться їм досягти хочби автономії для України.
З першим подухом революції зголошуються до українського війська мільйони вояків, боронити українську землю; між ними і згаданий молодий підполковник — Це був несподіваний вибух ентузіязму і жертвенности з глибин душ українських людей. На чолі станули нащадки визначних родів, старшини генеральних штабів, полковники, сотники; багато з них розгубило на життєвих шляхах рідну мову, багато тих, що мали запевнене майбутнє у російській імперії, кинули високі пости і станули на службу українського народу, слабого ще і з непевним майбутнім.
Кожний день ставав грізнішим, зростав хаос, салдатські маси з фронту перекочувалися Україною, підбехтані московськими революційними кличами і протиукраїнським наставленням. Центральна Рада була безрадною і не могла опанувати трагічного положення, грабежі, вбиств і кривавих збройних сутичок з розбещеною московською солдатескою.
І як же ж пояснити стихійне зголошення до українського війська тих, що мали за собою уже три роки великої світової війни?
Це чудесне явище у нації, яка від століть втрачала відчуття своєї особовости і здавалося — станула уже на грані неіснування! Кажуть — зов крови, традиції старих родів, — але це статичні вартості. Для народу це замало, а що казати для будови й оборони нації! Коли народ живе своїм буднем і згадує тільки минуле й не дбає про майбутнє, тоді, хто стане в його обороні? Життя це постійна праця для майбутнього, життя це діяти для майбутньої нації і здійснювати його. Минуле — це досвід і наука.
Зріла, свідома людина має духовість звернену у прийдешнє. Нам залежить, щоб вона була наша, сильна й світла — і її треба забезпечити, тобто боронити. Хто так думає і тим живе, належить до єрархії народу, до його еліти. І коли навіть не вдасться досягти цілі — власної держави — і тоді велика ідея живе в народі і в діях його єрархії. Такою є психіка народу, яка створює небувалий вибух політичних стремлінь нації, утаєних часто від століть.
До єрархії нації належав і належить своїм життям згаданий молодий підполковник, а нині генерал Михайло Крат. Дорожив минувшиною свого роду, традицією боєвих чинів, прадідів, культурою нації, але жив і завтрішнім днем: коли прийшла нагода стати в обороні власного народу, не завагався ні хвилини.
Михайло Крат почав свою службу Україні у штабі київської військової округи. А коли почалися війни з московськими червоними і білими наїзниками, станув на командних постах наших полків і дивізій. Як командир полків і високий штабовий старшина плянував і брав вирішну участь у багатьох боях, які подаємо у хронологічному порядку:
1918 рік: Київ, Бахмач, Ромен,
1919 рік: Полтава, Крюків, Балта, Тираспіль, Вапнярка, Баланівка, Бершадь, Тульчин, Животів,
1920 рік: Арсенівка, Олексіївка, Голта, Наливайки, Долинська, Вознесенськ, Онапів, Вапнярка, Трушка, Снітково, Сарнів.
Вислід тих боїв і воєнні успіхи є заслугою генерала Крата і його побратимів на командних постах, старшин, підстаршин і його вояків. Це генерал Крат на чолі 8-го Чорноморського полку розгромив на Поділлі денікінський полк і захопив у полон 600 московських вояків. І коли під кінець 1919 року армія УНР опинилася у трагічному трикутнику смерти, та ще в умовах епідемії тифу, без зброї, стрілива, харчів, одягу, перед урядом УНР стануло питання: — Що далі? Вирішено, що нездібні до боротьби можуть податися у польський полон, інші повинні боротися далі у запіллі ворога.
Це був стратегічний плян боротися у важких умовах партизанської війни, знесилити ворога і зберегти війська УНР, щоб з весною новими силами вести далі війну.
Так вирішено виступити у славний опісля Перший Зимовий Похід. Генерал — тоді полковник — Крат став начальником оперативного відділу штабу 3 Залізної Дивізії, а опісля аж до закінчення Першого Зимового Походу начальником штабу Запорожської Дивізії.
Зимовий Похід почався 6 грудня 1919 року. З військом вирушила теж на прохання командарма дружина генерала Крата пані Євдокія з Шевченків. Її завданням було податися у глибоке запілля ворога, та нав'язати зв'язок з нашими повстанцями отамана Тулого. Пані Крат, виконуючи обов'язки зв'язкової, попала два рази у большевицький полон, але щасливо повернулася до своїх. За участь у І. Зимовому Поході і за успішну діяльність була нагороджена орденом Залізного Хреста. Похід закінчився 6 травня 1920 року маючи за собою успішні бої, що було заслугою плянування, знання і досвіду генерала Крата, як начальника штабу Запорозької Дивізії.
Разом з інтернованою зрадливим союзником армії УНР генерал Крат перебував у Польщі аж до вибуху 2-гої світової війни. З причин трагічних подій 1920 року дружина генерала була примушена залишитися на окупованій большевиками Україні. Аж 1923 року у грудні перейшла організованими зв'язками Збруч з малою донькою до свого чоловіка.
Під кінець другої світової війни німці поступилися нашим вимогам створити Українську Національну Армію, зложену з І. Української Дивізії та інших військових з'єднань. Президент УНР Андрій Лівицький призначив на командира УНА генерала Павла Шандрука, а на командира І Української Дивізії генерала Михайла Крата. Проте німці не погодилися. Аж після капітуляції генерал Крат дістав на письмі наказ перебрати команду І Української Дивізії, а коли англійські війська перебрали дивізію, потвердили генерала Крата командиром табору полонених у Белярії. На цьому пості генерал перебував до часу, коли большевицька комісія зажадала відділення старшин від вояцтва. Після повороту вже до табору у Ріміні, віддався всеціло культурно-освітній праці в таборі. Його заслугою було теж нав'язання зв'язку з Архиєпископом Бучком у Римі, що врятувало дивізію від видачі большевикам.
Те, що генерал Крат вложив багато праці в освітну ділянку "Народнього Університету" — має своє значення. Вояки були молодими людьми і генерал, на багато старший від них, старався разом із своїми співробітниками передати їм те, чим він жив ціле своє життя. Передавав їм значення і вагу традиції, навчав, що одна програна битва чи війна, не означає повної поразки. Навіть, осягнувши найвищу нашу ціль — власну державу — ще не значить, що це остаточна перемога, бо завданням нації є бути постійно готовим боронити батьківщину, на полях битв у війнах і розбудовувати всі національні ділянки в час миру.
Ось так ми дуже побіжно переглянули життя визначної людини-вояка, нашого генерала Крата. Проходить наше життя, прийдуть нові ґенерації, діти, внуки і правнуки, але світлі постаті і сторінки нашої історії залишаться назавжди. Залишиться і пам'ять по тих, що посвятили життя для існування нації. І ці мої думки хочу закінчити словами нашої найбільшої поетеси наших років — Оксани Лятуринської:
І зрине кінь у височінь,
як є, в похідній збруї,
і дух твій вбраний в кармазин.
І запитає Юрій:
— Що мав ти над життя дорожче?
— Що на землі досяг?
— Я з роду воїн, Переможче!
Доніс свій золот-стяг!
