ДИВІЗІЙНИК МУХА ПРОДОВЖУЄ БІЙ

Роман КОВАЛЬ

23 травня голові Братства кол. вояків 1-шої дивізії УНА Леонідові Мусі виповнилося 84 роки. Радіє серце, коли бачиш,, що він все на коні, - то у Холодний Яр заскочить, то до Чернівців чи Львова, а то і до Харкова, і скрізь його вітають, українці радо, а москальня - ревищем. Так було і 7 травня у Херсоні, де він разом з істориком Ярославом Сватком презентував книгу „Дивізія „Галичина" в запитаннях і відповідях" (співавтори Роман Колісник, Богдан Маців, Леонід Муха).

Дивізійника Муху помітили вже і провідні українофоби, один з них, Д. Корнілов, розродився статтею „История фальшивая. Нацисты настоящие'', де зображує борця за волю України Леоніда Муху „справжнім нацистом".

- Нас продовжують лякати коричневим фашизмом, - говорить на те вояк, відвертаючи увагу від набагато жахливішого - комуно-червоно-російського. Але не той час - і річка не та. Щось таки змінюється. Оприлюднюються таємниці з архівів ЧК-ГПУ-НКВД, що дає можливість пізнати правду.

Леонід Муха народився в сім'ї сотника 3-ї Залізної дивізії Армії УНР Юхима Мухи, який походив із вільних козацьких поселень на Катеринославщині. Народився Леонід у Варшаві, де по виході з таборів для інтернованих оселився батько.

Над дитячим ліжком свого сина сотник написав: „Не словами, а ділами, не плачем, а мечем". І пісень навчав своїх синів патріотичних:

Скажемо вам веселу новину, 
Що ми любим рідну Україну,    
Славного ми роду-українці зроду, 
Любимо свій край, рідну мову і звичай.

Діди наші на турка ходили, 
Бо Вкраїну над життя любили, 
Брати наші по тюрмах конали, 
Бо Вкраїну над життя кохали.

В історію України Леонід Муха увійшов як кулеметник дивізії „Галичина", а згодом 1-шої дивізії Української національної армії. Стріляв він добре. Його важкий МҐ-42 випускав на хвилину 1200 куль.

Яка пам'ять залишилася в Леоніда Мухи про німців?

- Дивізію „Галичина", перед тим як кинути на фронт, німці рік вишколювали, - відповідає він, - а московські генерали кидали українців на форсування Дніпра чи на карпатські перевали беззбройних та невишколених. А чого їх жаліти? Адже завдання було не тільки німців перемогти, але й українців вигубити. Німці ж за рік вишколили до 600 старшин і 2000 підстаршин - ідейних, свідомих патріотів України.

Та пізно німці побачили в українцях союзників, відтак деспотична Росія у співпраці з „розвиненими демократами" свого досягла - сморід її „побєди" чуємо й досі. Англійці, в зону відповідальности яких потрапив Леонід Муха, протизаконно передали пораненого юнака (мав тоді 19 літ) на муки злочинному смершу. На якій підставі?! Він же ніколи не був громадянином СССР! Чому? Бо Леонід назвався українцем. Саме це і стало причиною депортації з англійської зони окупації у совєтську. Що заважало йому, народженому у Варшаві, прикинутися поляком? Адже називатися поляком означало залишитися на свободі. Але б яке це було пониження! Леонід відповів, не хитруючи:

- Українець.

Сказав тому, що був патріотом, тому, що не міг відцуратися рідної матері-України. Сказав, хоч і знав, що кара за це неминуча.

Таке мав виховання, таким був. Таким і залишився.

- Цікаво, - усміхається Леонід Муха, - а ким би назвався Корнілов, попавши в руки бандерівців?

- Розкажіть, як вас приймали в Херсоні? - питаю я про презентацію книги Дивізія „Галичина" в запитаннях і відповідях, яка відбулася в Херсоні напередодні одіозного „праздніка".

- Було, як і сподівалися, багато крику і галасу комуністичних ортодоксів, кричали „нє пазволім, нє дапустім". Ніяк комуністи не можуть примиритися з фактом соборности України, з тим, що українець хоче і може бути господарем у своїй хаті. І все-таки залишилися незабутні враження, особливо, коли підходили незнайомі люди, тиснули руку, дякували.

- Комуністи зустрічали нас із червоними прапорами, - додав упорядник книги Ярослав Сватко, який разом зі старим кулеметником їздив на презентацію, - робили нам рекламу скандальною поведінкою. Поки Л. Муха тримав удар комуністів, які намагалися зірвати презентацію, я розповів журналістам про цей проект. Потім ми помінялися ролями, і журналісти вдовольнили професійний інтерес, розпитуючи Муху. Тепер уже доповнив Леонід Муха:

- Коли вони кричали, я, щоб оволодіти їхньою увагою, запитав голосно: „А Ви знаєте, що в таких випадках говорив Ленін?" Вони замовкли, бажаючи почути точку зору „вождя пролєтаріата". Ленін казав: „Якщо наш ворог казиться, значить ми, товариші, на правильному путі". Так що я на „правильному путі". Комуністи не знайшли, що відповісти, і далі поводилися вже більш спокійно.

Слід зазначити, що гостей із Західної України охороняли два міліціонери та активісти Всеукраїнського об'єднання "Свобода" .Та навіть і без охорони козак Муха казав би, що думає.

- Я пройшов дивовижну школу виживання на Колимі і залякати мене просто неможливо, - сказав він.

А Корнілову, який аж надривався, паплюжачи дивізійників, називаючи їх фашистами, Леонід Муха відповів словами українського письменника XVII ст. Івана Вишенського:

- Той, хто не був у бою і подвигу ратному і не бачив змагання ратних, як може інших навчати?

Ось такий він кулеметник Муха, член Історичного клюбу „Холодний Яр". З роси й води! Довгих років життя та нових герців!

ХОР ВАСИЛЯ ОСТАШЕВСЬКОГО

Василь Осташевський народився 1906 року в с. Хлівчани, нині Сокальського району на Львівщині. У 1943 році був дириґентом хору у Львові. Коли творилася дивізія „Галичина", він і його хористи зголосилися до неї. Підчас вишколу на поліґоні у Гайделяґрі Осташевський зорганізував хор. Хористи провадили проби у вільний від заняття час. Співали на недільних відправах Служби Божої та інших заходах. Хор взяв участь у „Великому радієвому концерті вибраних пісень".

Після боїв під Бродами Василь Осташевський перейшов ло УПА й згинув у сутичці з енкаведистами. Всю його рідню вивезли у Сибір і ніхто звідти не повернувся.

                                                     Хор Василя Осташевського. Львів, 1943 р.
З його співаків встановлено імена: Павло Кучарський зі Старої Ягольниці коло Чорткова (бас, 4-й у першому ряді); Г. Юрчак (тенор, соліст, 6-й у першому ряді); Василь Осташевський (диригент, у центрі); Ярослав Бабуняк (баритон, соліст, поруч з диригентом), родом з Вербова коло Бережан, дивізійник, згодом диригент українського хору в Англії. 
(Фото з архіву професора Степана Стельмащука)

Завдяки п.Ігору Роп"янику, встановлено ще одного учасника хору - це його батько Остап Роп'яник (бас, 2-й зліва у другому ряду). Більше про нього тут: Вікіпедія.

                                       ДИВІЗІЙНИЙ ХОР ВАСИЛЯ ОСТАШЕВСЬКОГО 

            Виступ Дивізійного хору на Великому радієвому концерті вибраних пісень, присвяченому   добровольцям Дивізії „Галичина", у залі Оперного театру у Львові, 15 вересня 1943 року. 

                          Хор добровольців співає підчас полевої Служби Божої перед присягою. 

 ______________________________________________________________________
Журналіст із Тернополя Петро Бубній готує нарис про Василя Осташевського. 
Інформацію подавати:

 Бубній Петро
вул. За Рудкою, 14/17, м. Тернопіль, 46003 Україна E-mail: slava_m61@ukr.net
_____________________________________________________________________

ТАБІР MACMARRY (МАКМЕРРІ) В ШОТЛЯНДІЇ

Василь ПОПАДИНЕЦЬ

Табір знаходився на східний південь від Едінбурґу, східному побережжі Північного моря. Підчас війни тут перебували американські пілоти легких бомбардувальників.Табір підпорядковувався Міністерству сільського господарства Шотляндії. Перебувало в ньому 212 колишніх вояків Дивізії „Галичина". Працювали переважно в сільському господарстві.

Українська адміністрація табору Макмеррі (літо 1948 р.). Сидять зліва: Василь Попадинець, Остап Сокольський. Стоять зліва: Іван Демчишин, Лев Бабій, Ярослав Пелех.
 
Управляли табором дві команди. Шотляндська: комендант б. полк. Британського летунства Erick MacDonald. Підпоручник міністерства сільського господарства F. Mactaggert, A. Maclean - помічник Мактаґґерта. Ramsey - референт прохарчування. Українська: Вaсиль Попадинець - керівник табору (Camp Leader), Остап Сокольський - керівник канцелярії праці, Левко Бабій - помічник таборового лікаря, Ярослав Пелех - фінансовий і культурно-освітній референт, завідувач таборової кухні - Петро Крайник.

В таборі була доволі велика домівка (ми називали її „читальня"). У домівці була таборова каплиця, де щодва тижні відправлялися Богослуження. У цій домівці відбувалися сходини, святкові академії, майже щодругої суботи - забави, на які приїжджали наші дівчата з різних недалеких таборів, а найбільше - молодих шотляндок. Недарма, що більше, як п'ятдесять процентів наших хлопців одружилося з шотляндками, дехто з них непогано володів українською мовою.

Посередині табору побудували високий хрест з тризубом, біля якого літньою порою відправлялись Панахиди для відзначення загиблих воїнів-героїв. Час від часу до табору приїжджали комісії з міністерства з Едінбурґу. Цікавились вони нашим життям не тільки на праці, але й культурно-освітньою ділянкою. Часто вони були гостями на наших святкуваннях і Богослуженнях. Головним священиком був о. Олександер Бабій з Едінбурґу. Також приїжджали інші отці з Лондону і околиці.

В таборовій домівці була бібліотека (260 книжок, журнали і газети, які ми одержували з Европи, Канади й Америки). Відвідували наш табір сотник канадського літунства Богдан Панчук, інженер Дмитро Андрієвський, проф. Гр. Васькович, проф. Володимир Янів, д-р Василь Кушнір - з Канади та інші. Відвідували також офіцери 2-го польського корпусу ген. В. Андерса, які перебували в Едінбурзі та околиці, між ними полк. Володимир Янковський - родом зі Станиславова (говорив українською мовою); пполк. Януш Вєжбіцкі - родом з Калуша; капітан-летун Василь Зємба родом зі Львова; медсестра поручник Наталія Обух - українка, родом із Снятина. В таборі були два курси - для малописьменних (провадив В. Попадинець) і англійської мови (керівники - О. Сокольський і Іван Демчишин); на цей курс теж вчащали з-поза табору. Кошти курсів культосвітньої діяльности покривались референтом Сільськогосподарства з Едінбурґу. Комендант табору полк. МекДональд часто відвідував наші імпрези, тому недивно, що за його заходами це частково фінасувала держава. Робітники, що працювали по сільських господарствах, одержували 3,50 фунтів тижнево. Табір розв'язали в травні 1951 року.

Провідники мисливської чоти 29-го полку, які боронили замок Ґляйхенберґ до дня капітуляції, біля макету замку в Ріміні, зліва: Михайло Безкоровайний, Омелян Кульчицький, Василь Попадинець (серпень 1946 р.).

РОЗДУМИ В 65-ЛІТТЯ ЗАКІНЧЕННЯ ВІЙНИ

До історії 1-ої УД УНА

Роман ГАВРИЛЯК

Минуло вже 65 літ коли Дивізія „Галичина" закінчила свою участь у Другій світовій війні, залишаючи фронт проти Червоної Армії та зложила свою зброю Західним Альянтам, з якими вона не воювала. Як добре здисципліновані вояки Дивізії, усі пішли в полон у надії, що їхня місія ще не закінчилася і Дивізія ще відіграє свою ролю в очевидному і можливому конфлікті Заходу з Радянським Союзом.

Тоді наші надії не здійснилися, замість далі воювати, ми опинилися за дротами таборів полонених. Західні Альянти вже не хотіли дальших воєн, бо знайшли якийсь modus vivendi зі Совєтами та воювали з ними дальше тільки „холодною війною". На щастя, якось вдалося полоненим оминути небезпеку репатріяції та її можливих наслідків. Настали роки розчарувань та голодування за дротами, але також використання навіть тих обмежень, котрі таки вможливили в таборах полонених на відтворення релігійного життя, шкіл, курсів, преси, театру, а навіть і літератури. Опісля закінчився полон, одних по роках звільнили, інші „самозвільнилися" і в кінці всі розбрелися по нових поселеннях Вільного Заходу.

Ми йшли до Дивізії задивлені в традиції УСС-ів та Визвольних Змагань Першої світової війни та боротьбу наших батьків, котра не увінчалася створенням Української Самостійної Держави. Аналізуючи ці події, ми бачили, що головною причиною цих невдач була недостача та слабкість збойних сил, котрі тоді боролись за УСД. В часи Другої світової війни військова ситуація була ще гірша, як попередньо, бо в той час не було ніякої збройної сили, котра могла би боротися за українську державність. Коли прийшов набір до Дивізії, то загал нашого галицького патріотичного суспільства піддержував ідею Дивізії, а також всі ветерани Визвольних Змагань з Першої світової війни, крім націоналістів з ОУН. Вже тоді Німеччина війну програвала, але дивізійники не очікували німецької перемоги. Ми вірили, що як війна скінчиться, то подібно, як це було вже в 1917-18 роках, в Европі може запанувати хаос, революції та нова констеляція сил і тоді Дивізія могла би відіграти вирішальну ролю у відновленні нашої самостійности. Ніхто не йшов до Дивізії, щоб боротися за нацистську „Нову Европу", але боротись зі Совєтами нам було треба, тоді навіть разом з німцями, бо ми уважали Совєтів як найбільшого ворога української державности. Проти наших сподівань Совєти війну виграли та при тому загарбали половину Европи.

Західні Альянти та Совєти звільнили Европу від німецьких нацистів, але ціною величезних жертв та уведенням комуністичних режимів у Центр, схід і південь Европи. Світ визнав Гітлера та нацистів як найбільших злочинців людства, але Сталіна та Совєтів визнали як визволителів. Правда і слава належить тим, що війну виграли. Сталін знищив і післав на смерть 10 млн. своїх власних громадян, окрім величезного числа воєнних втрат, створив ланцюг каральних таборів примусової праці, знаний як Архіпелаг ГУЛАГ, та винищив депортаціями та голодом мільйони українців, наказав розстріляти 20 000 полонених польських офіцерів та багато інших жертв. Світові ЗМІ в повоєнних роках промовчували та ігнорували злочини Сталіна і комунізму, котрі перевищували злочини нацистів, та в цей спосіб формували світову опінію. В Німеччині нацистів судили, нацизм викорінили, а комунізм і сталінізм процвітав далі в половині Европи, але ніхто не судив совєтських опричників за їхні злочини в Україні, хоча багато з них ще жили по відновленні державности.

Хоч 50 літ по війні Совєтський Союз розпався, але світова опінія про Сталіна і комунізм залишилася така сама, як була. Україна відновила свою самостійність у мирний спосіб, без війни, але її населення вже було пересякле наслідками 70-літного життя під ворожим режимом. Русифікація, стереотипи совєтської пропаганди залишилися, обниження моральних вартостей та корупція продовжувались як раніше. Ґльорифікація „Великої вітчизняної війни" була загально поширена, мимо цього, що ця війна принесла дальше поневолення українського народу на 45 літ.

Яке місце ми, дивізійники, тепер займаємо у сьогоднішньому довкіллі? Дивізія не виконала своєї мілітарної місії, котрої сподівалися і очікували її організатори і вояки. Натомість дивізія зазнала поразку у битві під Бродами. Історія не пішла по лінії наших сподівань. І так ветерани Дивізії не попали у Національний Пантеон Слави. Тепер в Україні їх не „реабілітували", не признали їм ветеранських прав і пільг, і ледве чи коли-небудь це станеться в теперішньому постсовєтському кліматі. Спроба міської ради міста Івана-Франківська в минулих роках надати дивізійникам ветеранські права викликала гострий протест Росії і його відгомін розійшовся по цілому світі, а наші „приятелі" із Центру Візенталя теж голосно відгукнулися повторенням давних наклепів. Офіційні чинники в Україні зайняли становище, що це є внутрішня справа України, але нічого дальше не зроблено і справа затихла. Тепер, очевидно, за президента Януковича не можна буде очікувати чогось позитивного в цих справах.

А в нашій діяспорі справи зв'язані з Дивізією здебільшого промовчуються. Як уже дається якесь признання дивізійникам, то отак як би „з-під поли", без завеликого розголосу. Сучасна українська інтелектуальна еліта в діяспорі і в Україні, беручи до уваги теперішню „політичну коректність", створену тут через ЗМІ, а в Україні - через живучість совєтських традицій, стоїть осторонь від чого-небудь, що відноситься до Дивізії. Багато з них вважають Дивізію як помилку, або в найкращому
випадку як анахронізм із передвоєнних років. Наша преса в діяспорі нерадо містить матеріяли про Дивізію, мабуть, щоб не попасти в полеміку з могутніми медіями. І так воно залишилось до сьогодні. Воно було б зовсім інакше, якби події пішли більше по лінії наших сподівань.

Ветерани Другої світової війни в інших державах Европи і Америки зазнають пошану і вдячність своїх співвітчизників за їхні вчинки, посвяту і жертви, котрі вони понесли для своїх батьківщин, але тільки ті, що виграли війну. Пригадаймо вислів Юрія Яновського, українського письменника першої половини XX ст, котрий найкраще віддзеркалює теперішнє положення дивізійників:

Коли ми переможемо, нас потім прославлять і дадуть нам ще чужої слави і піднесуть на щитах угору для всіх прийдешніх поколінь. Коли нас переможуть - нічого нам не чекати ні тепер, ні потім - від нас і нашу славу відберуть, розтопчуть нашу чесноту, сміливість, заплюють нашу мету і наші очі...

Минулого року, коли я оглядав в Українському Музею в Нью-Йорку виставку про УПА, де були показані експонати і всі публікації з часів її діяльности та пізніші публікації, але не було там ні одної згадки, навіть маленької, про те, що вояки Дивізії у великому числі підсилили УПА, допомогли зброєю та провадили там різні вишколи.

Також неприємно вражає стаття в „Пластовому Шляху" ч. 1. 2010 про пластовий курінь „Леґіон" в Україні, котра описує новий рід „військового" пластування, але там нема ніякої згадки про нав'язання традицій до Дивізії „Галичина", котра була власне леґіоном у Другій світовій війні. В цій статті є тільки маленька „згадочка" про пластунів Бандеру і Шухевича та боротьбу ОУН-УПА.

Це все очевидні наслідки ще дуже живої ґльорифікації „Великої вітчизняної війни" в Україні та „політичної коректності!" в діяспорі.

Ряди дивізійників скоро маліють в Україні і в діяспорі, ті, хто з них дожив до старости, відходять почерзі у вічність. Виглядає, що ніхто з них, ще за життя, не побачить якогось признання за їхну боротьбу, посвяту та жертви.

ДЕЯКІ УРОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

До історії 2-ої світової війни

Василь ШПАРИК
ветеран-фронтовик Другої світової війни

Війна супроводжувалася глибоким падінням моралі

У ході воєнних акцій мораль військ, що брали участь у війні з Німеччиною, яскраво проявилася у відношенні до цивільного населення противника, військовополонених, переміщених осіб тощо.
На теренах Східної Прусії німців не було - вони подалися на північний захід - за Одер. Із цими втікачами зустрілися на дорогах Померанії. Радянські солдати проводили у їхніх фургонах чи автомобілях : „ревізію", нелюдських моральних наруг зазнало молоде жіноцтво. Оскільки це був танковий рейд, то „очищали" дорогу від цих транспортних засобів ударами танків.

За Одером лише у прифронтовій смузі не було цивільного населення - воно подалося на захід. У подальшому всі залишалися на місці - робилася ставка на участь цивільного населення в обороні своїх міст і сіл - Volkssturm. Практично в містах і селах при підході радянських військ усі ховалися по сховищах і підвалах. Видалені звідти (наче з метою пошуку солдатів) вони намагалися продемонструвати прихильність, вимовляючи „Гітлер капут!". Та не всіх це могло спасти. Найогиднішим було відношення до німецького жіноцтва.

Єдиними, хто нас радісно зустрічав, були військовополонені та наші співвітчизники, вивезені на примусові роботи - остарбайтери. Але не так сталося, як гадалося - усіх їх вважали зрадниками Батьківщини. Ми не вчиняли з ними жодних заходів, зате за нами йшли війська НКВД, контррозвідка „Смерш". Ось вони військовополонених після принизливих допитів відправляли у табори ГУЛАГу „іскупіть віну перед Родіной", а остарбайтерів-чоловіків польові військкомати скеровували на фронт, як правило, на найважчі ділянки. Жінки зазнавали великих моральних наруг. Уже у Східній Прусії появилося знайоме у подальшому кожному солдату і офіцеру слово „трофей". З ним пройшли по всій Німеччині, „вдосконалюючи" прийоми.

Перебування вояків у чужих державах породжує  зміни у їхньому сприйнятті реалій життя

Відомо, що до вступу СРСР у Другу світову війну 17 вересня 1939 р. народ тримали у повній ізоляції від зовнішнього світу. А тут величезні маси „запертого в льох" народу в особі солдатів та командирів опинилися на теренах інших держав. Побачене на німецькій землі вже у Східній Прусії, а згодом - у Померанії і за Одером, було настільки несподіваним, що буквально виявилося психічним шоком. Усі (а це була п'ятимільйонна армія) переконалися, що Німеччина зовсім не така, як її змальовувала радянська пропаганда. Стали порівнювати життя в СРСР із тим, що на власні очі побачили в Німеччині. У психіці солдатів і командирів спостерігалося „роздвоєння душі": одне говорили в офіційній ситуації, зовсім інше - у довірливій товариській, усе частіше обмінювалися поглядами на побачене, не скриваючи при цьому позитивних емоцій.

Зміни відбулися і в моральному стані військ: спостерігалися байдужість, мовчазна впертість, недисциплінованість, солдати носили цивільне вбрання, залишаючи статутними лише шинель чи ватник, не носили погонів, не віддавали „честь" незнайомим офіцерам, а своїм - нижче майора тощо. Пригадується вислів замполіта: „не пішітє, что здесь дома кірпічниє, а криші - черепічниє" Отже, були великі намагання засліпити мільйони, але зробити це вже було неможливим, і безумовно, кожен солдат і офіцер, повернувшись у Радянський Союз, привіз зі собою і враження від Німеччини і Заходу.

У відносинах між державами не буває вічних ворогів, а є лиш вічні інтереси

У тридцяті роки минулого століття гітлерівська Німеччина і сталінський Радянський Союз вважалися ворогами. Був створений навіть антикомінтернівський пакт, куди ввійшли Німеччина, Італія та Японія.

Та 23 серпня 1939 року Москва прийняла згоду Гітлера на укладення політичного союзу. Саме згоду, бо ініпіятива виходила від СРСР (і це - важливо), про що свідчить текст телеграми Гітлера до Сталіна.

Ворогів здружила жадоба розширення своїх володінь за рахунок низки країн Европи. Адже за таємним додатком до Пакту Молотова-Ріббентропа СРСР отримував Фінляндію, Естонію, Латвію, Литву, Західну Білорусію, Західну Україну, Північну Буковину і Бессарабію, а Німеччина - половину Польської держави і вільні дії у Західній Европі та на Балканах. Проте дружба дружбою, а в 1941 р. верх взяли політичні інтереси Німеччини, і 22 червня 1941 року розпочалася найкривавіша війна в історії людства - німецько-радянська війна (Велика Вітчизняна - за радянською історіографією). Над Радянським Союзом нависла смертельна загроза, і тоді принципову політичну і ідеологічну ворожнечу із „ненависним капіталізмом і імперіялізмом", який уособлювали в Европі Великобританія, а в світі - Сполучені Штати Америки, Сталін замінив на дружні, союзні відносини з ними. Була створена антигітлерівська коаліція СРСР, США та Великобританія.

В архівних даних можливі спотворення

У викладенні подій минулого часто посилаються на архівні дані. Але ж чи сам архів формувався не без спотворення ситуації. Беру до уваги події фронтового життя. Хіба військові штаби не старалися викласти події у корисному для них дусі? Доходило навіть до замовчування реальних втрат, щоб цим не викликати на себе „санкції" зверхників.

Пишу про це з особистого досвіду, здобутого протягом шестирічної служби у війну на фронті та після війни у високих армійських штабах. Хіба у фронтових щоденних „Боєвих донєсєніях" не прикрашалася справжня ситуація „героїчними вчинками", а замовчувалися невдачі і навіть реальні втрати особового складу. Достовірно знаємо, що при проходженні бойових дій на території України масово заганяли в окопи зовсім не навчених і навіть не обмундированих, а значить, належно не облікованих місцевих жителів. При проходженні бойових дій на території Німеччини військові частини Червоної армії вдавалися до поповнення особового складу солдатів за рахунок залучення громадян СРСР, які були вивезені на примусові роботи. Це вони повинні були заповнити втрати особового складу солдатів, формально не будучи „прибулими".

Отже, треба мати на увазі, що неточності у висвітленні подій закладаються в зародку їх виникнення.

ПОСОЛ США ВІДВІДАВ „ДОМАШНЮ ЦЕРКВУ 20-ої ЕСТОНСЬКОЇ ДИВІЗІЇ ВІЙСЬК СС

На військові теми

Естонська Євангелично-Лютеранська церква Торі (західна Естонія) вважається єдиною в Естонії офіційною церквою естонських вояків та активно використовується політиками і громадськими діячами країни для пропагандистських заходів. У церкві встановлено меморіяльні дошки в пам'ять 22 червня, в церкві Торі відбулося урочисте відкриття меморіяльної дошки з прізвищами 43 громадян США, нагороджених у період до 1925 року естонським орденом „Хрест Свободи" за участь у Визвольній війні (1918-1920 років). Про це IA REGNUM. Новини повідомили, що в церемонії взяли участь президент Естонії Тоомас Гендрік Ільвес, міністер оборони Естонії, член союзу правих партій „Вітчизна-Республіка" Яак Аавіксоо і посол США Майкл Полт.

Церква Торі була спалена у вересні 1944 року відступаючими військами, але, незважаючи на це, вважається „домашньою церквою 20-ої естонської дивізії": тут проходять меморіяльні заходи ветеранів дивізії і її шанувальників, членів націоналістичних товариств і організацій. Саме в цій церкві встановлено єдиний в Европі бюст кавалеру німецького „Залізного Хреста" Гаральду Нуґісексу.

Не дивлячись на пропозиції з боку низки громадських організацій Естонії, в 2008 році керівництво церкви відмовилося встановити поруч із меморіяльною дошкою на честь естонців, що воювали на боці Німеччини, меморіяльну дошку на честь естонців, що воювали у складі 8-го Гвардійського стрілецького корпусу Червоної Армії.

Довідка

Гаральд Нуґісекс (народився 22 жовтня 1921, Естонія), кол. Унтершарфюрер (капрал) у Другій світовій війні, який служив у 20-ій Гренадерській дивізії військ СС (1-а естонська). Він також один з 4 естонських вояків, яких нагороджено Лицарським хрестом Залізного хреста. У 1943 р. він добровільно вступив в Естонський легіон. Він отримав Лицарський хрест за здобуття ворожого причілку на північ від р. Нарви-Рііґікуля. Коли його батальйон втратив майже всіх своїх офіцерів, він перебрав командування та одразу змінив тактику, наклавши на сани гранати й тим самим вояки в наступі не мусили повзти назад для постачання по мінному полю. Естонська дивізія була в боях від 20 лютого до 6 березня 1944 р. й у великій мірі причинилася до призупинення офензиви Червоної Армії на північному фронті. Опісля Нуґісекс був деґрадований за бійки з деякими вояками, які не давали спокою медсестрам Червоного Хреста.

Нуґісекс був захоплений в полон чехами в травні. Після трьох невдалих спроб втечі, його передано до СРСР, де його засуджено на 10 років у ГУЛАГу й 5 років заслання. Він повернутися до Естонії, де працював до виходу на пенсію. За службу своїй країні, в 1992 р. Нуґісекса було підвищено до ранґи капітана естонської армії. У жовтні 2008 р. він був нагороджений Медаллю подяки естонського народу після збору 4229 підписів.

ХТО ВРЯТУЄ ДУХОВНУ СКАРБНИЦЮ УКРАЇНСТВА В САРСЕЛІ ПІД ПАРИЖЕМ?

Наукове товариство ім. Шевченка в Европі (НТШЕ) має славне минуле. Тут вперше була написана „Енциклопедія українознавства". Із НТШЕ пов'язані імена видатних українських вчених, таких, як В. Кубійович, О. Шульгін, В. Янів... У нас зберігаються архіви і є чи не найбільша українська бібліотека за кордоном.

Раніше для утримання будинку і для оплати всіх друків та роботи персоналу ми отримували від української діяспори матеріяльну допомогу. Ті часи вже минули, старші люди вже померли, а новоприїжджі українці не дуже переймаються духовним спадком. І ми зараз у вельми скрутному становищі. А ще, до того ж, стеля в залі періодики обвалюється. Потрібно теміново зробити ремонт, інакше все може завалитися.

Ми зверталися до наших українських керівників і до установ. Два роки тому була передача на каналі „1+1", де показували нашу будівлю, і я говорила про нашу біду. Єдиний, хто відгукнувся - мер Одеси Гурвіц, який передав нам певну суму, ми її витратили, щоб оплатити наші борги. Нам уже французька держава за неоплачені податки погрожувала забрати нерухомість.

Я передавала прохання про допомогу і до Президента України, і до прем'єр-міністра, писала в Фонд Пінчука. Ні від кого ми нічого не отримували. Рік тому у нас була делегація на чолі з Д. Павличком. Але, на жаль, все закінчилося тільки записом у Золотій книзі. Хочу до всіх звернутися: установа або приватна особа, яка допоможе нам зберегти цей культурний спадок, ввійде в історію НТШЕ.

Анна-Марія ДОВГАНЮК,
секретар НТШу Сарселі

ВОЛОДИМИР КУБІЙОВИЧ У СПОГАДАХ СУЧАСНИКІВ

Є люди, яких ти хоч раз побачив чи з ними поспілкувався, але вони залишаються у твоїй пам'яті на все життя. До таких належить і Володимир Кубійович.

Уперше почув я про нього чотирнадцятирічним хлопцем у жовтні 1939 р. Тоді, коли після пакту Молотова-Ріббентропа Польщу окупували німці й територія на захід від Бугу й Сяну опинилася в складі Генерального губернаторства, а Галичину й Волинь зайняли більшовицькі війська.

Понад 30 тисяч української інтелігенції з Галичини і Волині, які не захотіли залишатися під більшовицькою окупацією, прибули у Генеральне губернаторство. Цих людей треба було працевлаштувати, знайти їм житло, забезпечити мінімальні умови для виживання. Ними займалися тоді створені Українські допомогові комітети, роботу яких координував Український, очолюваний В. Кубійовичем, центральний комітет з осідком у Кракові.

Усі інтеліґенти-українці, що могли працювати в школах, були розселені по українських селах Лемківщини, Надсяння, Холмщини і Підляшшя. Розпочалося навчання дітей українською мовою, бо до 1939 року воно здійснювалося повсюдно по-польськи. І до нашого села Свіржови-Руської колишнього Ясельського повіту прибув учитель-українець Петро Дрань, а в сусіднє село Святкову-Вїлику-Василь Гірний, фейлетоніст, письменник, автор відомого роману „Розгублені сили".

По селах організовано також сільськогосподарські школи й дитячі садки. Крім цього, за старанням В. Кубійовича були відкриті: Торговельна школа в Сяноці, гімназії у Грубешеві й Ярославлі та Українська вчительська семінарія в Криниці. Українці були цим дуже задоволені.

Про В. Кубійовича ходили легенди. Він допомагав українцям у різних справах, ризикуючи іноді навіть своїм життям. Наприклад, у нашому селі Свіржові-Руській стався такий випадок. За зберігання зброї попалися німцям два брати - Іван та Андрій Кобани. Вони були заарештовані і їм загрожував розстріл. Їхній шваґер Василь Гаталевич поїхав до В. Кубійовича і просив його зробити все можливе, щоб урятувати хлопцям життя. В. Кубійович зумів переконати німецькі власті в тому, що хлопці знайшли кріси, кинуті втікачами з польського війська, й хотіли здати зброю добровільно, але не встигли цього зробити. Замість смертної кари, вони відсиділи два роки в Освєнцимі і повернулися живі до своїх родин.

Відомий інший факт із спогадів Аріядни Шумовської-Стебельської. Ідеться про арешт Богдана Стебельського - брата відомого пізніше сотенного УПА „Хріна"-Степана Стебельського. Це сталося після проголошення у Львові 30 червня 1941 року Української незалежности. Не гаючи часу, Аріядна звернулася до професора Кубійовича по допомогу. Він заручився своїм життям перед німцями, що Богдан - мистець, і що він політикою займатися не буде. Після кількох місяців Богдана випустили з тюрми.

Перший раз я побачив його і ближче познайомився з ним у другій половині вересня 1941 р., коли я вступив на ІІІ курс Української учительської семінарії у Криниці (Новосанчівського повіту).
Нас сто хлопців поселили в бурсі, яка розмістилася у віллі „Колонія", санаторному будиночку в гарних кімнатах. Буквально десь на четвертий день приїхав до нас В. Кубійович. Він у супроводі директора семінарії Омеляна Цісика побував у кожній кімнаті чотириповерхового будинку, мав розмову з нами, кожному подав руку. Його цікавило все: хто наші батьки, звідки ми приїхали, як нам живеться в бурсі, чи не голодні, чи є в що одягнутися, чи спроможні наші батьки платити за наше навчання в семінарії та проживання в бурсі і т. д. Після його візиту надходили стипендії студентам семінарії. Круглі сироти і напівсироти були взяті на повне утримання за рахунок стипендії Українського центрального комітету.

Протягом 1941-1944 рр. В. Кубійович постійно навідувався до нас у бурсу, цікавився усім. Нам стало відомо, що це видатний український вчений-географ, професор Яґелонського університету. У семінарії він виступив перед нами з лекціями. Особливо запам'яталися його дуже цікаві лекції на теми: „Київська Русь - наша древня держава!, „Золотоверхий Київ - столиця України", „Природні багатства України", „Населення України і його заняття", „Звичаї, традиції, культура України" та ін. Його лекції було цікаво слухати і легко сприймати. Вони виголошувалися доступною мовою, кожне слово лекції було продумане й виважене і глибоко западало в наші серця, скріплювало нашу національну свідомість, виховувало в нас український патріотизм. Ми вивчали географію за його науковими працями „Географія України і суміжних земель", „Атляс України", „Карта України" та ін.

Сам В. Кубійович був людиною дуже спокійною, інтелігентною та педантичною. Це був зразок справжнього українського інтелігента. Він став для нас прикладом, вартим наслідування.

Кожний, хто мав щастя бачити живого В. Кубійовича, спілкуватися з ним, запам'ятав його на все життя. Поява В. Кубійовича в семінарії чи в бурсах семінаристів була великою подією, перетворювалася у справжнє свято. До нього бігли всі, його оточували і хотіли фотографуватися з ним. На це він завжди радо погоджувався. Кожний хотів мати на пам'ятку фотографію з ним.

Він володів надзвичайними організаторськими здібностями. Можна тільки дивуватися, як він зумів у воєнні 1939-1945 роки домогтися від німецької влади надання українцям у курортному місті Криниці вілли „Світ" для учительської семінарії на 500 студентських місць, вілли „Ренесанс", „Колонія", „Седлисько" для бурс, у яких проживали семінаристи; приміщення для семінаристів у той час, коли вілли були переповнені німецькими раненими, яких привозили зі східного фронту. Семінарія здійснила два випуски вчителів. Решта семінаристів започаткували освіту, а закінчували її вже у різних країнах світу після війни.

В. Кубійовичу було притаманне вміння в доступній формі передати слухачам навіть дуже складну наукову інформацію. Він мав талант стати видатним вченим зі світовим іменем. Він був таким вченим, мав талант бути людиною. Кубійович став гордістю не тільки Лемківщини, де народився, він став гордістю української нації та світової науки.

Ми, колишні його студенти-стипендіяти, завжди були і є вдячні йому за те, що він у скрутні 1939-1945 рр. так щедро допомагав нам здобувати освіту. Ми старалися працювати сумлінно в боротьбі за незалежність України, про яку він так мріяв.
  

Іван ЩЕРБА, Галина ЩЕРБА

У ДВАДЦЯТУ РІЧНИЦЮ ВІДХОДУ У ВІЧНІСТЬ ВОЛОДИМИРА КУБІЙОВИЧА

Ярослав КОЛОДІЙ

2 листопада виповниться 25 років від смерти Володимира Кубійовича - незвичайної постаті нашої складної історії. У його особі, як у дзеркалі, знайшли відображення всі перипетії новітньої історії України: і праця в чужих науково-освітніх закладах, і трагічні сторінки Другої світової, і нелегке повоєнне еміграційне життя.

Кожна людина залишає по собі певний слід. В. Кубійович залишив для нас Енциклопедію Українознавства - фундаментальне багатотомне унікальне видання. Енциклопедії укладають великі видавництва з досконалою поліграфічною технікою, належним науковим і технічним апаратом і не менш належним бюджетом. Нічого подібного Кубійович не мав, але мав сміливість, щоб заходитися коло такого видання, розраховуючи тільки на добровільну допомогу співробітників, порозкиданих по цілому світі, і на бюджет з добровільних пожертв українських патріотів.

Володимир Кубійович народився 23 вересня 1900 року у місті Новий Санч на Лемківщині в родині дрібного урядовця. Закінчивши гімназію, майбутній вчений з патріотичних міркувань йде добровольцем до Української Галицької Армії. Після звільнення з УГА у 1919 році, студіює географію та історію в Краківському університеті. Тема його дипломної праці була з антропогеографїї Ґорґанів, а дисертацію захистив з демографії Радянської України та став наймолодшим доцентом у Польщі - викладачем Краківського університету.

У листопаді 1939 р., у Кракові створено Українське Національне Об'єднання, яке в червні 1940 р. реформовано в Український Центральний Комітет, на чолі з В. Кубійовичем. З Комітетом пов'язане Українське Видавництво, яке постало наприкінці 1939 р. і протягом 1940-1945 рр. випустило у світ тисячі книг, періодичних видань та іншої друкованої продукції.

УЦК незабаром організував українські школи, кооперативи й молодіжні групи майже в усіх українських місцевостях. Діяльність Комітету не лише допомогла українцям відшкодувати ті втрати, яких вона зазнала за роки польського гноблення, але й часто полегшувала тяжкі випробування війни та німецької окупації. Протягом усієї війни це була єдина організація, що могла, хоч і дуже обмежено, захищати соціяльно-економічні інтереси українців у Генеральній Губернії.

Ще однією сторінкою діяльности УЦК та В. Кубійовича була підтримка в створенні Дивізії „Галичина",  з метою повторити леґенду Українських Січових Стрільців, які з невеликого легіону в складі збройних сил Австрії стали міцним кістяком Української Галицької Армії. В умовах Другої світової війни, вважали вони, що Сталін, здолавши гітлерівську Німеччину, неодмінно зіткнеться з західними союзниками, а тоді, крім партизанської УПА, нашому народові потрібна буде сучасна, добре вишколена і озброєна регулярна українська військова формація.

У перші повоєнні роки В. Кубійович енергійно бореться за відновлення на еміграції Наукового Товариства ім. Шевченка, оскільки в Україні зліквідувала його радянська влада, а більшість його членів опинилися на чужині. Влітку 1947 року НТШ відновило свою діяльність у Мюнхені, а відтак його перенесено до Сарселю у Франції. Власне тут і виявився талант Кубійовича-організатора, заслуга якого не так у тому, що відновив НТШ, як в іншому: в ідеї негайно знайти для нього конкретне діло, при якому воно не зів'яло б. Цим ділом стала Енциклопедія Українознавства.

У 1948 р. почалася праця над її створенням. Велика, копітка, щоденна праця, що тривала сорок років. Як згадують співробітники В. Кубійовича, він працював сім днів на тиждень по 10-12, а то й 14 годин на добу в складних умовах еміграції, не маючи належного поліграфічного й матеріяльного забезпечення, відповідного задумам штату працівників.

Енциклопедія Українознавства появилася без будь-яких державних субсидій, лише завдяки жертвенності української громади.

На базі „ЕУ" у 1963-1971 рр. вийшов великий двотомний енциклопедичний довідник про Україну. Майже одночасно розпочато видання словникової Енциклопедії Українознавства у п'яти томах. На жаль, навіть десятого тому своєї „ЕУ" йому не довелося побачити. Він помер 2 листопада 1985 року.

БОГДАН АНТОНИШИН

29.ХІ. 1925 - 14.8. 2010

 Богдан народився 29 листопада 1925 року в селі Мальчиці, Львівської обл., у патріотичній священичій родині о. Михайла і Осипи Антонишин, в якій ще були брати Ярослав і Зенко та сестра Ірена.

До початкової школи ходив у родинному селі, а опісля, закінчивши торговельну школу у Львові в 1943 р., разом зі своїм рідним братом Ярославом, одні з перших зголосилися до Дивізії „Галичина", з думкою здобути військове знання, щоб у слушний час бути готовими стати в обороні поневоленої рідної Батьківщини.

Вже в липні 1943 року Богдан почав свій рекрутський вишкіл у Гайделяґері, коло Дембіци, потім, коли Дивізію вислано під Броди, Богдана вибрано і призначено до підстаршинської школи в Люблянах в Югославії, яку він закінчив з ранґою десятника і, повернувши до своєї 3-ої сотні запасного 14-го полку, працював до закінчення війни в адміністрації того ж полку.

Після капітуляції Богдан попав до американського полону в Авербаху, Баварії, і звільнений в червні 1946 року поселився в таборі біженців "DP" у Траунштайні, опісля Діллінґен, де працював в адміністрації УНРА, пізніше ІРО.

До Америки приїхав у 1949 році.

В Нью-Гейвен Богдан став активним членом Братства Дивізийників, працював довгі роки скарбником у станиці, а також за головства Богдана Лисяка і д-ра Романа Дражньовського був скарбником Крайової Управи Америки.

За свою довголітню працю був нагороджений „Золотим хрестом за особливі заслуги" Братства кол. вояків 1-ої УД УНА.

Тут важливо згадати, що братові Богдана - Ярославові не пощастила лукава доля. Він у липні 1944 року у боях Дивізії під Бродами, де хоч щасливо врятувався від ворожої кулі, вже після амнестії, був замордований більшовиками.

Олесь ПРИШЛЯК

ТЕОДОР ПОВІДАЙКО

19.10.1923 - 5.07 2010

Теодор Повідайко народився у селі Ясенів, повіт Броди, у національно свідомій родині. Після закінчення народньої школи, так як багато молодих людей, не маючи змоги дальше вчитися, рішив вивчити кравецьке ремесло. Після закінчення навчання став працювати як кравець.

До Дивізії вступив 6 липня 1944 р. Після рекрутського вишколу у курені зв'язку, був висланий на шоферський курс до Тельза біля Кассель. Після закінчення курсу він повернувся до куреня зв'язку і там був шофером.

Разом з другими вояками ділив долю на Словаччині, Югославії і в Австрії. Після закінчення війни, разом з побратимами, пробився до району, зайнятого англійцями, і там здався в полон. В полоні працював у варстатовій сотні, а відтак як шофер був перенесений до транспортної чоти, яка довозила харчі та інші речі для полонених.

В травні 1947 р., після ліквідації табору в Ріміні, сотня була перевезена до міста Голблінґ в Англії.

Богдан МАЦІВ

МИХАЙЛО РОМАНЮК

31.Х. 1923 - 9.VIII. 2010

 Голова Станиці Братства кол. вояків 1-ої УД УНА міста Вінніпегу.
Михайло народився в селі Ясенів, Бродівського повіту, закінчив сільську школу, вчився на столяра. 1944 року зголосився до дивізії „Галичина", пройшов вишкіл у Нойгаммері, служив в обслузі гармат. Пройшов з Дивізією до Словаччини, далі до Словенії й до Австрії, на фронт під Фельдбах, де закінчилась війна; відтак полон в Італії та Англії.

ПОЛК. ВАСИЛЬ КУК ПІД БРОДАМИ

Липень 2003 року, група дивізійників з Англії перед каплицею на меморіяльному цвинтарі, після Богослуження.

Промовляє полк. Василь Кук, останній командир УПА. Позаду зліва Михайло Бендина (Львів), д-р Святослав Фостун - голова О6ВУ (Лондон, Англія), за ним Володимир Янківський (Болтон, Англія), справа Василь Попадинець (Брадфорд, Англія)

Фото з архіву В. Попадинця

„СПОМИНИ ДИВІЗІЙНИКА З ЛЕМКІВЩИНИ"

Спомини Миколи Воробеля були видані уже після його смерти на кошти дружини Марії. Для читачів, насамперед, є цікавим те, що автор описує всі події із погляду простого українця, уродженця Лемківщини, який далеко не з власної волі потрапив у вир Другої світової війни.

Автор книги після отримання шкільної освіти, аби убезпечитись від примусової мобілізації до так званого „баудінсту" зголосився до Юнацької потилетунської служби. Як відомо зі спогадів самих Юнаків та їх опікунів Зенона Зеленого та Тимоша Білостоцького відношення німців до української молоді у мундирах могло бажати кращого. Солідаризується з ними і Микола Воробель, зокрема скептично відкликається про вишкільну програму: „Яка користь з того вишколу? Дуже мала. Навчились ми дисципліни, слухняності, добре бігати і найважніше дружності і мовчати". Вже на Словаччині він із групою Юнаків був приєднаний до артилерійського полку дивізії „Галичина", відбув вишкіл у Чехії, брав участь в бойових діях у Словенії та Австрії. Безпосередність викладу та особливий авторський гумор максимально наближають до розуміння реальних сторінок військових буднів зі всіма їхніми мінусами та плюсами. З повагою згадує автор і про своїх побратимів та командирів-українських старшин Андрія Гарасовського, Любомира Рихтицького, Олексу Горбача.

На жаль, Микола Воробель не встиг закінчити своїх спогадів, однак, відомо, що його подальша доля була такою ж, як і в тисяч інших дивізійників - відбув полон у таборі Ріміні, де продовжив навчання, після чого виїхав до Великої Британії, вчителював в українській школі міста Брадфорд, збирав матеріяли про боротьбу УПА на рідній Лемківщині...

Зрештою, кожен, прочитавши ці спогади, отримає змогу поглянути на історію дивізії „Галичина" очима звичайного вояка і українського патріота, відчути його думки і переживання, надії і розчарування...

Андрій УСАЧ

„ВИПРАВДАЛИ СЕБЕ В НАЙВАЖЧИХ ОБСТАВИНАХ..."

Роман Колісник. „Військова Управа та українська Дивізія Галичина"
(„Ярославів Вал", 2010) 

Це воістину безцінна праця для істориків. Адже саме дивізія „Галичина" - найбільш заспекульований радянськими і російськими істориками, разом із ними й політиками, епізод з історії Другої світової війни. Він постає в їхніх писаннях оточений брудним флером демагогії та найнеймовірніших інсинуацій. Здається, в Росії вже починають канонізувати на роль героїв солдатів із Россійской освободітельной армії (РОА) генерала Власова, а ось із українськими дивізійниками, вже й після розпаду комуністичної імперії, все стоїть, як стояло в перші роки після закінчення Другої світової війни: коляборанти, зрадники і т.д. і т. п.

І той головний аргумент, що дивізійники ніколи не зраджували свій народ, що, навпаки, вони одягли чужинецькі мундири і взяли до рук зброю для того, щоб за сприятливих обставин вибороти для України незалежність, геть замовчується, мовби й зовсім його немає.

Видавництво „Ярославів Вал" кількома накладами оприлюднювало збірку матеріялів „Українська дивізія „Галичина", в якій докладно викладено ідею та мотивацію створення української війської формації в системі „Ваффен СС". Там вичерпно пояснено, що українські вояки в зелених (загальнопольових) мундирах (справжні есесівці були в чорних) жодного стосунку до каральних операцій та елітних есесівських частин не мали. Дивізію „Галичина" готували для фронту. Українські ж діячі на чолі з професором Володимиром Кубійовичем прекрасно розуміли, що Німеччина вже програла війну, і не рятувати Райх ішли українські юнаки-добровольці на фронт. Прогнозувалося, що після підписання капітуляції дійде до конфлікту між альянтами, як то часто буває поміж переможців. Отоді й стане у великій пригоді така поважна військова одиниця, як дивізія „Галичина", що послужить основою для створення національних Збройних сил України, необхідних їй для виборення державної незалежности. Але події, як відомо, розгорталися за трохи іншим сценарієм, і конфлікт альянтів при розподілі воєнної здобичі вилився в трохи іншу форму - в так звану „холодну війну".

На Заході - і, зокрема, в українській діяспорі, існує чимало видань про передісторію та історію Першої Української дивізії Укранської національної армії (така офіційна назва дивізії „Галичина"). Там усе належним чином прокоментовано і пояснено. Ніде немає особливої патосности чи теоретичної риторики, жодного політичного педалювання, все переведено в сферу спокійного історичного дискурсу.

Книжка Романа Колісника „Військова Управа та українська Дивізія „Галичина" - з цього ж ряду видань і воднораз на сьогоднішньому етапі підсумкова в цій темі праця. Автор її також далекий од намірів перебільшувати значення дивізії в мілітарних операціях - надто малочисельною була ця формація поміж гігантських потуг воюючих сторін. „Її сила - це сила ідеї, ідеї незалежності України", - пише він у передслові до свого дослідження. І це виразно перегукується зі сказаним у своїх мемуарах німецьким майором Вольфом-Дітріхом Гайке, який свого часу керував у дивізійному штабі воєнними операціями. „Українські вояки Дивізії виправдали себе в найважчих обставинах жорстокої боротьби. їм треба побажати, щоб їхні бойові діла не залишили у їхніх противників лише почуття ненависти. Українські вояки взяли в руки меч з доброю вірою і без ганьби боролися за шляхетну ідею свободи й незалежности. За моїми спостереженнями, вони завжди готові знову вступити в боротьбу за ті самі ідеали".

Сумлінний дослідник простежує в цій праці саму ідею і процес творення дивізії (Як тут не втриматися, щоб не назвати твердження комуністичної і шовіністичної пропаганди про те, що дивізійники розстрілювали євреїв у Бабиному Яру 1941 року, хоча сама ідея створення й саме творення дивізії - це аж 1943-й рік!). Докладно виписано весь шлях дивізії, починаючи від самої вербувальної акції й аж до розформування її. Публікуються без будь-яких купюр протоколи Військової управи, на яких розглядалися питання, пов'язані з виникненням та існуванням дивізії і її стосункам з німецьким командуванням. Це справді неоціненна лектура для істориків - „голі" документи, цілковито позбавлені інтерпретаційного забарвлення. Тут тільки доктрини, оперативні повідомлення, факти, тогочасні коментарі до них і докладний довідковий апарат.
Така праця зробила б авторитет будь-якому історику. Але цікаво, що автор її - не дипломований історик. Роман Колісник - письменник і журналіст. Ось уже впродовж тривалого часу він редагує один із найцікавіших поза межами України часописів „Вісті комбатанта".

Широко знаний він і як сатирик та гуморист (має з десяток псевдонімів-„масок", починаючи з Ро-Ко й закінчуючи Волтером Кепом і Денисом Депутатом). В Україні побачили світ його книжки „Від Леоніда І до Леоніда ІІ" (гумор та сатира) й збірка подорожньої прози „Довкола світу". Але вершинні його твори - це повість „Останній постріл" та оповідання „Еріка", в яких на рівні Ремарка, Олдінґтона, Осипа Туринського змальовано людину у війні, розстріляну юність ідеалістів, спалені в небувалій пожежі мрії і сподівання тих, чиє життя лише розпочиналося.

Звичайно ж „Військова Управа та українська Дивізія „Галичина" (а це вже вдруге її оприлюднив „Ярославів Вал") має бути не тільки в кожній науковій бібліотеці. Вона корисна для кожного вчителя історії, оскільки допоможе йому демітологізувати заспекульовані епізоди тієї світової бійні, яку ще й донині патосно пойменовують „Великою вітчизняною війною".

Михайло Слабошпицький

ВІЙНА МИХАЙЛА МУЛИКА

Богдан СКАВРОН

Для Михайла Мулика Друга світова війна стала продовженням тих визвольних змагань, які розпочали ще Січові стрільці й Українська Галицька армія. 17-річний Михайло 1937 року став членом ОУН, а 1943 . р. записався добровольцем в українську дивізію в складі німецької армії, щоби при нагоді зі зброєю в руках перейти на бік УПА, яка вже тоді воювала на два фронти - проти німецьких і радянських окупантів.

На стежку війни Михайло Мулик став навесні 1939 року. Тоді на Закарпатті було проголошено незалежну державу - Карпатську Україну, захистити яку від агресії угорської армії вирушили сотні оунівських підпільників із Галичини. Групу, з якою йшов Мулик, польська жандармерія у Ворохті завернула на підступах до кордону.

А вже восени 1939-го до рідного Михайлові селища Горожанки (тепер Монастирського району на Тернопільщині) вступила Червона армія. Спершу радянські війська зустрічали як визволителів, бо великою була ненависть до Польщі за всі ті пацифікації, які тут проводилися щодо українців. Більшість червоноармійців була із сусідньої тоді ще Кам'янець-Подільської області, усі розмовляли українською мовою, тож ставилися до них, як до братів із Великої України. Але після того, як командир загону, зауваживши синьо-жовтий прапор, вивішений у центрі селища, прилюдно наказав „убрать ету петлюровскую тряпку", хтось із селян, що стояв поруч із Михайлом, стиха мовив: „Із-під ринви-та під дощ".

Членів оунівського підпілля радянська влада почала переслідувати так само, як польська жандармерія. Робити це було нескладно: польські архіви потрапили до рук НКВС, тож імена багатьох підпільників ставали відомими. Невдовзі Михайло почав дізнаватися про арешти своїх товаришів з ОУН, одного з них розстріляли в Чорткові. Тому він полишив учительську працю й став переховуватися. Як виявилося, зробив це недаремно. У перші ж дні німецького вторгнення в Радянський Союз, відступаючи із Західної України, органи НКВС провели масові розстріли. „Ми їздили в Бережани після того, як почули, що там розстрілювали наших людей, і дивилися, чи не впізнаємо когось із своїх, - пригадував Михайло Мулик. - Там страшне було. Серед убитих-жінка з відрізаними грудьми, мала дитина".

Відступ радянських військ трасою Галич-Чортків через Горожанку запам'ятався Муликові як хаотичний і понурий. Солдати, які відставали від своїх частин, боялися не так німецького полону, як звинувачення від своїх у дезертирстві. Бувало, що дорогою розстрілювали когось із тих, хто намагався відстати від колони й утекти. Селяни в Горожанці були вражені тим, як червоноармійці, відступаючи, розгромили сільську крамничку та допалися там до „Тройного одеколону". Вони збивали горло пляшечки багнетом і залпом випивали смердючу рідину. „Москалі вже від біди труяться", - говорили тоді в селі.

Німецький вермахт зайняв Горожанку без зайвої помпезности й паради. У село просто приїхало двоє німців на мотоциклі. Із приходом нової влади на стінах громадських будівель, на інших видних місцях стали з'являтися написи із закликом створювати українське військо. Але вже за кілька днів їх довелося затерти. Після того, як у Львові проголосили відновлення самостійної Української держави, німецька окупаційна влада репресувала верхівку націоналістів, а до українців загалом почала ставитися насторожено. ОУН знову перейшла на нелегальне становище, водночас почали створюватися перші загони УПА для боротьби з новим аґресором.

Записатися до дивізії „Галичина" Михайло Мулик мусив, аби не виказати своєї приналежности до ОУН й уникнути арешту, адже за підпільниками гестапівці полювали тоді так само, як раніше - енкаведисти. „Був відомий наказ від проводу ОУН не записуватися в дивізію, а йти в УПА, - пригадував Михайло Мулик. - Потім провід ОУН дозволив вирішувати на власний вибір. Я дослухався до поради батька, який сказав мені: запишися в дивізію, пройди вишкіл, а коли отримаєш зброю й амуніцію, при нагоді чкурнеш до УПА."

На жаль, тільки невеликій частині галицьких хлопців, які пішли служити в дивізію „Галичина" з таким наміром, як Михайло, удалося його здійснити. У пекельному бою під Бродами дивізія повинна була стримувати натиск ворога, що значно переважав за чисельністю. Німці дивувалися з мужності українських вояків, бо самі вже давно розгубили бойовий дух.

Як пригадував Михайло Мулик, ще під час проходження вишколу на поліґоні Гайделяґер (там дивізійник здобув спеціяльність військового радиста) він зауважив, що серед німецьких офіцерів переважають занепадницькі настрої. „На Різдво 1944 року нам прийшли посилки з дому, і ми накрили на стіл, зробили кутю, - пригадував ветеран. - Німці понапивалися, повилазили на лавки, розгойдувалися й співали „Гітлер капут". Вони вже ненавиділи тоді свого фюрера".

Михайлові пощастило вижити в Бродівському котлі, він вирвався з оточення, але потрапив у полон. Потім був допит у СМЕРШі, коротке слідство та присуд - 10 років таборів і 5 років позбавлення права проживати в Україні. Про капітуляцію Німеччини він почув, перебуваючи в таборі для військовополонених у Московській області. „Зайшов капітан і каже до нас: „Здрастуйте, хлопці, побєда! Чого ви не радієте? ! - згадує Мулик. - А ми голови поопускали: яка там „побєда"? Того дня зарізали свиню в таборі, але м'ясо було тільки для своїх, а нам лише юшку дали. Правда, хоч на роботу нас тоді не повели, бо всі ходили там, співали". Михайло Мулик дотепер не вважає 9 травня Днем Перемоги. Каже, це має бути свято поминання всіх полеглих у тій війні, незалежно від того, під яким прапором і в якій формі воював солдат.

(„Міст")