Alexander Werth: RUSSLAND IM KRIEG 1941-1945

Із книжок

Переклад з англійського Дітер Кіля, 743 стор. формату 16 х 23 см., з 21 картами.

Появилася у 1966 р. на німецькому книжковому ринку дуже цінна праця Верта „Росія у війні 1941-1945", видана в німецькій мові видавництвом Дремер Кнаур у Мюнхені. Автор, Александер Верт, народж. в Петербурзі, студіював в Англії і від 1929 р. був постійним кореспондентом головних бритійських газет найперше у Франції, а опісля від 1941-1948 рр. звітодавець „Сандей Таймс" і БіБіСі в Москві. В 1949 р. Верт вернувся до Парижу, а в 1957 р. був в гостях професором новітньої історії в ЗДА. Черговий раз відвідав СССР в 1959-1960 р.
Праця Верта „Росія у війні 1941-1945" заслуговує на особливу увагу з-поміж дотепер проголошених на цю тему творів тому, бо автор був безпосереднім очевидцем воєнних дій в СССР, він їх найвірніше віддзеркалює у своїй праці, даючи багато спростувань до совєтських видань. Крім цього, праця написана на підставі конфронтації західньо-альянтських з совєтськими документами, тому вона має чисто науковий характер. У праці багато коментарів автора, різних вияснень із різних бойових фаз. Книжка поділена на таких 8 частин: 1-ша частина — Увертюра до війни; 2-га — Від німецького нападу до битви за Москву; 3-тя — Трагедія Ленінграду; 4-та — Чорне літо 1942 р.; 5-та — Сталінград; 6-та — 1943 рік важких перемог — польський вузол; 7-ма — Росія і Східня Европа; 8-ма — Перемога та виникнення холодної війни. Крім цього праця в додатку має: календаріюм усіх боїв і політичних дій від початку до закінчення 2-ої світової війни; список використаних усіх документів, різних праць, журналів і газет друкованих у західніх, російській і польській мовах; реєстр назв, (осіб, країв, місцевостей, армій, командувань і т. д.), який вможливлює скору орієнтацію у грубій книжці. У 6-ій частині є окремий розділ присвячений Україні п. з. „Німці в Україні". Також у 7-ій частині є окремий розділ про Україну п. з. „Український мікрокосмос". З українських прізвищ автор згадує з прихильним наставленням пок. полк. А. Мельника, підкреслюючи його рішучість у питанні української державности. Також у праці є згадка про „Українську Армію", як останній німецький експеримент на відтинку східньої політики, який був невдалий і без значення. Є згадка про створення німцями напередодні капітуляції кількох національних комітетів, з неросійських народів, в тому числі також українського, — всі вони не мали ніякого значення.
Просто неможливо є переповісти зміст дуже цікавої і багатої на різні події і факти (підтверджені відповідними документами) книжки. На особливу увагу заслуговує насвітлення проблеми визволення України, депортації з України, німецька окупаційна політика на Україні, „великоукраїнські пляни Гітлера" 1938-39, про український націоналізм, Розенберґа плян щодо України, українську допоміжну поліцію і партизанку і ін. Усі події на Україні описує автор вірно, розкриваючи чи аналізуючи з найбільшою докладністю імперіяльно-колоніяльні пляни Москви і Берліну щодо України. Також до пляну Розенберґа — федерації України з Німеччиною ставиться автор критично, вважаючи здійснення такого пляну за переходовий етап для легальної експлуатації усіх дібр цієї багатої країни в користь Німеччини, при рівночасному германізуванні і винищуванні українського народу. Головним чином у пляні Розенберґа йшлося про осередні і східні землі України, бо західньо-українські землі (Сх. Галичина) мали ввійти, як складова частина ІІІ-го Райху. Автор на стор. 514 праці стверджує, що „кожне село і місто на Україні" під окупацією німців має свою найчорнішу історію. З України найбільше депортовано до Німеччини молодих людей на примусові роботи. З депортованими окупанти поводилися багато гірше, як з худобою. Не щадить автор також червоної армії і компартії, які під час відвороту на схід все на Україні нищили, стосуючи жахливий терор супроти населення, яке змушували до евакуації на схід. Він наочно бачив багато великих спільних гробів з помордованими. Також багато пише автор про совєтських полонених, яких німці виголоджували та трупів закопували в масових гробах, напр. в Бабиному Ярі. В цих масових могилах є поховані полонені червоноармійці разом з жінками і дітьми. Ці могили були наукою для совєтських солдатів, що собою являє націоналсоціялізм Німеччини, який був опертий на теорії расизму і садизмі. На стор. 518 автор пише, що 1 березня 1944 був ранений українськими націоналістами сов. ген. Н. Ф. Ватутін біля Києва і він від ран помер. На місце Ватутіна, обняв командування 1-им Українським фронтом марш. Г. К. Жуков. Автор згадує про український партизанський рух і багато про нього розписується на стор. 529 і 669 своєї праці.
Дуже докладно подає автор у праці хід німецької офензиви проти СССР та дефензивних заходів німецьких армій під час офензиви червоної армії. Перебуваючи переважно при штабах совєтських армій, автор придбав дуже багато цікавих спостережень, які подав у книжці. Згадує про малий „Сталінград" під Корсунем, в якому-то котлі згинуло 55.000 нім. старшин, підстарший і вояків. Ця битва, як також і інші в Україні деморалізуюче впливали на німецьке вояцтво.
Багато цікавих даних подає автор про котел Сталінград. По совєтській стороні брало участь 1.050.000 вояків проти такої ж кількости ворога. Крім цього в битві брало участь 900 совєтських панцерів проти 700 німецьких, 13.000 сов. гармат, проти 10.000 німецьких і понад 1.100 бойових літаків проти 1.200 ворожих. Офензива проти Сталінграду почалася 19 листопада 1942 р. о год. 6.30 ранком і була переведена згідно з „Пляном Сатурн" та закінчена 2 лютого 1943 р. Ліквідовано в котлі 22 німецькі дивізії, до совєтського полону попало 24 нім. генерали, в тому один маршал разом з 2.500 старшинами і 140 тис. вояків. Більше 200 тис. німецьких вояків полягло. Автор описує жахливий стан німецької сталінградської оборони, яка не мала що їсти. На 1 вояка припадало 50 гр. хліба, а для старшини (теоретично) 150 гр. при 35-40 ступнях морозу. Більшість німецької оборони вимерзла або згинула від голоду. Опис битви за опанування Сгалінграду, — це жахливий вид пекла на землі.
На закінчення треба признати авторові об'єктивність насвітлення усіх політичних проблем та ходу всієї воєнної кампанії в СССР в 1941-1945 рр. Такої об'єктивности не мають подібні совєтські праці. Книжка А. Верта є дуже цінним вкладом в історії воєн на Сході Европи, тому вона повинна знайти своє місце в бібліотеках наших істориків, публіцистів і журналістів. Книжку А. Верта читається легко, бо в ній крім сухого історичного матеріялу є багато спостережень самого автора, який ввесь час воєнної кампанії на Сході був близько совєтських військових штабів та був докладно обзнайомлений з перебігом усіх операцій.

Ф. Кордуба

Симон Петлюра проти жидівських погромів

ІСТОРИЧНІ ДОКУМЕНТИ

Наказ Головної Команди Військ УНР, 26 серпня 1919, ч. 131

Українське хоробре військо, скуте національною свідомістю свого великого визвольного завдання, освячене кращими заповітами своїх прадідів, непереможно й швидкою ходою посунуло вперед, до кращої долі, здобуваючи її своєю і вражою кров'ю. Самою історією судилося нашому славетному козацтву принести на своїх багнетах волю й щастя своїй рідній землі й усім тим, хто на ній з давніх-давен мирно оселився. А бандити всього світу, спіймані на гарячому вчинку, — большевики, наче ті полохливі злодії, нестримно втікають на північ, у свій темний закуток.

Проте на вільній, але занапащеній нашій землі ще залишився сморід конаючого звіря-ворога. Йому було мало чесної крови вояцтва: йому ще захотілося крови невинної, ні в чому неповинного населення. Темні люди, чорносотенці й червоносотенці (одна темна зграя), різні провокатори, кинувши зброю повилазили зі своїх закутків і розпочали ганебну працю на іншому ґрунті. Вони завзято снують своє ганебне павутиння провокації, викликаючи погроми єврейської нації й часом підбурюючи на це страшне діло й деякі несталі елементи нашого війська. В такий спосіб вони хочуть заплямити перед усім чесним миром нашу боротьбу за волю й загирити нашу національну справу.

Старшино й козацтво! Час нам знати, що єврейство, так само, як і більшість нашого національного населення, зазнало лиха від большевицько-комуністичної навали й зрозуміло вже, де правда. Найкращі єврейські партії, як ось: „Бунд", „Об'єднанці", „Поалей Ціон", „Фолькс Партай", рішуче стали на бік української самостійної державности й рука в руку з нами працюють на її користь. Час уже зрозуміти, що мирне єврейське населення — їхні діти, їхні жінки, так само, як і ми, — було поневолене й позбавлене своєї національної волі. Йому нікуди йти від нас; воно живе з нами з давніх-давен, поділяючи з нами нашу долю й недолю.

Лицарське військо, що несе всім націям України братерство, рівність і волю, не повинно спокійно слухати всяких пройдисвітів і провокаторів, жадаючих людського м'яса. Так само воно не може спричинятися до тяжкої недолі євреїв. Хто ж допускається такого важкого злочину, той є зрадник і ворог нашого краю і мусить бути усунений від людського співжиття.

Старшино і козацтво! Ввесь світ дивиться й не надивується на наші визвільні подвиги. Не плямуйте ж їх, хоч би й випадково, ганебним ділом і не завдавайте нашій державі пекучого сорому на весь світ. Наші численні зовнішні й внутрішні вороги вже використовують погромні події; вони вже тичуть у нас пальцями й цькують на нас, нібито ми негідні на незалежне державне існування й мусимо знову запрягтися в ярмо неволі.

Я, ваш Головний Отаман, кажу вам, що якраз тепер на міжнародньому суді розв'язується справа: бути чи не бути нашому державному незалежному життю. Старшино і козацтво! У ваших руках ця справа. Виступайте зі зброєю проти справжнього ворога й пам'ятайте, що наше чисте діло вимагає й чистих рук. Будьте певні, що всіх ворогів краю зустріне сувора законна кара народнього суду, а пімста, часто-густо необміркована, це некозацьке діло.

Всіх же, що підбурюватимуть вас на погроми, рішуче наказую викидати геть з нашого війська й віддавати під суд, як зрадників Вітчизни. Суд же нехай судить їх по їхніх вчинках, не жаліючи для злочинців найсуворіших кар закону. Уряд УНР, розуміючи всю шкоду від погромів для держави, видав до всього населення краю відозву, в якій закликає виступити проти всіх заходів ворогів, що підіймають погроми єврейського населення.

Наказую всьому вояцтву пильно прислухуватись до цієї відозви й найширше розповсюдити її серед населення та серед товариства. Наказ цей прочитати в усіх дивізіях, бригадах, полках, куренях та сотнях як наддніпрянської і наддністрянської армії, так і серед повстанських частин.

Головний Отаман Петлюра
Начальник штабу Головного Отамана, отаман Юнаків"


ДО НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ І ПОВСТАНЦІВ (1921 Р.)

До вас, непоконані борці, що напружують останні зусилля, щоб захистити рідну хату від ворога, до вас, що вкрили себе своєю обороною батьківщини славою на цілий світ, до вас, дорогі брати, буде моє слово.

Наші кати большевики розпускають скрізь чутки, ніби повстанці нищать єврейське населення. Я, Головний Отаман Українського Війська, не вірю в це, не вірю, бо знаю український нарід, який пригнічений грабіжниками завойовниками, не може сам утиснути інший нарід, що однаково з ним страждає від большевицької влади.

Погляньте навколо себе, придивіться уважно, і ви побачите, що не тільки селянство, але й ремісники й торгівці, словом все чесне й живе на Україні стогне під ярмом комуністів. Всіх, хто здобуває собі засоби до життя чесною працею рук чи розуму, комуністи хотять загнати, як худобу, в загальний хлів — комуну.

(Єврейське населення, дрібні торгівці, ремісники й робітники, які, як всі працюючі, заробляють кусень хліба своєю працею, також принижені й пограбовані большевицьким режимом. Товари з крамниць торгівців, струмент і варстати у ремісників відбирається для комуни. Хіба це не руїна для єврейського населення. Хіба єврейське населення, що умирає з голоду, може бути задоволене большевиками? Єврейське населення, як і ви, селяни, жде-недіждеться звільнення від комуністів грабіжників.

Якщо ви зустрінете поміж комуністів євреїв, пам'ятайте, що вони для свого народу такі ж зрадники-каїни, що забули віру й закони батьків своїх, як і ті наші зрадники, що пристали до комуністів. Несправедливо було б звалювати вину на ввесь український нарід. Я знаю, що від цих зрадників відмовилось чесне єврейське громадянство і нап'ятнувало їх.
Я певен, що ви це добре розумієте і що не ви нищете єврейське населення, а нищать його самі комуністи й ті бандити, які при комуні розплодилися на нашій землі.

У своїй боротьбі з нашим народом большевики користуються і брехнею і підкупом. На награбоване чуже золото вони, повисилавши по всіх країнах своїх представників, заснували на всіх мовах газети, в яких ганьблять наше святе діло — визвольний рух нашого народу, малюють його, як бандитське, погромницьке і на кожній сторінці горланять про єврейські погроми, які ніби чинять українські повстанці.

Робітники й селяни деяких країн, що не бачили своїми очима большевиків, вважали їх народолюбцями, вірили їх наклепам на українських повстанців і до нашого визвольного руху відносились з підозрою.

Але та сердечна зустріч, яку влаштувало єврейське населення при повороті нашого війська на рідну територію в минулому році, ті сльози, якими єврейське населення проводжало відступаюче наше військо, і той жах, який охопив єврейське населення при наскоку большевиків, ті десятки тисяч євреїв, які потяглися за нашим військом, рятуючись від большевиків, і які тут разом ділять нашу долю і мріють нашими мріями, — це все переконало світ, що бандити не ми, а большевики.

Тяжко мені слухати цей наклеп на вас, брати-селяни, і як би завелась поміж вас яканебудь паршива вівця, яка бруднить всіх вас ганебними вчинками, ви повинні викинуть їх із шерегів своїх негайно.

Як Головний Отаман Українського Війська, наказую вам: большевиків, комуністів і інших бандитів, що чинять єврейські погроми і винищують населення, карати без жалю і як один стати на захист бідного змученого населення і вашими воєнними судами розправлятися з бандитими негайно.

У скорому часі я повернуся з українським військом і урядом на Україну, і ті, що шкодили нашій справі, приставали до повстанців заради грабунків і погромів, будуть жорстоко покарані по законах військового часу, як зрадники нашого народу і помічники ворогів.

Петлюра

За дбайливіше писання споминів

У ч. 47 тижневика „Вільне Слово" з 20 листопада 1965 на сторінці „Вояцька Думка" поміщена стаття п. Степана Бігуна п. з. „Листопадовий Спомин". Мої завваги, вислані тоді негайно до „Вільного Слова", не були надруковані, тому прошу помістити їх на сторінках „Вістей Комбатанта".
Всяку спробу змалювати події зперед 47 літ, зокрема події, зв'язані з перебранням влади українцями на терені Західніх Земель України, слід привітати та ще й заохочувати всіх інших передати свої спомини та утримувати їх для майбутніх дослідників тої знаменної доби нашого державного відродження. Але ж ті спомини повинні бути як слід опрацьовані, віддзеркалювати події згідно з правдою та дійсним станом справи того часу. Звичайно, по стільки роках може закрастися в спомини якась неточність, бо ж людина не є непомильна, все таки і для недокладностей мусить бути якась границя.
В конкретному випадку зі спомином п. С. Бігуна маємо діло з кількома дуже яскравими недокладностями, що їх для добра справи треба спростувати. І так в першій частині того спомину п. С. Бігун образливо висловився на адресу авторів споминів: „Про переворот 1-20 листопада та про перебрання влади пишуть учасники тих подій кожного року, але пишуть і такі, що читали написане, пишуть навіть деякі видумки. Дійсних учасників, ініціяторів тих подій майже нема вже між живими. Один з наймолодших віком і ранґою був Дмитро Паліїв".
Далі читаємо там: „По правді не знав я Палієва. Був він тоді в австрійській уніформі в ранзі четаря (лейтенант)". Ще дальше пише п. С. Бігун: „Напр. у квітні 1919 року було 60 тисяч українського війська без зброї на фронті під Львовом, а тільки 50 тисяч вояків частинно озброєних і то австрійськими, російськими та німецькими крісами"...
Годі говорити про те, що переворот тривав від 1-20 листопада 1918 року, бо він тривав не більше як від вечора 31 жовтня 1918 до 4 листопада. Після того вся Східня Галичина була вже в руках української влади, а у самому Львові та Перемишлі вив'язалися бої проти озброєних відділів поляків, що повставали проти легальної української влади. Коли ж чуємо, що спомини пишуть також „такі, що читали написане, пишуть деякі видумки", то такого важкого закиду не слід робити, не навівши на доказ ані одного конкретного випадку. А чим був „Літопис Червоної Калини?!"
Або таке: „Дійсних учасників, ініціяторів тих подій майже нема вже між живими". А ми знаємо про те, що само „Об'єднання бувших вояків українців в Америці" має понад 800 членів в ЗДА, з них щонайменше 300 кол. вояків УГА, що майже всі були учасниками та творцями Листопадового Чину, щоправда не всі у Львові, але по всіх закутках ЗУЗемель. Бо не лише малий гурток старшин під проводом сот. УСС Дмитра Вітовського перевели переворот у Львові та видавали накази про перебрання влади в краю, але всі ті виконавці їхніх наказів були теж творцями Листопадового Чину! Певне, що в порівнянні з круглою цифрою 100.000 вояків УГА кількасот ще живучих, це дуже мале число, але в порівнянні з числом всіх наших комбатантів різних формацій тих кількасот „старої войни" становить ще таки поважний відсоток.
Навіщо писати, що „Дмитро Паліїв був в австрійській уніформі", коли всі ми знаємо, що він був Українським Січовим Стрільцем та носив стрілецьку уніформу з шапкою „мазепинкою" включно. Не відповідає правді, що Дм. Паліїв був четарем, бо тоді він був лише підхорунжим, що зовсім не зменшує його заслуг. У 1 томі твору „Українська Галицька Армія" на стор. 60 поміщені знимки всіх чотирьох найвизначніших членів Головного Революційного Комітету, що приготовив та перевів Листопадовий Чин і там подано їх тодішні старшинські ступні: сот. УСС Д. Вітовський, пор. Іван Рудницький, чет. Любомир Огоновський та підхор. УСС Дмитро Паліїв.
Баламутними є дані про чисельний стан УГА: „Напр. у квітні 1919 року було 60 тисяч українського війська без зброї на фронті під Львовом, а тільки 50 тисяч вояків частинно озброєних і то в австрійськими, російськими та німецькими крісами".. . Виходило б з того, що у квітні 1919 року на фронті „під Львовом" було при УГАрмії самої лише піхоти разом 110.000. Ми ж знаємо, що в той час фронт тягнувся від півночі на південь через цілу Західню Україну, то на інших відтинках повинно було бути бодай ще ЗО тисяч піхоти. Ми також знаємо, що УГА мала в той час також артилерію та відділи кінноти й інших допоміжних військ! Не знаю докладного джерельного матеріялу про стан УГА в квітні 1919, але дані про стан УГА з половини червня 1919 року подані на 276 стороні твору „Українська Галицька Армія" том II. З того зіставлення виходить, що для проектованих 20 бриґад у 5 корпусах мало бути всього війська 88.775 чи 85.905, а на фронті та в запіллі було тоді кругло 65.000, так що до заплянованого стану бракувало 20.905 вояків в тому старшин, підстарший і стрільців. О. Думін подає в „Українській Загальній Енциклопедії", т. III, стор. 771, що під час червневої офензиви Українська Галицька Армія нараховувала 70-75.000 війська, а за Збруч перейшла в силі 60.000 до 65.000. Не знаємо, на яких даних Автор опер свої твердження про циферний стан УГА, але гадаємо, що в цих справах появилось вже стільки авторитетних і фахівцями перевірених споминів та матеріялів, що слід покликуватися на них та, роблючи несправедливі закиди на іншу адресу, не робити самому поважних фактичних помилок.

1966.
М. Демянчук
кол. хорунжий УГА

Стежа в Карпатах

Володимир Береза, матурист гімназії оповідає про свою одну патрулю в місяці грудні 1914 р.:
В Порошкові — як ми явилися — на наш привіт вийшов оберст. Вислухав рапорт сотника Вітовського, а відтак звернувся до нас з короткою промовою, що скорше чим ми дійшла до нього слава про нас, та висказав надію, що ми під його рукою цю славу збільшимо. І махаючи рукою на привіт всім показав своє вдоволення з нашого приходу.
Прийшли ми до Поляни (Турія Мезе). — Тут заквартируємо — каже сотник Вітовський — будемо повнити пільну сторожу і висилати патрулі. „Товариші справляйтесь добре! Нас — як ви бачили — прийняли з відкритими раменами. Нас жде праця!" — І зараз викликав сталих командантів стеж, тов. Трух мав визначену найдальшу туру. Він на чолі 20 товаришів попровадив нас. Компас і мапа мали кермувати його кроками. Провідника з цієї околиці ми не мали. Як тільки вийшли — коло 11 год. перед пол. зачав падати дощ, та незадовго мали ми нагоду переконатися, що значить зміна температури, — на горі на північ від Поляни сік нас вже не дощ, а сніг. Сніг падав через цілий час і прикрив лісну дорогу білою лентою, а ми обтяжені кулями, хлібом і консервою мережали на ній глибокими слідами.
Обережно, ступаючи крок за кроком, зайшли ми — як вже смеркалося — до двох самітних хат, може лісничівки. Господарів не було, але застали ми тут мадярів. Вони натопили вже в печі, зварили чай і весело заїдали. На запит, що вони тут роблять — відповіли по-німецьки, що прийшли тут з лінії загрітись. Та де була ця розстрільна — ми не бачили її і не знали. Досить, що вони по нашім заквартированню тут довго не забавляли, помінялися з нашими стрільцями консервою і салом і вибралися в свою путь. Ми заночували тут. Пускатися в дальшу дорогу, не було як, бо темно, ми не мали провідника, ні певної стежки, а самі орієнтувалися і самі шукали дороги. Ніч була темна, а ще до того дощ падав (в долині — в ярі). Через цілу ніч по двох щогодини сторожили ми, а решта спала на долівці, в шапці з крісом при собі. Як лише почало розвиднятися, поманджали ми далі вздовж вузького, для перевоження дерева тору. Та далі треба було змінити напрям — після компаса, пнемося догори, входимо в корито, яким спускали дерево і гейби мостом йдемо вперед. По „мості" добре машерувати, легко. Та ба! Вже скінчилося корито, а перед нами висока гора. Сюди мусимо перейти, так вказує компас. Підпираємося крісами, хапаємося за дерева і поволеньки пнемося вгору. Як вийшли на вершок, на кожному сорочка була мокра, кожний сапав-сапав. Слабшим ця дорога вже надоїла. Нарікають, з огірченням питають: Коли ж дійдемо до визначеного місця. Я змучений, я далі і кроком не рушу. Та як лишатись йому самому в лісі: до своїх прецінь день ходу, а ціль може вже не далека. І пішли по короткім відпочинку далі — змучені, голодні, бо взяли лише кусник хліба і консерву — їду на один день, та й то вже з'їли в лісничівці. Тепер гризли ще деякі цукор — то їх послідні запаси. Але щастя, що стежка рівна, хід вже так не мучить. Ноги самі несуть легке тіло; а очі розглядають довкруги, чи не таїться де відділ москалів, вухами знову ловиш кожний шелест-стукіт, чи не принесе він щось нового. Та довкола тихо! Нікого нема! — Виходимо зі здоровезного букового ліса на поляну. Та заки перший ступив там кроком, затрималися довгу хвилину серед дерев і обсервували, чи не криється тут хтось; а далі пішов один через поляну, а коли безпечно перейшов, дав тихо знак рукою, щоб ми долучилися до нього. Пішли ми далі без шуму, обережно — тепер вже без стежки, в снігу по коліна. Йшли ми по склоні гори, а там вдолині, у стіп гори — як кажуть компас і мапа — пливе річка і розстелилася оселя Збунє. З-за лісу смерек села ми ще не бачили, але вже почули, як кілька разів гавкнув пес. Туди в село вже по доріжці спускаємося по спадистій горі майже бігом, але все обережно, зі збільшеною увагою. Від часу до часу затримуємося і бистрим зором і далековидом оглядаємо довкруги і горбок, який з другої сторони замикав оселю, чи нема там розстрільної або полевої сторожі москалів. Та цього не було. Ми йдемо вперед, вже видно дві хати вдолині, у стіп гори. „Товариші — сховатись в корчі, а я і ви, товаришу, — йдемо на звіди"! — каже ком. Трух. Всі присіли коло корчів смереки, двох пішло до хати, а один — „фербіндунґ" — слідив їх кожний крок, щоб вразі потреби передати приказ команданта Труха. Стар. десятн. Трух і другий товариш розвідалися в хаті — ми самі з-за корчів бачили кілька жінок перед порогом хижі — і зараз т. Т. дав знак рукою. „Вперед!" — повторив приказ „фербіндунґ" і ми спустилися всі в село. Та зараз побачили, що це не село, а просто дві „хижі", а до села ще п'ять мінут ходу. Деякі хотіли ввійти в хату, та т. Трух стримав: „Не вільно, там лежить мерлець"! Затрималися всі і питають, що чули. „Нічого великого. В селі є сімох козаків" — переказує т. Трух, „обійдемо їх". „А може там більша сила?" — говорять недовіряючі селяни. Але командант закінчив розправу і дав приказ: „Вперед! Око! ..", та не докінчив, бо побачив, як тою самою дорогою сходив верховинець-селянин, а за ним мадяри. Глянули ми на них і усміхнулися — а то один в шапці, інший в кашкеті, в циліндрі, капелюсі, в баранячій шапці, ціла мішанина — як звичайно ляндштурмаки. Їх 20 провадить „фенріх" (хорунжий), юнак. Пізнати зараз, що то велика риба, а то має і „штерна" і шаблю з портопе і — що найважніше за ним іде ординанс — пуцер. А пуцер несе наплечник як мішок повний всього. Обережний молодий хорунжий — знав, що треба взяти хліб, шоколяду і т. п., бо певно дивився далеко вперед і думав: „А як мене злапає муска, що я буду їсти!" Добре робив! А то ми наладували хлібник (наплечника на путрулю ніколи не брали) кулями, а тепер були невдоволені, гіркі, що хочемо їсти.
Терпи, коли не знаєш, що треба брати з собою! Та вернім до речі. „Фенріх" не думає тепер про свій повний наплечник, а слухає, як т. Трух „мельдує" йому те, що чув від селян. Вислухав хорунжий і готовить своїх до „борби". „Байонет ауф! М. унд К. — Шпіце!" Роблять це мадяри, роблять і Стрільці. Пішла вперед мадярська „шпіце", пішло ще перед ним стрілецьке „око" — двох люда. За „оком" лучники по одному, а ззаду „головна трупа" з стар. десятником і „фенріхом" на чолі. Дійшло „око" до скруту, звідки видно було село. Затрималися, підійшов „фенріх" і т. Т. та розглядають далековидом. Та певно нічого більше не бачили, як хати. Якраз в часі їх „обсервації" надійшла з села баба і хлопчик. Вони згідно сказали, що в селі лише 7 козаків, більше ні. Коли так то вперед. Розпустили розстрільну і „до стрілу готов" посуваємось вперед. Дійшли до першої хати. „Є в вас москалі?" „Ні нема, а там в корчмі"! „Де корчма?" „А от той дім всередині" — пояснює господар. „Добре! Товариші! Через ріку обійти і заступити їм дорогу" — каже т. Т. Кинулось кількох товаришів в воду, перейшли (вода по кістки) закрилюють, а ту нараз — бух! бух! бух! .. Мадяри побачили на яких 500 кроків козаків і сипнули стрілами. Плян не вдався і закрилювати небезпечно, бо мадяри постріляють нас. Тому і ми почали бухати за втікаючими козаками. Бачили, як один козак впав з коня, а другий тріпнувся і перехилився. Козаки повтікали, хоч не всі — а мадяри зараз по перестрілці поховалися то за доми, то „задекувалися" в рові при дорозі, гейби в окопі. Чому це робили — не можна вияснити — здивувався дуже і „фенріх", коли шукаючи за ними там їх побачив. „Басама кутя" — зачав він до них по мадярськи. „Ви свині!... Хто вам казав стріляти! Чого там задекувалися!? Виходи!" — скінчив він поденервований і схопив свій револьвер, який приготовив на „муску" (москалів). Зібралися чи постягалися мадяри, з яких декотрі вже їли в хаті селянина і роблять відворот. А Стрільці?! Ні одного стрільця не видно коло мадярів. Стрільці далі під командою т. Труха. А т. Трух повів нас в село оглянути корчму, переглянути цілу оселю. Та заздалегідь треба було забезпечитися перед несподіваним нападом. Тому більша частина товаришів розпустила розстрільну на горбку побіч села, з якого видно було на яких 1.000 кроків гостинець, що вів до сусіднього села. Лежить там отже одна часть як охорона, а шістьох пішло поміж хати. Підходять під корчму — та нараз чують: „В середині є ще Москалі! Товариші, обережно! За мною в хату, двох під вікно!" І попровадив т. Т. з бравнінґом в руці.
Неспостережені ввійшли в сіни, т. Т. в одній секунді отворив сильно двері і „Піддайсь!" — крикнув, грозячи при тому бравнінґом. „Не стріляй паночку" — крикнув москаль, всі заметушились і в одній хвилині руки догори. Забрали ми їх кріси, а на приказ „скоро збирайтеся" ! — почали москалі ладувати запаси. А мали і конфітури в слоїках і повні менажки сала топленого і хліба і цукру, а все те, як ми довідалися від них, з Веречок. Сало побачили там в склепі через вікно, пішли тай „купили". „А конфітури в жида" — балакав чистою українською мовою „унтєр" з подільської губернії. Полонені москалі були веселі: „Скінчили воювать!" — кажуть. „О, шкода, що ви нині дісталися в полон. А то завтра Миколая, певно дістали б дарунки на іменини батюшки-царя" — жартують стрільці. „О ми знаємо, які дарунки дістали б від царя: пулі. Ви хороші солдати! воюйте! воюйте добре!" — відказує салдат. Відрікся він всяких дарів, а щасливий, що живе. „Провадьте нас скоро — каже, — а то наші прийдуть і відіб'ють!" Та ми якось не боялись нападу. Двох Стрільців попровадило шістьох солдатів і одного кубанського козака (він впав з коня і не міг вже втекти), і за селом на горі затримались, чекаючи на товаришів. Товариші пішли геть за село і почали розглядатися довкруги. Дивляться, а там далеко попри ліс москалі чалап, чалап посуваються поволі. Їх небагато — кільканадцять — запримітили ми. Певно патруля. Та зачекаємо, вони прийдуть проти нас. І дійсно ми затаїлись і чекаємо. Москалі, нічого не сподіваючись, наближилися і затрималися на краю лісу, яких двіста проків перед нами. Дивляться в село. А ту нараз бух! і — „Піддайсь! Кинь ружо!" — крикнуло чотирьох Стрільців, які гукнули сальвою, не міряючи, щоб лише настрашити. Несподівано заскочені салдати в одній хвилині впали долів і сховались добре за насип. Звідси могли легко наших Стрільців вистріляти, та вони їх може і не бачили. А Стрільці мали їх добре на оці. Бачили добре, як задековані вели коротеньку нараду — що робити. Та якось не підносять рук до гори, не здаються. Коли так, то „огня"! — і післали ми москалям „дарунки-кармельки" на навечер'я Миколая, а за тим і раду — „Піддайсь"! Запороли дарунки в землю і сипнули нею на москалів під сам ніс. Бачать вони, що не на жарти заноситься — кинули кріси перед себе, руки догори і „Не стреляй земляк!" — заголосили. „Не бійтеся! Ходіть сюди!" — крикнули Стрільці до москалів за рікою. А вони як лише на наш приказ розоружились, так тепер самі йдуть до нас. Бо переправитися через ріку і їх провадити, було б для нас зле, це треба б скоро робити і по коліна в воді переправитися на другий беріг. Пощо цього заходу, коли москалі настрашені самі йдуть. Ось бачимо! вони і в чоботах, а не помогло; води наллялося повно за холяви. Тому восьмий і дев'ятий, які послідні йшли, урядилися мудро; скинули на березі чоботи, а коло нас взулися в сухі і сміялися з товаришів-земляків, яким грала вода до маршу. Ви развєд? — питаємо. „Развєд!" „Йде ще другий развєд сюди?" „Ні більше ніхто не йде!" Ну, коли так, то нема вже на кого чекати. „Товариші до своїх! Вертаємось. Двох провадить, решта всі ззаду!" Минули село, наближаємося до двох хиж — чути похоронний спів; на подвір'ю співає дяк над домовиною мерця. Поскидали москалі шапки, перехрестилися, зробили і ми те. Зайшли до товаришів, які з сімома солдатами нас чекали. Та тут зупинились і мадяри з „фенріхом". Товариш розказує нам: „Мадяри хотіли відібрати від мене солдатів, щоб самим попровадити до команданта і напевно похвалитися, що вони їх зловили. „Не буде цього! Хочуть похвалитися, нехай самі злапають. А полонених ми самі зможемо відставити!" Та мадяри по цій відмові, ще просять: „Дайте нам сімох, а самі провадьте дев'ять!" „Нема!" — І пішли ми з полоненими, а за нами мадяри. — Всередині між нами йшов „фенріх" з т. Трухом. Зразу бесідували по-німецьки, а далі чую мадяр каже: „І я руснак!" Підслухую, а вони справді вже говорять зі собою по-"руснацьки". Йшли ми довго, заки зайшли до Збуня, довго і верталися домів. Та вертатися вже було приємніше; ми були вдоволені, що сповнили свою задачу. Заспокоїли ми почасти і свій голод; від москалів попросили по куснику хлібу, а за це обіцяли їм на місці віддати. Розвеселяла нас і розмова з земляками з України. Жартували з нагоди іменин царя Миколюшки; а кроваве, дуже кроваве — добре тямлю — було небо під захід сонця на навечеря іменин. По дорозі злапала нас ніч темна, що ледве на два-три кроки видно. Машируєм змучені, а до села до Поляни ще далеко — самі знаємо. Вже і москалі — хлопи як дуби — втомилися та ледве тягнуть ногами. Поскидали з себе і шинелі, бо попріли сильно. „Наші так далеко на раззєд не ходять" — кажуть москалі. Та це була наша звичайна „вайтґегенде патрулє". Коло 10-ої вночі прийшли ми до села. Розквартирувалися Стрільці з земляками, бо пізно було вже відсилати їх до бриґади. Принесли з кухні рижу, земляки насипали смальцю, аж пливало, покушали їх смачних конфітур, деякі угостили їх горілкою, словом бавилися як рідня. Рано зібрали ми земляків і хочемо відпровадити до бриґади. Та мадяри голосяться до нашого команданта і кажуть, що вони мають полонених відпровадити. „Нам приказав офіцер". Опираємося, але дійсно являється мадярський офіцер і в їх руки віддає полонених. Москалі жалували, що ми їх покидаємо: „Ми думали, що нас цілу дорогу будете провадити". Та ми розлучилися з ними. Мадяри повели — гейби вони зловили, а з собою взяли лише „мельдунґ" т. Труха.
В цій стежі брали участь між іншими: Кузів Олекса, Конопада Михайло, Балюк Іван, Гузар Михайло — з Бучача, Яворський, Левицький Теодор.

Архів УСС

ЛИСТІВКИ, ПРИСВЯЧЕНІ ДИВІЗІЇ "ГАЛИЧИНА"

НАБІР СВІТЛИН "УКРАЇНСЬКІ СІЧОВІ СТРІЛЬЦІ"

ВСЕ ТУТ

БІЙ НА МАКІВЦІ 1915

У трикутнику смерти

В. Сімянців

Це охрещення „Трикутник Стерти", треба думати, прийшло пізніше і є т. м. літературного походження. Щоб так там говорилося про смерть, аж дуже, — щось не пригадую. Принаймні, у нашому полку, тому ж таки, Богданівському, було все так, як би нічого. Відбувалися вправи як і завжди, при довших відпочинках, неслася служба. А в кінній сотні, нашій, так як кажуть: не було часу й на небо подивитися.
З одного боку Білі, потім Червоні, а, ніби в „запіллі" польська армія. „Добре" сусідство, а головне не далеко. Виїхав трохи і вже хтось із сусід зовсім близько. Цікаво тепер: чого ніхто не кинувся на когось? Чому всі стояли? А тоді, мабуть, не приходила така думка в голову: Служба, чекай на наказ — оце твоє.
Розвідка, зв'язок забирали так багато часу, що занадто думати, що діється навколо, не було коли. Штабам треба було знати, що вороги роблять.
Одне наше донесення, що на залізниці, обсадженій поляками, щось незвичайне діється, зразу „розшифрували" в штабі. І дійсно. Необережний, нашої дивізії, Дорошенківський полк тоді роззброїли поляки.
Чуток всяких багато. То там, то десь, хтось формує відділ, щоб пробиватися до повстанців — взагалі пробиватися в Україну. А чуток про повстання було багато.
Як грім ударила вістка, що Волох (Третій Гайдамацький полк нашої дивізії) перейшов на бік большевиків. Та ще й пограбував наш державний скарб.
А за хвилю були післанці від Волоха і в нашій сотні — ніби гості.
Всі ці емісари-гості розказували, могло здатися навіть гарно: повертаємо в Україну, об'єднуємося з повстанцями, а далі як і всі ми хотіли — виженемо большевиків з України. Але: покищо в спілці з большевиками, під керівництвом якоїсь „нашої партії", і проти своїх, — вже прохолоджувало і найгарячішим голови.
Все ж, декілька чоловік, з нашої сотні поїхали. Мовляв, треба подивитися, самим, що воно та як. Лишили за собою „дверчата" і не за цілий тиждень вернулися. Розповідали, як далеко почервонів батько Волох. Хоч і не зовсім, проте вийшла та „розвідка" всій нашій сотні на добре.
Ще одна „робота" випливала, з тих невеселих обставин — нищення залишеної зброї. Брав я участь у двох таких випадках. Якась частина, мабуть на наказ начальника, знесла рушниці до одного двору і там склала на купу. Купа виросла величенька фір на дві, на три.
А вартували біля тих рушниць декілька старшин і вояків, що лишилися з тої частини. Привезли наказ про знищення і допомагали нищити. Нищили ті рушниці, та й думали про те, як хто прощався зі своєю зброєю. Були вичищені, намазані, як новенькі, були, що видно самі власники нищили, щоб ніхто другий не користався. Ремені у всіх познімані — дорогий товар в той час.
І їздив ще витягати замки з покинутих гармат. Та робота була ще сумніша. Стояли чистесенькі гармати. Все, як ніби тільки що відійшла обслуга. Сумно було витягати замки-серце, лишати відкриту рану тим, що, ще не так давно посилали „гостинці" нашим ворогам, не раз прочищуючи нам дорогу, або спиняючи переслідування ворога.

ПИЛИП І ЗАХАР

Пилип і Захар мої однокашники — вчилися ми в одній школі. У 1918 році було нас більше в полку, шість чоловік — та якось розпались: ранення, тиф, а про декого і не знаю, де поділися.
Були і Пилип і Захар обоє надзвичайної фізичної сили. У школі їх кликали Хвиль і Зось. Зось був на рік, чи два старший клясою, а напевно на два-три роками. Вийшов з російської армії капітаном у 1917 році. Хвиль, чи Філь зі мною з однієї кляси. Зось був дуже красивий: світловолосий з гарними бровами і блакитними очами. А Філь дуже брюнет і брови зрослися в дві широкі патлаті дуги, як у старого діда. З Філем я приятелював, а Зось був моїм т. м. протектором — це всяк, хто мене зачіпав, все одно, що зачіпав Зося. А кулаки у нього були страшні. Мальва — першоклясники всі мали своїх „протекторів" зі старших кляс. А за „протекцію" ми платили „данину".
Філь був не тільки найбільше розвинений у нашій клясі, а думаю, що у цілій школі. Багато читав, любив спорити. І міг невеликий вірш, на пів сторінки, вивчити на пам'ять, за три, чотири рази прочитання.
Зось був як і більшість. Може аж занадто приховував силу своїх м'язів — ніби соромлючись. І робив „чудеса" на турнику, кільцях, паралелях і отакому всякому. Словом — хлопці прекрасні і дуже добрі вояки.
Перед тим ми довго не бачилися, коли їдучи звідкілясь почув я, як мене кличе Філь. Радісно я озвався і поспішив до них.
— „Злізай!" — скомандував Філь і став ніби збирався, зі мною „погратися" навкулачки. Він тоді трохи висовував голову наперед, спускав додолу довгі свої руки, і на розставлених ногах, цілий, згинався в лук. Був тоді геть подібний на ґорилю, мені знайому ще зі школи.
Я зіскочив з коня.
— „Кидай шкапу" — з обридженням дивлючись на мого невеселого коня, далі командував Філь.
Зось, з напівзаплющеними очима, стояв спертий на кам'яну огорожу, біля якої ми зустрілися. Щось діймаючого, сумного було в ньому цілому — виявлене в якомусь незацікавленні до всього, що діється навколо.
Таке дивне привітання я ще сприймав як жарт — бо був в розгоні своєї радости, що їх побачив, хоч тінню якоїсь неясної тривоги десь кольнуло.
— „А рушнички кинемо за оцю огорожу", мабуть тішучись з мого тепер уже неприховуваного ошелешення, командував далі Філь ... Я поклав, так собі, руку на шаблю.
— „І шабельку, туди ж, за пліт" — клацав Філь.
— „Якщо маєш револьвер — той піде на загонку".
— „Не розумію" — вирвалося у мене, хоч я вже починав розуміти. Зось зовсім розплющив очи, нарівнявся, протяг мені руку — поздоровкалися ми. Подав мені руку і Філь — аж тепер.
Мовчимо всі. Оглядаємо один одного. Мовчанку зрушив Філь.
— „Так що, Валь, приєднуєшся до нас? Війна наша вже скінчилася. Це, хоч і буде щось, так тільки нерозумне борсання. Підемо додому. Спершу до мене зайдемо, відпочинемо, а потім гуртом до тебе!" По Зосеві пробігла тінь — до нього не зайдемо — він ніколи не знав ні батька ні матері. А те, що пропонував Філь тепер, ми колись, як ще були учнями, зробили на вакаціях.
Я мовчав.
Філь: „Так що — зі щитом, або на щиті?"
Зось: „Смієшся, і зі себе, Пилипе".
Я - „Не смію!"
Філь: „Боїшся присягу зламати — звільнені ми тепер всі від присяги".
Я — „Не можу, я присягав, та й ти Філь колись казав, що ніхто не може нас звільнити з тої присяги".
— „Дурень!" — мені Філь на те.
— „Нехай буде й так, Філь". Мені тоді було все одно, що скажуть, а сказане було як відчепне. Стіна їдкого диму густішала між нами.
І коли вже далі Філь показував на собі і Зосеві замотані в мішки ноги, місто чобіт, лихий, лихий одяг, мені хотілося, чим скорше кінчити зустріч.
Філь: — „Зараз, гекаємо, під'їде підвода, обіцяв дядько одвезти до сусіднього села. А там далі, як на перекладних, аж до дому. Рушаймо".
Не зразу моя права нога знайшла своє стремено.

Дивізія «Галичина»: за що і проти кого

Щоразу з наближенням виборів антиукраїнський політикум із насолодою перемиває кістки воякам цього стрілецького формування.
Ще не так давно проблеми українського колабораціонізму були об’єктом дослідження винятково фахових істориків. Ідеологічне збудження дивізія «Галичина», батальйони «Нахтігаль» та «Роланд» до пори до часу викликали лише в «червоних», поки за цю тему не вхопилися політтехнологи, що обслуговували донецьких авторитетів. Так з їхньої подачі з’явилися мапа розчленованої України і біг–борди з зображенням Віктора Ющенка з фашистською свастикою. Відтоді факти ситуативної співпраці українських військових формувань із вермахтом вітчизняні політики проросійської орієнтації обслинюють, як бичок солому.
Колаборантами зазвичай називають громадян, які з якихось мотивів співпрацювали з ворогами своєї держави. В радянській історіографії їх ще позначають тавром «зрадники». Проте, навіть послуговуючись цією термінологією, недоречно підозрювати у державній зраді тих галичан, котрі у смертельному протистоянні двох світових мон­стрів зробили ставку на німців, більш, як тоді здавалося, лояльних до державницьких настроїв українців. Чомусь упереджені знавці минувшини забувають, що галичани тривалий час були підданими Австро–Угорщини і Польщі, а за передвоєнні рік і дев’ять місяців, коли їх приєднали до СРСР, «совєти» так зневажливо повелися з новонавернутими громадянами, що «червоні» визволителі їм уже видавалися страшнішими від «коричневих» окупантів. Зрештою, за узгодженою серед російських істориків оцінкою, найчисленнішою спільнотою серед національних збройних формувань, що воювали на стороні гітлерівської Німеччини, була саме російська — понад 300 тисяч осіб, хоча під окупацією перебувала лиш незначна частина території Російської Федерації і набагато менше часу, ніж Україна.
Проте нас передусім цікавлять сторінки власної історії. Про перед­умови створення дивізії «Галичина» і сучасні спекуляції довкола цієї теми розмовляємо з молодим івано–франківським ученим, кандидатом історичних наук, донедавна директором Наукового центру дослідження українського національно–визвольного руху Прикарпатського національного університету, а нині докторантом Іваном Монолатієм.

Їх — хлібом–сіллю, вони — сало за шкіру

— Пане Іване, багатьом нашим співвітчизникам, особливо зі Сходу і Півдня, важко зрозуміти, що спонукало десятки тисяч молодих галичан зголоситися воювати у складі дивізії, підпорядкованої гітлерівсь­кому командуванню.

— Історики по–різному оцінювали й оцінюють входження національних військових формувань до складу іноземних армій, залежно від мотивів, якими керувалися їхні провідники. Легіон українських січових стрільців, пам’ятаємо, воював на стороні австрійської армії ще під час Першої світової війни. Попри те, що українці носили чужі однострої й отримували імперські нагороди за подвиги на полях бою, ними рухала єдина ідея — досягнення незалежності України, втраченої два з половиною століття тому. Вони, поза сумнівом, були мрійниками і відданими синами своєї поневоленої батьківщини. Соборна Українська держава була також метою і дивізійників, і вояків УПА, які щиро вірили в можливість її відновлення в умовах післявоєнної Європи. Документи свідчать, що ці люди свідомо йшли на смерть за Україну, аби якщо не перемогти, то хоча б продемонструвати світові, що українці — не раби.

Дивізія «Галичина» — особливе військове формування часів Другої світової війни, для створення якого потрібен був збіг принаймні двох перед­умов. Перша — дозвіл німецького військово–політичного керівництва, яке після серії поразок у 1943 році почало залучати до боротьби з більшовиками інші народи. Друга — наявність у Західній Україні достатньо­ї кількості добровольців. Без масової підтримки народу ідея створення дивізії або вмерла б ненародженою, або німцям довелося б силоміць мобілізувати рекрутів, що згодом не дозволило б зробити з неї справжню духовно цілісну бойову одиницю, як це мало місце в дивізії.

— Бажаючих, як відомо, виявилося в кілька разів більше, ніж було потрібно для формування дивізії. Звідки взявся такий ентузіазм?

— Справді, вступити до лав дивізії зголосилося понад 84 тисячі молодих галичан, котрі відгукнулися на заклик Українського Центрального Ко­мітету на чолі з Володимиром Кубійовичем, аби набувати військового досвіду для подальшої національно–визвольної боротьби. Дивізійниками стали 13 тисяч добровольців. Між іншим, серед них були всі до єдиного випускники Станіславівської гімназії 1943 року. Створення дивізії «Галичина» мало не тільки мілітарне значення, а в багатьох випадках — політичне, бо вона згодом утворила ядро національних збройних сил — Першої дивізії Української Національної Армії.

Щодо ентузіазму, то його додала радянська влада, яка за короткий передвоєнний період часу вороже налаштувала до себе галичан, котрі спершу радо — з хлібом–сіллю — зустрічали «визволителів» зі сходу у вересні 1939 року, а ті у відповідь залили сала за шкіру. Невдовзі розпочалися масові репресії НКВС, руйнація традиційного способу життя, примусова колективізація, насадження чужої культури і зухвала русифікація. Усе це призвело до того, що на початку війни між Німеччиною та СРСР соціально–психологічна атмосфера в Західній Україні характеризувалася вкрай негативним ставленням місцевого населення до московсько–більшовицької влади.

Присягали на вірність Україні

— Ініціатива Кубійовича та його однодумців щодо створення дивізії мала й серйозних опонентів серед лідерів українського національно–визвольного руху.

— Найбільш критично і навіть певною мірою вороже до ідеї створення дивізії поставилася бандерівська ОУН, оскільки вона на той час розраховувала винятково на власні — українські — сили і боролася за самостійну Україну на два фронти — з московським більшовизмом і німецьким нацизмом.

Національні дивізії «Зброї СС» (Waffen SS) призначалися не для каральних акцій, а лише для бойових дій, і формувалися з представників різних народів — росіян, білорусів, французів, іспанців, латишів, литовців, естонців, татар та інших. Таких дивізій було утворено 29, а українська була аж чотирнадцятою. Вищі керівні посади належали німцям. Серед українців найвище звання майора мали командир дивізіону важкої артилерії Микола Палієнко та командир 29–го піхотного полку Євген Побігущий. Солдати носили німецьке обмундирування з синьо–жовтими знаками розпізнання й галицькими левами в петлицях. Вони присягнули на вірність Україні і згодом — що дуже важливо — на міжнародних судових процесах не були визнані винними у скоєнні воєнних злочинів.

— Бойове хрещення дивізії «Галичина», як відомо, завершилося сумними наслідками.

— Так, на нещастя, українській дивізії довелося прийняти бій у катастрофічній воєнній ситуації, коли совєтські війська в липні 1944–го оточили й розбили під Бродами вісім німецьких дивізій загальною кількістю близько 60 тисяч осіб, серед яких було й десять тисяч галичан. Близько половини українських вояків вирвалися з оточення і передислокувалися на південь Польщі, пізніше — у Словаччину та Югославію. У травні 1945–го вони склали зброю перед американським та англійськими військами. Як колишні громадяни Польщі дивізійники не підлягали репатріації в СРСР. Близько трьох тисяч вояків «Галичини» під Бродами було вбито, поранено або захоплено в полон. Дві тисячі дивізійників зуміли уникнути полону, і більшість із них влилася в лави УПА.

Наша історія — заручниця проросійських політиків

— Відтоді минуло чимало часу. Оцінки тих подій радянською історіографією та компартійними ідеологами — однозначно негативні і зрозумілі. Чому ж, на вашу думку, вони домінують і в сучасній незалежній Україні, яка мала б вивчати свою історію не за московськими висновками?

— Тому що в роздмухуванні пристрастей довкола цієї дражливої теми зацікавлено чимало політичних сил. На жаль, так триватиме ще певний час, бо значна частина нашого суспільства вихована на зовсім інших ідеологемах і далі перебуватиме в полоні певних стереотипів про те, що одні були хороші, другі — погані, ці — свої, а ті — чужі. І дивізія «Галичина», і батальйони «Нахтігаль» та «Роланд» — це сторінки нашої історії, які не можна вирвати і кудись подіти, а переписувати їх намагалися неодноразово. Якщо, приміром, узяти історичні видання 50–річної давності, то там одні й ті ж штампи застосовані до різних епох і визначних особистостей української історії — Івана Мазепи, Симона Петлюри, Степана Бандери, січових стрільців, вояків УПА, дивізійників «Галичини» тощо. Так простіше було формувати образи ворогів народу й маніпулювати суспільною свідомістю. Дезінформація й тепер служить певним політичним цілям. Одна з останніх — твердження про те, що Роман Шухевич був нагороджений нацистською відзнакою. Це — провокативна інформація.

— Хто ж має доносити до народу його правдиву історію? У нас стало модно створювати комісії з числа відомих науковців, але їхні висновки мало кого цікавлять.

— Авторитетна комісія істориків з вивчення проблем національно–визвольної боротьби середини ХХ століття після десятирічних досліджень зробила, зокрема, експертний висновок про те, що діяльність ОУН і УПА була національним рухом опору. Однак наша неконсолідована вища влада не спромоглася зробити наступного кроку — визнати це на державному рівні. Тому українська історія, пов’язана з національно–визвольними змаганнями, і нині є заручницею політичної доцільності. До речі, вітчизняні політики в різних регіонах держави роблять різні, здебільшого кон’юнктурні, оцінки одних і тих самих історичних подій.

Можна з високим відсотком вірогідності спрогнозувати, що тема «прибічників нацистів» буде використана на наступних і президентських, і парламентських виборах. Для політичних сил антиукраїнської спрямованості — це ще козирна карта. Українське суспільство, досі розділене різними ментальними, етнічними, політичними міфами , не спромоглося прийняти фахові висновки істориків. Треба почекати. Діти, народжені в незалежній Україні, виростають зовсім іншими, ніж онуки Ілліча. Їх не цікавитиме пам’ятник Леніну, що стоїть, скажімо, на центральній площі Донецька, але їх, безумовно, цікавитиме національне коріння: як з’явився цей народ і в який спосіб він здобув свою незалежність. На цьому шляху, звісно ж, траплялися не тільки славні, а й гіркі та трагічні періоди історії.


А ТИМ ЧАСОМ...

Згідно з архівними даними німецького командування та оцінками російських істориків, зокрема М. Гарєєва, С. Дроб’язко та Н.Кірсанова, загальна кількість представників народів СРСР (у кордонах 1941 року), які входили в збройні формування на боці Німеччини, становила в цілому близько 1 мільйона 200 тисяч осіб: росіян — понад 300 тис., українців — 250 тис., латишів — 150 тис., естонців — 90 тис., білорусів — 70 тис., литовців — 50 тис., народів Середньої Азії — близько 70 тис., Північного Кавказу та Закавказзя — до 115 тис., інших народів — близько 30 тис. чоловік.

Іван КРАЙНІЙ

На фото: Іван Монолатій: «Ця площа в Івано–Франківську була епіцентром свята дивізії «Галичина» 11 липня 1943 року». (Фото автора.)
УМ

ДИВІЗІЯ "ГАЛИЧИНА". БУКЛЕТ.

ДИВІЗІЯ "ГАЛИЧИНА". КАЛЕНДАР.

Богдан Маців: Як я став загрозою для Білого Дому

У п΄яту річницю 9/11, 2006 року (річниця знищення двома літаками найвищої будівлі в Ню-Йорку), ми їхали з приятелями на ґімназійний з΄їзд, що відбувався на оселі „Союзівка” в Штаті Ню-Йорк. При переїзді кордону між Канадою і Америкою у місцевості Шамплейн, пограничник відібрав мій паспорт і відніс до будинку бюра, а нам сказав туди заїхати. В бюрі було вже більше людей і нам довелося почекати. Вкінці покликав мене урядовець до віконця і почав допитувати, чи я був при війську. Коли я відповів, що був у першій українській дивізії Української Національної Армії, він мене поправив: „СС дивізія Галичина”. Тоді я запитав його, для чого він мене питається, як він і так має відповідь на компюторі. Він відповів, що мій військовий життєпис не є повний і вони хочуть дещо узгіднити. На це я сказав йому „То прошу питайте”.

Посипалися питання: коли я вступив до дивізії, де і як довго перебував на вишколах. Тоді також запитався, чи я займаюся громадською працею. На це я запитав його, що це має до діла з моїм перебуванням у війську 60 років тому назад. Я всі інформації подав згідно з правдою надіючися, що коли ці допити закінчаться, нам дозволять продовжувати нашу подорож. На самих питаннях справа не закінчилася. Мене взяли до иншої кімнати, зробили відтиски всіх пальців і фотографії. Я погодився на це, бо все ще мав надію, що таки ще заїдемо на „Союзівку”. При цій нагоді я сказав урядовцеві, що 29 років я працював для американської фірми і часто в службових справах літав до різних міст в Сполучених Штатах. Також додав, що ми часто їздили до США на вакації і ніколи не мали жодних проблем при переїзді кордону.”

У той час, як мені робили відбитки пальців, моя дружина підійшла до урядовця і запиталася, чи він чув про Центр Симона Візенталя у Каліфорнії. Коли він сказав, що багато про це не знає, вона йому написала, як пишеться це прізвище, щоб він міг викликати на компюторі інформацію. Він прочитав подане, і тоді дружина запиталася, чи чув він про Комісію судді Дешена. Знов мусіла йому написати прізвище судді Дешена і в якому році дослідження відбувалися. Цей урядовець був відносно молодий, народився вже після закінчення війни, і з цікавістю вишукував матеріяли на компюторі. Наша справа його заінтригувала.

Після чотирьох годин випитування він телефонував кудись і з його рухів було видно, що він комусь реферує мою справу. Після приблизно 15 хвилин розмови він прийшов до віконця і сказав, що на жаль не може мене впустити до Сполучених Штатів і що це рішення прийшло з Вашінґтону. Показав нам, як треба об΄їхати будинок канцелярії та що він буде на нас чекати на переїзді кордону до Канади. Ми ще запиталися, куди нам треба звернутися, щоб цю справу вияснити і він порадив нам написати листа до американського амбасадора в Оттаві. Коли ми зустріли урядовця на переході границі, він віддав мій паспорт і при тому додав, що був би радий нас зустрінути у більш сприємливих обставинах.

І так почалася писанина до американського амбасадора. Вся кореспонденція велася порученою поштою, але довелося писати два листи поки амбасадор відповів. В листі сказав, що він передав мою справу до адвоката в амбасаді і цей подасть мені вияснення. Знов минув місяць часу і вкінці прийшов лист від цього славного ”канцельора”. В листі він написав, щоб я поїхав знов на границю і там мені скажуть, що треба робити. У цей час я також написав листи до канадійських міністрів і просив їх, щоб допомогли мені у цій справі. Їм відповіли з американської амбасади, що це приватна справа і вони не можуть її обговорювати з канадськими урядовими чинниками.

За час довгої писанини пройшло вже півтори року і тому я вислав листа від „канцельора” до американського амбасадора і просив його поради. У відпповідь на цього листа прийшов ще один лист від „канцельора” де він написав, що я повинен написати до Кримінального відділу OSI (Office of Special Investigation at the Department of Justice of the USA). Не подав ані прізвища, ані адреси, до кого я мав би звернутися.

Тепер я вже мав можливість на компюторі знайти у Вашинґтоні головне бюро OSI і повну їх адресу. Дальше знайшов Кримінальний відділ і прізвище заступника голови цього бюра. Прізвище голови бюра не було подане. Знов пішов порученою поштою лист і копії всіх досі висланих листів. При цьому я подав адресу своєї електронної пошти. По кількох днях прийшла електронною поштою відповідь від головного історика OSI, що вони одержали мій лист і переглядають мою справу.

До трьох тижнів прийшов лист електронною поштою, в якому було подано, що вони перевіряли мою справу в архівах у Вашінґтоні і Берліні і що все, що я подав на кордоні є згідне з правдою. В наслідок цього вони рекомендують, щоб у Відділі Домашньої Безпеки (Department of Homeland Security) зняли моє прізвище з листи так званих „небажаних” (т.зв. “watchlist”). Знов пройшли три місяці і ми перевіряли справу на Монтреальському летовищі у американському відділі, але моє прізвище дальше було на списку. Після писання ще одного листа, мене врешті офіційно повідомлено, що моє прізвище остаточно знято зі зловісного списка, і з гумором було додано, що нібито „колеса бюрократії часом крутяться повільно, але таки крутяться”.

З того часу я переїхав кордон до Сполучених Штатів три рази, і напредиво, мене ніхто не задержав. Видно, під кінець мого життя, я не є більше загрозою для Білого Дому.

З італійського фронту на український в листопаді 1918 р.

МЕМУАРИСТИКА

Осип Станімір
сотник У.Г.А.

Стоять у своїй маєстатичній грозі ланцюги скелистих гір італійських Альп-Дольомітів. Куди глянеш — кругом гори і гори, здається, що неба досягають. На тих скелях не видно зелені, ні трави, ні деревини і птиць не чути — мовчазна, дошкульна тишина. Та часом цей ґранітний масив виповняється пекельним гуком. Тисячі ґранат і шрапнелів розриваються, вдаряють об скелі, а ці з шумом і свистом розприскуються на всі боки. Гук стрілен відбивається багатократним ехом об сусідні скелі і тоді здається, що наближається катаклізм природи — що гори розпадаються і що все, що на поверхні, западається десь під землю. Згодом це все звільна утихомирюється, тільки поодинокі крісові кулі пахкають протяжним свистом — пак, пак! — І коли вправне людське око приглянеться уважніше, тоді побачить на тих скелях, високо — там, де орли звивають свої гнізда — ніби попричіплювані людські постаті, які зі зброєю в руках перебувають тут цілі тижні й місяці у вічній тривозі. — По одній стороні австрійські жовніри, по противній італійські. Вже третій місяць находжуся тут на „Монте Бонато" між цими пекельними скелями. На вершку гори мадяри — а я з моєю сотнею около 300 м. оподалік гори. Під нами бездонна пропасть. Один необережний крок, один неосторожний рух і можна полетіти стрімголов у пропасть. Викуті у скелі стрімкі сходи і круті стежки — це одинока комунікація з запіллям.
Тут застав мене 1-ий листопад 1918 р. Через цілий день фронт мовчав і панувала зловіща тишина. Від двох тижнів зв'язок з запіллям не існував, пошта була здержана, а сплетням і поголоскам не було кінця. Пізнім вечором, десь около 11-ої год., зайшов до мене пор. артилерії Шмідт і крайньо поденервований приніс ось таку вістку: „Наш цісар Карло зрікся престолу, війна програна, весь фронт у найбільшім безпорядку цофається назад. Ми мусимо залишити свої позиції, в противному випадку попадемо в італійський полон". По цих словах поспішно відійшов, а за яких 10 хвилин відмаршував зі своєю батерією назад. Я остався сам і не знав, як рішитись і що почати? Швидко вислав лучбу на право і на ліво та пробував получитись телефоном з командою полку. Мої заходи показались безуспішними. Телефон не грав, а вислані стежні патрулі знайшли тільки порожні окопи без військової обсади. Довше не можна було зволікати і о 4-ій год. ранку я дав наказ до відвороту. Аж тут — сильний тріск і свист — і чотири ґранати експльодували перед нами. У висліді був один убитий і трьох поранених. Сотня вмить розбіглась і припала до землі, але пострілів більше не було і ми рушили в дальшу дорогу. По чотиригодиннім марші ми прийшли до міста Фонцазо. Місто було знищене і напів спалене, команда корпусу відійшла — осталися тільки розбиті порожні маґазини. Я зарядив одногодинний відпочинок для видачі обіду й упорядкування сотні. Стан сотні виносив: 173 стрільців і двох старшин — хор. Єґер і я. З харчів ми мали всього один мішок сушеної городовини і одного осла, це є — прохарчування на два дні. Я глянув на карту, щоб зорієнтуватись, кудою нам іти? Перед нами була одна-однісінька дорога на Лінц, це приблизно десятиденний марш серед пустих скель Дольомітів. З полудня ми рушили в дальшу дорогу. З різних сторін широко розкиненого фронту напливали розбитки і весь битий гостинець зароївся людською сірою масою. Між нами з'явився на коні капітан генерального штабу, скликав нас, біля двадцять старшин, і заявив ось що: „Мої панове! Загальна ситуація більше ніж критична, цісар зрікся престолу, війна програна, а її вислід — повний хаос і катастрофальний відворот армії. Перед нами відмаршували з фронту в повному узброєнні дві сербсько-хорватські дивізії і по дорозі ограбили всі військові маґазини, так, що нам загрожує голодова смерть. Якщо хочете рятуватись, лишайте свої відділи на призволяще і поодиноко, чи малими гуртками пробивайтесь назад і то скоро, бо фронтова лявіна вас розторощить". По цих словах він почвалував назад, а ми, старшини, ще більше прибиті вернулися до своїх частин. Я зібрав сотню, представив наше тяжке положення і закінчив тим, що поодиноко пропадемо, як руді миші, а разом у сотні якось собі порадимо. Зрештою, як хто хоче, може собі вертатися домів одинцем. Всі в один голос заявились за організованим відворотом. Я видав відповідні накази з поясненням, що якщо маємо видістатися ціло з матні — мусить у нас бути дисципліна 1914 року. Над вечір ми прибули до містечка X, де мала бути армійська харчова база. Тут ми заночували, а я видав наказ перетрусити всі маґазини і все, що надається до їди, принести до команди сотні. Сам я рівнож подався на розшуки до колишніх харчових складів. Всякі харчові припаси як: мука, цукор, кава, сухарі, мармоляда, сушена ярина і т. п. були перемішані з болотом, муніцією, з подертою й понищеною упряжжю та іншим воєнним майном. З великим трудом нам удалось роздобути 50 кг. мармоляди в розбитих брудних скриньках та 200 кг. муки, решта харчів була не до вжитку. На третій день маршу нас стрінула несподіванка: Нас випередили італійці, роззброїли та голіруч пустили домів. Ми йшли все дальше й дальше в глиб Каринтії. Перед нами і за нами — непроглядні маси відступаючого самочинно війська, а по обох боках дороги, по ровах і яругах повно всякого воєнного знаряддя: розбитих авт, польових кухонь, понищеної артилерії, безліч військових та цивільних возів і т. п., та кінських білих скелетів, бо м'ясо, що на них було, голодні вояки вишкрабали до білої кости. На п'ятий день ми осягнули гірський просмик Бремерпасс, високий на 2.170 метрів, де вже був сніг і звільна спускались удолину. Наші харчі скінчились, останню резервову пайку — осла, ми з'їли і марево голоду зависло над нами. Крайньо вичерпані з сил ми відпочивали. Я був близький розпуки. Невже ж прийдеться марно згинути серед пустих скель на чужині ? Виголодніла і перетомлена сотня лежала непорушно на скелястій землі в безвиглядній резиґнації.
Мій мозок працював у найбільшому напруженні. Треба щось придумати, треба рятувати тих людей, з якими пережив так багато воєнних страхіть. І нараз ці мої вояки стали мені такі близькі, такі дорогі, рідні! Я схаменувся, схопився на рівні ноги та крикнув несамовито: „Всі підстаршини до мене"! За хвилину стануло кругом мене кільканадцять підстаршин, випроставшись по військовому. Вказуючи рукою на сотню, я промовив: „Дивіться на цих людей, це вже не військо, це просто нещасні люди. Ми обов'язані їх рятувати і завести там, звідки їх забрали — в рідні сторони. Старайтесь за всяку ціну роздобути якусь поживу! Розглядайтесь на всі боки, за кожним кущем, за скалою, за горою, чи не знайдете якої живини — коня, осла, мула, дикої кози чи зайця і т. п., словом щось до їдження. Мусимо роздобути конечні нам харчі!" На тім я закінчив і ми рушили дальше вдолину, розглядаючись на всі боки. Нараз прискочив до мене капраль Федорів і радісно зголосив: „Пане оберлейтнант, погляньте, ось там на право коло скали щось ворушиться!" Я наставив далековид і розпізнав коня, а відтак ще два коні, як паслися. Не було сумніву, що це якесь кінське депо. Урадуваний я вислав зараз хор. Єґера з патрулею, щоб зареквірував ці коні. Показалось, що в цій пустій закутині було кінське депо під командою лейтенанта, мадяра, який ще нічого не знав про кінець війни й опирався добровільній видачі жаданих коней. Щойно під загрозою насильного забрання, видав їх за посвідкою хорунжого. В цей вечір у нас був дійсний празник. Забито коня, зготовлено вечеру і настрій поправився. Ми були врятовані, і сотня, хоча втомлена, гомоніла пізно в ніч. Дальших п'ять днів маршу минуло скоро. Ми йшли і йшли вздовж Дольомітів, а мармурові скелі блищали на сонці жемчугами і рубінами. По десятьох днях ми прибули до першої дійсної людської оселі, до міста Лінц. Тут аж кипіло від війська різних національностей та їхніх цивільних представників з національними відзнаками. Українського представництва не було, тому ми його не найшли. Австрійські власті працювали гарячково днями і ночами стараючись якнайскорше відправити напливаючі маси війська до їх місця призначення. Поодиноким націям попризначувано районові збірні пункти. Нас, українців, приміщено в поблизькім селі Анлях. Для орієнтації і щоб рятувати безпомічне українське вояцтво я подав при в'їзді до міста Лінц ось таке оповіщення в німецькій і українській мовах: „Аllе Ukrainer sammeln sich bei Obl. Stanimir in Anlach — Всі українці збираються коло пор. Станіміра в селі Анлях". За два дні до мене зголосилось понад 1.000 людей.
Маючи тільки голодних і обдертих вояків, я кинувся по командах і урядах та просьбою, а то й грозьбою роздобув дещо харчів — хліба, муки, кави й одного вола — себто харчів приблизно на 8 днів дальшого повороту додому. Відтак я удався на залізничний двірець і зголосив транспорт на 1.500 люда до Галичини, до міста Станиславова. Надійшли з Відня часописи і ми вперше довідалися, що австрійська монархія розпалася на поодинокі національні держави, що у Львові перебрали владу українці і що в цілій Галичині йдуть бої між українськими і польськими військовими частинами. Ми на швидкуруч „зукраїнізувались", себто австрійську розетку на шапці обвинули синьо-жовтою стяжкою і на третій день завагонувались, як українська військова частина. З великим синьо-жовтим прапором ми рушили залізницею домів. Серед веселих жовнірських співів і жартів ми приїхали до Вінер-Нойштадт. Тут ми довідались, що транспорти на Краків не йдуть, бо в Галичині бої,і тому я спрямував наш транспорт через Будапешт й Ясіння до Станиславова. Дорога через Мадярщину була страшна. Майже на кожній станції впадали до наших вагонів узброєні банди і грабили, що попало, а опірних побивали до крови. З вагонів можна було чути голоси: „Пане оберлейтнант, нас б'ють!" „Мене роззувають!" „Мене роздягають!" Тому на станціях я заздалегідь вискакував зі свого вагону й інтервеньював у залізничних властей та команд, взиваючи помочі, на жаль часто-густо без успіху. Поки ми приїхали до Будапешту, три четвертих транспорту було босих і без верхньої одежі. В Будапешті ми задержались кілька годин. Я повідомив військову команду на двірці про грабунки банд і ми спільно з нею оглянули наш транспорт, виготовили і підписали відповідне меморандум та вислали до міністерства внутрішніх справ. Команда уболівала і перепрошувала за надужиття банд, заявляючи при тому, що те саме діється з їхніми вояками, які вертаються з України через Галичину та просили, щоб ми в себе, в Галичині, відповідно впливали й усували надужиття, а вони будуть це саме робити в себе. З Будапешту ми проїхали декілька станцій спокійно. Аж десь недалеко Ясіння, на одній зі станцій, грабунки знову повторились. Я заалярмував залізничу військову команду і грабіжників прогнано. При цій нагоді ми віднайшли ще один український транспорт, що стояв на сліпім торі. Стан цього транспорту був жахливий. Більшість вояків була тільки в нічній одежі, боса і покалічена, деякі стрільці гарячкували. Командант транспорту хор. X. лежав непритомний, поранений баґнетами. Я зайнявся тим транспортом. Хорунжого віддав до шпиталю під опіку мадярської команди, а весь транспорт, около 300 люда, казав прилучити до нашого і ми поїхали дальше в напрямі Ясіння. На самій граничній станції в Ясінні ситуація була цілком інша. Нас прийняли мадяри людяно, видали достатню м'ясну вечерю з хлібом, цвібаком, кавою і ромом, а мене запросили до старшинської харчівні і рівнож погостили. При столовій гутірці виявилось, що все це мала бути ніби відплата за грабунки на мадярських вояках в Галичині й ми рішили спільно протидіяти цим обопільним нападам і грабежам, повідомляючи про це свої дотичні власті, військові й цивільні. Вчасним ранком ми переїхали границю й опинились на станції по українській стороні. Рух був великий, станція була завалена потягами, бо саме перед нами прибуло тут аж два мадярських транспорти з поворотцями. Довідавшись про це, мої стрільці кинулись на мадярів, що були рівнож без зброї, та почали їх роздягати і забирати, що під руки попало. Мої накази заперестати грабунок — на ніщо не придались! На щастя наші залізничники зорієнтувалися в час в грізній ситуації і відсунули мадярів далеко поза станцію. Поладнавши граничні формальності, ми рушили в дальшу дорогу, вже на Рідній Землі. Наш потяг посувався звільна вперед, бо залізничий шлях був ушкоджений. Непривітні вантажні вагони загомоніли. Я не пізнав своїх жовнірів. Виснажені і виголоднілі людські скелети оживились, очі світилися якимсь дивним, щасливим блиском, дехто тихо, сердешно молився, інші співали, а радісним вигукам не було кінця! Ми ж на Рідній Землі, у своїй вимріяній державі! Так ми їхали майже добу, поки прибули до Станиславова, десь около 3-тьої години вранці. На станції було спокійно, все спало, тільки військові вартові стійки звільна походжали, розглядаючись на всі сторони.
Я зголосився у дижурного старшини. Задзвонив телефон і мій транспорт зголошено дальше, в касарні 95-го піхотного полку. На протязі пів години ми, станиславівці, виладувались в числі около 900 люда, а решта вояків около 300, уродженці Городенки, Заліщик і Коломиї, поїхали дальше, до Коломиї. Падав дрібний сніг. Ми йшли вулицями міста босими, чи лахміттям обвиненими ногами, не як військо, але, як обдертий похоронний кондукт. На щастя, ніч була темна і ніхто нас не бачив. В касарні за містом вже на нас чекали і дбайливо розквартирували. Ось так ми дістались з італійського фронту додому.
Щось нове й незнане нас очікувало. Я не міг заснути і вчасним ранком вже був на ногах, ходив сюди й туди, відшукував знайомих і товаришів та розпитував їх безконечно про переворот й перебрання влади в українські руки. О годині 11-ій перед полуднем я став до звіту перед командантом полку сотн. Ляєром, зголосив свій приїзд з італійського фронту та попросив про видачу мундирів й взуття для свого обдертого транспорту. Весь цей день ми відпочивали. Над вечір прийшла до команди полку телеграма такого змісту: „13-ий полк польських уланів, вертаючи з України, зайняв містечко Микулинці і йде на Тернопіль. Вислати туди негайно дві сотні піхоти зі скорострілами!" Сотник Ляєр скликав старшин, відчитав телеграму і завізвав старшин голоситись добровільно на новий фронт, на український. Настала гробова тишина. Молоді і гарно вдягнені старшини запілля дивились тупо перед себе і мовчали. Мені стало гаряче і стидно! Невже ж так поступають українські старшини? Аж тут виступив з ряду найстарший віком і рангою пор. Микола Байрак, гімназ. професор і зголосився на фронт. Я не видержав, станув на „позір" перед командантом полку і зголосив:
— „Пане сотнику, я йду на фронт замість пор. Байрака. Він жонатий і має діти, він робив з вами переворот, він обізнаний зі всіми і вся, він тут, у Станиславові ще потрібний, а я щойно вернувся з італійського фронту і піду собі на український!" У відповідь на це сотн. Ляєр дружньо стиснув мені руку і назначив мене командантом нового півкуреня. — „А тепер, пане сотнику — сказав я — дозвольте, що доберу собі старшин!" — і не чекаючи згоди, відчислив 7-ох з них, по три до кожної сотні і одного до скорострілів. Командантом 1-ої сотні став чет. Володимир Караван, 2-ої чет. Іван Капеніс, скорострілів четар Ганчак, а я — командантом цілого відділу, пізніше 2-го куреня 8-ої самбірської бригади. Ми спішно упорядкували і вирядили сотні найконечнішим воєнним знаряддям та від'їхали на українсько-польський фронт. В Ходорові ми одержали телефонограму, яка здержала наш транспорт та спрямувала його на захід, до станції Глибока під Хировом, до диспозиції підполк. Антона Кравса. В той спосіб нас виряджено на українсько-польський фронт в район Хирова.

Офензивні й дефензивні бої за Хирів і Перемишль

В дні 29-го листопада 1918 р., о год. 3-ій рано ми прибули до місця призначення, до залізничної станції Глибока, що лежить десь у половині дороги між Самбором і Хировом. Тут містився штаб підп. Антона Кравса, команданта хирівського відтинку і я зголосився по дальші накази. Нас спрямовано до містечка Фельштин з тим, що маємо наразі держати гостре поготівля, бо поляки, зайнявши Перемишль, Нижанковичі, Добромиль і Хирів, намагались іти дальше на Самбір. Курінь заквартирувався в школі на ринку, а команда куреня примістилась на приходстві. Опинившись у привітній, теплій кімнаті, я моментально заснув. Десь коло полудня збудив мене плач і метушня в сінях. Я скочив на рівні ноги й відчинив двері. Гурток селян з плачем намагавсь іти до команданта, а священик успокоював і не впускав, бо командант спить. Побачивши мене, тобто команданта, всі разом зголосили, що військо реквірує худобу. Заскочений тим я в першій хвилині думав, що ворог напав на місто і тому скоро спитав, яке військо? „Та те, що на ринку в школі" — впала відповідь. Не було найменшого сумніву, що це мої стрільці і ми гуртом рушили на ринок. Тут дві мої польові кухні приготовлялись до обіду, а недалеко, збоку стояло на припонах 6 штук худоби й одна була вже розчвертована. Я спитав гострим тоном, що це за худоба й отримав відповідь, що це наші УСС-и поворотці з полону з 2-ої сотні зареквірували в селі. Не питаючись дальше, я з місця звернув худобу селянам, а власникові убитої штуки казав виставити посвідку, з якою має удатись до староства в Самборі по заплату. Показалось, що реквізицію запорядив рахунковий підстаршина 2-ої сотні у своїй запопадливості щодо належного запровіянтування куреня, бо інтендантури у нас тоді ще не було. Я скликав збірку обох сотень і гострими словами нап'ятнував самовільний і ганебний вчинок рахункового підстаршини та загрозив, що на будуче, якщо б щось подібного трапилось, то безпощадно віддам виновника під польовий суд. Ми ж українське військо, а поступаємо, як наїзники. — „Дивіться — казав я — як наші люди нами втішились, а незадовго будуть нами своїх дітей страшити, як так будемо воювати!" — При цій нагоді я видав ось такий наказ щодо майбутньої заготівлі харчів: „До часу, заки буде в нас зорганізована інтендантура, всі команданти сотень мають забезпечуватися в поживу дорогою реквізицій по дворах і багатших селянах, а на зареквіровані продукти мають виставляти посвідки, які відтак будуть зреалізовані військовою інтендантурою чи цивільною політичною владою". Того наказу ми, в порозумінні з вищою командою, придержувались десь до половини січня 1919 р., бо щойно тоді почала діяти наша військова провіянтура.
Наводжу цей інцидент тому, щоб доказати, що в перших початках через цілих два місяці — листопад і грудень 1918 р. — наш фронт був зданий виключно на себе, бо наше запілля було ще не упорядковане. Ми воювали, а рівночасно в місцях постою доповнювали свої відділи новобранцями і їх вишколювали, старались про зброю, муніцію і мундири, про санітарний і телефонічний матеріял та про так конечні харчі. Військового „льону" ми ще не мали. Найприкрішою справою того часу був цілковитий брак підручного перев'язочного приладдя, якого ми ніяк не могли роздобути і тому були змушені перев'язувати ранених частинами з білизни, рушників і т. п. В тім часі ми були армією без запілля.
Одної днини, під час видачі сотням обіду, причвалав до нас на коні пор. Цяпяк, адьютант підп. Кравса з наказом негайно йти до протинаступу на Посаду Хирівську і Хирів. Через кілька хвилин курень був готовий і ми рушили бойовим порядком через Фельштин і Городовичі до наступу. Наближаючись обережно до Посади Хирівської ми дістали сильний вогонь з правого боку, з двора Слухиня. Короткий наказ і курінь розвинувся в розстрільну до наступу на двір, звідки впали постріли. Одна сотня пішла фронтально, друга вдарила з лівого боку. Заграли скоростріли і бій почався. Короткими і скорими скоками ми посувались вперед, все ближче й ближче до ворога. Нараз грімке „гурра" — і ми вдерлись до двора. Поляки пішли в розтіч, а ми зайнявши Слухиню, пігнали за ними дальше і здобули Посаду Хирівську, а відтак по короткім але завзятім бою, станцію і місто Хирів. Ворог вивтікав в безпорядку в двох напрямах — на Старяву і на Добромиль. В міжчасі стемніло і почав падати сніг. Щоб не дати нагоди розпорошеному ворогові зібратись, ми напирали дальше і пізнім вечором, около 11-ої год. ми зайняли Добромиль. Тут ми заночували і вислали до команданта відтинку, підп. Кравса, звідомлення про вислід боїв. Над ранком долучилась до нас сотня пор. Антона Тарнавського і ми перевели тимчасову обсаду Добромиля в той спосіб, що сотня пор. Тарнавського мала держати залізничний двірець в Добромилі, а мої дві сотні узгір'я в напрямі сіл Ляцко і Нижанковичі. В Добромилі ми задержались всього два дні. Прийшов свіжий наказ до дальшого наступу на Нижанковичі і Перемишль. Я вислав дві сотні — сотню пор. Тарнавського і сотню чет. Капеніса до фронтового наступу на Нижанковичі, а сам з сотн. чет. Каравана і одним скорострілом, як забезпекою лівого крила пішов в обхід через Гійсько і Сиракізці до села Горохівці. Тут ми наскочили несподівано на слабо обсаджений горохівський форт, прогнали ворога й обсадили форт і ціле село. Звідси я вислав одну чоту на санях з чет. Караваном в погоню за ворогом. Ця чота зайняла вечором форт „Оптень" в Пикуличах, віддалений 2 км. від Перемишля. Так заскочений і частинно окружений ворог вже не ставив більшого опору і під заслоною ночі вивтікав з Нижанкович до Перемишля. Ці два перемиські форти — в Горохівцях і Пикуличах — це були найдальше висунені на захід наші позиції, які нам удалось здобути з початком грудня 1918 р. під час т. зв. першої офензиви на Перемишль, під проводом підполк. Кравса.

Дивізія Галичина на Майдані. До відповідей приєднується ще один ветеран

Нагадаємо, першим почав відповідати на запитання читачів Брогдан Маців - хорунжий, командир 6-ї сотні 2-го куреня 30-го полку (в Словаччині командував 7-ю сотнею), а потім - Роман Колісник - хорунжий, який був у 29-му полку, зараз редактор журналу "Вісті комбатанта".

Подивитися відповіді ветеранів Дивізії та задати їм питання (якщо хочете)

ОРЕСТ ЖУРАВІНСЬКИЙ

7.VІІ. 1927 - 19.ХІ. 2007

Орест народився 7-го липня 1927 року в селі Данильче Рогатинського району Івано-Франківської области, де провів дитячі і юні роки.
Від юних літ не замикався в колі особистих тільки справ, а жив життям громади, бачив кривди і зневаги окупаційних влад над нашим народом. Боліли вони його і виплекали любов до того покривдженого народу та до своєї Батьківщини до тої міри, що він готовий був і на жертву в обороні її прав.
2-го липня 1944 року вступив до Дивізії „Галичина" і, відбувши вишкіл, пройшов усі етапи вояцького життя. Ділив долю і недолю українського вояка із своїми побратимами-дивізійниками до закінчення війни.
Перебував в таборі полонених Белярія-Ріміні в Курені Молоді і в Англії після звільнення з полону жив у таборах і вкінці переселився до Лестеру, де одружився з Марією. Вони працюють спільно, поборюють життєві труднощі і беруть участь в громадському житті. В 1994 році невблаганна смерть передчасно забрала його подругу життя Марію.
Орест був членом відділу СУБ-у в Лестері, Відділу СУМ-у ім. полк. Івана Богуна, де свого часу був членом його управи та виконував обов'язки секретаря.
Також співав в чоловічому хорі при відділі СУБ-у впродовж його існування.

ВОЛОДИМИР САЛЯК

8.ХІІ.1921 -28.ХІІ.2007

Володимир (Влодзьо) Саляк народився у Львові, там закінчив народну і середню школи та, вступивши на університетські студії, належав до національно-свідомої української молоді. Коли організували Українську Дивізію, він один з перших зголосився в її ряди і вже на початку вересня 1943 року прибув до 5-ої вишкільної сотні в Гайделяґрі. По закінченні рекрутського вишколу його перенесено до сотні важких скорострілів, яка, як почесна сотня, на початку місяця лютого 1944 року брала участь у Львові на похороні високих посадовців Дистрикту Галичини Бауера і Шмідта. У міжчасі він був приділений до бойової групи полк. Баєрсдорфа і брав участь у тяжких боях проти совєтських партизанів Ковпака.
При кінці березня 1944 року повернувся до Нойгаммеру і там його приділили до 8-ої сотні важких скорострілів пор. С. Яськевича вишколювати нових рекрутів.
Підстаршинський вишкіл Влодзьо закінчив у Лявенбурґу, а старшинську школу в Позен-Трескав, і в Лєшанах на Чехах. У квітні 1945 року остаточно повернувся до Дивізії і був приділений до запасного полку.
Капітуляція застала його хворого у лікарні і він потім усякими дорогами, оминаючи полон, добився до переселенчих таборів Баварії Оберсдорфу і Міттенвальду. Там в 1946 році одружився з Евгенією Білокрис і там у Німеччині їм народилися син Ярослав і дочка Роксоляна. Деякий час працював у Допомоговому Комітеті, а в 1952 році, після всяких труднощів, йому з родиною вдалося емігрувати до Америки і поселитися в Гартфорді, Конн.
Здібний і працьовитий, Влодзьо скоро осягнув належне становище в компанії, що спеціялізувалася у виробі алюмінійових вікон і дверей, але головну увагу він присвятив громадській праці. Був одним із засновників і довгі роки головою Станиці Братства дивізийників у Гартфорді, місцевої школи українознавства, Відділу Патріярхального Товариства, активним членом Української Катедри св. Архистратига Михаїла, членом УККА, УНСоюзу, Українського Народного Дому, Товариства Сеньйорів й інших.
Після проголошення незалежности України він кілька разів відвідав Україну, свій рідний Львів і Київ.
Помер Володимир 28 грудня 2007 року.