Роман Купчинський, поручник
1st Air Cavalry Division
22 січня 1968 р. я на літаку DС-8 в дорозі до В'єтнаму. Година 23.00. Літак уже кружляє над Сайґонським летовищем Бен Ва.
Мені тяжко повірити, що ми вже долетіли до В'єтнаму. 16 годин тому ми виїхали з Сан Франціско і подорозї зупинились на Гаваях на острові Ґвам і вкінці у Філіпінах. Дорога, як і свідомість, куди ми їдемо, нас жахливо мучила, хоча всі дівчата із обслуги літака (стюардеси) ходять поміж нами із веселими усмішками, як ознакою життєрадости, нас така «життєрадість» більше пригноблює, ніж розвеселяє.
Дивлюсь через вікно і зі здивуванням бачу де-не-де світла. Нас це дивує, бо якщо тут воєнний стан, то чому світяться світла? Всі хлопці на літаку схвильовані, більшість з нас перший раз у В'єтнамі і нам важко собі уявити завтрішній день. Я дальше крізь темноту ночі намагаюсь побачити, що діється під нами, на землі. Нараз бачу, як у повітря летять зелені «трейсерс», себто фосфорові кулі із кулемета. Не розумію, чому стріляють у повітря. Мене це лякає і я питаю сусіда біля мене, чи ми вживаємо зелених фосфорових куль. Він не певний, але думає, що ні. Я в думці пробігаю час мого вишколу і не можу пригадати собі зелених, тільки червоні «трейсерс». Це мене непокоїть і я починаю вертітися на кріслі і вже більше до вікна не притулююся, але вдалечині бачу, як фосфорові кулі летять у повітря і деякі з них зовсім недалеко від літака. Думаю, що було б трохи комічно згинути на ДС-8, не маючи навіть нагоди побачити, як виглядає Вієт-конґ віч-на-віч.
— Ми приземлюємось в Бен Ва, — заповідає пільот. Просимо не курити та защіпити пояси безпеки. — В цьому моменті я пригадав собі, що я дуже голодний і почав думати, чи можна в Бен Ва купити якусь ковбасу.
Літак спускається вниз, але раптово набирає знову сили і підноситься вгору. Ми всі перелякано дивимось один на одного й чекаємо на пояснення від пільота.
Бен Ва, як і цілий Сайґон знаходитьься під сильними атаками ворога з нагоди В'єтнамського нового року «Тет», і ми по-вертаєомсь на Сайгонське летовище Тон Сон Нут, яке лежить подальше від фронту, — пояснює капітан літака.
На літаку мовчанка. Я стиснув пояс руками так сильно, що аж руки побіліли. Нервово споглядаю через вікно вниз і бачу місто Сайґон під нами, а ген далеко також жмути вогню, які вилітають із гармат. В одному районі міста можна завважити завзяту стрілянину.
Нарешті літак на землі. Це Тон Сон Нут. Висідаємо з літака і біжимо до напівзруйнованого будинку, де на нас вже чекали військові чинники і В'єтнамська контроля. В будинку страшна горяч, бруд і непорядок. Надворі чути крісову стрілянину і вибухи артилерії. Я знову пригадую собі свій голод і питаюся, чи можна десь купити ковбаску.
— Запізно вже, — паде відповідь, — кіоск замкнули о годині 21.00!
Я починаю допитуватись про ситуацію в Сайґоні, що то за атаки на місто та взагалі, що діється довкруги нас. Мій співрозмовник не знає детайлів, але інформує про те, що знає. Того вечора почалися атаки на Сайґон, Вей і інші міста і бази В'єтнаму. Він сам МП (мілітарна поліція), але його старшини йому нічого не кажуть. В цьому моменті надійшов малий ростом мужчина в цивільному одязі, з чорним волоссям, темнявою шкірою і з чорними зубами. Він став недалеко нас, витягнув американського револьвера, який виглядав більший ніж його рука, і перевірив, скільки в ньому залишилося набоїв. Ця сцена починає мене нервувати і я питаюся МП, що то за один, чому він в цивільнім одязі і носить такого великого револьвера.
— Це в'єтнамський тайник, який держить стійку на летовищі.
Я з цікавістю приглядаюсь до цього цивіля, бо це перший в'єтнамець, котрого я бачу.
— А чого в нього чорні зуби? — допитуюсь дальше.
— Бо він жує горіхи з дерева бітель, які по якомусь часі фарбують зуби. — Байдуже відповідає МП.
— Чи ви маєте довір'я до того в'єтнамця?
— Ніякого довір'я я до нього не маю, бо його треба більше пильнуватись, щоб не обікрав новоприбулих американських вояків, ніж можливого в'єтконґа, щоб не підкинув бомби.
В міжчасі контроля повідомляє, що строго заборонено привозити до В'єтнаму будь-яку приватну зброю. Почувши це, я вийняв свій револьвер 32-ку і заховав під пояс, кажучи до мого співбесідника МП, що я їм не віддам свого револьвера. МП потакує головою і каже, що й він має при собі свій приватний револьвер, бо військовою 45-кою не можна поцілити в стіну. Майже всі хлопці привозять з собою якусь зброю, заохочуючо підказує МП.
Нарешті контроля закінчилась і по двох годинах чекання, тобто год 2-ій рано, приїхав конвой, зложений із п'яти автобусів та трьох джіпів зі скорострілами. Коли ми зайняли наші місця в автобусах, нам сказали, що їдемо до бази Лонґ Бин, де знаходиться адніміністрація збройних сил ЗСА у В'єтнамі. Одночасно нас перестерігали, що в Сайгоні тепер ідуть тяжкі бої і тому не вільно відчиняти вікон, бо подорозі хтось може вкинути до автобуса гранату. Ми вирушили в дорогу і напроти нас виднів перший напис, що його я бачув у В'єтнамі «Вітайте в Сайґоні, Парижі Сходу», а під ним «Пийте кока-кола». Значить ми вже в Сайґоні.
Хоч була пізня ніч, на вулицях Сайґону многолюдно, але в кожного на обличчі переляк. В місті стрілянина і люди не знають, що діється. В'єтнамське військо ставить на вулицях барикади. До вікон автобуса підбігають діти і жебрають, дівчата усміхаються і махають до нас руками; чи не проститутки вони? Думаю, що тут великі парадокси. Я пильно приглядаюсь усьому і записую свої спостереження. Саме місто Сайґон виглядає брудне, але вночі, під час офензиви, важко судити красу міста.
Їдемо далі. Шофер інформує нас, що найтяжчі бої відбуваються в китайському районі Сайґону — Чолан, і з огляду на це ми мусіли змінити нашу трасу. Я держу під поясом револьвер і час-від-часу стискаю його рукою. Не можу зрозуміти, як ворог міг добитися до самої столиці. Мені виглядає, що тут щось невпорядку. Була 03.00 година, коли ми заїхали нарешті до Лонґ Бин. Тут ми творимо нові черги, бо нам видають білизну; ми виповняємо форми без кінця.
— Коли ми дістанемо зброю? — запитав якийсь цікавіший. — Кажуть, що тут якась офензива.
— Ми для вас зброї не маємо, але поки ви її отримаєте, ми будемо вас хоронити. — Така відповідь викликала серед нас загальне здивування.
— Вони ідіоти! Я не хочу, щоб мене обороняв якийсь писарчук, що не вміє тримати кріса! — зареагував котрийсь із нашого гурта. Але що ж тут порадити? Лайка жадного висліду не дасть, зрештою, з ким тут лаятись? Всі, що крутились біля нас, — це тільки виконавці наказів згори. Нарешті ідемо спати.
***
23 січня 1968 р. Лонґ Бин
В Лонґ Бин знаходиться головна квартира американського війська у В'єтнамі, а разом з нею і головна військова в'язниця. Нам кажуть, що Лонґ Бин серед війська має назву ЛБДжей. З цікавістю питаюся, як довго будемо тут перебувати, але в команді нічого не знають. Наш табір окружений дротами, за якими знаходяться «Чарлі» (так американські вояки називають в'єт-конґів). І тому нам заборонено виходити з табору поза дроти. Цікаве явище: тут головна квартира американського війська, а за дротами сидить В'єт-конґ. Виходить, що життя хлопців у головних квартирах армії не набагато різниться від життя в недалекому криміналі. Того вечора я зайшов до старшинського клюбу, де зовсім випадково стрінув товариша, з яким кінчав старшинську школу. Ми посідали в клюбі на веранду і, спочиваючи, попиваємо пиво та дивимося на «війну». Недалеко від нас видно, як вибухають артилерійські стрільна, а колькасот метрів наліво від нас несамовита стрілянина. За парканом вже стоять в бойовому порядку танки, але зовсім неактивні.
— Дивна війна, там люди гинуть, — завважив я своєму товаришеві, — а ми тут ледви кілька метрів від побоєвища попиваємо пиво.
2200 година і час іти спати. Сьогодні вранці нас поінформували, що для нас, новоприбулих вояків, немає бункрів, і, якщо б в'єт-конґи почали обстрілювати то ми маємо ховатися під матраци.
— А чому ж нема ще бункрів? — хтось запитав, але відповіди він не дістав.
Сидимо в бараку і з нудьги одні грають у карти, другі листи пишуть, а треті вже сплять. Хтось із більше спритних десь «зорганізував» вітряка для нашого бараку і ми вже почувалися як пани. Але кожний хвилюється і всі нарікають, що нам ще не дали зброї і що ми сидимо, як барани, чекаючи на заріз.
Десь коло години 0200 будить мене страшний свист і гуркіт вертолета. Не знаючи, що робити, я, згідно з одержаними інструкціями, ховаюся під матрац. В бараку переполох, бо ніхто не знає, що це все означає. За яких п'ять хвилин чути такий самий свист, а вслід за тим вибухи ракет. До бараку з розгоном прибіг вояк і заповів алярм, бо недалеко від табору почалася битва. Той пронизливий свист, що нас побудив, це був свист ракет, які вистрілюють з вертолетів. Ми всі виходимо з бараків. На дворі ясно, як вдень, бо на небі на парашутах горять фосфорові смолоскипи. Над нами кружляють вертолети, які що кілька хвилин вистрілюють ракети на поле, віддалене не більше як 300 метрів від нашого бараку. Із поля бою хтось почав стріляти до одного з вертолетів. У відповідь на ці стріли вертолет задержавшись, повернув у напрямку, звідки його заатаковано, і відкрив вогонь. Через дві хвилини від нього до землі відкрилася світляна доріжка, яку творили фосфорові кулі.
— Це стріляє «мініґин» — пояснив нам в'єтнамський бувалець.
«Мініґин» — це скоростріл, який пускає 4,000 набоїв на хвилину. Після двох хвилин до вертолета вже ніхто не стріляв, але битва продовжуалась на землі. Ворог дальше намагається опанувати поле, а американці не хочуть його віддати. Я присів з товаришем під дерево і ми обидва запалили цигарки, приглядаючись «виставці», в якій актори — вояки обох сторін — наражали своє власне життя. О годині 0300 артилерія відкрила вогонь і вдарила по в'єт-конґах на цілій довжині поля бою, вживаючи різних набоїв. Над землею вибухають шрапнелі і несуть смерть і каліцтво згори та вогнепальні фосфорові стрільна, щоб спричинити вогонь на сухому
полі і так змусили ворога відступити. Мене чимраз то більше вражають парадокси цієї війни і я ділюсь своїми думками з моїм товаришем.
— Як воно не дивно, що з такою технікою як тепер, Америка могла знищити гітлерівську Німеччину за кілька місяців, а не може дати собі ради з такими бідними в'єтнамцями?
Біля 0400 год. «виставка» закінчилась і ми повернулись назад до бараків досипляти ніч.
***
28 січня. Я дістав призначення до 1-ої кавалерійської дивізії і ще того самого дня виїхав з Лонґ Бин до головної бази моєї дивізії, яка знаходиться біля містечка Ан Ке, але тут на базі затрималися всі «бюрократи» і «позадні герої», які займаються адміністрацією дивізії. Як кожного новоприбулого, так і мене післали до школи «етикети», щоб я за тиждень навчився, як поводитись у джунглях, як стріляти з кріса М-16, та багато інших правил «доброї поведінки» на війні.
***
30 січня 1968 в базі Ан Ке 6.
Я в лісі, недалеко бази Ан Ке, проваджу патролю новоприбулих і пригадую собі події минулого тижня. Ідучи з патролею, вивчаю міни в'єт-конґів та методику їхніх засідок. Нас учать інструктори, підстаршини, які вже відслужили свій час на фронті, а тепер чекають на свою чергу, щоб виїхати додому. Ми дивимося на них із заздрістю, хоча і знаємо, що вони вже зазнали гараздів війни і відслужили свій час, і тому їм належить відпочинок. Ми тількищо приїхали і не знаємо, чим нас нагородить наша незавидна доля.
Ми йдемо далі гусаком вузькою стежкою, прорізаною крізь густі джунґлі. Нараз зпереду — вибух. Це дало нагоду інструкторові покористуватись своєю соковитою військовою термінологією, щоб пояснити молодому хлопцеві, який ішов перший, щоб він «пробудився» і мав відкриті очі на все, що діється і не діється довкруги нього. «Пояснення», що правда, були зайві, бо хлопчисько був переляканий на смерть, неуважно наступивши на міну, яка, на щастя, нікому лиха не зробила своїм вибухом. Ми повільно починаємо здавати собі справу, що це не забава у війну, ані прогулянка серед екзотичного лісу. Тут дійсна війна, життя людини висить на волоску, і люди, молоді і здорові, гинуть як мухи.
Того дня вечором я дістав призначення до другого батальйону п'ятої кавалерії. Але поки я зможу зголоситись до свого батальйону і дістати свою чоту (платун), я мушу закінчити курси фронтового вишколу. Про мою думку мене ніхто не питає, а я не протестую. Зрештою, яка мені різниця, де я буду, в батальйоні чи на курсах?
***
8 лютого 1968, База Джайн, 60 кілометрів на північ від Ан Ке.
— Скажіть мені, молодий підпоручнику, що ви хотіли би робити в мойому батальйоні? — запитався мене підполковник, командир 2/5 батальйону, коли я зголосив йому своє приділення до його частини.
— Не знаю, правду кажучи, але сподіваюсь, що ви вже маєте для мене пляни.
Замість сказати про свої пляни для мене, підполковник злегка усміхнувся і запитав:
— Чи ви маєте тепер вільну хвилину?
- Пане підполковнику, я маю ще відслужити у В'єтнамі 353 дні і дуже радо можу вам віддати не хвилину, але день або й усі 353 дні.
Одначе завважую, що в нього не найкращий гумор і я перестаю його провокувати. Командир попросив мене іти за ним і ми попрямували до його вертолета. Підполковник, який сам є пільотом, сідає керувати вертолетом і пояснює, що ми їдемо робити перевірку сотень, які знаходяться в джунґлях. Поруч нього його постійний пільот. Вечоріє. Підполковник каже, що не буде часу відвідати всіх сотень, і тому заїдемо тільки до першої сотні — «компані А», про що він повідомив через радіо команданта згаданої сотні. За 15 хвилин ми вже в околиці "компані А", і командир батальйону запитав, де найкраще приземлитись. У відповідь на це в «компані А» викидують гранату, яка пускає червоний дим, указуючи, де вертолет може осісти.
Коли ми приземлились, до вертолета підійшов командир сотні.
— Сьогодні мої вояки знайшли п'ять тон рижу закопаного в землі і цілий день вантажили його на наші вертолети, — позвітував сотник.
Після цього командир батальйону познайомив мене із сотником, який поінформував мене, що захоплений сотнею риж вертолети перевозять до місцевостей під контролею сайґонського уряду і роздають його місцевим людям.
По короткій розмові із сотником про щоденні справи, звідки він походить, де ходив до школи, коли вертається назад додому, і т. п., на землю почав спадати сумерк і ми від'їхали назад до Джейн.
9 лютого 1968. На поляні в джунглях 15 кілометрів від Джейн.
Нарешті я дістав призначення, як командант чоти в сотні Ц (кампані С) і, стоячи серед вояків, говорив:
— Перш за все хочу вам сказати, що називаюся Роман Купчинський з Ню Йорку. Я закінчив старшинську школу в травні 1967 р. і маю 23 роки. Від сьогодні я буду командантом вашої чоти. Маю надію, що за короткий час ми одні одних пізнаємо і будемо приятелями. Так само я хочу вас попросити, щоб ви мені представилися і сказали своє ім'я і прізвище та звідки хто походить. Сьогодні вечером в годині 2000 я разом із сержантом зробимо перевірку зброї. При цьому хочу звернути вам увагу, що тут у джунглях не треба формальностей і тому не бажаю собі, щоб хто із вас салютував тут. Моєю метою у цій чоті є, щоб кожний з вас вернувся назад живий і здоровий додому. Це можливе тільки тоді, коли буде між нами співпраця і взаємне довір'я. Якщо цього не буде — нам грозить смерть.
Коли я скінчив, усі хлопці представились мені, нав'язуючи теплі товариські відносини.
10 лютого 1968. Я на першій стежі десь на півночі від Джайн.
Між штабом сотні і нами є радієвий зв'язок. Розмова по радіо зі сотником нашої сотні (компані С). Сотник є на радіо і хоче довідатись, як нам іде.
Я: — Нас обстрілюють із заходу, не знаю, який сильний ворог, але маю враження, що він на нас вже чекав. Овер.
Сотник: — 3 якої віддалі вони почали стріляти? Овер.
Я: —15 кроків. Спершу посипались стріли, а опісля кинули в наш бік гранату. Овер.
Сотник: — Чи тобі потрібно вертолетів? Овер.
Я: — Ветолети тут на ніщо не придадуться, бо джунглі дуже густі. Овер.
Сотник: — Чи маєш ранених? Овер.
Я: — Один легко ранений, докладніше: драпнуло його. Овер.
Сотник: — Старайся ворога обминути і тому зверни на схід. Овер.
Я: — Добре. Овер.
По якомусь часі сотник знову був на радіо.
Сотник: — Як виглядає ситуація на сході? Овер.
Я: — Вибачте, я не можу цілий час базікати по радіо. Овер.
Сотник: — Я тут сотник і командант і тому хочу знати, що там діється. Овер.
Я: — Покищо я ще й сам не знаю; коли буду знати, тоді зголошу. Овер.
Ми йдемо дальше. Дещо пізніше на нас посипались стріли і я відкрив радіо, щоб повідомити сотника.
Я: — Нас сильно обстрілюють зі сходу, але ранених нема. Ми повертаємося до потока, бо тут не дам собі сам ради. Вони вже знають, що ми тут знаходимося. Овер.
Сотник: — Добре, але робіть це обережно, щоб вони вас не обкружили. Овер.
Я: — Добре. Овер.
Ми зробили згідно з наказом. Обережно пройшли попри ворога і щасливо повернулися назад. Так закінчилася моя перша стежа в джунглях.
***
20 лютого 1968, 1400 година, десь на поляні 5 кілометрів на заході від Джайн.
Сотня вернулася до команди, що таборувала на обставленій міноментами поляні. Я починаю зживатись із фронтовими умовинами, стаю сміливішим і зачинаю орієнтуватися в ситуації. Сьогодні прекрасний день, сонце гріє, як звичайно, але нема такої спеки, як минулого тижня. Я втомлений, щойно скинув іс себе наплечник і лелію про солодкий відпочинок. Але в цей момент над нами з'явився вертолет командира батальйону. Його рання візита мене здивувала, але на роздумування не було часу, бо до мене підійшов мій радист і повідомив, щоб негайно прийти на збірку команди під пальмою. Не було іншого виходу, як іти на збірку.
Коли ми всі зібрались під пальмою, заговорив командир:
— Сьогодні наша дивізія дістала наказ вирушити із Сайґону на північ в околицю міста Вей. Як нам відомо, у північній частині В'єтнаму тепер відбуваються важкі бої. Нашим завданням є допомогти тамошнім частинам і рятувати критичну ситуацію. Наша база буде називатися Евенс, і перші частини батальйону вже відійшли на місце призначення. Сотня "Ц" буде робити «чистку» на т. зв. «Вулиці без радости». Будьте готові до походу за пів години. Необхідні карти околиці ви одержите вже там на місці.
Мої мрії про солодкий відпочинок залишилися тільки мріями, бо за пів години прилетіло сім вертолетів для транспорту нашої сотні на нове місце призначення. Завантажившись на вертолети, між нами запанувала гробова мовчанка. Ніхто не хотів дискутувати наше нове завдання, бо всі ми добре знали з преси, що діється у призначеній нам околиці Вей. Пригадую, як останні комунікати з преси повідомляли, що ситуація на півночі була дуже важка. Вей і дальше залишався під окупацією північних в'єтнамців, і американська морська піхота не могла дати собі із ними ради. В пресі кожного дня були відомості про базу Кей Сан, яка, окружена, знаходилась під сильним артилерійським вогнем ворога. Так само до нас доходили вістки, що на півночі ворог не такий бідний, як в'єтконґи на півдні, з якими ми досі воювали. Північні в'єтнамці мали поважну силу і були добре зорганізовані. В них була своя власна артилерія та наладнані комунікація і транспорт.
Вертолети завезли нас до бази Фу Кат, де ми переладувались на літак і виїхали до міста Кванґ Трі.
***
23 лютого 1968, на конвої з Кванґ Трі до бази Евенс.
Дощ лляв без перестану, що правда, не сильний, але здавалось, що він вічний і ніколи не перестане падати. Все, що я мав зі собою — мокре. Вчора ночував таки у болоті на летовищі в Кванґ Трі, але половину ночі я не міг спати, роздумуючи над тим, що дві ночі тому північні в'єтнамці обстрілювали летовище ракетами. Як незаперечний свідок того обстрілу був зруйнований літак з боку летовища. Що було на перешкоді північним в'єтнамцям повторити подібний обстріл цієї ночі? Думки роєм кружляли в голові і не давали спати, аж поки фізична втома не спинила їх ходу, і я заснув твердим юнацьким сном.
Ми вже два тижні їмо консервовані харчі із т. зв. «С. Решенс» і запевняють нас, що промине ще два тижні, поки дістанемо гарячу страву. Наш конвой великий і дуже повільно просовується в'єтнамськими дорогами у провінції Кванґ Трі. Ми всі їдемо відкритими вантажними автомашинами і пильно оглядаємо дерева, чи не зачаївся десь «снайпер» чи взагалі терорист.
Провінція Кванґ Трі знаходиться на границі демілітаризованої зони і Північного В'єтнаму. Подорозі скрізь руїна, сліди воєнних дій. Тоді, як у центральному В'єтнамі села і міста здебільша незаторкнені війною, то у провінції Кванґ Трі не можна знайти села, яке не було би зруйноване. Всюди діти, зовсім малі, несуть на плечах ще менших дітей і все просять: «Цап, цап!», себто їсти. Якийсь малий хлопчина, не більше шости років, іде із цигаркою в устах. Старші в'єтнамці не звертають на нас уваги, вони ідуть дорогою та несуть на раменах кошики на довгих дрючках. Ідуть, майже напівбіжучи, згорблені старенькі жінки в округлих комічних шапках. Подорозі проходимо повз зруйновану французьку фортецю і бункри. Мені на думку приходить історія цього бідного народу. І скільки років він уже воює? Спочатку проти Китаю, потім проти Франції, проти Японії і знову проти Франції, а тепер проти Америки.
Ідемо мовчки і думаємо про завдання нашої сотні на «Вулиці без радости». Дехто з нас читав книжку Бернарда Фала «Вулиця без радости» і знаємо, що там нас чекає. Я дивився на свою чоту, намагаючись студіювати обличчя хлопців. В чоті я мав 25 вояків, а повинен мати 40. Вони родом з різних сторін Америки. Один з них це колишній поліцист з Ню Йорку, якому я трохи дошкулював, але так, по-товариськи. Крім нього було ще 4 мурини, завжди веселі, і через те я любив їх «натягати». Один з них мав на зубі золоту зірку, через яку я йому не давав спокою своїми заввагами. Наш санітар кубинець з Ню Йорку, веселий і відважний хлопець. Але всі вони того дня сиділи спокійно і задумано.
Дощ не преставав падати, і видно, що такої погоди можна очікувати ще кілька місяців, бо ми приїхали якраз підчас монсуну, який триває до травня. Повільно минали дощеві дні, так само, як і повільно посувався наш конвой до зловісної «Вулиці без радости». В перших днях березня показалася база Евенс.
5 березня 1968 р. На «Вулиці без радости», 2000 година.
Я дістав новий наказ і скликав своїх підстаршин на нараду.
— За одну годину наша чота має вирушити на засідку у віддалі яких 500 метрів звідси на південь. Ми будемо чекати при «вулиці». Підіть і провірте своїх вояків та їхнє озброєння і скажіть мені, скільки їм бракує гранат. Кожний мусить мати принайменше 4 міни з дротами.
В годині 2100 моя чота відділяється від сотні і вирушає на місце призначення. Ідемо потиху, один за одним. Всі гранати обвинені якоюсь плястикою,, щоб не калатали і зраджували нашого маршу. Наплечників ми з собою не брали, тільки дощовики, так звані «панщо», і зброю. Цілий день падав дощ, і болото таке розкішне, що місцями ми встрявали по коліна в нього. Як місце нашої засідки ми вибрали цвинтар недалеко «вулиці», де ще було найбільше можливо пересидіти до ранку. Довкруги нас панувала темна, претемна ніч. Страшенне не люблю ходити по болоті і вже не можу дочекатися, коли ми нарешті дійдемо до того цвинтаря. У нас ноги мокрі без перерви майже два тижні і бачу, що в мене шкіра побіліла і починає вже злізати. Я все маю при собі сухі скарпетки, які тримаю під пахою, щоб не змокли, а вечером їх одягаю на зміну, щоб ноги хоч трошки висохли. Нарешті ми дійшли до цвинтаря. Ніч темна, хоч око виколи, але ми вже привикли до темноти. Без зайвої розмови ми розставили міни біля дороги і, накрившись дощевиками, чекали, що дальше буде. Під час засідки різні думки снувались роями. Я згадав про дім, про батьків, про брата, і уявляв собі, що вони могли в той час робити. Чи в Ню Йорку також паде дощ? Я пригадав собі і ресторани в Ню Йорку, і почав робити пляни, які страви буду їсти, коли вернуся назад «на світ». «Світом» ми називаємо Америку — ЗСА. Серед цих думок я заснув.
Була 6000 година ранком, коли мене збудили і ми почали збирати міни і без жадних пригод повернулися назад до сотні. Засідка не вдалася, але таке буває часто. Ми перетомлені, але почувалися щасливими, бо знали, що сьогодні нас не будуть посилати на стежу. Цю приємність матиме хто інший, а наша черга — відпочивати.
***
8 березня 1968 р. Село Май Чан.
Ми тепер призначені на чотири дні обороняти міст біля села Май Чан. Значить будемо мати 4 дні відпочинку, а з тим самим змогу вимитися в річці, оголитися, написати додому листи. Всі в доброму гуморі, дисципліна трохи легша. Хтось з хлопців купив на чорному ринку радіо, і ми пильно слухаємо найновішу американську музику та звідомлення про війну, якої ми є активними учасниками. Як і все, між нами з'явились карти, почалась гра, а вслід за тим поважні фінансові виміни.
Тут всюди аж роїться від дітей, які постійно підбігають до нас і просять цигарок та харчів. Вони продають нам зимну кока-колу по 75 центів за пляшку.
Вечором санітар скликав сільських дітей до нашого табору і дав усім хворим і покаліченим першу допомогу. Між нами й дітьми є приязне співжиття. Ми їх годуємо, бавимо, ба — навіть миємо, а вони нам приносять теплу вечерю з хати. Правда, до в'єтнамської кухні треба пристосувати смак, але в порівнанні до консерв, якими ми харчуємося вже три тижні, ці вечері смакували, як у найкращому готелі в Парижі. Тут головна страва — риж, до якого додають або рибу або куряче м'ясо, а опісля поливають соком т. зв. «нукмаг», що має свій оригінальний смак. Розуміється, що такий риж в'єтнамці їдять патичками.
Дощі вже падають з перервами. Часами навіть перестають на цілий день, а то і два, і часом з'являється сонце. Це ознака, що надходить зміна сезону.
2 квітня 1968. Лист додому.
Дорогі Батьки,
Дякую Вам за листи, за папір до писання і за «Кул-ейд». До-сьогодні я одержав від Вас один пакунок і багато листів, але відписати на них не мав часу. Не журіться, коли листи не приходять від мене на час. Тут, у джунґлях, немає поштових скриньок. Пишу, коли є на це можливість, а вона трапляється доволі рідко. Три тижні ми оперували в джунґлях, де нам доводилось перебувати страшну горяч, а також треба було носити всякі тягарі. Найгірше те, що людина тут живе нервами і нема часу писати листів. Минулого тижня нас обстрілювали мінометним вогнем, кожного вечора мусимо бути дуже обережні. Здебільшого перебуваємо у викопаних ямах, в яких доводиться і спати, а в таких «вигодах» не все можна писати листи.
Завтра вирушаємо до бази Кей Сан, де тепер знаходиться морська піхота. Думаю, що Ви про ту базу читали в пресі. Вчора ми слухали на радіо промову президента Джансона, в якій він казав, що американці перестануть бомбардувати Північний В'єтнам. Що в Америці про це говорять?
Пишіть, бо це одне піддержує мене на дусі.
Здоровлю всіх,
Роман.
3 квітня 1968. У вертолеті над базою Кей Сан.
Над нами вгорі безжурно світить круглолиций місяченько, а під нами, де не глянути, земля переорана бомбами великих американських літаків Б-52. Ніде немає ні одного оцілілого дерева. Все спалене, а саме село Кей Сан — цілковита руїна. На північ від нас видніє колишня база «зелених беретів» «Лонґ Вей», котру в січні знищили північні в'єтнамці з допомогою совєтських танків. Багато із них ще й сьогодні стоять там попалені, як свідки тих боїв. Сама база Кей Сан окружена ворожими військами, які встигли вже побудувати собі бункри і рови, що кручено підходять аж до самого колючого дроту, яким обведено цілу базу. Ми летимо формаціями по 20 вертолетів, а за нами ще 20, і так без кінця. Нашим завданням є опанувати ворожі рови, що перстенем окружають базу, і прочистити терен в сторону самого Кей Сану. Завдання не легке, бо тут скупчені найкращі дивізії північного В'єтнаму під проводом ген. Во Вин Хіяп (міністер оборони Північного В'єтнаму і головнокомандуючий їхніх збройних сил), які мають тяжку артилерію, танки і добре наладнану комунікацію.
В мене трясуться руки і відчуваю голод. Наша артилерія також не дармує. Вона безупину обстрілює гору, на якій маємо осісти. Два дні впоряд бомбовики Б-52 лупили ту саму гору, а сьогодні призначена нам брудна робота пішки ходити по тій горі і заложити там базу для дальших наших операцій. З вертолета видно, як з Лаосу ворожа артилерія бомбардує базу Кей Сан, що знаходиться тільки б кілометрів на схід від кордону Лаосу. Але на нас ніхто не стріляє і ми без перешкод летимо на захід.
Вертолети сідають на гору по три нараз. Ми вискакуємо, творимо на поспіх розстрільну і для певности стріляємо в кущі. Ми творимо коло довкруги поля, призначеного на осідок наступних вертолетів.
***
4 квітня. Будова ЛЖ (Ландінґ Жовн) Том.
За 10 хвилин друга. Хвиля вертолетів наближалася до гори і ми війшли з ними в радіовий контакт. Щоб показати їм, де ми знаходимося, ми почали кидати димові гранати. Незабаром на небі з'явилися великі тягарові вертолети, навантажені артилерією, вантажними автами, деревом і залізними плитами на будову бункрів. Через одну годину вже видно було, що на цій горі знаходиться військова база. Б-52 бомбардують околиці, але ворог не відзивається. Самих бомбардувальників не видно, бо вони летять понад 50 тисяч стіп над землею, а бомби скидають при помочі електронічної системи. Власне тому Б-52 викликають такий страх в'єт-конґів і північно-в'єтнамських військ, що їх не видно і не чути. Хоча знаходимося майже 2 кілометри від місця, що його бомбардують, земля під ногами трясеться, а вибухи звучать як грім. Дякуємо Богові, що ми не північні в'єтнамці, і дивимося на небо, чи часом десь не видно совєтського Ільюшина.
10 квітня 1968. На горі біля границі Лаосу, 5 кілометрів від Кей Сану. 2100 година.
В'єтнамська ніч прекрасна, монсун вже минув кілька тижнів тому і починається спека. Підчас дня температура доходить до 115-120 ступенів Фаренгайта, вечером холодніє до 70 ступенів. Довкруги тихо і спокійно. Ми, вдвійку із сотником, милуючись красою в'єтнамської ночі, сіли на дворі і почали розмову. (До речі, він був свіжою людиною у нашій сотні, і прийшов на зміну нашому попередньому командантові, який був ранений на «вулиці» й опинився у шпиталі в ЗСА). Проблем до обговорення було багато. В першу чергу треба було обговорити ситуацію, в якій знаходилися, та виготовити плян дії на наступний день.
Крім того було багато адміністративних справ, які треба було полагодити, а саме — кому належиться підвищення ранги та кому прислуговує семиденна відпустка на відпочинок поза кордонами В'єтнаму.
Я витягнув із торбинки кусник позеленілої вже ковбаси, а сотник невеличку плящинку горілки, щоб гідно відзначити якесь там свято. Покищо все складається якнайкраще. Ніч тиха і спокійна і ми із сотником себе взаємно вгощаємо. Нараз наші святкування перервав якийсь дикий сміх, що доходив до нас десь знизу, де ніби ціла сотня людей не сміялась, але божевільно реготалась. Цей регіт тривав яких п'ять хвилин, переривався і знову вибухав із ще більшою силою. Від цього реготу нам ставало волосся дубом. В першому моменті нам здавалось, що це наші хлопці на стійці мабуть
підпили собі і забули, де вони знаходяться.
***
Викликуємо по радіо наші стійки, але показується, що там усе впорядку. І вони також чули той сміх, а крім того чули ще й вигуки у в'єтнамській мові. Нарешті на нашій горі все затихло. Кожний перевіряв свій автомат і виймав зза пояса гранати та ставив перед собою в рові. Сотник негайно викликав по радіо полковника і переказав йому новини із нашого місця постою. Полковник обіцяв негайно передати вістку артилерії і ракетним вертолетам, щоб вони були готові реагувати, коли нам це буде потрібне, а покищо заборонив нам стріляти наосліп у кущі. Через 10 хвилин нас повідомила команда артилерії, що вона вже має готових до стрілу 8 гармат від 105 мм. до 155 мм. і чекає на дальші інструкції.
З долини знову було чути сміх, не такий веселий, як на початку, але майже гістеричний, який можна почути тільки в домі умовохворих. Мене цей сміх почав таки добре непокоїти і я наказав алярм. Спати не було часу.
Для вояка найгірший час — це тих кілька годин чи навіть хвилин перед боєм. Вони найбільше мучать людину, страх перед невідомим, страх перед смертю чи пораненням різно ділають на різних людей. Я чекаю в рові, обсервуючи сторону, звідки несеться сміх. Витягнув останній кусочок ковбаси і, думаючи чи то часом не буде моя остання вечеря, я пильно стежив, що діється довкруги мене. Час минав повільно в очікуванні.
Нараз я побачив у віддалі якийсь кущ, що миттю перетворився в людину із крісом в руках. Мені на чоло виступив піт, а в устах я почув спрагу. Щоб прийти до себе, я випив ковток води й насторожено чекав. Була година 0100.
Раптом нічною тишиною сколихнув ракетний постріл і на небі запалився фосфорний смолоскип типу міни і стало ясно як вдень.
На яких 50 кроків від наших позицій дійсно стояв північно-в'єтнамський вояк із переляканим обличчям від раптового світла. В цій хвилині заграв наш скоростріл і світляні кулі пролетіли перед нашими очима і прошили груди північного в'єтнамця, який ніби затанцював якийсь несамовитий танок і повалився а землю. Все це сталось так несподівано і скоро, що важко було здати собі справу з усього.
Із того боку, де впав прошитий кулями вояк, появився уже цілий ряд невиразних форм людських постатей. У цьому ж моменті із другої позиції наших частин запалився ще один смолоскип, а вслід за тим вибух потужної міни, яку запалили наші хлопці.
Нічна тиша, що так манила нас своєю красою, перетворилася в пекельний гук крісових стрілів та вибухів гранат. Нам уже - зрозуміло, що під покривалом ночі в'єтнамці нас окружили, щоб знищити нашу базу, але стрінулись із градом куль, який неначе їх не лякав. Вони йшли вперед на очевидну смерть, одні падали, щоб більше не встати, але інші ставали на їх місце. Божевільного сміху-реготу вже не було, його заступили вибухи гранат. Вкінці чуємо звук трубки, яка їх кличе до атаки і додає відваги.
Сотник викликав на допомогу вертолети, які за 10 хвилин з'явилися над нашою горою і почали стріляти з ракет в кущі недалеко від наших позицій. Боротьба продовжувалась до 0400 години. Нам вже почало бракувати набоїв. Але мабуть таке саме сталося й у північних в'єтнамців і вони відступили.
В 0500 годині ранку, коли вже настав день, ми вислали стежу, щоб провірила ситуацію. За якийсь час стежа вернулася і повідомила, що ворога нема, але всюди лежать забиті та їхня зброя. Я пішов сам подивитися. Сотник доручив мені почислити, скільки трупів, та що то за зброя. По обличчях деяких трупів пізнати, що то молоді хлопці у віці від 16 до 19 років життя, деякі так роздерті кулями чи ракетами, що з них залишилась тільки кривава маса людського тіла. Разом я нарахував 30 трупів та трьох ранених, яких ми забрали в полон.
На раменах трупів видніли перев'язані білі стяжки, це на те, щоб один другого міг пізнати вночі. Зброя у них була китайська, автомати АК-47, гранати і скоростріли. Полонених вояків ми взяли на допит й вони відповідали, що вони належать до першої сотні 312 північно-в'єтнамської дивізії, і вчора ранком перейшли кордон з Лаосу до В'єтнаму. їхнє завдання мало бути викінчити нашу сотню, зруйнувати наші становища на цій горі і вернутися назад до Лаосу.
— А чого ви так реготалися перед боєм? — запитали ми з цікавістю.
— Таким способом ми позбуваємося нашого напруження і викликаємо заколот в рядах ворога, — відповіли полонені.
Незабаром прилетів вертолет і забрав полонених до шпиталя на лікування.
Трупів ми не закопували в землю, а залишили їх, щоб в'єтнамці самі їх знайшли. Я ще раз подивився на пошматованих молодих людей і мені стало погано. Це перший раз в мойому життю, що я бачив 30 мертвих людей, але знаю, що це не останній раз, бо такого бачитиму більше, беручи участь у цій жорстокій війні...
субота, 27 листопада 2010 р.
четвер, 25 листопада 2010 р.
ДУХОВНА ОПІКА В УКРАЇНСЬКІЙ ДИВІЗІЇ ВІЙСЬК СС ГАЛИЧИНА
У статті на основі опрацювання бібліографічної бази та архівних матеріалів розглянуто духовну опіку капеланів дивізії та їхню роль у головних її фазах: утворення, на вишколах, під час бойових дій під Бродами, у процесі відновлення та перебування у таборах для військовополонених.
Дивізія СС "Галичина" відіграла незначну роль у Другій світовій війні, але й нині вона є предметом гострих дискусій як в Україні, так і за кордоном. Підставою для цих суперечок є: приписування дивізії участі у каральних операціях проти цивільних мешканців - ідеться про створені чотири т. зв. "поліційні полки", а саме: 4, 5, 6 і 7-й, із яких 4-й полк із середини лютого 1944 р. діяв у районі Збаража, Золочева і Бродів проти радянських партизанів, а 5-й - у той самий час був направлений у район Любліна, Грубешева і Холма воювати проти польських та радянських партизанів [1, с. 53-54]; зарахування дивізії до дивізії СС, але в конкретному значенні цього слова ця дивізія не була дивізією СС, а - дивізією зброї СС (Waffen SS), бо її український офіцерський і солдатський склад ніколи не був абсорбований нацистською ідеологією, а лише підпорядкований есесівському командуванню [2, с. 236] і, зрештою, райхсфюрер СС Генріх Гіммлер вважав українців не есесівцями, а тільки тими, хто служить в СС, тому термін СС заборонялося вживати щодо вояків, які служили в підрозділах СС, але не були німцями за національністю [1, с. 77].
У цьому контексті сама назва дивізії дезорієнтує, тим паче, що назва постійно трансформовувалася. Так, губернатор Галичини бригаденфюрер СС Отто Вехтер (який ініціював створення цієї української дивізії) 12 квітня 1943 року запропонував назву "Добровольча дивізія СС «Галичина»", через кілька днів Гіммлер наказав називати її "Добровольча дивізія «Галичина»", але у відозві-прокламації Вехте-ра від 28 квітня 1943 року щодо організації дивізії вона значилася як "Стрілецька дивізія СС «Галичина»". Із 30 травня по жовтень 1943 року дивізія називалася "Добровольча дивізія СС «Галичина»", із 22 жовтня 1943 р. по 27 червня 1944 р. — "14-та Галицька добровольча дивізія СС", з 27 червня по 12 листопада 1944 року — "14-та Військова гренадерська дивізія СС (Галицька № 1)", з 12 листопада по 25 квітня 1944 року - "14-та Військова гренадерська дивізія СС (Українська № 1)" і з 25 квітня по 8 травня 1945 року — "1-ша Українська дивізія Української Національної Армії" [1, с. 71-72].
Треба зазначити, що за період 1940-1944 рр. Waffen SS 85 налічувалося 20 іноземних дивізій, сформованих із народів окупованих територій, у той час як наприкінці війни діяли тільки 19 дивізій СС, які були німецькими за національним походженням особового складу. Тобто, втрати людських ресурсів німців зумовили, незважаючи на ідеологічний контекст, брати іноземців на службу у Waffen SS. Водночас, потрібно зауважити, що у вермахті служили майже 1 млн вихідців із СРСР [1, с. 13].
Проте чомусь ні навколо них, ні щодо інших ненімецьких дивізій зброї СС не ведеться жодних дебатів, дискусій, спекуляцій, а тільки — щодо української дивізії. Очевидно, це свідчить про відсутність в Україні національної єдності, про білі чи червоні інтереси східного сусіда і нав'язування його стратегії Києву, про відсутність українського патріотизму у керівництва держави та його неспроможність виробити й реалізувати національну ідею побудови консолідованої України, про вчорашній обманливий світогляд мільйонів українських громадян, які ним зазомбовані й не прагнуть зрозуміти новітню історичну дійсність і пізнати правдиву історичну ретроспективу.
Метою статті є не аналіз організаційної структури дивізії, вербування до неї і формування її, битва дивізії під Бродами та її відновлення і згодом здача в полон — про ці аспекти проведено до-
статньо досліджень українськими та закордонними науковцями. Мета статті - дослідження маловідомого відтинку діяльності дивізії - духовної опіки над українськими вояками, що було прецедентом для підрозділів СС, бо в жодній іншій есесівській дивізії капеланів не було. Своєю службою в рядах дивізії греко-католицькі священики виключили нацистську пропаґанду серед українського особового складу всередині дивізії і в такий спосіб зберегли його національний та релігійний дух.
Губернатор Галичини Отто Вехтер добре розумів, яке значне місце у світогляді галичан займає релігія і тому включив цей аспект у свій березневий 1943 р. "Маніфест до зброєздатної молоді Галичини": "Релігійне піклування добровольцями спочиватиме в руках українських священиків" [1, с. 165].
Через цю та інші обіцянки (оплату, харчі, забезпечення родин добровольців на рівні з німецькими тощо) він прагнув заохотити українську молодь вступати до дивізії, а з другого боку - сформувати в галичан позитивне ставлення до німців. Але щоб процес набору в дивізію не був суто німецьким чином, він закомуфляжив його під український — утворивши для цього такий відносно незалежний орган, як Військову Управу, що її очолив полковник Альфред Бізанц, а членами стали авторитетні галицькі достойники, у тому числі о. Василь Лаба, який за призначенням глави УГКЦ Андрея Шептицького, очолив відділ душпастирства. Священик Василь Лаба вже мав певний досвід, бо з грудня 1919 року був головним капеланом Української Галицької Армії (УГА). Таким чином, митрополит Андрей Шептицький підтримав ідею створення української дивізії та проголосив пророчі слова: "Майже немає ціни, яку не треба б дати за створення української армії" [5, с. 155].
У переліку вимог щодо участі українців у формуванні дивізії під час переговорів, що її вели до 28 квітня 1943 р. голова Українського Центрального Комітету (УЦК) Володимир Кубійович, його заступник Кость Паньківський та губернатор Отто Вехтер, було узгоджено поруч з іншими пунктами, що духовне життя українських вояків проходитиме під опікою греко-католицьких священиків. Одним з аспектів домовленості було й те, що УЦК бере на себе роль посередника між українською громадою і німецьким командуванням дивізії.
Здійснюючи вербування галичан до дивізії, уповноважені Військової Управи основні акценти своєї пропаґанди спрямували на боротьбу, разом із німцями, проти найнебезпечнішого ворога української нації - більшовиків і на боротьбу за свою рідну землю, свою Батьківщину, свій дім. Бо ці аспекти ще не були затьмарені пам'яттю українців про 1917—1921 і 1939—1941 роки.
Однак, не дивлячись на дозвіл священикам служити капеланами в дивізії (а їх мало бути дванадцять), все ж керівники СС підозріло поставилися до цього факту, бо дивізія належала до структури СС. Так, у листі Г. Гіммлеру від 28 червня 1943 року начальник Головного управління імперської безпеки (RSHA) обергруппенфюрер СС Ернст Кальтенбруннер висловив занепокоєння, що в дивізії будуть капеланами греко-католицькі душпастирі, бо розглядав їх як знаряддя митрополита Андрея Шептицького у стратегії об'єднання Сходу із Ватиканом або знаряддя ще чогось - чого не знав [1, с. 50-51]. Шеф Головного управління СС обергруппенфюрер СС Готтлоб Берґер для заспокоєння Е. Кальтенбруннера пообіцяв, що проведе зустріч із митрополитом А. Шептицьким і пояснить йому, що священики в дивізії будуть доти, поки їхній вплив буде позитивним. Проте, якщо вони серед українських вояків будуть пропаґувати антинімецькі настрої, то їх виженуть, а провину покладуть на митрополита. Та замість Шептицького на зустріч прибув о. Лаба, який пообіцяв Г. Берґеру, що немає жодних підстав для недовіри греко-католицьким капеланам і що цей унікальний експеримент матиме успіх [1, с. 51], попри те, що Берґер вважав, що німецьке командування дивізії контролюватиме греко-католицьке духівництво.
Водночас УГКЦ, отримавши від керівництва СС дозвіл на служіння в дивізії своїх капеланів, в заміну за це сприйняла ідею, що українська дивізія навіть у складі Waffen SS є стратегічно необхідною для українських політичних інтересів, і тому заохочувала добровольців до вступу в дивізію. Загалом на середину січня 1944 р. на вишколах, тобто в навчально-військових таборах, перебувало 17 200 добровольців із 82 тисяч, які побажали у ній служити [3, с. 72-73]. Всього для курсантів дивізії було організовано 45 вишкільних таборів, розташованих у Польщі, Франції, Голландії, Німеччині. Головною базою був спочатку табір у Гайделяґері, а згодом — у Нойгаммері. У контексті реорганізації військ СС 22 жовтня 1943 року вийшов наказ, згідно з яким дивізії присвоїли порядковий номер 14 — за числом уже сформованих і реорганізованих дивізій. Тоді ж було перенумеровано 1—3 полки відповідно у 29, 30 і 31 полки. Штаб дивізії налічував необхідні відділи, в тому числі 6-й відділ — психологічна служба (релігія, розваги, освіта, інформація). Напрямок релігійних справ перед битвою під Бродами очолював о. Ізидор Нагаєвський. Командиром дивізії був бригаденфюрер СС Фріц Фрайтаґ. Напередодні битви під Бродами, у липні 1944 року, дивізія СС "Галичина" налічувала всього особового складу 15 299 вояків [1, с. 88].
Греко-католицькі священики служили капеланами у таких підрозділах дивізії: на початку формування дивізії в її штабі служили священики М. Левенець і Любомир Сивенький; у 29-му полку — о. д-р Ізидор Нагаєвський; у 30-му - о. Михайло Ратушинський; у 31-му — о. Богдан Левицький, у санітарних відділах — о. Іван Томашівський; в артилерійському полку — о. Емануїл Кордуба; у запасному полку — оо. Олександр Бабій, Д. Ковалюк і О. Маркевич; у польовому запасному курені — о. Юліян Габрусевич, який із 17 липня по 4 листопада 1944 року разом із майже 1300 вояками дивізії був висланий до танкової дивізії СС "Вікінґ" [3, с. 90].
У таборах вишколу чотирьох "поліційних полків" служили капеланами: о. Осип Карпінський, згодом несправедливо усунений із війська; о. Всеволод-Іван Дурбак із розформованого леґіону ДУН; о. Йосиф Голойда, якого вбили поляки на Лемківщині в 1944 р. і якого на вишколі полку в м. По (Франція) замінив о. Д. Ковалюк [3, с. 90]. З боїв під Бродами не повернулись: о. Василь Лещишин з артилерійського полку, о. Всеволод Іван Дурбак із санітарних відділів, а о. д-р Йосиф Кладочний із 30-го полку був поранений і залишився в Україні. Натомість вдалося повернутися до дивізії оо. Михайлові Левенцю із 29-го полку і Богданові Левицькому із 31-го полку [3, с. 90]. Перелік згаданих вище священиків свідчить про те, що в дивізії стосовно капеланів провадилася певна ротація.
Треба зазначити, що за віросповіданням не всі вояки-українці дивізії були греко-католиками. Серед них знаходилися й православні віряни. Тому для їхньої духовної опіки Військова Управа попросила архієпископа Краківського, Лемківського і Львівського Палладія призначити православного священика. І він призначив о. протопресвітера Олександра Новіцького, але Г. Гіммлер на це не погодився. І лише в 1945 році, коли до дивізії було прилучено Волинський леґіон, із ним прийшли два православні священики: о. Палладій Дубицький, якого незабаром призначив у свій штаб генерал Павло Шандрук, і о. Іов Скакальський, який служив у дивізії до кінця війни і потрапив у полон англійської армії. Головним капеланом дивізії був о. д-р Василь Лаба. Ті перші із 12 капеланів пройшли військовий вишкіл із 20 серпня по 3 жовтня 1943 року в м. Зеннґайм.
У дивізії капелани в чині старшин служили при штабах полків і надавали духовну опіку підрозділам полків та звітували головному священикові, який належав, як уже зазначалося, до шостого відділу дивізії. Обов'язки капеланів були такими. Щонеділі вони відправляли св. Літургію та виголошували проповідь. Св. Літургію не заборонялося відправляти й у будні дні за умови, якщо це не перешкоджало вишколу курсантів і командир підрозділу давав на це згоду. Підрозділи, які були географічно віддалені від штабу полку, а отже, від свого капелана, мали право відвідувати св. Літургії у римо-католицьких костелах, але для цього попередньо полковий капелан повинен був це погодити із парохом місцевого костелу. Двічі на тиждень капелан мав проводити із вояками т. зв. виховні гуртки-бесіди на такі теми: психологія солдата, солдатські чесноти, готовність загинути в бою, бойовий дух, солдатське товариське співжиття тощо. Капелани мали дозвіл на проведення культурно-розважальних занять із бійцями, а саме: товариських вечорів, співання церковних пісень, організацію хору, ознайомлення-інформацію із новинами преси. У цьому контексті капелан повинен був щотижня надавати курсантам огляд преси, яка включала інформацію про світові новини. Якщо на вишкільні табори українська преса не надходила, то капелан мав що другий день надсилати їм інформацію про офіційні повідомлення вермахту, перекладені українською мовою. Водночас, священики постійно виховували у курсантів толерантне ставлення до цивільного населення, розуміння недоторканності приватного майна, усвідомлення і вміння зберігати військову таємницю. Якщо до курсанта на вишкіл приїжджала родина (а це не забороняло німецьке командування), то священик повинен був нею опікуватися: забезпечити місце зустрічі, нічліг, харчування тощо.
У розпорядженні про завдання польових священиків у контексті основної діяльності капелана, його мети, зазначено: "Всі намагання священика повинні зосереджуватися на здобутті довір'я вояків, на пізнанні їхнього характеру й душі, щоб у критичний момент мати на них відповідний вплив та допомогти командирові частини осягнути його мету" [3, с. 88]. Проте світогляд німецьких есесівських командирів не сприймав того, що священик наділений вищим духовним священичим обітом перед Богом та своєю Церквою і що таке "завдання" може не відповідати меті командира. Так, наприклад, під час боїв під Бродами о. Володимира Стецюка застрелив дивізійний німецький майор у присутності генерала Ф. Фрайтаґа за нібито "невиконання наказу" [3, с. 88].
Важливу роль відігравали капелани дивізії у вишкільних таборах, розташованих майже по всій Європі, бо там вони налагоджували контакти із місцевими священиками, роз'яснювали їм, хто такі українські вояки дивізії, за що вони борються, що їх відрізняє від німецьких СС. Пізнаючи таку сутність, місцеві парохи і цивільне населення прихильно ставилися до українських вояків. Особливо такій приязні допомагала щонедільна Служба Божа (бо німецькі "СС-мани" не були віруючими і тому не відвідували храмів), український церковний хор під час св. Літургії та українські пісні, з якими курсанти завжди йшли на відправи і поверталися з ними. Це настільки полонило місцевих мешканців, у наведеному прикладі французьких міст Сальє-де-Берн і Тарб, де також були вишкільні табори дивізійників, що задля цього вони навіть відвідували греко-католицькі Служби Божі, а щоб почути українські пісні — то виходили біля доріг маршруту курсантів дивізії. Капелани і курсанти пояснювали місцевому населенню, що вони не есесівці чи гестапівці, не прийшли сюди чинити якісь прикрощі, а що вони вояки поневоленого народу і воюють лише проти більшовизму [4, с. 36—39].
На вишколі в Гайделяґері курсанти дивізії святкували Різдвяні свята як латинського, так і греко-католицького обрядів. На греко-католицькі свята вони отримували подарунки із Галичини. На Святвечір організовували святкову вечерю не лише для себе, але й запрошували німецьких
інструкторів разом із командирами дивізіону. Свято супроводжувалося виступом добре підготовленого хору українських вояків. Загалом Різдвяні свята відбувалися в невимушеній і дружній атмосфері. Характерно, що в Гайделяґері регулярні ранкові щонедільні св. Літургії часто провадили в казармах, де до цього жодна християнська відправа не проходила, бо казарми СС вважалися ледь не святинями націонал-соціалістичного неопоганства. На згаданому Святвечорі 1944 року в Гайдляґері були присутні командир дивізії бригаденфюрер СС Фріц Фрайтаґ і члени керівництва Військової Управи [6]. Коли дозволяли погодні умови, Служби Божі відправлялися на полянах території вишколу [6]. Найчастіше св. Літургії у Гайделяґері провадив о. д-р Василь Лаба [7]. Німецькі командири цього вишколу по-різному ставилися до релігійності українських курсантів. Були й такі, що зривали зі стін релігійні образки в кімнатах українських вояків, інші вступали в дискусії — чому і для чого вірять українці і б цьому контексті кепкували з українських курсантів [8, с. 50-51]. Та були й такі інструктори, які толерантно ставилися до релігійності українців. Подібно як у Гайделяґері, пройшли Різдвяні свята 1944 року на вишколі в м. Цаберн (Франція), де українських курсантів відвідав голова УЦК Володимир Кубійович із представниками Військової Управи. Тут регулярну духовну опіку українцям четвертого батальйону 4-го полку надавав о. Іван Гриньох. Однак щодо храму, в якому проходили релігійні відправи, у колишніх курсантів цього вишколу є деякі розбіжності. Так, Володимир Козій згадував, що св. Літургії проходили у римо-католицькому костелі [9], а Андрій Горечий споминав, що - у лютеранській церкві [10]. Це, зрештою, не суттєво, хоча я схиляюся до першого спомину, важливо інше, що св. Літургії були регулярні та що місцеве населення (переважно французи та італійці) були зачаровані українськими піснями курсантів і радо з ними спілкувалися у вихідний недільний день [10].
Щодо регулярності проведення духовної опіки у контексті св. Літургій, то, як випливає зі споминів дивізійника Жданимира Пришляка (сина о. Василя Пришляка), не завжди у 45-ти вишкільних таборах релігійні відправи були стабільними. Так, у м. Граєво (Сувальщина, Польща), де він проходив вишкіл у 6-му поліційному полку із серпня по кінець жовтня 1943 року, духовної опіки зовсім не було [11]. Та коли третій батальйон 6-го полку перевели на вишкіл в м. По (Франція), наприкінці листопада 1943 року тут з'явився капелан о. Голойда. Жданимир Пришляк йому прислужував під час щонедільних св. Літургій, які відбувалися в римо-католицькому костелі. Водночас о. Голойда провадив Служби Божі й для курсантів 7-го полку, який знаходився у м. Канісдабері [11]. Наприкінці грудня 1943 року Жданимир Пришляк проходив вишкіл у дивізіоні зв'язку в Гайделяґері, де була духовна опіка. У лютому-березні 1944 року Ж. Пришляк був призначений шифрувальником при штабі бойової групи полковника Баєрсдорфа, яка вела бойові рейдові дії проти радянських партизанів Сидора Ковпака у районі Любачів— Томашів— Білограй—Замостя—Тарногород. І що характерно, до складу командування групи входив капелан о. Всеволод Дурбак. Тобто, в бойових умовах 2 тисячі вояків-українців групи Баєрсдорфа мали в особі о. Дурбака не лише духовно-релігійну опіку, але й психологічну, бо це також входило в обов'язки капелана. 20 березня 1944 року Ж. Пришляк разом із бойовою групою Баєрсдорфа повернувся на вишкіл в Нойгаммер, де була постійна духовна опіка [11].
Орест Зелінський, який був з жовтня 1943 р. по квітень 1944 р. на підстаршинському вишколі в м. Мерхінген (Франція) у школі радіозв'язку, згадував, що там духовної опіки не було, але українські курсанти мали змогу щонеділі відвідувати св. Літургію у місцевому римо-католицькому костелі [12].
Нестабільність релігійної опіки на деяких вишколах українських курсантів дивізії ще не означає, що про них забула Військова Управа. її голова полковник Альфред Бізанц і члени ВУ неодноразово відвідували українських курсантів. При Військовій Управі було створено Жіночу секцію (голова Кекилія Гардецька), яка надавала матеріальну допомогу родинам добровольців, духовну опіку, а також соціальну допомогу для вояків дивізії, які були поранені внаслідок участі у воєнних діях [З, с. 96]. Окрім того, секція збирала т. зв. "різдвяні гостинці" для вояків дивізії. Із такою метою навіть було створено разом із о. мітратом Василем Лабою т. зв. Комісію пань та призначено "допомоговий фонд" у сумі сто тисяч золотих. Також для всебічної допомоги родинам вояків дивізії німецький відділ SS-Fursorge (піклування) створив окреме українське бюро, яке співпрацювало із ВУ, УЦК і безпосередньо з дивізією. Водночас із членами Військової Управи, які періодично відвідували табори вишколу курсантів дивізії, часто їздили артисти на виступи для розваги вояків. Особливою популярністю тоді користувався театр легкого жанру "Веселий Львів" [3, с. 102]. Таким чином, у такі різнопланові способи знімалася психологічна напруга курсантів дивізії і зростало почуття того, що вони не самотні і їхній вибір є правильним.
Пройшовши військову підготовку на вишколах, наприкінці червня 1944 року "14-та Військова гренадерська дивізія військ СС (Галичина № 1)" німецьким командуванням була направлена (під кодовою назвою "Кармен") в Ожидів та Красне, а звідти вирушила у район свого розгортання під Бродами, де в липневих боях 1944 року була розгромлена Червоною армією. Вижило близько трьох тис. українських дивізійників, майже сім тис. — були вбиті або поранені, або взяті в полон радянськими військами (це число поки що точно невідоме), решта — приєдналися до Української Повстанської Армії [1, с. 94]. Ті три тисячі вояків відступали за маршрутом Старий Самбір—Стрий—Ужгород-Середнє (село між Ужгородом і Мукачевим). А 13 серпня, згідно з наказом із Берліна, залишки дивізії повернулися до табору в Нойгаммері. Фактично почався новий відтинок існування дивізії СС "Галичина", згодом — "1-ї Української дивізії УНА". Упродовж місяця дивізія відновилася і за наказами німецького командування з осені 1944 року по травень 1945 року її підрозділи брали участь в бойових діях у Словаччині, Словенії, Австрії. Після 8 травня 1945 року, в наступні кілька днів, українська дивізія здалася у полон англо-американським військам і була інтернована в Реміні (Італія) [13, с. 453]. У травні-червні 1947 року українські вояки були переведені в Англію, а через кілька місяців їх звільнили. Цьому сприяло те, що генерал "1-ї Української дивізії Української Національної Армії" Павло Шандрук мав зустріч із папою Римським Пієм XII [14, с. 252], під час якої пояснив історію створення дивізії, її мету, за що вона боролася і чим відрізнялася від німецьких формувань СС. Папа Пій XII послав запит до держдепартаменту США щодо українців, які опинилися на Заході, у тому числі й стосовно полонених дивізійників. У відповіді роз'яснювалося, що дивізія була галицькою, а її вояки були колишніми підданими Польщі до 1939 року, тож не підпадали під ялтинську домовленість щодо репатріації. Тому папа Пій XII посприяв, щоб їх не передали радянським репатріаційним місіям. Це й врятувало дивізійників від заслання у концентраційні табори ГУТабу.
Вихід на Рим вдалося здійснити через дивізійних капеланів, а вже через них - на українське греко-католицьке духівництво, яке шукало контакти із Ватиканом. Найбільше до цієї справи долучився архієпископ Іван Бучко [1, с. 149]. Священики УГКЦ приїжджали з Риму і надавали духовну опіку інтернованим у Реміні дивізійникам, відправляючи св. Літургії, проводячи бесіди з ними, які зміцнювали силу духу у вояків, давали їм надію на щасливе закінчення їхнього полону. Так, наприклад, діяв тодішній священик УГКЦ Мирослав Іван Любачівський, який приїжджав із Риму, переодягався у форму дивізійника та йшов у табір інтернованих відправляти св. Літургії [9].
Духовна опіка дивізійників після краху під Бродами вже не була системною, бо, як уже зазначалося, у тій пекельній битві дивізія втратила кількох капеланів. А осінь 1944 року і весна 1945 року для дивізії пройшли у бойових діях, де значно важче, а то й неможливо було провадити релігійні відправи. Капеланів не збільшилося, а оо. Іван Гриньох та Василь Лаба, які приєдналися до відновленої дивізії аж у квітні 1945 року, значної духовної опіки дивізійникам за місяць до її капітуляції вже не могли надати.
Варто зазначити, що у відновленій дивізії за сприятливої нагоди капелани не пропускали жодної можливості провести релігійні відправи. Такі нагоди випали на Різдво і Водохреща 1945 року, коли дивізія перебувала у Словаччині, де боролася проти партизанів-комуністів і де з місцевим населенням у дивізійників склалися добрі взаємини. Ті свята, у відносній безпеці, святкувалися всією дивізією за участю В. Кубійовича, А. Бізанца та інших представників УЦК і ВУ. Під час створення "1-ї Української дивізії УНА", коли її вояки урочисто приводилися до присяги, капелани організували і вели це дійство. Так, коли до такої важливої події приступив 30-й полк, представники 29-го полку та інших підрозділів, то церемонію прийняття присяги провів капелан-майор о. Михайло Левенець [1, с. 136].
Останні місяці війни дивізія провела у жорстоких боях проти Червоної армії, тому про проведення релігійних відправ говорити не приходиться. Однак упродовж тих двох років існування дивізії капеланство, як релігійна і психологічна служба, відіграло важливу роль, всебічно зміцнюючи духовно-моральний стан вояків.
Щодо тих чи інших закидів, які лунають на адресу дивізії, доречно навести витяг з аналізу британського уряду, який був проведений на прохання імміграційного департаменту Канади і надісланий йому 4 вересня 1950 року: "...За свідченням спеціальної комісії Військового відомства, що мала на меті перевірити цих людей, вони пішли добровільно воювати проти Червоної армії з націоналістичних міркувань під час окупації Західної України, коли було підписано нацистсько-радянський пакт. Незважаючи на те, що комуністична пропаганда постійно намагається зобразити їх і багатьох інших біженців як "зрадників" і "воєнних злочинців", варто зазначити, що жодних звинувачень у воєнних злочинах не було висунуто ані радянським, ані іншим урядом проти когось із членів цієї групи" [1, с. 150]. Мається на увазі — проти вояків дивізії.
Така оцінка британським урядом минулого дивізії знімає з неї будь-які звинувачення. Та все ж вони й нині звучать, але не стільки за мілітарні дії дивізії, скільки за політичний контекст її існування. Звучать з уст тих, хто не хоче бачити Україну реально вільною, незалежною, суверенною державою, хто "застиг" у вчорашньому, мов кам'яні фігури у ґротах Кам'яної Могили.
Література
1. Гунчак Т. У мундирах ворога / Т. Гунчак. — К.: Час України, 1993. — 208 с.
2. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. / Я. Грицак — К.: Генеза, 2000. — 360 с.
3. Колісник Р. Військова Управа та українська дивізія "Галичина" / Р. Колісник. — Торонто: Наукове товариство ім. Шевченка в Канаді, 1990. Т.30 — 168с.
4. Ковалюк Д. Воєнні спомини (1943-45)//Вісті. — 1965. — Березень. — Ч. 118.
5. Українська дивізія "Галичина". Історико-публіцистичний збірник [Ред.-упоряд. М. Слабошпицький, В. Стеценко]. — Київ-Торонто: ТОВ "Негоціант-плюс", Братство колишніх вояків 1-ої УД УНА, УВКР, ред. газ. "Вісті з України", 1994. — 164 с.
6. Інтерв'ю автора із Богданом Зарицьким від 3 жовтня 1995 р., м. Львів. —Архів автора.
7. Інтерв'ю автора із Зеноном Врублевським від 4 жовтня 1995 р., м. Львів.—Архів автора.
8. Порив. Правда про першу Українську дивізію "Галичина" (УНА) / Статті, нариси, спогади. — Л.: Основа, 1994. — 68 с.9.
9. Інтерв'ю автора із Володимиром Козієм від 7 жовтня 1995 р. м. Львів. — Архів автора.
10. Інтерв'ю автора із Андрієм Горечим від 26 вересня 1995 р., м. Львів. — Архів автора.
11. Інтерв'ю автора із Жданимиром Пришляком від 22 грудня 1995 р., м. Львів.—Архів автора.
12. Інтерв'ю автора з Орестом Зелінським від 5 жовтня 1995 р., м. Львів. — Архів автора.
13. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні / В. Косик. — Париж-Нью-Йорк-Львів: НТШ у Львові, 1993. — 660 с.
14. Torzecki R. Polacy i ukrairicy. Sprawa ukrairiska w czasie II wojny swiatowej na ferenie II Rzeczypospolitej / R. Torzecki. — Warszawa. Wyd-wo NaukowePWN, 1993.-349 s.
Clerical guardianship of the division chaplains and their role in its main stages (phases): formation (organization), military training, during the battle near Brody, in the process of revival and stay in the camps for prisoners of war is considered in the article. The paper is base on the bibliography working up and archival materials.
Ярослав Стоцький
МАНДРІВЕЦЬ №10, 2010 Р.
Дивізія СС "Галичина" відіграла незначну роль у Другій світовій війні, але й нині вона є предметом гострих дискусій як в Україні, так і за кордоном. Підставою для цих суперечок є: приписування дивізії участі у каральних операціях проти цивільних мешканців - ідеться про створені чотири т. зв. "поліційні полки", а саме: 4, 5, 6 і 7-й, із яких 4-й полк із середини лютого 1944 р. діяв у районі Збаража, Золочева і Бродів проти радянських партизанів, а 5-й - у той самий час був направлений у район Любліна, Грубешева і Холма воювати проти польських та радянських партизанів [1, с. 53-54]; зарахування дивізії до дивізії СС, але в конкретному значенні цього слова ця дивізія не була дивізією СС, а - дивізією зброї СС (Waffen SS), бо її український офіцерський і солдатський склад ніколи не був абсорбований нацистською ідеологією, а лише підпорядкований есесівському командуванню [2, с. 236] і, зрештою, райхсфюрер СС Генріх Гіммлер вважав українців не есесівцями, а тільки тими, хто служить в СС, тому термін СС заборонялося вживати щодо вояків, які служили в підрозділах СС, але не були німцями за національністю [1, с. 77].
У цьому контексті сама назва дивізії дезорієнтує, тим паче, що назва постійно трансформовувалася. Так, губернатор Галичини бригаденфюрер СС Отто Вехтер (який ініціював створення цієї української дивізії) 12 квітня 1943 року запропонував назву "Добровольча дивізія СС «Галичина»", через кілька днів Гіммлер наказав називати її "Добровольча дивізія «Галичина»", але у відозві-прокламації Вехте-ра від 28 квітня 1943 року щодо організації дивізії вона значилася як "Стрілецька дивізія СС «Галичина»". Із 30 травня по жовтень 1943 року дивізія називалася "Добровольча дивізія СС «Галичина»", із 22 жовтня 1943 р. по 27 червня 1944 р. — "14-та Галицька добровольча дивізія СС", з 27 червня по 12 листопада 1944 року — "14-та Військова гренадерська дивізія СС (Галицька № 1)", з 12 листопада по 25 квітня 1944 року - "14-та Військова гренадерська дивізія СС (Українська № 1)" і з 25 квітня по 8 травня 1945 року — "1-ша Українська дивізія Української Національної Армії" [1, с. 71-72].
Треба зазначити, що за період 1940-1944 рр. Waffen SS 85 налічувалося 20 іноземних дивізій, сформованих із народів окупованих територій, у той час як наприкінці війни діяли тільки 19 дивізій СС, які були німецькими за національним походженням особового складу. Тобто, втрати людських ресурсів німців зумовили, незважаючи на ідеологічний контекст, брати іноземців на службу у Waffen SS. Водночас, потрібно зауважити, що у вермахті служили майже 1 млн вихідців із СРСР [1, с. 13].
Проте чомусь ні навколо них, ні щодо інших ненімецьких дивізій зброї СС не ведеться жодних дебатів, дискусій, спекуляцій, а тільки — щодо української дивізії. Очевидно, це свідчить про відсутність в Україні національної єдності, про білі чи червоні інтереси східного сусіда і нав'язування його стратегії Києву, про відсутність українського патріотизму у керівництва держави та його неспроможність виробити й реалізувати національну ідею побудови консолідованої України, про вчорашній обманливий світогляд мільйонів українських громадян, які ним зазомбовані й не прагнуть зрозуміти новітню історичну дійсність і пізнати правдиву історичну ретроспективу.
Метою статті є не аналіз організаційної структури дивізії, вербування до неї і формування її, битва дивізії під Бродами та її відновлення і згодом здача в полон — про ці аспекти проведено до-
статньо досліджень українськими та закордонними науковцями. Мета статті - дослідження маловідомого відтинку діяльності дивізії - духовної опіки над українськими вояками, що було прецедентом для підрозділів СС, бо в жодній іншій есесівській дивізії капеланів не було. Своєю службою в рядах дивізії греко-католицькі священики виключили нацистську пропаґанду серед українського особового складу всередині дивізії і в такий спосіб зберегли його національний та релігійний дух.
Губернатор Галичини Отто Вехтер добре розумів, яке значне місце у світогляді галичан займає релігія і тому включив цей аспект у свій березневий 1943 р. "Маніфест до зброєздатної молоді Галичини": "Релігійне піклування добровольцями спочиватиме в руках українських священиків" [1, с. 165].
Через цю та інші обіцянки (оплату, харчі, забезпечення родин добровольців на рівні з німецькими тощо) він прагнув заохотити українську молодь вступати до дивізії, а з другого боку - сформувати в галичан позитивне ставлення до німців. Але щоб процес набору в дивізію не був суто німецьким чином, він закомуфляжив його під український — утворивши для цього такий відносно незалежний орган, як Військову Управу, що її очолив полковник Альфред Бізанц, а членами стали авторитетні галицькі достойники, у тому числі о. Василь Лаба, який за призначенням глави УГКЦ Андрея Шептицького, очолив відділ душпастирства. Священик Василь Лаба вже мав певний досвід, бо з грудня 1919 року був головним капеланом Української Галицької Армії (УГА). Таким чином, митрополит Андрей Шептицький підтримав ідею створення української дивізії та проголосив пророчі слова: "Майже немає ціни, яку не треба б дати за створення української армії" [5, с. 155].
У переліку вимог щодо участі українців у формуванні дивізії під час переговорів, що її вели до 28 квітня 1943 р. голова Українського Центрального Комітету (УЦК) Володимир Кубійович, його заступник Кость Паньківський та губернатор Отто Вехтер, було узгоджено поруч з іншими пунктами, що духовне життя українських вояків проходитиме під опікою греко-католицьких священиків. Одним з аспектів домовленості було й те, що УЦК бере на себе роль посередника між українською громадою і німецьким командуванням дивізії.
Здійснюючи вербування галичан до дивізії, уповноважені Військової Управи основні акценти своєї пропаґанди спрямували на боротьбу, разом із німцями, проти найнебезпечнішого ворога української нації - більшовиків і на боротьбу за свою рідну землю, свою Батьківщину, свій дім. Бо ці аспекти ще не були затьмарені пам'яттю українців про 1917—1921 і 1939—1941 роки.
Однак, не дивлячись на дозвіл священикам служити капеланами в дивізії (а їх мало бути дванадцять), все ж керівники СС підозріло поставилися до цього факту, бо дивізія належала до структури СС. Так, у листі Г. Гіммлеру від 28 червня 1943 року начальник Головного управління імперської безпеки (RSHA) обергруппенфюрер СС Ернст Кальтенбруннер висловив занепокоєння, що в дивізії будуть капеланами греко-католицькі душпастирі, бо розглядав їх як знаряддя митрополита Андрея Шептицького у стратегії об'єднання Сходу із Ватиканом або знаряддя ще чогось - чого не знав [1, с. 50-51]. Шеф Головного управління СС обергруппенфюрер СС Готтлоб Берґер для заспокоєння Е. Кальтенбруннера пообіцяв, що проведе зустріч із митрополитом А. Шептицьким і пояснить йому, що священики в дивізії будуть доти, поки їхній вплив буде позитивним. Проте, якщо вони серед українських вояків будуть пропаґувати антинімецькі настрої, то їх виженуть, а провину покладуть на митрополита. Та замість Шептицького на зустріч прибув о. Лаба, який пообіцяв Г. Берґеру, що немає жодних підстав для недовіри греко-католицьким капеланам і що цей унікальний експеримент матиме успіх [1, с. 51], попри те, що Берґер вважав, що німецьке командування дивізії контролюватиме греко-католицьке духівництво.
Водночас УГКЦ, отримавши від керівництва СС дозвіл на служіння в дивізії своїх капеланів, в заміну за це сприйняла ідею, що українська дивізія навіть у складі Waffen SS є стратегічно необхідною для українських політичних інтересів, і тому заохочувала добровольців до вступу в дивізію. Загалом на середину січня 1944 р. на вишколах, тобто в навчально-військових таборах, перебувало 17 200 добровольців із 82 тисяч, які побажали у ній служити [3, с. 72-73]. Всього для курсантів дивізії було організовано 45 вишкільних таборів, розташованих у Польщі, Франції, Голландії, Німеччині. Головною базою був спочатку табір у Гайделяґері, а згодом — у Нойгаммері. У контексті реорганізації військ СС 22 жовтня 1943 року вийшов наказ, згідно з яким дивізії присвоїли порядковий номер 14 — за числом уже сформованих і реорганізованих дивізій. Тоді ж було перенумеровано 1—3 полки відповідно у 29, 30 і 31 полки. Штаб дивізії налічував необхідні відділи, в тому числі 6-й відділ — психологічна служба (релігія, розваги, освіта, інформація). Напрямок релігійних справ перед битвою під Бродами очолював о. Ізидор Нагаєвський. Командиром дивізії був бригаденфюрер СС Фріц Фрайтаґ. Напередодні битви під Бродами, у липні 1944 року, дивізія СС "Галичина" налічувала всього особового складу 15 299 вояків [1, с. 88].
Греко-католицькі священики служили капеланами у таких підрозділах дивізії: на початку формування дивізії в її штабі служили священики М. Левенець і Любомир Сивенький; у 29-му полку — о. д-р Ізидор Нагаєвський; у 30-му - о. Михайло Ратушинський; у 31-му — о. Богдан Левицький, у санітарних відділах — о. Іван Томашівський; в артилерійському полку — о. Емануїл Кордуба; у запасному полку — оо. Олександр Бабій, Д. Ковалюк і О. Маркевич; у польовому запасному курені — о. Юліян Габрусевич, який із 17 липня по 4 листопада 1944 року разом із майже 1300 вояками дивізії був висланий до танкової дивізії СС "Вікінґ" [3, с. 90].
У таборах вишколу чотирьох "поліційних полків" служили капеланами: о. Осип Карпінський, згодом несправедливо усунений із війська; о. Всеволод-Іван Дурбак із розформованого леґіону ДУН; о. Йосиф Голойда, якого вбили поляки на Лемківщині в 1944 р. і якого на вишколі полку в м. По (Франція) замінив о. Д. Ковалюк [3, с. 90]. З боїв під Бродами не повернулись: о. Василь Лещишин з артилерійського полку, о. Всеволод Іван Дурбак із санітарних відділів, а о. д-р Йосиф Кладочний із 30-го полку був поранений і залишився в Україні. Натомість вдалося повернутися до дивізії оо. Михайлові Левенцю із 29-го полку і Богданові Левицькому із 31-го полку [3, с. 90]. Перелік згаданих вище священиків свідчить про те, що в дивізії стосовно капеланів провадилася певна ротація.
Треба зазначити, що за віросповіданням не всі вояки-українці дивізії були греко-католиками. Серед них знаходилися й православні віряни. Тому для їхньої духовної опіки Військова Управа попросила архієпископа Краківського, Лемківського і Львівського Палладія призначити православного священика. І він призначив о. протопресвітера Олександра Новіцького, але Г. Гіммлер на це не погодився. І лише в 1945 році, коли до дивізії було прилучено Волинський леґіон, із ним прийшли два православні священики: о. Палладій Дубицький, якого незабаром призначив у свій штаб генерал Павло Шандрук, і о. Іов Скакальський, який служив у дивізії до кінця війни і потрапив у полон англійської армії. Головним капеланом дивізії був о. д-р Василь Лаба. Ті перші із 12 капеланів пройшли військовий вишкіл із 20 серпня по 3 жовтня 1943 року в м. Зеннґайм.
У дивізії капелани в чині старшин служили при штабах полків і надавали духовну опіку підрозділам полків та звітували головному священикові, який належав, як уже зазначалося, до шостого відділу дивізії. Обов'язки капеланів були такими. Щонеділі вони відправляли св. Літургію та виголошували проповідь. Св. Літургію не заборонялося відправляти й у будні дні за умови, якщо це не перешкоджало вишколу курсантів і командир підрозділу давав на це згоду. Підрозділи, які були географічно віддалені від штабу полку, а отже, від свого капелана, мали право відвідувати св. Літургії у римо-католицьких костелах, але для цього попередньо полковий капелан повинен був це погодити із парохом місцевого костелу. Двічі на тиждень капелан мав проводити із вояками т. зв. виховні гуртки-бесіди на такі теми: психологія солдата, солдатські чесноти, готовність загинути в бою, бойовий дух, солдатське товариське співжиття тощо. Капелани мали дозвіл на проведення культурно-розважальних занять із бійцями, а саме: товариських вечорів, співання церковних пісень, організацію хору, ознайомлення-інформацію із новинами преси. У цьому контексті капелан повинен був щотижня надавати курсантам огляд преси, яка включала інформацію про світові новини. Якщо на вишкільні табори українська преса не надходила, то капелан мав що другий день надсилати їм інформацію про офіційні повідомлення вермахту, перекладені українською мовою. Водночас, священики постійно виховували у курсантів толерантне ставлення до цивільного населення, розуміння недоторканності приватного майна, усвідомлення і вміння зберігати військову таємницю. Якщо до курсанта на вишкіл приїжджала родина (а це не забороняло німецьке командування), то священик повинен був нею опікуватися: забезпечити місце зустрічі, нічліг, харчування тощо.
У розпорядженні про завдання польових священиків у контексті основної діяльності капелана, його мети, зазначено: "Всі намагання священика повинні зосереджуватися на здобутті довір'я вояків, на пізнанні їхнього характеру й душі, щоб у критичний момент мати на них відповідний вплив та допомогти командирові частини осягнути його мету" [3, с. 88]. Проте світогляд німецьких есесівських командирів не сприймав того, що священик наділений вищим духовним священичим обітом перед Богом та своєю Церквою і що таке "завдання" може не відповідати меті командира. Так, наприклад, під час боїв під Бродами о. Володимира Стецюка застрелив дивізійний німецький майор у присутності генерала Ф. Фрайтаґа за нібито "невиконання наказу" [3, с. 88].
Важливу роль відігравали капелани дивізії у вишкільних таборах, розташованих майже по всій Європі, бо там вони налагоджували контакти із місцевими священиками, роз'яснювали їм, хто такі українські вояки дивізії, за що вони борються, що їх відрізняє від німецьких СС. Пізнаючи таку сутність, місцеві парохи і цивільне населення прихильно ставилися до українських вояків. Особливо такій приязні допомагала щонедільна Служба Божа (бо німецькі "СС-мани" не були віруючими і тому не відвідували храмів), український церковний хор під час св. Літургії та українські пісні, з якими курсанти завжди йшли на відправи і поверталися з ними. Це настільки полонило місцевих мешканців, у наведеному прикладі французьких міст Сальє-де-Берн і Тарб, де також були вишкільні табори дивізійників, що задля цього вони навіть відвідували греко-католицькі Служби Божі, а щоб почути українські пісні — то виходили біля доріг маршруту курсантів дивізії. Капелани і курсанти пояснювали місцевому населенню, що вони не есесівці чи гестапівці, не прийшли сюди чинити якісь прикрощі, а що вони вояки поневоленого народу і воюють лише проти більшовизму [4, с. 36—39].
На вишколі в Гайделяґері курсанти дивізії святкували Різдвяні свята як латинського, так і греко-католицького обрядів. На греко-католицькі свята вони отримували подарунки із Галичини. На Святвечір організовували святкову вечерю не лише для себе, але й запрошували німецьких
інструкторів разом із командирами дивізіону. Свято супроводжувалося виступом добре підготовленого хору українських вояків. Загалом Різдвяні свята відбувалися в невимушеній і дружній атмосфері. Характерно, що в Гайделяґері регулярні ранкові щонедільні св. Літургії часто провадили в казармах, де до цього жодна християнська відправа не проходила, бо казарми СС вважалися ледь не святинями націонал-соціалістичного неопоганства. На згаданому Святвечорі 1944 року в Гайдляґері були присутні командир дивізії бригаденфюрер СС Фріц Фрайтаґ і члени керівництва Військової Управи [6]. Коли дозволяли погодні умови, Служби Божі відправлялися на полянах території вишколу [6]. Найчастіше св. Літургії у Гайделяґері провадив о. д-р Василь Лаба [7]. Німецькі командири цього вишколу по-різному ставилися до релігійності українських курсантів. Були й такі, що зривали зі стін релігійні образки в кімнатах українських вояків, інші вступали в дискусії — чому і для чого вірять українці і б цьому контексті кепкували з українських курсантів [8, с. 50-51]. Та були й такі інструктори, які толерантно ставилися до релігійності українців. Подібно як у Гайделяґері, пройшли Різдвяні свята 1944 року на вишколі в м. Цаберн (Франція), де українських курсантів відвідав голова УЦК Володимир Кубійович із представниками Військової Управи. Тут регулярну духовну опіку українцям четвертого батальйону 4-го полку надавав о. Іван Гриньох. Однак щодо храму, в якому проходили релігійні відправи, у колишніх курсантів цього вишколу є деякі розбіжності. Так, Володимир Козій згадував, що св. Літургії проходили у римо-католицькому костелі [9], а Андрій Горечий споминав, що - у лютеранській церкві [10]. Це, зрештою, не суттєво, хоча я схиляюся до першого спомину, важливо інше, що св. Літургії були регулярні та що місцеве населення (переважно французи та італійці) були зачаровані українськими піснями курсантів і радо з ними спілкувалися у вихідний недільний день [10].
Щодо регулярності проведення духовної опіки у контексті св. Літургій, то, як випливає зі споминів дивізійника Жданимира Пришляка (сина о. Василя Пришляка), не завжди у 45-ти вишкільних таборах релігійні відправи були стабільними. Так, у м. Граєво (Сувальщина, Польща), де він проходив вишкіл у 6-му поліційному полку із серпня по кінець жовтня 1943 року, духовної опіки зовсім не було [11]. Та коли третій батальйон 6-го полку перевели на вишкіл в м. По (Франція), наприкінці листопада 1943 року тут з'явився капелан о. Голойда. Жданимир Пришляк йому прислужував під час щонедільних св. Літургій, які відбувалися в римо-католицькому костелі. Водночас о. Голойда провадив Служби Божі й для курсантів 7-го полку, який знаходився у м. Канісдабері [11]. Наприкінці грудня 1943 року Жданимир Пришляк проходив вишкіл у дивізіоні зв'язку в Гайделяґері, де була духовна опіка. У лютому-березні 1944 року Ж. Пришляк був призначений шифрувальником при штабі бойової групи полковника Баєрсдорфа, яка вела бойові рейдові дії проти радянських партизанів Сидора Ковпака у районі Любачів— Томашів— Білограй—Замостя—Тарногород. І що характерно, до складу командування групи входив капелан о. Всеволод Дурбак. Тобто, в бойових умовах 2 тисячі вояків-українців групи Баєрсдорфа мали в особі о. Дурбака не лише духовно-релігійну опіку, але й психологічну, бо це також входило в обов'язки капелана. 20 березня 1944 року Ж. Пришляк разом із бойовою групою Баєрсдорфа повернувся на вишкіл в Нойгаммер, де була постійна духовна опіка [11].
Орест Зелінський, який був з жовтня 1943 р. по квітень 1944 р. на підстаршинському вишколі в м. Мерхінген (Франція) у школі радіозв'язку, згадував, що там духовної опіки не було, але українські курсанти мали змогу щонеділі відвідувати св. Літургію у місцевому римо-католицькому костелі [12].
Нестабільність релігійної опіки на деяких вишколах українських курсантів дивізії ще не означає, що про них забула Військова Управа. її голова полковник Альфред Бізанц і члени ВУ неодноразово відвідували українських курсантів. При Військовій Управі було створено Жіночу секцію (голова Кекилія Гардецька), яка надавала матеріальну допомогу родинам добровольців, духовну опіку, а також соціальну допомогу для вояків дивізії, які були поранені внаслідок участі у воєнних діях [З, с. 96]. Окрім того, секція збирала т. зв. "різдвяні гостинці" для вояків дивізії. Із такою метою навіть було створено разом із о. мітратом Василем Лабою т. зв. Комісію пань та призначено "допомоговий фонд" у сумі сто тисяч золотих. Також для всебічної допомоги родинам вояків дивізії німецький відділ SS-Fursorge (піклування) створив окреме українське бюро, яке співпрацювало із ВУ, УЦК і безпосередньо з дивізією. Водночас із членами Військової Управи, які періодично відвідували табори вишколу курсантів дивізії, часто їздили артисти на виступи для розваги вояків. Особливою популярністю тоді користувався театр легкого жанру "Веселий Львів" [3, с. 102]. Таким чином, у такі різнопланові способи знімалася психологічна напруга курсантів дивізії і зростало почуття того, що вони не самотні і їхній вибір є правильним.
Пройшовши військову підготовку на вишколах, наприкінці червня 1944 року "14-та Військова гренадерська дивізія військ СС (Галичина № 1)" німецьким командуванням була направлена (під кодовою назвою "Кармен") в Ожидів та Красне, а звідти вирушила у район свого розгортання під Бродами, де в липневих боях 1944 року була розгромлена Червоною армією. Вижило близько трьох тис. українських дивізійників, майже сім тис. — були вбиті або поранені, або взяті в полон радянськими військами (це число поки що точно невідоме), решта — приєдналися до Української Повстанської Армії [1, с. 94]. Ті три тисячі вояків відступали за маршрутом Старий Самбір—Стрий—Ужгород-Середнє (село між Ужгородом і Мукачевим). А 13 серпня, згідно з наказом із Берліна, залишки дивізії повернулися до табору в Нойгаммері. Фактично почався новий відтинок існування дивізії СС "Галичина", згодом — "1-ї Української дивізії УНА". Упродовж місяця дивізія відновилася і за наказами німецького командування з осені 1944 року по травень 1945 року її підрозділи брали участь в бойових діях у Словаччині, Словенії, Австрії. Після 8 травня 1945 року, в наступні кілька днів, українська дивізія здалася у полон англо-американським військам і була інтернована в Реміні (Італія) [13, с. 453]. У травні-червні 1947 року українські вояки були переведені в Англію, а через кілька місяців їх звільнили. Цьому сприяло те, що генерал "1-ї Української дивізії Української Національної Армії" Павло Шандрук мав зустріч із папою Римським Пієм XII [14, с. 252], під час якої пояснив історію створення дивізії, її мету, за що вона боролася і чим відрізнялася від німецьких формувань СС. Папа Пій XII послав запит до держдепартаменту США щодо українців, які опинилися на Заході, у тому числі й стосовно полонених дивізійників. У відповіді роз'яснювалося, що дивізія була галицькою, а її вояки були колишніми підданими Польщі до 1939 року, тож не підпадали під ялтинську домовленість щодо репатріації. Тому папа Пій XII посприяв, щоб їх не передали радянським репатріаційним місіям. Це й врятувало дивізійників від заслання у концентраційні табори ГУТабу.
Вихід на Рим вдалося здійснити через дивізійних капеланів, а вже через них - на українське греко-католицьке духівництво, яке шукало контакти із Ватиканом. Найбільше до цієї справи долучився архієпископ Іван Бучко [1, с. 149]. Священики УГКЦ приїжджали з Риму і надавали духовну опіку інтернованим у Реміні дивізійникам, відправляючи св. Літургії, проводячи бесіди з ними, які зміцнювали силу духу у вояків, давали їм надію на щасливе закінчення їхнього полону. Так, наприклад, діяв тодішній священик УГКЦ Мирослав Іван Любачівський, який приїжджав із Риму, переодягався у форму дивізійника та йшов у табір інтернованих відправляти св. Літургії [9].
Духовна опіка дивізійників після краху під Бродами вже не була системною, бо, як уже зазначалося, у тій пекельній битві дивізія втратила кількох капеланів. А осінь 1944 року і весна 1945 року для дивізії пройшли у бойових діях, де значно важче, а то й неможливо було провадити релігійні відправи. Капеланів не збільшилося, а оо. Іван Гриньох та Василь Лаба, які приєдналися до відновленої дивізії аж у квітні 1945 року, значної духовної опіки дивізійникам за місяць до її капітуляції вже не могли надати.
Варто зазначити, що у відновленій дивізії за сприятливої нагоди капелани не пропускали жодної можливості провести релігійні відправи. Такі нагоди випали на Різдво і Водохреща 1945 року, коли дивізія перебувала у Словаччині, де боролася проти партизанів-комуністів і де з місцевим населенням у дивізійників склалися добрі взаємини. Ті свята, у відносній безпеці, святкувалися всією дивізією за участю В. Кубійовича, А. Бізанца та інших представників УЦК і ВУ. Під час створення "1-ї Української дивізії УНА", коли її вояки урочисто приводилися до присяги, капелани організували і вели це дійство. Так, коли до такої важливої події приступив 30-й полк, представники 29-го полку та інших підрозділів, то церемонію прийняття присяги провів капелан-майор о. Михайло Левенець [1, с. 136].
Останні місяці війни дивізія провела у жорстоких боях проти Червоної армії, тому про проведення релігійних відправ говорити не приходиться. Однак упродовж тих двох років існування дивізії капеланство, як релігійна і психологічна служба, відіграло важливу роль, всебічно зміцнюючи духовно-моральний стан вояків.
Щодо тих чи інших закидів, які лунають на адресу дивізії, доречно навести витяг з аналізу британського уряду, який був проведений на прохання імміграційного департаменту Канади і надісланий йому 4 вересня 1950 року: "...За свідченням спеціальної комісії Військового відомства, що мала на меті перевірити цих людей, вони пішли добровільно воювати проти Червоної армії з націоналістичних міркувань під час окупації Західної України, коли було підписано нацистсько-радянський пакт. Незважаючи на те, що комуністична пропаганда постійно намагається зобразити їх і багатьох інших біженців як "зрадників" і "воєнних злочинців", варто зазначити, що жодних звинувачень у воєнних злочинах не було висунуто ані радянським, ані іншим урядом проти когось із членів цієї групи" [1, с. 150]. Мається на увазі — проти вояків дивізії.
Така оцінка британським урядом минулого дивізії знімає з неї будь-які звинувачення. Та все ж вони й нині звучать, але не стільки за мілітарні дії дивізії, скільки за політичний контекст її існування. Звучать з уст тих, хто не хоче бачити Україну реально вільною, незалежною, суверенною державою, хто "застиг" у вчорашньому, мов кам'яні фігури у ґротах Кам'яної Могили.
Література
1. Гунчак Т. У мундирах ворога / Т. Гунчак. — К.: Час України, 1993. — 208 с.
2. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. / Я. Грицак — К.: Генеза, 2000. — 360 с.
3. Колісник Р. Військова Управа та українська дивізія "Галичина" / Р. Колісник. — Торонто: Наукове товариство ім. Шевченка в Канаді, 1990. Т.30 — 168с.
4. Ковалюк Д. Воєнні спомини (1943-45)//Вісті. — 1965. — Березень. — Ч. 118.
5. Українська дивізія "Галичина". Історико-публіцистичний збірник [Ред.-упоряд. М. Слабошпицький, В. Стеценко]. — Київ-Торонто: ТОВ "Негоціант-плюс", Братство колишніх вояків 1-ої УД УНА, УВКР, ред. газ. "Вісті з України", 1994. — 164 с.
6. Інтерв'ю автора із Богданом Зарицьким від 3 жовтня 1995 р., м. Львів. —Архів автора.
7. Інтерв'ю автора із Зеноном Врублевським від 4 жовтня 1995 р., м. Львів.—Архів автора.
8. Порив. Правда про першу Українську дивізію "Галичина" (УНА) / Статті, нариси, спогади. — Л.: Основа, 1994. — 68 с.9.
9. Інтерв'ю автора із Володимиром Козієм від 7 жовтня 1995 р. м. Львів. — Архів автора.
10. Інтерв'ю автора із Андрієм Горечим від 26 вересня 1995 р., м. Львів. — Архів автора.
11. Інтерв'ю автора із Жданимиром Пришляком від 22 грудня 1995 р., м. Львів.—Архів автора.
12. Інтерв'ю автора з Орестом Зелінським від 5 жовтня 1995 р., м. Львів. — Архів автора.
13. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні / В. Косик. — Париж-Нью-Йорк-Львів: НТШ у Львові, 1993. — 660 с.
14. Torzecki R. Polacy i ukrairicy. Sprawa ukrairiska w czasie II wojny swiatowej na ferenie II Rzeczypospolitej / R. Torzecki. — Warszawa. Wyd-wo NaukowePWN, 1993.-349 s.
Clerical guardianship of the division chaplains and their role in its main stages (phases): formation (organization), military training, during the battle near Brody, in the process of revival and stay in the camps for prisoners of war is considered in the article. The paper is base on the bibliography working up and archival materials.
Ярослав Стоцький
МАНДРІВЕЦЬ №10, 2010 Р.
понеділок, 22 листопада 2010 р.
СПОМИН ПРО СЛАВКА
Розповідав про свої пригоди з юнацьких часів, через дивізійні воєнні невигоди, полон в Ріміні й Англії, життя в Канаді.
Мав що розповідати.
На 16-ту році свого життя вступив до Української дивізії. Напевно приписав собі рік-два, бо до Дивізії офіційно приймали лише тих, хто закінчив 17 років. Але пізніше часто не вимагали метрики при зголошенні. Служив у курені фюзилерів, у важкій сотні сотника Романа Бойцуна, який нераз давав йому особливі доручення. І він їх виконував. Дуже успішно. І сотник Бойцун прислуховувався теж до думки на майже 10 років молодшого Славка. Бо Славко „всюди був і все знав", сказати б загально. В Ріміні був у курені молоді. Співав у хорі. В Англії чи радше у Шотляндії їздив вантажівкою й возив полонених на роботи на ферми.
В той час при звільненні дивізійникам офіційно не писали в рубриці „національність" — українець. Бо національність ототожнювали з громадянством даної держави. Отже, пиши: поляк або „рашіян".Як Славко дав собі раду з „національністю"? Винахідливо.
Він спитав урядовця, який йому видавав документи:
—Яка ваша національність?
—Шотляндець,—відповів урядовець, навіть гордо.
—А чи ви не живете у Британії?
—Так,—трохи здивувася шотляндець.
—Подивімося на мапу, що висить на стіні,—пропонує Славко.— Бачите, там є Україна в Радянському Союзі, як Шотляндія у Британії.
Подумав шотляндець й сказав секретарці:
— Друкуй: „українець".
До Канади приїхав на контракт „Гайдро" як „брітіш сабджект" („британський підданий"). Бо інших не наймали. Як то сталося?
— Я зголосився до канадського аґента й відповідав на його запитання,—розповідав Славко. — А він не питався, чи я є „брітіш сабджект". Сам він так вирішив.
Славко врешті отримав працю, яку дуже любив, став інспектором Ontario Liquor Licence Board (онтарійська служба видачі ліцензій на алкогольні напої). Чому любив цю роботу? Бо мав постійно до діла з власниками ресторанів, поліцією, адвокатами, суддями. Завжди комусь радив, когось обороняв. Поліцаї дуже добре знали Джері в його дистрикті.
У громадському житті він найбільше був активним у Братстві дивізійників та Королівському Канадському леґіоні (Український відділ). Він був членом управ Станиці Братства й останньо Крайової управи. Він був справжній побратим-дивізійник з великої літери.
В родинному житті був дуже гордий за своїх внуків і задля них, як казали колись, лишав варене і печене. Один з них музикант-композитор, другий — історик.
Кажуть, що нема людини, якої не можна б заступити. Із Славком, виглядає, що це дуже тяжко.
Роман КОЛІСНИК
середа, 17 листопада 2010 р.
ВОЛОДИМИР МАЛКОШ. АВТОБІОГРАФІЯ
Малкош Володимир Михайлович. Народився 12 січня 1924 р. у місті Перемишлі на Засянні. Батько Малкош Михайло Семенович, нар. 1887 р. в с. Кіньківцях біля Перемишля, за Австрії рахунковий підстаршина австрійської армії, за Польщі робітник, після переселення в СРСР (у 1945 р.) в Станіславі до пенсії - бухгалтер. Мати Христина Микитівна з дому Гижа, нар. в с. Липі біля Бірчі Перемиського повіту, домогосподарка.
У 1929 р., маючи 5 років, вступив у початкову школу сестер Василіянок ім. св. Миколая на Засянні, передмісті Перемишля. Шостий клас цієї школи закінчив у 1935 р. і вступив у державну гімназію з українською мовою навчання у Перемишлі (тоді вул. Словацького). Був наймолодшим учнем у класі й закінчив гуманітарний ліцей, але 1-го вересня почалася Друга світова війна і навчання не почалося.
При кінці лютого 1940 р. німці (Засяння було перейменовано на Німецький Перемишль) зловили мене при облаві і заставили працювати робітником при будові залізничної станції (головна залізнична станція залишилася за кордоном по радянській стороні), пізніше перейшов працювати телефонним монтером на пошті, де батько мого шкільного товариша Олега Пушкаря працював начальником телефонної служби (пізніше Олег з батьком вступили в дивізію „Галичина"). У книзі М. Лоґуша Galicia Division вони на фото, під яким підпис починається "Five members..." На жаль, вояки не ідентифіковані. Отже, батько Олега третій зліва, а четвертий зліва - Олег
Пушкар. Інші невідомі.
Осінню 1940 р. відкрито в м. Ярославі (також у Холмі) українську гімназію, і я пішов туди вчитися в 7-ий клас (вже старого типу), яку закінчив „іспитом зрілости" у 1942 р. Мав бажання вчитися у Львівській політехніці, але вимагали, щоби відпрацювати рік в „Українській службі батьківщині". Тому, що я туди вступив добровільно, то я там працював тільки один квартал і пішов працювати у відділ соціяльної опіки Українського Допомогового Комітету в Перемишлі. Я був теж співаком церковного хору отців Василіян на Засянні.
Коли почався набір у дивізію „Галичина", я вступив туди добровільно. 18 липня 1943 р. нас повезли у м. Брно в Чехії, звідки переїхали через 2 тижні в Гайделяґер біля Дембіци, де пройшли рекрутський вишкіл. Після нього мене направили у підстаршинську школу в м. Гільверзум у Голляндії, де ми отримали вишкіл протитанкової артилерії, а я звання десятника.
В той час я як курсант 1-го рою нашої української чоти зміг разом з роєм відвідати могилу полк. Є. Коновальця у Роттердамі та побачити місто Гаґу і Амстердам. (На жаль, у битві під Бродами фотографія, на якій наш рій біля могили, згоріла разом з наплечником і автомобілем).
Після підстаршинського вишколу нас направили на поліґон Нойгаммер, де я був назначений командиром почту штабної сотні протипанцерного дивізіону Дивізії. Перша чота цієї сотні була відправлена на фронт під Броди першим ешелоном з „форкомандою", я був заступником командира чоти хорунжого Вербицького.
Перед цим у травні 1944 р. я був у 3-хденній відпустці у Відні.
Про мою участь у битві під Бродами я написав у споминах, що видані додатком ч. 8 до Вістей комбатанта.
Моє перебування в УПА було драматичне. Сотня „Лева", в якій я був вояком під псевдо „Жданович", була декілька разів розбита, це було в околицях Яворівського полігону, де було багато охоронних військ НКВД. Врешті залишено в боївках місцевих вояків, а інших, що віддали зброю до сховищ, направлено на деякий час на перебування в підземних криївках, де нас годували місцеві мешканці. Пізніше нашу криївку, де був я і двох німців, переодягнені в цивільне, які прямували на Захід (мене дали до них, як знаючого німецьку мову), розпустили. Мене направлено до якогось вдівця (назву села не пам'ятаю), який жив сам, і я помагав йому на господарстві. Так не могло довго бути, і я переїхав до його сина, що жив у Львові, там я займався спекуляцією, продавав хліб на ринку, що його син крав у пекарні, де працював. Тим часом приїздили з Польщі українські переселенці, й в одному з ешелонів із Перемишля я побачив моїх батьків. (Моя сестра Євгенія Мілян, що її чоловік як вояк Дивізії загинув під Бродами, старша від мене на 12 років, закінчила в Перемишлі українську гімназію Інституту для дівчат, за німців вчилася у Празі в Чехії в університеті, втекла на Захід). Ешелон з батьками направлено в Станіслав, але я вже отримав від них свої документи, і тоді мені вдалося вступити в омріяну Політехніку. Закінчивши перший семестер, я поїхав до батьків на Різдвяні свята і там мене хтось впізнав із перемиських земляків, що знав, що я був у Дивізії, і повідомив НКВД. Через кілька днів у Львові мене арештувала контррозвідка (10 січня 1946 р.). Тримали в себе у підвалі кілька тижнів, мордували, знайшли групу крови на руці, пізніше перевели в тюрму на вул. Лонцького.
У травні мене Військовий трибунал засудив на 15 років каторжних робіт і 5 років позбавлення громадянських прав. Через місяць нас перевезли в каторжанський, особливого режиму 3-й концтабір в м. Норильську в Заполярії Красноярського краю. Там я перебув рівно 10 років, брав участь у повстанні, два рази був дистрофіком 2-го ступеня, хворів дизентерією і крупозним запаленням легенів, але Бог позволив мені вижити.
Через кілька місяців після звільнення я отримав пашпорт і негайно поїхав додому, працював електриком на молокозаводі. Через рік, 1957 року одружився з Мартою Михайлівною Ганушевською, яку запізнав у своєї шкільної товаришки з Ярослава Л. Мелех (пізніше Яросевич), при зміні помешкання влада зняла прописку (за прописку КҐБ вимагало співпраці). На це я не погодився, і ми змушені були переїхати в Донбас до Луганська. Там жили два роки, пізніше вдалося прописатися у с. Угринові під Станіславом (пізніше Івано-Франківськом), а через рік і в місті.
Я чотири рази здавав вступні іспити і мене не приймали у вищу школу, нарешті у 1962 р., коли в Івано-Франківську відкрито філію Львівської політехніки, мене через недобір прийняли. У 1968 р. після вечірнього і заочного навчання я отримав диплом інженера-електрика і працював конструктором. У 1984 р. вийшов на пенсію і ще 5 років працював електриком. У 1990 р. тяжко захворів, і після другої операції у Львові в онкодиспансері в грудні 1991 р. прочитав у газеті, що там організовується Братство колишніх вояків дивізії „Галичина", тоді став ініціятором організації Івано-Франківської станиці. З цього часу я голова Управи Станиці. Крім цього, член Меморіялу, Т-ва Надсяння, Т-ва політв'язнів і репресованих, Братства ОУН-УПА і Всеукраїнського Об'єднання Ветеранів. Дітей не маємо.
пʼятниця, 5 листопада 2010 р.
НЕ БУДЕ ЗАБУТИХ УКРАЇНСЬКИХ ВОЄННИХ МОГИЛ
Братство охорони воєнних могил „Броди-Лев"
Уроки Першої і Другої світових війн український народ двічі зривався до боротьби за свою самостійність. Багато патріотів полягло на побоєвищах, і не відразу відродилася Україна, але ці зриви до боротьби причинилися у вирішальний спосіб до її відродження. Жертви тих, що впали в бою, не пішли намарно, бо вони засвідчили перед світом про невідкличне та непохитне бажання українського народу жити самостійно.
Дивізія „Галичина" зазнала чи не найбільших втрат в цій боротьбі, багато полягло в боях під Бродами та в Австрії, а по війні багато ветеранів опинилися в таборах Сибіру, інші були розсіяні в діяспорі вільного світу. Відразу після війни в Нью-Йорку вони заснували Братство „Броди-Лев", котре зайнялося опікою над могилами полеглих друзів та негайною допомогою українським воякам-інвалідам та вдовам і сиротам полеглих українських вояків. До Братства щодня приходили десятки листів з проханням про допомогу. Часто ті листи висловлювали великий фізичний і духовний біль, так що негайно треба було висилати допомогу.
Управа Братства своїми листівками, оголошеннями, збірками намагалася довести до свідомости наших громадян, що ця допомога має особливе значення. Громади були щедрі, і датки приходили щоденно, що уможливило безперервну допомогу. В ті роки допомога була однією з найважливіших ділянок праці Братства. Допомога інтенсивно продовжувалася до 1970-их років. Зчасом більшість українських військових інвалідів і вдів відійшла у вічність і потреба допомоги зменшилася. Однак, Братство продовжувало допомагати колишнім українським воякам, які вижили на рідних землях або опинилися в Польщі.
Братство займалося оформленням могил наших побратимів в Італії на новозбудованому військовому цвинтарі на вершку гори, в половині дороги між Больонією та Фльоренцією. Утримання цвинтарів в належному порядку в околиці Фельдбаху в Австрії здійснюють місцеві австрійські ветерани і товариство „Австрійський чорний хрест", котре одержує від Братства „Броди-Лев" щорічно більший даток.
Для збереження традиції і для виховних цілей Братство побудувало символічну могилу - у пам'ять тих, що боролися проти окупантів України. Український Братський Союз подарував площу на своїй оселі „Верховина" в Ґлен-Спей, Нью-Йорк. Пам'ятник було освячено 2 червня 1963 року при участі численного духовенства, молоді, комбатантів і громади. Щороку на могилі-пам'ятнику служать Панахиду в пам'ять полеглих героїв. (Див. фото, ВК, ч. 4,2009, ст. 120).
Після відновлення державности України відкрилися нові можливості для ветеранів дивізії. Створено в західній Україні Галицьке Братство колишніх вояків 1-ої Дивізії Української Національної Армії (УНА). Вони розпочали розшуки останків полеглих в боях дивізії під Бродами. Деяких можна було ідентифікувати на підставі знайдених медальйонів, звертаючись до відповідних відомств у Німеччині.
Галицьке Братство придбало відповідну площу в Ляцькому-Червоному на Золочівщині, недалеко місця, де відбувався прорив дивізії з оточення, і де багато вояків полягло від ворожих куль і бомб. Там тепер знаходиться військовий цвинтар дивізії. Віднайдено і перепоховано понад 250 останків полеглих в боях під Бродами. Для тих, що впали в бою, рідня ставить пропам'ятні хрести.
На цвинтарі побудовано каплицю-церкву, котра в липні 1997 року була освячена. Праця над упорядкуванням цвинтаря і оформленням могил продовжується.
За ініціятивою станиці Галицького Братства в Дрогобичі, у 1997 році поставлено великий пагорб-пам'ятник на місці бою під Крутами, в котрому полягло 300 українських юнаків, заступаючи дорогу переважаючим силам Червоної армії в поході на Київ. Пам'ять про цей бій була придушена в народі ворожим режимом. Щойно 29 січня 1998 року коло цього пам'ятника відбулося перше врочисте відзначення 80-ліття бою.
Братство зайнялося теж опікою могил наших державних мужів і ветеранів з часів Першої світової війни в Німеччині, а також могилами військовиків Армії УНР у Варшаві в Польщі. 25 червня 1999 року відбулося врочисте відкриття пам'ятника воякам УНР на православному цвинтарі на Волі у Варшаві, у присутності президентів України і Польщі. За словами кореспондента з Варшави: „Якби не попередня фінансова допомога Братства „Броди-Лев", то не було би тепер що відкривати".
За ініціятивою і виконанням Братства перенесено з Берліну тлінні останки українських мужів, а саме Президента Західньо-Української Народньої Республіки з 1918 року д-ра Євгена Петрушевича та полковника Дмитра Вітовського, котрий був головним виконавцем перебрання державної влади у Львові 1 листопада 1918 року, його адьютанта Юліяна Чучманана - на Личаківський цвинтар у Львові, де їх урочисто перепоховано 1 листопада 2002 року.
19 липня 2003 року на Личаківському цвинтарі у Львові було освячено могилу невідомого вояка дивізії „Галичина" та пам'ятник воїнам Української Національної Армії - 1-ої і 2-ої Дивізії УНА та Юнацтва протилетунської оборони, споруджений у співпраці з Галицьким Братством 1-ої УД УНА. Братство фінансувало цей проект, збираючи фонди серед громади та Крайових управ Братства кол. вояків 1-ої УД УНА.
На прохання управи міста Бережани, при співпраці місцевого населення, відновлено у 2005 році в селі Лісники цвинтар Українських Січових Стрільців (УСС), поставлено 65 бетонних хрестів на могилах і 25 вересня 2005 року проведено урочисте освячення цвинтаря, при великій участі громадських та молодіжних організацій (Пласту).
На міському цвинтарі в Бережанах поставлено великий пам'ятник на могилі полеглих Українських Січових Стрільців. Відкриття і освячення відбулося 26 листопада 2006 року.
У 2008 році, на горі Жбир, в селі Ясенів, споруджено новий пам'ятник полеглим в боях воякам Дивізії „Галичина". У співпраці з Бродівською районною радою створено там „Меморіял Дивізії „Галичина".
Ці заходи були фінансовані Братством „Броди-Лев". Це було можливе завдяки жертвенності нашої громади. Щороку Братство проводить збірки фондів серед наших громад, зокрема на Зелені свята та Різдво. Збирають переважно ветерани 1-ої Дивізії УНА.
В Україні залишається до віднайдення ще багато забутих могил. Треба також забезпечити на майбутнє існуючі цвинтарі й могили в належній пошані і порядку. У Львові створено Добродійний фонд „Братство Броди-Лев", котрий має забезпечити тривалу опіку над цвинтарем в Ляцькому-Червоному. Настав час передати цю діяльність у молодші руки.
Була б велика шкода, коли б ця організація перестала діяти через вік і відхід у вічність її членів. Братство „Броди-Лев" не є організацією ветеранів і тому членами можуть бути люди доброї волі.
Роман ГАВРИЛЯК
Пожертви просимо надсилати на адресу: Brody-Lew Inc., P.O. Box 261, Cooper Station, New York, NY 10276, USA.
Уроки Першої і Другої світових війн український народ двічі зривався до боротьби за свою самостійність. Багато патріотів полягло на побоєвищах, і не відразу відродилася Україна, але ці зриви до боротьби причинилися у вирішальний спосіб до її відродження. Жертви тих, що впали в бою, не пішли намарно, бо вони засвідчили перед світом про невідкличне та непохитне бажання українського народу жити самостійно.
Дивізія „Галичина" зазнала чи не найбільших втрат в цій боротьбі, багато полягло в боях під Бродами та в Австрії, а по війні багато ветеранів опинилися в таборах Сибіру, інші були розсіяні в діяспорі вільного світу. Відразу після війни в Нью-Йорку вони заснували Братство „Броди-Лев", котре зайнялося опікою над могилами полеглих друзів та негайною допомогою українським воякам-інвалідам та вдовам і сиротам полеглих українських вояків. До Братства щодня приходили десятки листів з проханням про допомогу. Часто ті листи висловлювали великий фізичний і духовний біль, так що негайно треба було висилати допомогу.
Управа Братства своїми листівками, оголошеннями, збірками намагалася довести до свідомости наших громадян, що ця допомога має особливе значення. Громади були щедрі, і датки приходили щоденно, що уможливило безперервну допомогу. В ті роки допомога була однією з найважливіших ділянок праці Братства. Допомога інтенсивно продовжувалася до 1970-их років. Зчасом більшість українських військових інвалідів і вдів відійшла у вічність і потреба допомоги зменшилася. Однак, Братство продовжувало допомагати колишнім українським воякам, які вижили на рідних землях або опинилися в Польщі.
Братство займалося оформленням могил наших побратимів в Італії на новозбудованому військовому цвинтарі на вершку гори, в половині дороги між Больонією та Фльоренцією. Утримання цвинтарів в належному порядку в околиці Фельдбаху в Австрії здійснюють місцеві австрійські ветерани і товариство „Австрійський чорний хрест", котре одержує від Братства „Броди-Лев" щорічно більший даток.
Для збереження традиції і для виховних цілей Братство побудувало символічну могилу - у пам'ять тих, що боролися проти окупантів України. Український Братський Союз подарував площу на своїй оселі „Верховина" в Ґлен-Спей, Нью-Йорк. Пам'ятник було освячено 2 червня 1963 року при участі численного духовенства, молоді, комбатантів і громади. Щороку на могилі-пам'ятнику служать Панахиду в пам'ять полеглих героїв. (Див. фото, ВК, ч. 4,2009, ст. 120).
Після відновлення державности України відкрилися нові можливості для ветеранів дивізії. Створено в західній Україні Галицьке Братство колишніх вояків 1-ої Дивізії Української Національної Армії (УНА). Вони розпочали розшуки останків полеглих в боях дивізії під Бродами. Деяких можна було ідентифікувати на підставі знайдених медальйонів, звертаючись до відповідних відомств у Німеччині.
Галицьке Братство придбало відповідну площу в Ляцькому-Червоному на Золочівщині, недалеко місця, де відбувався прорив дивізії з оточення, і де багато вояків полягло від ворожих куль і бомб. Там тепер знаходиться військовий цвинтар дивізії. Віднайдено і перепоховано понад 250 останків полеглих в боях під Бродами. Для тих, що впали в бою, рідня ставить пропам'ятні хрести.
За ініціятивою станиці Галицького Братства в Дрогобичі, у 1997 році поставлено великий пагорб-пам'ятник на місці бою під Крутами, в котрому полягло 300 українських юнаків, заступаючи дорогу переважаючим силам Червоної армії в поході на Київ. Пам'ять про цей бій була придушена в народі ворожим режимом. Щойно 29 січня 1998 року коло цього пам'ятника відбулося перше врочисте відзначення 80-ліття бою.
Братство зайнялося теж опікою могил наших державних мужів і ветеранів з часів Першої світової війни в Німеччині, а також могилами військовиків Армії УНР у Варшаві в Польщі. 25 червня 1999 року відбулося врочисте відкриття пам'ятника воякам УНР на православному цвинтарі на Волі у Варшаві, у присутності президентів України і Польщі. За словами кореспондента з Варшави: „Якби не попередня фінансова допомога Братства „Броди-Лев", то не було би тепер що відкривати".
За ініціятивою і виконанням Братства перенесено з Берліну тлінні останки українських мужів, а саме Президента Західньо-Української Народньої Республіки з 1918 року д-ра Євгена Петрушевича та полковника Дмитра Вітовського, котрий був головним виконавцем перебрання державної влади у Львові 1 листопада 1918 року, його адьютанта Юліяна Чучманана - на Личаківський цвинтар у Львові, де їх урочисто перепоховано 1 листопада 2002 року.
19 липня 2003 року на Личаківському цвинтарі у Львові було освячено могилу невідомого вояка дивізії „Галичина" та пам'ятник воїнам Української Національної Армії - 1-ої і 2-ої Дивізії УНА та Юнацтва протилетунської оборони, споруджений у співпраці з Галицьким Братством 1-ої УД УНА. Братство фінансувало цей проект, збираючи фонди серед громади та Крайових управ Братства кол. вояків 1-ої УД УНА.
На прохання управи міста Бережани, при співпраці місцевого населення, відновлено у 2005 році в селі Лісники цвинтар Українських Січових Стрільців (УСС), поставлено 65 бетонних хрестів на могилах і 25 вересня 2005 року проведено урочисте освячення цвинтаря, при великій участі громадських та молодіжних організацій (Пласту).На міському цвинтарі в Бережанах поставлено великий пам'ятник на могилі полеглих Українських Січових Стрільців. Відкриття і освячення відбулося 26 листопада 2006 року.
У 2008 році, на горі Жбир, в селі Ясенів, споруджено новий пам'ятник полеглим в боях воякам Дивізії „Галичина". У співпраці з Бродівською районною радою створено там „Меморіял Дивізії „Галичина".
Ці заходи були фінансовані Братством „Броди-Лев". Це було можливе завдяки жертвенності нашої громади. Щороку Братство проводить збірки фондів серед наших громад, зокрема на Зелені свята та Різдво. Збирають переважно ветерани 1-ої Дивізії УНА.
В Україні залишається до віднайдення ще багато забутих могил. Треба також забезпечити на майбутнє існуючі цвинтарі й могили в належній пошані і порядку. У Львові створено Добродійний фонд „Братство Броди-Лев", котрий має забезпечити тривалу опіку над цвинтарем в Ляцькому-Червоному. Настав час передати цю діяльність у молодші руки.Була б велика шкода, коли б ця організація перестала діяти через вік і відхід у вічність її членів. Братство „Броди-Лев" не є організацією ветеранів і тому членами можуть бути люди доброї волі.
Роман ГАВРИЛЯК
Пожертви просимо надсилати на адресу: Brody-Lew Inc., P.O. Box 261, Cooper Station, New York, NY 10276, USA.
четвер, 4 листопада 2010 р.
„МИ НАЇВНО МРІЯЛИ ПРО ВІЛЬНУ УКРАЇНУ!"
Містечко Беллярія, що на північному сході Італії, біля Адріятичного моря, відоме сьогодні як зона відпочинку біля популярного міста-курорту Ріміні. Але рідко який відпочивальник чи заробітчанин з України знає про те, що влітку 1945 року спекотне італійське сонце нестерпно морило у цих краях українських вояків, котрі перебували там у таборах для військовополонених. В одному такому таборі опинилися понад 10 тисяч вояків дивізії „Галичина". Табір проіснував два роки, після чого полонених перевезено до Великої Британії. Кілька місяців серед полонених у Беллярії провів і колишній дивізійник, нині 89-літній священик УГКЦ Іван Музичка. Із табору 24-річний потрапив на навчання до української семінарії св. Йосафата в Римі, де згодом отримав ступінь доктора теології. Уродженець Івано-Франківщини отець Іван Музичка досі живе у Римі, займається душпастирською працею. Як він розповів Радіо „Свобода", дивізійники, перебуваючи у складі німецьких військ, не думали про якусь „нову Европу" за плянами Гітлера, а мріяли лише про свою вільну Україну, яку у воєнній метушні треба було вибороти.
- То була наша наївна дитяча мрія. Вона була в УПА, вона була і в дивізії. Ми розуміли, що німці війну програють, але думали: ось саме зараз дійде до сутички між Заходом і Радянським Союзом. Ми тоді виліземо з лісу, дивізія буде готова - і Захід поборе Радянський Союз, нарешті запанує правдива демократична свобода, буде Україна, буде все... А то була фантазія!
- Після капітуляції дивізійники опинилися у полоні в Австрії у травні 1945 року. Яким чином вас перекинули до Італії?
- Ми потрапили в англійський полон, а всіх англійських полонених гуртували в Італії, де була їхня лінія фронту. Тоді було близько мільйона полонених, багато полонених різних національностей, і нас, українців, в окремий табір розмістили, не змішали з іншими. Хто для того постарався? Я не знаю, але якась добра душа таки то зробила. То не німці. З нами поводилися у таборі добре, ніби ми вже були союзниками британців.
- Чим ще було особливим життя в таборі у Беллярії?
-10 червня 1945 року ми дісталися у полон, зброю забрали, у когось і бритву забрали, бо ще надумається хтось воювати бритвою... З нами поводилися дуже добре, тільки харчів не вистачало, голодували. Та цілу ж Італію після війни треба було годувати. Я дивуюся, скільки запасів мали американці, вони надсилали допомогу, часом ми отримували такі консерви, що ті бляшанки вже були іржавими. У таборі були різні курси, зокрема, освітні для тих, хто не закінчив середньої школи. Наші хлопці також організували театр, оркестри.
- Якими сподіваннями жили українці у таборі?
- Все думали: що ж із нами робитимуть? Радянський Союз про те дбав більше, ніж хто інший. Вони послали у табір репатріяційні комісії. Нам говорили: „Вам батьківщина все прощає, повертайтеся додому!" А тут диво - люди не хотіли повертатися. Все таки зголосилося їхати до СРСР 1052 особи.
- На той нас у Римі існував Український допомоговий комітет, який очолював єпископ Іван Бучко. Що Ви знаєте про його діяльність?
- Там були колишні священики, які після навчання не мали куди виїхати душпастирювати у повоєнний час. Вони помагали більше морально. Організували також навчальні курси, потрібні були українські книжки, зошити, бо не було на чому писати, використовували для цього туалетний папір. Тоді створилася американська організація "Саrе", і українці в Америці, знаючи про полонених земляків в Італії, надсилали продукти, одяг. І Допомоговий комітет приймав та розвозив ці речі, бо все надходило до Риму.
- Чи існували тоді в Італії в'язниці для воєнних злочинців і чи були там вояки з українських земель?
- Були величезні списки воєнних злочинців. Хтось утік із полону, а під час війни він, можливо, євреїв переслідував чи співпрацював із нацистами у концентраційних таборах. Таких людей дуже вишукували. Якщо піймали підозрілого, то відправляли у табір на острів Ліпарі, на південь від Сицилії. Там було, може, 40 наших людей. Священики з Риму їздили до них. Там був справжній табір суворого режиму.
- Отче, як Ви тепер згадуєте ті часи, коли вступили до дивізії „Галичина" і як закінчилася її історія?
- Я все під тим кутом дивлюся, чого я навчився. Ми мали добрий військовий вишкіл, ніякої політграмоти, пропаганди не було, лише військова справа. Я потрапив у санітарний загін і багато чого навчився з медицини, що пригодилося мені у житті по сьогоднішній день. Дивізія - це була моя життєва школа. Ми не були садистами, горлорізами, як про нас говорила совєцька пропаганда. Всі дивізійники, де б вони не опинилися по війні - в Англії, Америці, Канаді, Австралії - лишили по собі зразок порядного громадянина тієї країни, де жили.
- Якою була самоорганізація українців за кордоном у той складний повоєнний час?
- Організація була недобра, ми не вміємо організовуватися. По-перше, ще перед війною ні в Америці, ні в Канаді ми не мали людини-провідника. По-друге, візьмімо поляків. Вони були великими союзниками Франції, Англії, а ми з ким? Поляки мали і сусідів яких! А ми з усіма сусідами розсварені, роз'юшені. По війні італійці мали Альчіде де Ґаспері, то це ж голова, Франція мала Шарля де Ґолля, німці, яких ненавидів цілий світ, у них з'явився Конрад Аденауер, що за людина була, його британець Вінстон Черчілль поважав, бо бачив, що то голова! А де українські Аденауери?
середа, 3 листопада 2010 р.
ВЕЛИКДЕНЬ 1945-ГО РОКУ І КІНЕЦЬ ВІЙНИ
Володимир БОДНАР
Весною 1945-го року, по 6-тижневій важкій хворобі тифу у Відні та довгих трудах і невигодах, вдалося мені, при помочі мого батька, заїхати до села Мавтерн, біля Штайн у Вахав, віддаленого біля 50 км від Відня - околиці виноградів, славних вин Австрії. Тут мої батьки, о. крилошанин Евген Боднар і мама Стефанія, замешкали на приходстві римо-католицького о. Льогрмана, де мій батько виконував функцію військового капеляна при частині протилетунської оборони наших юнаків, т. зв. „Флякюґенд'' з осідком в Кремсі. Тоді ще була можливість переїхати нам рікою Дунай далі на захід, але з огляду на мій недавною недугою вичерпаний стан, ми рішилися остатись на місці, здатись на волю Божу, очікувати кінця війни та надіятися на прихід американців. Але сталося інакше.
І так одного дня почалося пекло, близько розривались гарматні стрільна, диким ревом зашуміли совєтські „катюші", заграли скоростріли, розривалися ґранати. На приходстві зібралося багато парафіян села та околиці, переважно жінок з дітьми, біля 50 людей, шукаючи в глибокій і просторій пивниці притулку й охорони від стрілен, бомб та більшовицьких оргій і знущань. Ззовні пивниці ми забарикадувалися залізними штабами і замками. Всі в пивниці гаряче молилися під проводом о. Льогрмана і мого батька, а нагорі клекотіло від пострілів і розривів ґранат. Німецька Дивізія СС-ів, стиснена більшовиками в кліщі, завзято боронилася, бо, правду сказати, не мала іншого виходу, і не було куди відступати.
Над ранком гудіння і стріли затихли. Внедовзі ми почули голосні звуки, прокльони та російські „матюки" роз'юшених солдатів. Ми в непевності, тривозі й дальшій молитві притихли та наслухували. Раптом почувся різкий грюкіт прикладами рушниць до дверей пивниці і голосні викрики російською мовою: „Відкрий двері, бо будемо стріляти!". Удари в двері і вигуки не втихали, і треба було доконче щось задецидувати. Тоді мій батько, бувший сотник і капелян в австрійській армії (на фронті в Італії), з епітрахелем на грудях та великим хрестом в руках зарядив відчинити зариґльовані окуті двері пивниці. Не помогли просьби і плач мами та перестрашених людей. Батько твердо стояв на своїй постанові. Двері відчинилися і батько з хрестом став віч-на-віч проти кількох совєтських солдатів, зі спрямованими в нього машиновими пістолями. Батько по-вояцьки випрямився і сказав до них голосно: „Христос Воскрес! Сьогодні є в нас свято Воскресіння Христового, і це є велике свято для нас усіх". (А було це 8 травня 1945 року.) Вояки спочатку збентежилися, гейби остовпіли, і тоді один з них, вже старший віком, правдоподібно українець, знижив пістолю і зворушено сказав, що він ще пам'ятає часи, як його мама оповідала йому про таке свято й що досі в їх хаті зберігаються, секретно перед владою, святі образи. І всі люди в пивниці, почувши себе безпечно, повиходили назовні, і нікому тоді нічого не сталося. На жаль, внедовзі здичіла і оп'яніла „солдатеска" почала свої дикі оргії. Розпачливим крикам про порятунок знасилуваних жінок не було кінця. Багато людей і жінок постріляно, а деякі поповнили самогубство і потопилися в широкій ріці Дунаю. „Бойци" прямо стріляли до колосальних бочок з вином у пивницях, і кількох п'яних потопилися в тих бочках. Війна закінчилася виграною для них і вищі власті дозволили „ребятам" погуляти. Очевидно, вони гуляли по-дикому.
Я з батьками думали перечекати, витримати і з Божою поміччю пережити цей критичний час, а тоді думалося, може границі виясняться і прийдуть американці, а більшовики вицофаються на схід. А вони не тільки не відійшли, але окупували Австрію (Долішню) і Відень аж до 1954 року.
Були прогнози, що мусить прийти до зудару альянтів з комунізмом, на що розраховували українці та славна УПА і Дивізія УНА, та в результаті політичної констеляції постане вільна Україна. Ця остання евентуальність підбадьорувала нас на дусі та додавала сил встоятися.
В дальшому ході подій ми пережили ще багато лихоліття, страху і загрози насильного вивозу, заслання в Сибір або смерти, так що був змушений перенестися жити на стриху приходства, а потім переселився до Відня кінчати студії, жити „інкоґніто" часто зміняти адреси і милити „каґебістів". З Божою поміччю ми всі врятувалися.
Весною 1945-го року, по 6-тижневій важкій хворобі тифу у Відні та довгих трудах і невигодах, вдалося мені, при помочі мого батька, заїхати до села Мавтерн, біля Штайн у Вахав, віддаленого біля 50 км від Відня - околиці виноградів, славних вин Австрії. Тут мої батьки, о. крилошанин Евген Боднар і мама Стефанія, замешкали на приходстві римо-католицького о. Льогрмана, де мій батько виконував функцію військового капеляна при частині протилетунської оборони наших юнаків, т. зв. „Флякюґенд'' з осідком в Кремсі. Тоді ще була можливість переїхати нам рікою Дунай далі на захід, але з огляду на мій недавною недугою вичерпаний стан, ми рішилися остатись на місці, здатись на волю Божу, очікувати кінця війни та надіятися на прихід американців. Але сталося інакше.
І так одного дня почалося пекло, близько розривались гарматні стрільна, диким ревом зашуміли совєтські „катюші", заграли скоростріли, розривалися ґранати. На приходстві зібралося багато парафіян села та околиці, переважно жінок з дітьми, біля 50 людей, шукаючи в глибокій і просторій пивниці притулку й охорони від стрілен, бомб та більшовицьких оргій і знущань. Ззовні пивниці ми забарикадувалися залізними штабами і замками. Всі в пивниці гаряче молилися під проводом о. Льогрмана і мого батька, а нагорі клекотіло від пострілів і розривів ґранат. Німецька Дивізія СС-ів, стиснена більшовиками в кліщі, завзято боронилася, бо, правду сказати, не мала іншого виходу, і не було куди відступати.
Над ранком гудіння і стріли затихли. Внедовзі ми почули голосні звуки, прокльони та російські „матюки" роз'юшених солдатів. Ми в непевності, тривозі й дальшій молитві притихли та наслухували. Раптом почувся різкий грюкіт прикладами рушниць до дверей пивниці і голосні викрики російською мовою: „Відкрий двері, бо будемо стріляти!". Удари в двері і вигуки не втихали, і треба було доконче щось задецидувати. Тоді мій батько, бувший сотник і капелян в австрійській армії (на фронті в Італії), з епітрахелем на грудях та великим хрестом в руках зарядив відчинити зариґльовані окуті двері пивниці. Не помогли просьби і плач мами та перестрашених людей. Батько твердо стояв на своїй постанові. Двері відчинилися і батько з хрестом став віч-на-віч проти кількох совєтських солдатів, зі спрямованими в нього машиновими пістолями. Батько по-вояцьки випрямився і сказав до них голосно: „Христос Воскрес! Сьогодні є в нас свято Воскресіння Христового, і це є велике свято для нас усіх". (А було це 8 травня 1945 року.) Вояки спочатку збентежилися, гейби остовпіли, і тоді один з них, вже старший віком, правдоподібно українець, знижив пістолю і зворушено сказав, що він ще пам'ятає часи, як його мама оповідала йому про таке свято й що досі в їх хаті зберігаються, секретно перед владою, святі образи. І всі люди в пивниці, почувши себе безпечно, повиходили назовні, і нікому тоді нічого не сталося. На жаль, внедовзі здичіла і оп'яніла „солдатеска" почала свої дикі оргії. Розпачливим крикам про порятунок знасилуваних жінок не було кінця. Багато людей і жінок постріляно, а деякі поповнили самогубство і потопилися в широкій ріці Дунаю. „Бойци" прямо стріляли до колосальних бочок з вином у пивницях, і кількох п'яних потопилися в тих бочках. Війна закінчилася виграною для них і вищі власті дозволили „ребятам" погуляти. Очевидно, вони гуляли по-дикому.
Я з батьками думали перечекати, витримати і з Божою поміччю пережити цей критичний час, а тоді думалося, може границі виясняться і прийдуть американці, а більшовики вицофаються на схід. А вони не тільки не відійшли, але окупували Австрію (Долішню) і Відень аж до 1954 року.
Були прогнози, що мусить прийти до зудару альянтів з комунізмом, на що розраховували українці та славна УПА і Дивізія УНА, та в результаті політичної констеляції постане вільна Україна. Ця остання евентуальність підбадьорувала нас на дусі та додавала сил встоятися.
В дальшому ході подій ми пережили ще багато лихоліття, страху і загрози насильного вивозу, заслання в Сибір або смерти, так що був змушений перенестися жити на стриху приходства, а потім переселився до Відня кінчати студії, жити „інкоґніто" часто зміняти адреси і милити „каґебістів". З Божою поміччю ми всі врятувалися.