ВІСТІ КОМБАТАНТА

14-ий ФЮЗІЛЕРСЬКИЙ КУРІНЬ. 14 FUESILIER BATALION. Командний склад 1945 р.

2012-02-14T23:44:00.001+02:00

Командир - Sturmbannfuehrer Karl Bristot. Учасник бою під Бродами. Дуже об'єктивний, і не робив різниці між німцями і українцями.

Адьютант - Untersturmfuehrer Karl Strasser (словацький німець). 4 сотні: 3 легкі, 1 тяжка, 1 Jagdzug ("мисливська" чота) на роверах. Чотовий Ляшевич, згинув під Radkersburg.

1-ша сотня: Гілярій (Ясьо) Зарицький - хорунжий, Ярослав Рибалт - хорунжий.

2 сотня: Кравс - хорунжий, Мирослав Прончак - хор., С. Добрянський - хор.

3-тя сотня: Степан Гуляк - поручник, Михайло Ніньовський - хор., Кудла - хор.

Курінний лікар: Д-р О. Фаріон - хорунжий.

Ordonnaz Offizier (зв'язковий старшина) - Кирило Григорович - хорунжий. При кінці війни курінь фюзілерів стояв наліво від Ґляйхенбергу.

Подав К. Григорович

ФЮЗІЛЕРСЬКИЙ КУРІНЬ

2012-02-14T21:16:00.003+02:00

Роман Бойцун

Одною із складових частин Дивізії був курінь фюзілерів. Назва "фюзілер" давна. У британській армії назва пішла від "фусіл" (мушкет) і нею називали звичайно полкові формації. До славних фюзілерів належали шотляндські фюзілерські полки. Коли цю назву прийняла німецька армія - мені невідомо.

Фюзілерський курінь у Дивізії був під безпосереднім розпорядженням дивізійного штабу. Він ніколи в бойових діях не був підпорядкований нижчому командуванню, хоч його кількакратно відряджувано до вермахту.

Справжнє формування куреня почалося у першій половині березня 1944 року у вишкільному таборі Нойгаммер. Тоді саме повернулися до Дивізії вояки з рекрутського вишколу у Франції та перший випуск з підстаршинських шкіл у Радольфцелі та Лявенбурґу.

Приміщувався курінь у дерев'яних бараках, збудованих у 1939 році, на краю вишкільного табору. Поблизу були стайні для коней, а за бараками простягався вишкільний терен.

При кінці березня курінь перенесено до Штрансу, де в той час він був єдиною частиною і міг вибирати догідний терен і час на вправи. Тут були стрільниці з рухомими об'єктами, як от: макетами танків, возів, коней. Були теж побудовані бункери для вправ.

Вояки були вже пройшли основне навчання, й у курені проходили дальший вишкіл у всіх фазах боротьби: наступ, оборона, співпраця різних родів зброї в бойових діях, розвідувані стежі, таборування. Усі вправи відбувалися гострою амуніцією. Часті інспекції курінного командира й старшин з дивізійного штабу не давали нагоди на "маркерентство". Завершенням вишколу перед виїздом на фронт був показовий наступ із здобуванням бункрів у приявності дивізійного штабу на чолі з командиром та деяких членів Військової Управи.

Під час вишколу не обійшлося без випадків. При навчанні як орудувати протитанковим п'ястуком, один нерозважний вояк підійшов ззаду до підстаршини, який тримав готовий до вистрілу п'ястук, і потиснув на запальну кнопку. Стався вибух. П'ястук упав на пісок. Хоч він не експльодував, одначе вогневий струм з рури, на нещастя, був саме в напрямі вояка й відірвав йому голову. Так нерозважний жарт закінчився трагічно. Під час наступу на бункри один командир сотні був поранений.

Курінь складався з трьох піхотних сотень, одної важкої сотні та одної "мисливської" чоти. У штабі було теж звено зв'язку і санітарний пункт з лікарем. Три сотні мали по три чоти, по чотири рої кожна. 4-та важка сотня мала три чоти: важких кулеметів -12, середніх гранатометів (8см) - 6 і важких гранатометів (12см) - 4. Під Бродами в дивізії були тільки дві важкі піхотні сотні - одна в курені фюзілерів та одна в 29-му полку. Після битви під Бродами тільки одна важка сотня була у курені фюзілерів. Штаб куреня та поодинокі сотні мали валки постачання з возами й кіньми для амуніції, зброї і харчів.

Склад 4-ої сотні був наступний: одна чота важких кулеметів, одна чота середніх і одна чота важких ґранатометів. Спорядження теж мінялося, наприклад, 1-ша сотня була сотнею роверистів, але під Бродами не було відповідної околиці, і вона роверів не вживала, тому після Бродів вона стала звичайною піхотною сотнею. Важка сотня мала 5 тягачів для своїх важких ґранатометів, а після Бродів прийшли коні.

Важкий кулемет складався із звичайного кулемета накладеного на ляфету-підніжок, який можна було відповідно підносити чи повертати вбоки, відповідно націлюючи кулемет. Підніжок носив другий кулеметник. Кулемети були двох типів: "34" і новіший "42". "МҐ 34" часом під час стріляння затинався і гнув гільзи, "МҐ 42" цього недоліку не мав і стріляв багато швидше. Швидке стріляння було теж недоліком, бо треба було багато більше амуніції. Цей кулемет був ідеальним для моторизованих частин, які могли возити з собою великий запас амуніції.

Середні ґранатомети мали засяг дії на 2600 метрів, а важкі — на 6050 метрів
Озброєння й спорядження вояка складалися з рушниці, баґнета, шолому, протигазової маски, хлібника, пояса, металевої пляшки на воду, пояса, набійниць. Перший кулеметник, замість рушниці, мав пістолю, а в бойових діях ще запасні частини до кулемета носив у торбі. Вона була доволі важка й для втримання поясу, на якому ця торба звисала, він мав наплечні ремені, щоб пояс тримався в нормальній позиції. Другий і третій кулеметники носили запасні цівки до кулемета та ленти амуніції у скриньках. Деякі вояки мали протитанкові п'ястуки, а після боїв під Бродами й базуки. Поодинокі вояки ще мали накладний на рушницю прилад до вистрілювання малих ґранат, які носили в спеціяльній торбині, але звичайно, для вигоди, у хлібнику.

Ройові й чотові звичайно мали машинові пістолі (МПБ).

Три перші сотні діяли на призначеному їм відтинку фронту, а четверта підтримувала дії, відповідно до потреб сотень та ситуації на фронті. Наприклад, у боях під Бродами 2-га чота 4-ої сотні (середні ґранатомети) була приділена роями (по два ґранатомети) до поодиноких сотень.

Така тактика виявилася неефективною, тому після Бродів піхотні сотні отримали по два важкі кулемети, а середні ґранатомети повернулися до важкої сотні. Вся зброя 4-ої сотні діяла сукупно.

СТАРШИНСЬКА АРТИЛЕРІЙСЬКА ШКОЛА В БЕНЕШОВО

2012-02-14T00:06:00.001+02:00

Богдан Кальба

(Останній випуск)

З гарматного полку Дивізії в жовтні 1944 року призначили 6 вояків на старшинський вишкіл до Бенешово біля Праги: Василя Палієнка, Бориса Свістеля, Степана Максим'юка, ще двох, прізвищ яких не пригадую - всі молоді кандидати на старшин - і мене. На тому курсі було багато різних національностей: румуни, бельгійці, норвежці, лотиші, поміж якими були старшини навіть з ранґою майора, та около 60 відсотків німців. Між німцями за фахом переважали інженери.

Курс тривав від листопада 1944 до квітня 1945 р. Навчання відбувалося за звичайною німецькою програмою. Після першого іспиту на курсі з українців залишився тільки я, а інших українців вислали до інших шкіл, наприклад, Василя Палієнка до Познаня-Трескав, Стефана Максим'юка, Олега Никифоряка і Бориса Свістеля - до Праги, з якої незабаром вони поїхали до Познаня. Про дальшу долю цих трьох розповідає Стефан Максим'юк:

"18 січня (на самий Щедрий Вечір) ми від'їхали до Познаня через Берлін, де нас застало жахітливе літунське бомбардування альянтів. Здається 20 січня виїхали ми з Берліну останнім поїздом до Познаня.

На станції в Познані нам сказала польова жандармерія, що до Трескав ми вже не поїдемо, бо вся школа виїхала на фронт, тому нас скеровують до вермахівської старшинської школи в Познані.

Там нас порозділювали по різних бойових групах (Kampfgruppen), бо більшовики були вже недалеко Познаня. Нами звичайно залатували діри, пробиті червоноармійцями. Так одного дня Олег Никифорук пішов з якоюсь групою в бій, і відтоді я його вже більше не бачив. Що з ним сталося, не знаю. Одного гарного дня Свістель і я пішли в такий бій на передмісті Познаня, бо, пригадую, все те діялося між розгалуженнями двох залізничних ліній. На моїх очах Свістель впав - дістав кулю в шию, і коли я до нього підповз, він уже не жив. Ми забрали його з поля бою, але де його поховано, не маю поняття. Так я остався в Познані самотній й був тут до кінця його оборони - десь до другої половини лютого. Останні бої велися навколо старої Наполеонівської кріпости в Познані, в якій було приміщено тисячі поранених німців.

Вночі перед упадком Познаня група боєздатних рештків, біля сто осіб, пройшли через сусідній великий цвинтар і прорвались на північ в запілля більшовиків. Йшли ми ночами в напрямку до Балтійського моря, бо ще тримався Кеніґсберґ. Ми мали надію виплисти якось на Балтійське море й зустріти кораблі, які ще курсували між Штетином і Кеніґсберґом. Але так не сталося. Десь в половині березня, вже неподалік Балтійського моря, ми попали в руки 1-ої польської армії, яка зразу віддала нас Червоній армії, бо сама не мала права тримати полонених. Але це вже інша історія мого шістмісячного полону.

Хочу тільки сказати, що бездоганне знання чеської мови врятувало мене
від висилки вглиб Совєтського Союзу. В полоні нікого із наших я не бачив. Одного разу побачив я малу групу вояків Українського Визвольного Війська, які ще мали свої відзнаки на рукавах, але їх я вдруге не бачив - видно "прибрали їх".

Я далі продовжував навчання. На тому курсі вчили нової методи керування концентрованим вогнем кількох батерій. До прицілювання вживали нового приладу - "оборотової схеми" (Drehplan), яка була уліпшенням старої "націльної сітки" (Zielspinne).

При тому стрілянні приймалося заложення, що ціль є сталою, незмінною, а батерії змінні. Перед таким стрілянням мірнича батерія вистрілювала три ґранати, що розривалися в повітрі на певній віддалі та висоті, а всі інші батерії, повідомлені перед тим, примірювали свої оптичні апарати й визначували кут між вистріленою ґранатою і загальним напрямом стріляння, який хоч змінявся щодня, був такий самий для всіх батерій даної групи. Такі поміри вможливлювали гарматному обсерваторові мірничої батерії зазначити на пляні всі інші батерії та поміряти й подати, як і коли вони мають стріляти. Подавалося докладно час, беручи до уваги час лету стрільна до цілі. Батерії, які на пляні були найближче фронту, стріляли найпізніше. Всі стрільна повинні були впасти й розірватися на полі обстрілу в один і той самий час.

Після закінчення курсу мене приділили до бойової групи, яку створено із школи, до моторизованих гармат (на гусеницях). Дисципліна була сувора, а харчування погане. Згодом я зголосився до кінної артилерії, бо дуже добре їздив на коні, а за такими старшинами тоді шукали.

В тій батерії я мав нагоду вжити нової методи керування концентрованим вогнем всіх батерій нашої групи. Коли я подавав команди батеріям, біля мене лежав командир батерії, майор з високими бойовими медалями, і страшенно хвилювався. Він зовсім не вмішувався, коли я докладно примірював і подавав команду до стріляння, бо видно було, що він не знав нової методи. Наступ противника ми відбили й після бою командира покликали до командного пункту групи, де він отримав похвалу за успішну підтримку артилерії. Від того часу він відносився до мене дуже сердечно й по-товариському.

До Дивізії я вже не повернувся, і в тій частині мене застала капітуляція в Чехії та совєтсьий полон.

ВОЯКИ

2012-02-11T20:47:00.001+02:00

Євген Маланюк

Пам'яті Василя Тютюнника

Хай нерухомо ми стоїм
Чекаючи страшного знаку,
Так сотня крізь гарматний дим,
Готується зустріть атаку,
Просверлюючи зором даль
І нашорошуючи ухо,
Аж заговорить люта сталь
І завирує завірюха.

Уста затиснуті — горять,
Заціплені — скрегочуть зуби,
Та в пурпуровім часі згуби
Рука не змучиться карать!
Набряклий м'язень не тремтить:
Так в кулеметі, пружно-звинна,
Чекає на останню мить
Замком затиснеш пружина.

8. /. 1931.

БУДЬМО ГОТОВІ!

2012-02-09T00:22:00.003+02:00
З архівів минулого

Дмитро Катамай

(Червень 1914. До ідеологічних основ і початків Січово-стрілецького руху. Стаття голови Стрілецької Секції Українського Січового Союзу у Львові, Дмитра Катамая (1886-1935), з червня 1914 р.)

Наш нарід переживає тепер дуже важкий період свого розвитку. Хочемо бути і стаємо нацією. Майже кожний день зміняє старі ціннощі та приносить нові; суспільність зміняє свої погляди.

Починаємо творити своє військо. Сотки літ не було у нас того. Нема ніякої традиції. Тому завдання наше дуже тяжке. Кладемо собі велику ціль: дати українському народові збройну силу.

Першою справою вважаємо переформувати українську душу. Тип вічно нарікаючого, скривленого, ніколи не рішеного українця мусить зникнути. Нас забивала і досі забиває страшно недуга вічної балаканини, сварки над дрібничками і прив'язання до них. Це мусить раз на завжди скінчитися.

Мусимо бути здисципліновані й постійні в роботі.

Важні міжнародні події, які блискавкою мчать попри нас, не повинні викликувати у нас тільки жах. Мусимо бути готові. Опісля рішати будемо самі про свою долю.

Наші сусіди випередили нас далеко наперед. Ми чуємо про маневри, бачимо їх узброєних по наших містах. Одних з нас це дивує, інших лякає, треті починають роботу: «бавитися у військо». Ті люди, які віднеслися до нашої роботи з недовірям, будуть небавом нашими здисциплінованими членами, бо ми віримо в хосенність нашого діла. Ті, що зневажливо про працю висказувалися, мусять змінити свій погляд, до цього приневолить їх жива дійсність.

Починаємо роботу з основ. Нам треба літератури, характерів, працівників, фахівців, робітників довірених великій справі. Вони находяться. Початки нашої роботи вдоволяючі. Український Січовий Союз згуртував під своїм проводом понад девятдесят товариств «Січові Стрільці». Постава Стрілецька Секція У.С.С., яка стає генеральним штабом наших військових організацій. Впродовж кількох місяців зроблено багато. Устійнено внутрішній устрій організацій, постали окремі мілітарні одиниці (чети, сотні, курені і т. д.). Під проводом фахових наказних старшин, заведено однострої, зорганізовано відповідні команди, правильники, постало кілька фахових шкіл військових (Львів, Борислав). На днях вийшла найперша і найконечніша книжка: «Правильник піхотинців. І. Впоряд»; в друку «Полева служба». Це перший військовий підручник на українській мові за цілий час нашого історичного існування. Стрілецька Секція приготовляється оснувати з кінцем цього року рекрутські, підстаршинські і старшинські школи в усіх осередках стрілецького руху. В найближчому часі має дати необхідну українську військову літературу.

Робота в розгарі. Гурт провідників зростає. Число членів наших організацій зростає. Зачинаємо розуміти цю правду, щоб зберегти ті «культурні ціннощі» народу, про які говориться у нас так багато, треба бути приготованим станути в їх обороні зі зброєю в руці. Своєю працею хочемо довести до того, щоб увесь український загал зрозумів вагу нашого почину і в рішаючім хвилині виповнив свій обов'язок.

(Збірник «Вставайте! Кайдани порвіте!» На спомин краєвого Шевченківського свята у Львові 28 червня 1914 р. Львів, червень 1914.)

28 травня 1917. Накази Українського Військового Генерального Комітету до військових Комітетів.

НАКАЗ
УКРАЇНСЬКОГО ВІЙСЬКОВОГО ГЕНЕРАЛЬНОГО КОМІТЕТУ №1

28 травня 1917 р. Українським Військовим громадам. До Українського Військового Генерального Комітету звертаються військові громади з запитаннями: кого їм вибирати до полкових, дивізійних та інших Комітетів, чи українців, чи може й представників інших національностей.

Український Військовий Генеральний Комітет наказує: вибирати слід тільки українців і то при всіх випадках і обставинах.

Член Президії С. Петлюра. Секретар Ів. Горемика-Крупчинський.

НАКАЗ
УКРАЇНСЬКОГО ВІЙСЬКОВОГО ГЕНЕРАЛЬНОГО КОМІТЕТУ № 2

28 травня 1917 року. До Українського Військового Генерального Комітету надходять звістки про те, що деякі полкові Комітети на прохання та заяви українських військових громад виписувати українські газети та книжки, одмовляють задовольняти ці прохання, Військовий Генеральний Комітет повідомляє, що такі одмови несправедливі і беззаконні. Українцям ніхто не має права одмовляти виписувати газети та книжки на рідній мові з полкових (артільних) сум. Генеральний Комітет наказує про всі такі випадки повідомляти негайно Комітет, щоб він міг негайно вжити належних засобів для полагодження справи.

Член Президії С. Петлюра. Секретар Ів. Горемика-Крупчинський.

(«Вісник Українського Військового Генерального Комітету» (Київ), травень 1917 р., ч. 1.) (У деяких документах справлено разючі помилки й мовні недотягнення. Ред. В. К.)

30 травня 1917. Протест Українського Військового Генерального Комітету до Воєнного Міністра —- проти заборони Другого Українського Військового З'їзду.

ТЕЛЕГРАМА УКРАЇНСЬКОГО ВІЙСЬКОВОГО ГЕНЕРАЛЬНОГО КОМІТЕТА ДО ВОЄННОГО МІНІСТРА

30 травня Українським Військовим Генеральним Комітетом, з приводу одержання телеграми про заборону Всеукраїнського Військового З'їзду, послано Воєнному Міністрові Керенському, Верховному Головнокомандуючому, Головнокомандуючим фронтами, Командуючим фльотами і округами і наказному Атаманові Кубанського війська таку телеграму: «Приймаючи до уваги, що заборона всеукраїнського військового з'їзду перший випадок заборони військового з'їзду взагалі і як раз українського в той самий час, коли «военные условія», якими пояснюється заборона з'їзду не перешкоджають як відбуваючим, так і призначеним одночасно з'їздам: Всеросійському воєнних депутатів, польському, козацькому, аціаційному та іншим, що не препинені одпуски із Д. армії далеко більше одволікають солдатів і офіцерів із армії, що українці захоплені духом з приводу дозволу українських корпусів та інших комплектуваннів, тепер більшістю направляються на фронт, що заборона з'їзду викличе неминучу реакцію і разом зародить в українському війську певне недовіря до Верховного Командування і зменшить боєвий дух вояків, котрих у Д. армії є третина, що про час і умови з'їзду було винесено постанову першим з'їздом, а оповіщення про з'їзд зроблено значно раніше, як одержано Вашу телеграму, що заборона зараз з'їзду може бути використована в цілях цілком небажаних і небезпечних для боєспособности Д. армії і порядку в тилу, Український Військовий Генеральний Комітет подаючи до Вашої відомости приведене, рішуче підтримує своє перше звертання в справі скликання з'їзду і очікує негайної відповіді,

№ 241 Українгенеркомітет. Петлюра. («Вістник Українського Військового Генерального Комітету» (Київ), травень 1917 р., ч. 1.)
Заклик-телеграма Генерального Секретаря Військових Справ, Симона Петлюри, до усіх фронтових штабів — боронити волю України і революцію.

ВИПРАВА В ГОРИ

2012-02-07T00:33:00.001+02:00
Степан Мединський

(Спомин із побуту Української Дивізії Галичина на Словаччині)

В останніх днях листопада 1944 р. 6-ту сотню 29-го полка переведено з села Радоль до села Неслуша, що знаходилося кілька кілометрів на південний схід від Кисуцького Нового Міста. Тут до нашої сотні приділено нових підстаршин і старших стрільців, які щойно повернулися із підстаршинського вишколу в Німеччині. Тепер майже кожний рій мав свого підстаршину. Нам знову приходиться повторяти багато старих, до зануди «втертих» військових вправ, бо ж мусить нова «саржа» на кимось практично показати своє знання!

Перебуваючи вже довший час у Неслуші, ми покищо не мали ще ніяких зустрічей з партизанами, хоч нераз дехто з цивільного населення доносив нам, що в такому чи іншому місці перебували партизани. Звичайно в таких випадках ми мусіли йти на вказане місце, виконуючи свій військовий обов'язок. Що не всі такі доноси були правдиві, — це буле інше питання.

Одної ночі, біля півночі службовий підстаршина заповідає алярм. Всі негайно зриваємося з ліжок.

— Збиратися і бути готовим до нічного маршу! Не робити зайвого шуму! — кричав службовий підстаршина. Це все. Ніяких ближчих пояснень.

При повному озброєнню виходимо на збірку. Всі легко одягнені, на дворі ще не дуже холодно, а в ході ніхто не змерзне.

Виходить сотенний Ройкер і в кількох словах пояснює: — До сотенної канцелярії прийшло зголошення якоїсь жінки, що в такому то місці в горах мають ночувати партизани, які часто докучають людям. Отже йдемо на засідку.

Спокійно вимашеровуємо із села в південну сторону. За селом під лісом скручуємо з дороги наліво та йдемо весь час під гору. Ніч погідна, зоряна. Коли ми вийшли зі села, була тільки замерзла земля, а тут, йдучи в гори, починається сніг і що дальше йдемо, то більше снігу. Мороз сильний.

Виходимо з ліса і йдемо полями, глибоко вкритими твердим снігом. По горах розкидані рідко хати. Проходячи попри них, пробуємо стукати до дверей деяких хат, але з середини ніхто не відзивається. — Бояться люди вночі відчиняти двері...

Наш вимарш триває вже пару годин. Десь біля години третьої над ранком приходимо на означене місце. Затримуємося на горі. В долині між деревами з мряки виринає кілька забудовань. У цих будинках — після поданих вісток — ночують партизани...

Довгим півколом на горі скриваємося за густими кущами та деревами. Чекати до рана і спостерігати, чи дехто не буде виходити з цих будинків. Партизани над раном звідтам вийдуть і попадуть у нашу засідку.

До рана ще шмат часу. Простояти треба на одному місці в снігу в таку морозну ніч, кожний з нас убраний легко. Тому що вогню не можна запалити, щоб погрітися, тупцюємо на одному місці, або бігаємо довкола, щоб на смерть не закостеніти з холоду.

Час минав повільно. В очікуванні ранку і все довкруги нас затягнулося рідкою білою імлою, а дерева вкрилися грубим інеєм. В одному з будинків заблимало світло. Але ніхті і ніщо не порушило тишини ночі. Тільки півень десь запіяв, заповідаючи близький ранок.

Над самим ранком один з наших вояків — кухар пішов на свою власну руку в долину поміж хати на «розвідку». Вертаючися, він не подумав про те, що його можуть взяти за партизана. Один скорострільник завважив його з далека, але в мряці не міг розпізнати, хто це і приготовився почастувати його кулями. Одначе в тому моменті десятник Олесь Пришляк, що був недалеко розпізнав, що це кухар з нашої сотні і стримав скорострільчика від дальшого руху. Небагато бракувало, щоб наш кухар заплатив за свою необережність життям.

— Маєш щастя, — сказав десятник, — був би з тебе гуляш сьогодні. Який же дідько поніс тебе туди і за чим?

— Я хотів розвідатися... — викручувався кухар.

— Хотів заіванити курку до кухні, або для себе. Всі кухарі на одно копито. — жартом промовив десятник.

Ми вистояли на нашій засідці до рана — надаремно, бо там партизанів не було ніяких. В поворотній дорозі до села від зимна я захрип і шепеляв мов беззуба бабуня. Сотенний санітар дав мені якісь таблетки, але з них користи не було.

Пізніше прийшлося знову мати нічну виправу, але вже з прикрими для нас наслідками. Цим разом ми мали вже сутичку з партизанами.

Був погідний, морозний день другої половини грудня. В пополудневих годинах до стійкового, що проходжувався біля воріт школи, в якій ми приміщувалися, підійшла якась жінка.

— Я хочу говорити з вашим «старшим» — звернулась вона до стійкового.

В якій справі ви хочете говорити? — запитав стійковий.

— Це дуже важна справа. Я прийшла з «копців» (це по-словацьки з гір) і маю важливі інформації та хочу передати їх вашому старшому.

Стійковий запровадив її до сотенної канцелярії, а сам вернувся на своє місце.

За якийсь час жінка вийшла з канцелярії і пішла додому.

Сотня, як звичайно, була на своїх щоденних заняттях. Вечором до канцелярії покликано чотових.

— Щось є нового, бо наші чотові пішли до канцелярії — почали говорити між собою хлопці.
Стійковий оповів, що приходила якась словачка з важливими справами. Всіх зацікавило, що такого важливого вона могла сказати.

По кількох хвилинах повиходили чотові і веліли негайно вибирати вечерю, бо зараз після вечері маємо вимарш. Куди і пощо — довідаємося пізніше. Це все.

Всі спішимося по вечерю. Хоч нема охоти на якийсь вимарш, але таки цікаво, куди підемо.
Після вечері чотові дістали наказ взяти по два рої з кожної чоти і приготовитися до відмаршу. Забрати зброю, амуніцію та гранати. Жінка, яка була нині тут, дала знати, що до присілка біля першого села в горах прийшли партизани і непокоять людей. Там вони мають ночувати. Отже наше завдання заскочити їх там. Всі три чоти йдуть окремо і з різних сторін. З села мусимо вийти досить незамітно, щоб ніхто не довідався, куди ми йдемо і не попередив про наш наскок.

Все було виконано по наказу. Дві чоти — перша і третя йдуть дорогою селом, долиною на південь ввесь час під горою, друга дорогою, правою стороною гори аж до місця нашої виправи. Першу чоту веде старший десятник Степан, другу хорунжий Богдан Тарнавський, третю десятник Михайло Кузьма. Цілою виправою провадить командант сотні, поручник Ройкер.
Селом йдемо військовою колоною, при виході зі села дорога тягнеться яром у гори, розтягаємося гусаком та йдемо правою стороною дороги попід беріг, щоб з гори нас ніхто не бачив.

Сонце ховалося за верхи гір і кидало довжелезні тіні високих смерек з гори через дорогу і кидало їх на замерзлі і снігом покриті поля по другій стороні. Почав спадати на землю вечірний сумерк. Небо погідне й заповідалася гарна ніч.

За яких три кілометри від села наша третя чота зійшла з дороги на право і схильцем під гору до ліса, перша чота далі дорогою. Вони мають дійти до першого села, а звідтам підійти до присілка на захід від села — ціль нашого наскоку.

Входимо в ліс і йдемо якимись мало втоптаними стежками в південно-західному напрямі. З нашою чотою йде також сотенний. Ліс рідкий непогано йти, сніг замерз і ми йдемо по ньому. На небо понад лісом викотився блідолиций місяць і він присвічував нам нашу дорогу.

Між восьмою і девятою годиною вечора ми дійшли до краю ліса, перед нами на віддалі яких 300-400 метрів господарські будинки. Ми зупинилися; сотенний пояснив нам плян наскоку: перша чота підійде зі східної сторони, друга зі західної. Маємо забезпечити північну сторону. Південну замкнуть крила першої і другої чоти.

Далі сотенний наказав нам розтягнутися розстрільною на краю ліса і ждати на його сигнали, а сам з десятником Дмитром Січкариком пішов у напрямі будинків, щоб розвідати ситуацію. З нами залишився десятник Михайло Кузьма.

Проминуло з пятнадцять хвилин, але жодного руху, жодного сигналу нема, всюди тишина, деколи гавкне собака. Лежимо в снігу і чекаємо.

— Нема ніякого знаку — нетерпеливився десятник Кузьма. Що за біда може бути? Це мене непокоїть. Боюся, щоб не було халепи. Я піду сам в ту сторону і довідаюсь, що сталося. Свистом дам знак і ви тоді біжіть в мою сторону.

Чекаємо знову кілька хвилин, наш слух і зір у напрузі. На дворі гарно, ясно; всюди біло від снігу, все довкруги видно від місячного сяйва. З коминів хат рівно пливе під небеса сивий дим.

Раптом наше напружене очікування і нічну тишину перервала серія з автомата, а за тим гострий свист нашого десятника, Ми зриваємось і біжимо вперед. Добігаючи до хат, чуємо, як на горі за присілком з південно-східної сторони падуть поодинокі крісові стріли, у відповідь їм автоматичний вогонь. Мабуть перша чота почула алярм і відкрила вогонь по партизанах. Ми вже між хатами. Десятник вказує рукою на хату, звідки посипалися перші автоматні стріли.

— В тій хаті були партизани і там десь є сотенний з Січкариком — скоро заговорив десятник. — Треба скочити туди, бо не знати, що з ними сталося. Скоро займіть становища довкола — звернувся він до ройових, — а я з двома скочу до хати. В разі чогось прикривайте нас вогнем.

— Ходіть зі мною, — звернувся він до завжди відважного ройового Івана Війтова і ще одного стрільця. — Тільки обережно.

Ми скоро зайняли становища довкола вказаної хати на віддалі кільканадцять кроків, дехто за плотом, дехто на відкритому місці.

Десятник з ройовим і стрільцем підійшли обережно під хату, вважаючи, щоби не було якої засідки. При хаті була прибудівка. Переконавшись, що партизани втекли, вони подались до дверей хати. Біля дверей знайшли в калюжі крови десятника Січкарика. Він був убитий. Оподалік від нього, під прибудівкою лежав у крові, з прошитим двома кулями через горло ще живий поручник Ройкер.

Десятник Михайло прикликав пару хлопців і Січкарика та сотенного забрали з-під хати. Раненим заопікувався санітар. З гори надбігла перша чота, з західної друга.

— Якого чорта ви там так довго вешталися в селі? — гостро промовив до старшого десятника першої чоти, не то зі злобою, не то з жалем десятник Кузьма. — Адже ж вашим завданням було підійти сюди якнайскорше. Через таку самовільність, бачите, що сталося?..

Чотовому Степанові було ніяково. Він почав виправдувати себе, що не могли прибути скорше, бо також хотіли провірити чи нема партизанів в селі. Коли вони почули автоматний вогонь, то рвонули бігом у нашу сторону і вже з віддалі побачили, як чистим полем у напрямі лісу втікало девять чи десять людей. Вони почали стріляти за ними, але було задалеко, щоб їх перетяти; зновже бігти за ними до ліса... хіба собі по смерть!

— Дещо заскоро погнався сотенний і тут не можна нікого винувати, — сказав хорунжий Тарнавський, який провадив другу чоту.

— Ми ще були досить далеко звідсіля, як почули автоматні стріли і скочили бігом...

— Не тратьмо часу. Треба забиратися звідсіля, — перервав десятник Михайло. — Сотеннкого якнайскорше відставити до шпиталя.

Хорунжий Тарнавський докинув: — Кинути пару гранат до хати, по горішній частині пустити кілька скорострільних серій, щоб упевнитися, що безпечно.

В хаті, де були партизани, з наших хлопців ще не був ніхто. Хата була поверхова і на горішньому поверсі горіло світло залишене партизанами. Хату треба провірити.

Ройовий Іван був уже під хатою, кинувши крізь вікно дві гранати, він відбіг назад і заразже повітрям струснули дві детонації в хаті. По горішній частині хати сипнули вогнем з кількох скорострілів; світло в хат погасло і все затихло. Тоді кількох стрільців пішли до хати.

В хаті не було нікого, партизани також не залишили нічого. На поверсі, де ще недавно світилося, на столі стояли миски з теплою ще їдою: партизани вечеряли і при нашім наскоку все залишили. Провіривши всі будинки, заряджено збірку до відходу. В сусіднім господарстві взято коні і сані, на які зложено тіло убитого десятника Січкарика, приміщено теж раненого сотенного, яким заопікувався санітар.

Ми рушили в долину стрімкою лісовою дорогою.

Ще тої самої ночі сотенного відставлено до шпиталя в Жіліні. Тіло друга Січкарика зложено на другий день на катафальку, приготованому в місцевій театральній залі, де приміщувалася частина нашої сотні. При ньому стояла почесна стійка вояків.

Місцеве населення співчувало нашій втраті, що можна було бачити з лиць зустрічних людей; багато з них приходило до приміщення, де лежав покійний Дмитро, щоб так віддати йому пошану.

На третій день ціла сотня зібралася святочно і відпровадила на вічний спочинок свого Друга. З недалекого Кисуцького Нового Места приїхав військовий капелян о. Левенець і військовий хор з тринадцятої сотні. Довкола колоною розтягнувся похоронний похід селом. За домовиною несли вояки кілька вінків; були вінки і від місцевого населення. Під мельодію сумного, похоронного хорового маршу «Со святими упокой», похід подався на місцевий цвинтар.

На цвинтарі зібралося ще більше людей; також з поблизької місцевости, де ми попередньо перебували, прийшло багато людей. Домовину поставлено над свіжо викопаною могилою і тут священик відправив панахиду.

Спів хору зворушив до сліз вояків, друзів убитого Дмитра. Люди теж були до сліз зворушені, розуміючи, що цей вояк згинув не як ворог їхнього народу, але більше, як приятель. До того він згинув від кулі їхніх людей, з якими ми приязно жили і яким ми оповідали та їх перестерігали перед московсько-большевицьким комунізмом, що доходив вже і до словацьких кордонів.

Почесна чота трикратною сальвою віддала останній військовий салют десятникові Дмитрові Січкарикові, воякові Української Дивізії «Галичина». Гарячими молитвами всі прощали друга-вояка, який згинув в самому розквіті свого життя, далеко від своїх рідних, від рідної хати иа чужій землі.

Десятник Січкарик, бльондин з ясно-блакитними очима, лагідної вдачі, був родом з Чортківщини. Маючи не більше 20 років, він уже перейшов був підстаршиський вишкіл і був одним з кращих підстаршин: твердий і точний в наказах та їх виконанню. Всі його любили і шанували від стрільця до сотенного.

Спи, дорогий Друже! Нехай чужа земля буде тобі легкою! Ми, твої друзі, будемо завжди носити спомини про Тебе в своїх серцях.

НЕ ЗАНОТОВАНА ПОДІЯ

2012-02-06T00:28:00.000+02:00
(До історії Армії УНР)

21-го квітня 1920 року був укладений між урядом УНР і Польщею «Варшавський договір». На підставі того договору частина Поділля належала до Польщі, як «сфера впливів». До такої «сфери» належав і Камянець Подільський.

Зараз після підписання «договору», польська адміністрація обсадила Камянець Подільський і видала розпорядження, щоб уряд Директорії УНР, що тоді перебував у Камянці Подільському, негайно опустив те місто. Непослушних українських урядових чинників польська влада висилала насильно.

Чомусь генерал КОЛОДІЙ не виїхав у свій час з Камянця Подільського, то польська жандармерія його вивезла з міста насильно...У Камянці Подільському залишився від Директорії лише «Уповноважений Уряду УНР», — ректор Камянець-подільського Університету, професор Іван ОГІЄНКО.

Не залишився у Камянці Подільському й мій брат Г. Ільницький, як Уповноважений Укранського Червоного Хреста. Він переїхав зі своїм урядуванням до Проскурова. З ним переїхав і автор цих рядків.
У Проскурові Уповноважений Українського Червоного Хреста одержав під своє урядування за містом цілий терен зі шпиталем і військовими касарнями.

Всі забудовання на тому терені були вщерть виповнені хворими на тиф — це були переважно військові Армії УНР, що поверталися тоді з «Зимового походу» та вояками різних частин Галицької Армії.

У травні місяці 1920 року у Поскурові була сформована «Київська 4-та Запасова Бригада». Перша Бригада з осідком у Проскурові, Друга — у Старокостантинові. На чолі Першої Бригади стояв полк. МИШАКІВ — зі своїм штабом: пполк. ВОРОНІНИМ, що був начальником штабу і штабових старшин — сотн. ПЕТРИК, сотник РІДЛЬ (австрійський старшина), хор. ФЕДАК, сотн. МИСЬКІВ — адютант і пор. О. ІЛЬНИЦЬКИЙ, як старшина для доручень і Начальник культ-осв. Відділу.

При штабі Бригади «рахувався» і отаман Юрко ТЮТЮННИК (з дружиною) — без визначеного обов'язку...

В Запасовій Бригаді з початку був зформований лише штаб Бригади. Для вербування до Бригади козаків, було укладено відповідну відозву. Ця відозва була видрукована у друкарні при Головному Штабі ген. Омельяновича Павленка — друкарні, якою тоді завідував професор Василь БІДНОВ.

Та відозва мала успіх й у скорому часі 4-та Київська Запасова Бригада у Проскурові придбала понад 100 вояків.

Населення Проскурова дуже приязно вітало вояків Бригади і на Великдень улаштувало у місцевій «Просвіті» «Великоднє свячене».

На тому «Свяченому» були присутніми: Повітовий Комісар освіти — Василь МУДРИЙ, Комісар Проскурова — п. ТАРАНОВИЧ, Повітовий Комісар — п. ВЕРХОЛА, Начальник місцевих касарень і шпиталю — Г. ІЛЬНИЦЬКИЙ, місцеве українське жіноцтво, тощо.

В ті часи громадське життя у Проскурові розвивалося доволі інтенсивно — ставилися аматорські вистави, уряджувались концерти, у «Просвіті» відбувались доповіді. Українське населення радо приходило на всі ті імпрези.

Але ворог не спав і готовився знищити всю ту роботу. Тим ворогом був партизанський командир червоної кінноти —-маршал КОТОВСЬКИЙ, що своїми кінними загонами робив нічні напади на міста, в тому числі і на Проскурів.

Тоді був забитий під Чорним Островом коло Проскурова ген. Мешковський, що відбивав від большевиків ту околицю.

Київська 4-та Запасова Бригада у Проскурові довго місця не загріла — польське командування, в цілях рятування галицьких теренів від кінноти Котовського, дала наказ Бригаді вирушити на Захід, на галицькі терени.

Десь у серпні 1920 р. Бригада опинилася під Тлумачом. Туди так само вирушила і Друга Запасова Бригада, командантом якої був сотн. ПОРОХІВСЬКИЙ.

В ті часи вище командування Армії УНР з цих двох Бригад, створило у Тлумачі «Кулеметну Дивізію». На чолі Кулеметної Дивізії був призначений ген. Борківський, а штабовими старшинами були: полк. ПУЗИЦЬКИЙ, полк. МАЗУРКЕВИЧ, Начальником культ.-осв. Відділом письменник Клим ПОЛІЩУК. Капеляном Дивізії протоїєрей ВОЛКОВИЧ.

Командиром Першої Бригади Кулеметної Дивізії було призначено полк. СЕКРЕТА, а штабові старшини залишилися ті самі, що були у Запасовій Бригаді, з додатком сотн. Івана ЯВОРСЬКОГО — старшини Галицької Армії.

І Перша і Друга Бригади Кулеметної Дивізії «формувалися» і готовилися до вимаршу на Східні терени України — на фронт проти большевиків.

Підчас цього «формування» у цьому галицькому місці у Першій Бригаді Кулеметної Дивізії, трапилася дуже поважна пригода.

Дивізійний Капелян прот. ВОЛКОВИЧ щонеділі відправляв у Тлумачі, у місцевій греко-католицькій церкві, для нашого війська, Службу Божу. Підчас відправи користувався у вівтарі зі всіх предметів, потрібних при відправі, в тому числі і чашою, бо своєї не мав.

Одного разу Капелян прот. Волкович попросив мене, аби я поїхав до Львова і купив йому золоту чашу до Богослужень. Я обіцяв йому при найближчій нагоді поїхати до Львова та купити йому ту чашу.

Про мою поїздку до Львова довідався сотн. І. Яворський, який у довірочній розмові просив мене передати після адреси там у Львові його листа.

На слідуючий день після розмови з сотн. І. Яворським, я поїхав раннім потягом до Львова і повіз листа сотн. І. Явор-ського.

У Львові я зараз же довідався у Народній Торгівлі, де мешкає адресат того листа. Адресата застав вдома, з яким я умовився, щоб відповідь на той лист була мені приготована десь в полудні, бо я зараз же по полудні мав поворотний потяг. Адресатом був Зенон Пеленський.

По відповідь я мав прийти до Народної Гостинниці, у Львові, на розі Сикстуської вулиці.

Моє купно церковної чаши та інших річей — до виробів Бачевського включно мені багато часу не забрало та я в полудні був вже у Народній Гостинниці.

У кавярняній залі Народної Гостинниці я вже застав трьох панів: 3. Пеленського, сотн. О. Навроцького і третого, призвіща якого собі не пригадую.

Після коротких привітань, ми приступили до споживання сніданку, при тому і до розмови в справі листа сотн. І. Яворського.

Справа була така: літом 1920 року у Львові серед б. старшин Галицької Армії постав «Тайний повстанський Комітет», з метою «викинути» з Галичини польську адміністрацію. У працю того Комітету був утаємничей і сотн. І. Яворський, який от своїм листом запропонував Комітетові свою активну службу та запитував, коли та в якому напрямку має виступити зі своєю сотнею.

Листа з відповіддю для сотн. І. Яворського ці панове мені передали і просили про повну дискретацію.

З дорученою відповіддю я ще того самого дня був вже у Тлумачі і зараз же вручив його сотн. І. Яворському.

На другий день я бачився коротко з сотн. І. Яворським, з яким у справі відповіді на лист ми нічого не говорили.

На третій день дуже рано прийшов до мене «на кватиру» Командир Бригади полк. Секрет і скаржився, що сотн. І. Яворський без його відома десь пішов зі своєю сотнею. З початку полк. Секрет припускав, що сотн. І. Яворський пішов десь на вправи. Але коли побачив, що він забрав не лише цілу свою сотню, але забрав зі собою і польову кухню та медичний персонал, почав боятись гіршого.

Я не подав вигляду, що можу дещо у цій справі йому сказати, лише порадив, щоб він добре вивідав, де є сотник і, наразі, не спішив з рапортом до штабу Дивізії.

Полковник послухав мене і стримався з рапортом до Штабу Дивізії.
Він написав про цей випадок до Штабу щойно тоді, як зі Штабу прийшло запитання у цій справі...

На слідуючий день ми довідалися, що польська кінна жандармерія розпочала погоню за сотн. І. Яворським та його військовою частиною.

По двох днях та польська кінна жандармерія привела до місця нашого постою сотню І. Яворського, яку затримала в одному з підкарпатських сіл. Жовнірів привели, але без сотн. 1. Яворського, який при облаві втік у ліс...

Польська жандармерія припровадила сотню до місця постою Бригади Кулеметної Дивізії і розташувала у трьох стодолах та варту коло арештованих передала нашій Бригаді.
По кількох днях відбувся над арештованими польовий суд. Судили три старшини зі штабу Кулеметної Дивізії. Прокурором був Начальник культ.-осв. Відділу Клим Поліщук.

На оборонця для підсудних було призначено автора цього спогаду.

Процедура Польового суду продовжувалася цілий день. Вона кінчилася присудом для всіх вояків та сотн. І. Яворського.

Кінцеве слово дали мені, як оборонцеві.

У своїй короткій промові я просив суд цілком уневиннити сотню І. Яворського, смертний присуд для сотн. І. Яворського замінити на вязничу кару.

Суд моє прохання узгляднив з огляду на те, що зі сторони вояків не було жодної ворожої акції супроти польської влади, а самого сотн. І. Яворського, на якого впала вся вина — на суді не було.

Так не фортунно скінчилося «повстання», запляноване сотн. І. Яворським.

Після судового процесу у Першій Бригаді Кулеметної Дивізії загострилася дисципліна і погіршилося вояцьке життя.

Польське командування почало втручатися у внутрішнє життя цілої Дивізії.

Темп формування Дивізії прискорено і заплановано скорий вимарш Дивізії на Схід, на протибольшевицький фронт, що в ті часи був на східніх подільських теренах, починаючи від Дністра в районі Могилева Подільського й тягнувся на північ України, попри місто Бар на Жмеринку...

На місце вибувшого в Першій Бригаді сотн. І. Яворського призначили до муштрового куріня ославленого у боях з большевиками сотн. ЛЯШ ГУСАРОВА.

Муштровий курінь, після повстанської події та польового суду, дуже зменшився у свому складі. До того зменшення числа вояків у Бригаді спричинилася вістка скорого вимаршу Дивізії на східній фронт. Тут треба зазначити, що багато вояків у Проскурові вступило до Бригади з різних частин Галицької Армії, які прагнули піти додому. А тепер, будучи, можна сказати, вдома, багатьом було «не по дорозі», та ще й іти назад на Схід... на фронт, звідки вони ледве що живими видобулися...

Вимарш цілої Кулеметної Дивізії на Схід скоро відбувся і напрямок її був призначений на Могилів Подільський. Перша Бригада мала зайняти бойову лінію, починаючи від місточка Яруги над Дністром. Друга Бригада мала стати за нею, а за Другою Бригадою тримали фронт частини 3-ої Залізної Дивізії генерала Олександра Удовиченка, штаб якого стояв у Могилеві Подільському, куди прямував і штаб Кулеметної Дивізії.

Про фронтові події Першої Бригади Кулеметної Дивізії по лінії Яруга — Бар — напишу окремо. Тепер лише коротко тут подам про мою зустріч з сотн. Іваном Яворським.

Восени 1922 року у Чеській Празі у «Студентському Домі» я зустрів сотн. І. Яворського. Т. Яворський дуже зрадів, що мене побачив. Ми в тому Домі, в їдальні, просиділи аж до вечера — не могли не наговоритися...

В розмові сотн. І. Яворський весь час оповідав про себе. Він сказав, що після його «вимаршу» зі сотнею в Карпати, а далі — оточення польською жандармерією його частини, — він у Карпатах перейшов нелегально чеський кордон та помандрував по Закарпаттю.

Він якийсь час поніверявся на Закарпаттю без праці, згодом знайшов собі роботу, заробив трохи гроша, переїхав до Праги, скінчив там курс виробу шкла, дістав працю по фаху, одружився і зажив спокійним життям...

При своїх споминах про події у Кулеметній Дивізії, сотн. І. Яворський сказав, що не жаліє свого вчинку з тим вимаршом на «повстання», лише жаліє того, що йому не пощастило дійсно започаткувати виганяти поляків з Галичини.

2 березня 1972 р. Інж- О- Ільницький Ванкувер, Б. К. Поручник Армії УНР.

ПОСТАНОВИ ПЕРШОГО УКРАЇНСЬКОГО ВІЙСЬКОВОГО З'ЇЗДУ

2012-02-03T23:53:00.000+02:00
З архівів минулого
Впорядкував д-р Степан Ріпецький

Про земельну справу

Право власности на землю та підземні богацтва в автономній Україні повинно належати виключно народові, умови ж розпреділення цеї землі між працюючим на ній людом виробить і визначить Український Сойм, на підставах справедливости та рівности всіх людей, що живуть на території України, Разом з тим повинні бути вироблені закони користування ліса і визискування водяних та мінеральних богацтв на громадських засадах. До остаточного розвязання цього питання Тимчасовий Уряд повинен негайно припинити всякі акти купівлі та продажу, взагалі передачі землі і лісу з рук до рук і в першу чергу закордонним товариствам та окремим особам, а також урегулювати арендні відносини.

  Про харчову (продовольчу) справу

Зважаючи на те, що справа продовольча на Україні найкраще, найповніше і найсистематичніше може бути полагоджена самим організованим в кооперативи і спілки українським селянством, з'їзд ухвалює — передати продовольчу справу в руки організованого селянства і його органа Центрального Кооперативного Комітету.

Про освіту на Україні та про українізацію військової освіти

Беручи на увагу, що денаціоналізація народніх мас стоїть на перешкоді всякому поступовому рухові, що трує і деморалізує душу українського народу і спиняє розвиток, як духовних так і продукційних сил на Україні — український військовий з'їзд постановляє:

1) з осени сього 1917 року повинно бути переведено Тимчасовим Урядом навчання по школах України на українській мові — з забезпеченням прав меншостей інших національностей,

2)Українська народня початкова школа повинна бути обовязковою, загальною, утриманою на державні кошти.

3) ті українські гімназії та інші середні школи що будуть одчинені вже з осени сього року, повинні бути утримувані на державні кошти.

4) справу практичного переведення в життя україської середньої та вишої освіти (гімназії, універсітети, спеціяльні інстітути), яку з'їзд уважає обовязковою, з'їзд залишає компетенції Центр. Укр. Ради (теж з забезпеченням прав меншостей).

5) що до освіти для українського війська, то відповідно ухваленої з'їздом резолюції військова освіта повинна переводитись в життя в українському напрямку а) на українській мові б) шляхом одкриття військових шкіл од найнизчих до вищих, — як от академія генерального штабу.

6) при сучасних умовах, як у армії так і флотах з'їзд вважає необхідним

1) щоб у учебних командах, де є змога можна було навчати українців на їх мові.

2) статути військові і ріжні підручники, щоб було перекладено на українську мову з відповідним пристосованням.

3) щоб для українських військових громад і гуртків виписувалась література (газети журнали, книжки і агітаційна література) з коштів державних на таких самих умовах, як виписується література в мові російській а) щоб було открито просвітні курси у війську.

4) що до перетворення істнуючих уже на Україні шкіл військових (як от юнкерські прапорщицькі, морські та авіяційні і инші школи), то практичне переведенння справи з'їзд доручає Цетральній Українській Раді з обібранним з'їздом українським військовим комітетом.
5) щоб була одна вільна народня школа.

Про державні кошти для Української Центральної Ради:

З огляду на те, що Українська Центральна Рада робить велике державне діло З'їзд вимагає, щоб Центральній Українській Раді були асігновані кошти з казни на українські національні потреби.

Про адміністрацію на Україні

Перший Український Військовий З'їзд постановляє вимагати, щоб вся адміністрація на Україні була негайно переведена по прінціпу пропорції всіма націями, котрі проживають на Україні.

Про державні кошти для Українського Військового Генерального Комітету

Перший Військовий Український З'їзд, визнаючи Український Військовий Генеральний Комітет державною інституцією, вимагає на її утримання державних, коштів.

Про другий Військовий Український З'їзд

Скликання Другого Військового Українського З'їзду доручається обраному на Першому З'їзді Тимчасовому Українському Військовому Генеральному Комітетові.

Члени Українського Військового Генерального Комітету

1. Симон Петлюра (Уповноважений Головного. Всеросійського Земського З'їзду, Голова Контрольної Колегії Земського Союзу на Західному фронті).
2. Іван Луценко (військовий лікар).
3. Володимир Винниченко (письменник, салдат запаса).
4. Віктор Павленко (підполковник).
5. Олександер Пилькевич (підполковник).
6. Михайло Полозів (прапорщик).
7. Степан Письмений (матрос).
8. Михайло Іванів (генерал-маіор).
9. Іван Горемика Крупчинський (військовий урядовець).
10.Арсен Чернявський (підпоручник).
11. Дмитро Ровинський (салдат).
12. Аполон Певний (прапорщик).
13. Капкан (підполковник) командір 1-го Українського полку ім. Гетьм. Богдана Хмельницького.
14. Микола Михновський (підпоручник).
15. Федір Селецький (прапорщик).
16. Степан Граждан (салдат)
17. Віктор Ноплавко (підпол ковник).
18. Василь Потішко (прапорщик).

Адреса: Київ, Український Військовий Генеральний Комітет (Педагогічний Музей) Володимирська вул.

Пошук

2012-02-02T13:09:00.001+02:00
Пошук інформації і фото Петра Яворського, який був зголошений до Дивізії. Вишколи проходив в Мюнхені або Дахау. Був при артилерії, З Бродівського котла вийшов, але ні до УПА ні до Дивізії не дійшов, прийшов додому і був в таборах.

ВИШКОЛИ УКРАЇНСЬКИХ СТАРШИН І ПІДСТАРШИН ІНТЕНДАТУРИ І ЇХНЯ СЛУЖБА В ДИВІЗІЇ

2012-02-02T01:13:00.002+02:00
Роман Чолкан

Перші групи добровольців, покликаних до дивізії "Галичина", виїхали зі Львова 18 липня 1943 року. Кількасот бувших старшин, які служили в інших арміях, вислано на старшинський перевишкіл до Чехії.

В той час приблизно 2500 вояків проходили рекрутський вишкіл на поліґоні в Гайделяґері, біля міста Дембіца, в Польщі. Серед них було велике число (30 відсотків) професіоналістів, студентів, абітурієнтів та учнів середніх шкіл.

Після закінчення тримісячного рекрутського вишколу, інструктори-німецькі старшини й підстаршини - вибирали й розподілювали певне число вояків на різні підстаршинські вишколи. Кого куди призначувано, залежало частково від освіти чи фаху в цивільному житті а частково від оцінки інструкторів.

Наприкінці жовтня й на початку листопада поодинокі групи виїжджали до відповідних військових шкіл в різні місцевості Райху. Одна група (около 140 вояків) кандидатів на господарські чи адміністративні підстаршини ((Rechnungsfuhrer, Kassenleiter) виїхала до підстаршинської адміністративної школи, яка приміщувалася в старих військових казармах біля м. Дахав в Баварії.

Наша група була дуже різноманітна - як віком, так і професіями. Вік - від 18 до 55 років; професії - від викладачів високих шкіл, інженерів, учителів, теологів, урядовців різних установ, кооператив - до студентів і учнів середніх шкіл.

Зараз після нашого приїзду до Дахав, до нашого курсу долучили сімох українських старшин - всі в ступені хорунжих (Мартинюк, К. Мельник, А. Горошко, Т. Горинь, Герасимів, Л. Рудницький, Барановський) та двох підхорунжих (Osha RFA) (Я. Яремович і В. Заброцький). Всі вони, крім Заброцького, були бувшими старшинами австрійської або української армій. Більшість з них призначено на цей курс з огляду на їхній вік й фізичний стан.

Наша група примістилась в двох дерев'яних бараках, по 8 кімнат кожний, в границях головної казарми. В кожній кімнаті була залізна піч для огрівання, в кімнаті приміщувалося 8-10 людей.

Вишкіл почався на початку листопада. Зайняття в більшості зводились до теоретичних лекцій про господарські функції в сотні, а теж в курені чи полку. Більше як половина лекцій була присвячена рахунковості й реєстрові вояцьких платень і приділів, а решта загальному знанню про харчування в казарняних і польових обставинах, запас і розподіл умундирування, транспортацію, обози, військове право і т. п. Ніяких вправ у терені чи військової муштри ми на цьому вишколі не мали. З цього всі курсанти були задоволені - зимою такі зайняття не дуже приємні.

Лекції звичайно читали німецькою мовою підстаршини-інструктори. Це справляло немалі труднощі, бо багато курсантів в той час дуже слабо володіли німецькою мовою. Перекладачі, всілякі "фолькдойчі", не мали ні потрібної освіти, ні не знали української мови, а говорили якимось польсько-чеським суржиком, тому не багато помагали. Незабаром їх в більшості замінили нашими курсантами, що знали німецьку мову, й вони помагали тим, які нею слабо володіли. Під кінець листопада, після провірного іспиту, около 20 курсантів відіслано назад до дивізії. Всі, що залишилися, побороли труднощі, і понад 90 відсотків успішно закінчили підстаршинську школу.

Контактів з Військовою Управою й Дивізією ми майже не мали. Відносини між нами й німецьким персоналом були формально чемні - ні любови, ні ворожнечі, - а командування часто прихильно ставилося до наших побажань. Наприклад, нам дозволили йти на Богослуження до католицької церкви в малому містечку віддаленому на яких два кілометри від нашої касарні. Це створило невбияку "сенсацію", коли баварське населення бачило колону з 140 "есесів", які, співаючи, маршували до церкви кожної неділі.

Курсанти марширують до церкви

В суботи по полудні нам дозволяли виходити до м. Дахав і навіть їхати до Мюнхену, коли ми мали більше часу, де ми зустрічалися з нашими хлопцями й дівчатами, яких насильно забрано до роботи до Німеччини. Тоді ми вперше пробували такі ласощі воєнного часу, як Suessbier чи Blutwurst.

Підхорунжий Яремович зорганізував хор з около 25 вояків. Він часто співав у церкві та виступив з колядками на різдвяному концерті Wintersonnewende). Командування школи запросило хор на Новий Рік до старшинського клюбу, і його виступ був дуже успішний.

Українське Різдво 1944 року майже всі ми мали щастя святкувати з рідними в Галичині. Ми отримали 6-денну відпустку і вже вранці 6 січня були в поїзді. Вояки з Перемишля вже на Свят-Вечір були вдома, а на схід від Львова добилися додому щойно на другий день Різдва.

Підстаршинська школа в Дахав проводила багато інших курсів, пов'язаних з адміністрацією й постачанням; деякі подібні до нашого курсу, інші для кухарів, пекарів, кравців, м'ясарів.

Поблизу нашої касарні була група дерев'яних бараків, огороджених колючим дротом. Ми скоро довідалися, що там перебувало 700-800 в'язнів-"кацетників" різних національностей, між ними багато поляків і французів. Одягнені були в "кацетний" мундир з нашитими трикутниками різних кольорів на плечах, і завжди були під строгою сторожею. Вони працювали у фабриках одягу й іншого військового спорядження, чистили й направляли будинки тощо. Часом ми з ними перекидалися кількома словами. Вони не виглядали на зморених, і деякі з них навіть жартували. Одначе під час нашого тут побуту ніхто не знав про існування горезвісного концентраційного табору з його крематоріями, в яких палено в'язнів.
При кінці січня, після кінцевах іспитів, випускники отримали свідоцтва закінчення курсу. На початку лютого нас повідомлено, що 7 старшин, 2 підхорунжих і 34 випускників призначені на виїзд до старшинської школи військової адміністрації. Всі інші поїдуть до Гайделяґеру, де формувалася дивізія.

Випускників з підстаршинського курсу, які повернулись до Дивізії, приділено до сотень і куренів за своєю спеціялізацією. Вони виїхали з дивізією під Броди. Більшість з них не повернулася з оточення. З поворотців пригадую тільки Василя Веригу, Ілярія Кушніренка й Василя Буртняка.

Напочатку лютого 1944 року 43 випускники підстаршинської школи почали старшинський курс у старшинській школі адміністративної служби (Fuehrerschule des Verwaltungdienstens) у містечку Арользен б. м. Кассель. Гарне й спокійне містечко, з липовими алеями, в частково залісненій околиці, було осідком принців фон Вальдек, з їхньою палатою та парком. Ніяких слідів війни.

Школа приміщувалася в мурованих будинках, розміщених квадратом, із площею для вправ усередині. Ми творили одну окрему чоту й нас приміщено на першому поверху одного з будинків, по 5-6 в кімнаті. Такі курси теж проводилися у тій школі для німців, а крім цього були ще дві навчальні сотні для вишколу старшин. Комендантом школи був підполковник Бохман, відзначений лицарським хрестом.

Наш курс, який почався 10 лютого, мав за мету вишколити адміністративних старшин у ділянках харчування, одягу, платні, квартирування, транспорту, кантини - для куренів й полків. У наш курс включено теж вишкіл у командуванні чотою і сотнею, бо на фронті заходили й такі потреби. Відбувалося теоретичне навчання (три й пів дня в тижні) та зайняття в терені й спорт (два й пів дня в тижні). Нашими інструкторами були німецькі старшини, переважно в ранзі сотника (крім спорту й зайнять у терені).

На початку березня відбувся перший іспит. Двох курсантів його не здали й їх відіслано до дивізії. Всі, крім тих, що мали вищі ранґи, отримали підвищення до ступеня десятника-підхорунжого (Junker). В половині травня ми писали другий іспит, які всі, крім знову двох, здали, й отримали ступінь чотового підхорунжого (Standarten Oberjunker). В той час нас було 38 (один не повернувся з відпустки).

Німецький командний та інструкторський персонал трактував нас коректно, хоч про нашу дивізію не мав багато інформацій. Наш булавний був професійним прусським вояком і не терпів найменших порушень дисципліни. Кожного дня ліжка, які не були постелені "в кістку", розкидав, а порушник мусив своє ліжко знову застелити й зголоситися, що він готовий до нової інспекції.

У вільний час ми виходили в місто. В його околиці працювало багато українців, переважно дівчат з центральних земель України, яких вивезено на примусові роботи. При зустрічах одні говорили про чар весни (Степан Слабик, Філько Конецький, Славко Шевців), інші про патріотизм (Микола Матчак, Богдан Скасків, обидва вони після війни стали священиками), а кількох молодших з нас незручно починали розмови від "універсальної теми" - погоди.

Наші зустрічі комендант школи бачив інакше. Одного дня на ранішній збірці сказав нам, що йому відомі наші зустрічі й приязні відносини з "остарбайтерами", а це не личить кандидатам на старшин. Коли один з нас пояснив, що ці "остарбайтери" - це наші земляки й зустрічі з ними не понижують нашої гідности, він просив вибачення і до цієї теми більше не повертався.

Одна лекція в тижні була призначена на "світоглядове навчання". її читав сотник д-р Блох. Звичайно він з запалом говорив про ідеї націонал-соціялізму та "Нову Европу". На одній лекції він з захопленням пояснював німецькі пляни щодо Східньої Европи й слов'ян. Ми один на одного з усмішками споглядали, що його ще більше заохочувало до викладу. Коли він скінчив, Олександер Монцібович (доцент Львівського університету) в нашому імені подякував викладачеві за те, що він "так яскраво й переконливо з'ясував нам нашу будучність в Новій Европі". Д-р Блох зрозумів - він змішався, почервонів, відсалютував та в поспіху вийшов. Більше ми його на лекціях не бачили, а на його місце прийшов інший викладач, який обмежувався до історії націонал-соціялістичного руху.

На початку червня наш інструктор спорту запропонував скласти футбольну одинадцятку до матчу з німецькою командою, зложеною з інструкторів і старшин школи. Половина наших курсантів були середнього й старшого віку, то він думав, що німці дадуть нам лекцію у грі футболу. Але він перерахувався, бо ми мали кількох добрих футболістів, як Салагора (з Чернівецького "Довбуша"), Шевціва, Збудовського, Слабика. Наша дружина виграла 3:1. До того один наш інструктор скрутив ногу й ходив два тижні на милицях.

Час проходив скоро. Наша група зжилася, як одна родина, не зважаючи на великі різниці щодо віку. За майже 9 місяців співжиття ми вже знали добрі й злі навички й манеризми кожного вояка: львівський гумор братів Монцібовичів (Клима - інженера-землеміра й Олександра - математика); серіозних - Я. Петрова (правника), Г. Дорожівського (лінгвіста) й Чайківського (економіста); зрівноважених - Р. Стефанюка, Я. Шевціва, Б. Любачівського; найбільше серйозного професора Кулицького (гімназійного вчителя), який, не зважаючи на кволе здоров'я, сам усе виконував й не дозволяв іншим йому допомагати; підхорунжого Яремовича, який завжди пригадував нам про його участь у визвольних змаганнях, коли йому було тільки 16 років; живого, непосидющого Філька Конецького, якого "переслідував" наш булавний, бо чомусь приписував усі збитки, які денебудь сталися, Фількові. Наймолодші курсанти багато дечого навчилися від своїх старших з високою освітою товаришів.

При кінці червня ми довідалися, що формування і вишкіл дивізії закінчені, і вона незабаром виїде на фронт.

Наше навчання закінчилося в половині липня. 20-22 липня призначено на кінцеві іспити. Перед полуднем 20 липня ми писали перший іспит, а після обіду розійшлись по своїх кімнатах, щоб приготуватися до іспитів наступного дня.

Ледве ми повернулуся, як командування школи проголосило негайне поготівля всієї школи. Заряджено, щоб усі вийшли на площу в повному бойовому лаштунку, видано нам зброю й бойову амуніцію, поділено на чоти й призначено транспорт. Ми нічого не знали, - думали якийсь десант парашутистів, - і так чекали на дальші накази аж до 2-ої години ранку. Врешті нам сказали, що відбувся замах на фюрера, але він живий. Мало часу залишалось на спання, а вранці ми продовжували писати свій іспит, який закінчили 22 липня.

ВИПУСКНИКИ СТАРШИНСЬКОГО ГОСПОДАРСЬКОГО КУРСУ

Перший ряд: В. Заброцький, А. Горошко, Т. Горинь, чотовий (німець), комендант вишколу (німець), К. Мельник, Р. Мартинюк, Ю. Гарасимів, Я. Яремович.
Другий ряд: З. Костельник, н.н., С. Слабик, Процик, н.н., Б. Чайківський, І. Салагор, Я. Кулицький, Климків, Т. Конецький, С. Гарасим'юк, С. Редька, Р. Чолкан.
Третій ряд: М. Збудовський, Р. Романко, О. Третяк, Комарницький, А. Монцібович, М. Матичак, Р. Кочержук.
Четвертий ряд: Г. Дорожівський, Б. Любачівський, Р. Тицький, Я. Шевців, Б. Скаськів, Р. Стефанюк, К. Монцібович, Ю. Федик, Войцєх, Я. Петрів, Бойчук.

Нас повідомлено, що всі ті, які успішно закінчили курс, отримають підвищення до ступеня хорунжого ще перед виїздом до дивізії. Ми подали виміри свого одягу, кашкетів й взуття та призначено одного німецького старшину й 8 випускників, які мали поїхати до Чехії біля Праги по уніформи.

Тим часом прийшли вісті, що дивізію розгромлено у битві десь біля Львова, поїздку до Праги по уніформи відкладено. Кілька днів пізніше нам додали нову дату поїздки, але тим разом мало їхати тільки 4 курсанти й тільки по пояси й кашкети. Однак і цю поїздку відкладено.

Вісті про дивізію були щоразу трагічніші - біля Бродів дивізію оточено й знищено. Ми були неспокійні й затривожені. В дивізії було багато наших друзів.

Командування школи не знало, що з нами робити й чекало на дальші інструкції. Той час, майже два тижні, ми проводили на безділлі.

Десь біля 10 серпня нас повідомили, що прийшли наші підвищення з Берліну, і під час прощальної вечері ми отримаємо наші свідоцтва й нові ранги. Вечеря була з вином і тостами, а після вечері комендант курсу почав відчитувати прізвища. Вже після двох прізвищ ми почули, що наші нові ступені не були ці, що мали отримати випускники. Нам дали старі, рідко вживані ступені для старшинських аспірантів резерви - чотового старшинського аспіранта (Oberscharfuehrer Reserve Fuehreranwarter). Ясна річ, що це була неприємна несподіванка для нас, і, як пояснював нам комендант, для нього. Він пробував пояснити, що Берлін мав свої причини і сподівався, що в дивізії все направиться. Однак це не поправило нашого настрою.

Старшинський курс адміністрації почало 43, а 36 його закінчили. Десь 15 серпня ми виїхали до Нойгаммеру, де був збірний пункт дивізії.

У Нойгаммері ми застали хаос. Ніхто не знав, що робити. Приїжджали вояки з різних вишколів, розбитки з-під Бродів, нові рекрути з запасного полку і т. п. На початку вересня почали приїздити випускники інших старшинських шкіл - піхоти, артилерії, зв'язку. Через кілька тижнів ми сиділи по наших квартирах, очікуючи нових розпоряджень.

В перших тижнях вересня більшість порозкиданих підрозділів дивізії була в Нойгаммері. Командир дивізії ген. Фрайтаґ зарядив збірку, на якій проголосив, що Головна квартира доручила йому формувати нову дивізію, та похвалився, що фюрер нагородив його лицарським залізним хрестом, за що він вдячний німецьким і... українським воякам дивізії. Ніхто його не оплескував.

Почали формуватися полки, курені, сотні й інші підрозділи. Молоді українські випускники старшинських шкіл добре вив'язувалися з своїх обов'язків на постах командирів сотень і чотів. Всі вищі пости обсаджувано німцями.

Дивізійна інтендантура, яка майже в цілості повернулася з-під Бродів, складалася з німців, які неприхильно ставилися до нашої групи. Дивізійний інтендант, майор Зульцбах, навіть не хотів привітати нас чи особисто познайомитися з нами. Ми не знали, хто і за яким ключем призначував нас на різні пости.

Нас призначувано на підрядні пости в полках, куренях і навіть по сотнях. Декілька були заступниками курінних інтендантів, інші завідувачами мундиру чи харчів, багато опинилося на постах рахункових по сотнях, а на такі пости наші ступені були зависокі. Не думаю, що переборщу, коли скажу, що найбільше дискримінації зазнавали українці в інтендантурі. Одною з причин, мабуть, було те, що наприкінці 1944 року німці мали багато старшин, які не були здатні до фронтових функцій та які втратили свої позиції на раніше окупованих землях. Їх призначувано на різні адміністративні пости, хоч вони не мали на це потрібних кваліфікацій.

Щойно після війни ми довідалися, що в тайному наказі головного управління СС про персональний склад штабів дивізії з 5 вересня 1944 говорилося, що "німецьким персоналом мають бути обсаджені дивізійний і полкові штаби, підрозділи зв'язку й усі адміністративні пости (за вийнятком конюхів і візників)".

Мене призначено на заступника інтенданта ІІ-го куреня 31-го полку, але інтенданта курінь в той час ще не мав. На початку жовтня дивізію переміщено на Словаччину, сюди прибув новий інтендант. Це був середнього віку німець із Східньої Прусії, в ступені поручника. Він випитав мене про мої кваліфікації і сказав, що це дуже добре - він не має жодного поняття про військову адміністрацію та нею не зацікавлений. Він сказав, щоб я робив усе, що потрібно, а коли мені буде хтось на перешкоді, щоб сказати йому, а він усе полагодить. Ми один одного зрозуміли й між нами запанувала "повна співпраця". Під час нашого побуту на Словаччині я виконував функції інтенданта, а він пересиджував у корчмах чи "чарував" словацькі вдовиці. Часами по кілька днів не з'являвся в нашій канцелярії. Перед виїздом із Словаччини його замістили іншим німцем - хорунжим, який теж не втручався в роботу інтендантури, однак кожного дня приходив до канцелярії.

В той час до нашого куреня призначено на завідуючого одягом Кулицького, випускника нашого старшинського курсу. Я незручно почувався бути його зверхником, бо він, гімназійний вчитель, був двічі за мене старший. Гарна людина, але великий формаліст, в якого часом дрібниця здавалася великою проблемою. Не забуду випадку, коли після нашого перемаршу із Словаччини до Словенії він прийшов до мене з дуже затурбованим обличчям і заявив, що в нього "надзвичайно поважна проблема", яка може грозити військовим трибуналом. Я запитав його, що сталося, і він відповів, що при численні інвентаря виявилося, що йому бракує два відра, одна мітла й одна пара черевиків. Мені тяжко було втриматися від сміху, але я знав, що в нього це не жарт. Очевидно, я виписав йому посвідку, що ці речі були знищені підчас транспорту. Книжки "збалянсовано".

В останніх місяцях війни праця інтендантів не була ані легкою, ані безпечною. У Словенії обози завжди були загрожені або партизанськими наскоками вночі, або налетами літаків вдень. Коли бойові частини були в акції, інтенданти відповідали не тільки за доставу харчів й інших припасів для фронтових вояків, але теж за охорону обозів з військовим майном, наплечниками й особистими вояцькими речами, які залишалися в обозах. Не влегшувало справи й те, що командири сотень звичайно відряджували до обозів найгірших вояків і конюхів. Бракувало підстаршин. До того весь транспорт був кінний.

Слід теж згадати, що після битви під Бродами в дивізії був брак підстаршин, особливо в адміністрації. Після нашого підстаршинського вишколу, в Дахав ще одна група була туди вислана на такий самий курс в червні 1944 року. Ті курсанти повернулися до дивізії на Словаччину. З цієї групи до 31-го полку приділено Мисака й Івана Плювака. Крім цього, в запасному полку зорганізовано короткий курс рахівників для сотень.

Не зважаючи на такі браки й недоліки, обози виконували свою функцію задовільно. Після капітуляції біля наших обозів гуртувалися відступаючі фронтові війська й наші худі коники продерлися крізь хаос відступу, через засніжені Альпи, до перших англійських застав - на збірні пункти в Фельдкірхен і Шпітталь.Наш курінний обоз перевіз до Фельдкірхен 4 польові кухні, якими ми поділились з іншими частинами, та досить харчів на прохарчування 600 вояків на один тиждень. Там ми все розділили поміж вояків нашого куреня, навіть такі речі, як "слівовічку", цигарки й німецькі гроші (марки). Після переходу через Альпи весь німецький персонал відійшов від нас.

При кінці травня 1945 року нас, що зложили зброю англійцям, перевезли в околицю біля містечка Белярія в середній Італії. Около 11 тисяч вояків розмістилося на полі яких 60 гектарів, на якому ще подекуди росла недоспіла пшениця. Посередині табору стояла велика кам'яна хата, в якій примістилася команда табору й харчовий склад. Комендантом став полковник, згодом генерал-хорунжий Михайло Крат. Табір зорганізовано на військовий лад й поділено на полки, курені, сотні і т.д. Англійська команда дала нам всього 20-30 старих шатер для адміністративних потреб, а все вояцтво спало просто неба чи під тим, що хто з собою приніс. Табір був обгороджений колючим дротом. Його пильнували англійські вартові, а вночі світили рефлектори.

Тут відразу треба було розв'язати дві важливі проблеми - харчування і його розподіл та санітарно-гігєнічне влаштування. Найбільшою активністю в таборі в той час було видавання харчів та "похід" вранці до лятрин.

Справи зберігання, розподілу й приготування харчів взяли на себе адміністративні чотові й старшини, яких до Італії дісталося 22. Роман Стефанюк став головним інтендантом, а хор. Мельник і Ю. Федик - завідуючими одягом і харчів. Інші обняли адміністративні пости по полках і куренях.

Умовини в Беллярії були погані. Більшість вояцтва була без даху над головою, всі були голодні - юшка на обід, кава з сухарями й трохи консервної сої вранці й увечорі - це все. Ніхто не знав, що діється поза табором, і яка доля чекає нас. Кружляли різні вісті з сумнівних джерел, т. зв. "паролі", які або смішили або тривожили таборовиків. Численна совєтська репатріаційна комісія приходила до табору й, вживаючи різні форми агітації, провокації і застрашування, намовляла до повернення в Совєтський Союз. Не зважаючи на стан напруження, розподіл харчів функціонував добре і майже не було надуживань чи нарікань.

Восени нас перевезено до недалекого, вже розбудованого табору на колишньому військовому летовищі біля Ріміні, де були бляшані бараки для різних таборових потреб та добрі військові шатра для всіх таборовиків. Тут внормувалося харчування, почалося видавання одягу, білля, коців й взуття. Хоч ці речі вже були вживані демобілізованим військом, але були в доброму стані. Тут почалися контакти з зовнішнім світом. Тут нас повідомлено, що генерал Павло Шандрук, командувач Української Національної Армії, до якої при кінці війни включено нашу дивізію, підвищив ступені всім випускникам старшинської адміністративної школи - до хорунжого інтендатури.

Ніхто не забуде того дня пізньою осінню, коли наш табір несподівано відвідали українці з вільного світу - о. д-р Михайло Ваврик і о. д-р Іван Біланич. Згодом табір відвідували інші отці: д-р Іван Прашко (пізніше єпископ в Австралії), д-р Мирослав Любачівський (пізніше кардинал), Дзюба й інші. Ці відвідини піднесли мораль таборовиків та пожвавили життя в таборі. Візита табору архиєпископом Іваном Бучком взимку стала найбільшим таборовим святом. Архипископ Бучко з своїми отцями помагали в організації релігійного й культурного життя в таборі та були посередниками між табором і вільним світом. Многогранне життя табору описане у книзі Всеволода Будного "Ріміні", однак треба підкреслити, що всі відвідувачі табору в 1946-7 рр. висловлювали своє захоплення всім тим, що бачили. Англійське командування часто показувало наш табір як зразковий. Одним з останніх відвідувачів цього табору був сотник канадського летунства Богдан Панчук. Він відразу став великим приятелем дивізійників і згодом завжди повторяв, що він був "останнім добровольцем" дивізії.

Старшини і підстаршини інтендантури себе вповні виправдали в організуванні й провадженні господарства табору. Завідування речами, на які кожний був ласий, не завжди легке чи популярне, однак не занотовано випадків корупції чи надуживань.

Деякі старшини інтендантури були керівниками в інших ділянках таборового життя: Олександер Монцібович, Гриць Дорожівський і Войцех були організаторами й викладачами матуральних курсів; Клим Монцібович провадив школу мірників; Ярослав Шевців став одним з виховників куреня молоді, а Ілярій Кушніренко керував танцювальним ансамблем.
В травні 1947 року полонених перевезено до Англії, де їх порозміщувано по малих таборах в Англії та Шотляндії, і вони в більшості працювали в сільському господарстві. Тут старшин відокремлено в окремі табори. В другій половині 1948 року всіх звільнено з дозволом на поселення у Великій Британії.

Ті дивізійники, які попали в американський полон, опинилися малими групами в різних таборах. В найбільшій групі (біля 1000 полонених) опинилися два старшини інтендатури - Роман Тицький і Філько Конецький. Вони зробили свій відповідний вклад в організацію господарських справ. З американського полону їх звільнено в січні 1947 року.

НА ВИШКОЛАХ ГОСПОДАРНИКІВ ІНТЕНДАНТІВ І УД УНА

2012-02-01T23:49:00.000+02:00
Г. Д-ський
Автор, р. нар. 1917, закінчив гімназію в Дрогобичі, в 1936-41 рр. студіював германістику й україністику в Львівському університеті, за німецької окупації працював у культурно-освітнім рефераті у Львові, зголосився до Дивізії «Галичина» й 17.VI.1943 р. був покликаний на рекрутський вишкіл у Дембіці («Гайделяґрі») — після умундирування в Брні (в казармах «на Куберґу»): в Вишкільному батальйоні для особливого призначення на «6-му крузі» (рінґу). При розподілі абсольвентів рекрутського вишколу його приділено на спеціялізований вишкіл «господарників» (Verwalter-ів). (О. Горбач)

Ми, група призначена на «фервальтерів» (господарників), виїхали з Дембіци наприкінці жовтня 1943 р. Завезли нас, щось близько 30 чоловік, на 50 відсотків уже дещо старших, — до славного Дахаву, де проходив підстаршинський вишкіл адептів постачання. Був кінець 1943 р. Там були приміщені різні сотні різників, пекарів тощо, а довкруги було багато бараків за колючими дротами, куди нам не вільно було навіть заглядати, а не те що ходити. Ми здалека бачили колони в'язнів-кацетників, як їх водили на роботу.

Від поляків, які працювали в майстернях зброї і в одягових робітнях, ми часом чули: — Teraz tutaj juz calkowicie inaczej, spokoj, nikogo nie morduja... Ale gdybyscie, Panowie, byli tutaj w 1942 i 1943 roku, to wlosy debem stawali»... Це були рідкі контакти з тими в'язнями-поляками, що направляли нам рушниці або наші дрантиві уніформи.

Наші заняття зводилися виключно до відвідування курсів — рахівників і касирів, до лекцій про харчування, про розподіл і переховування харчів, до справи магазинування одягу, роздачі й контролі над нею тощо. Одинокий раз вели нас на стріляння, та й то з дороги завернули назад, бо щось там у тій ідеальній німецькій військовій машині не функціонувало.

Там провели ми Різдвяні свята й весною 1944 р., мабуть, у квітні, нашу групу перевезли до Арользену на старшинський вишкіл. Між старшими річниками пригадую пор. Мельника (був потім інтендантом у таборі полонених у Ріміні), Яримовича, пор. Мартинюка й пор. Горошка. З-поміж середнього віку: обох Монцібовичів — Олександра й Клима, інженера-будівельника, Скаськова, закінченого але не висвяченого богослова (після війни і переходу на емеритуру висвятився й жив в ЗСА). До старої ґенерації належали ще два середньошкільні вчителі: польоніст Кулицький і клясичний філолог Томасевич, що згодом був у Ріміні.

З молодиків і таки вже дещо «підстаркуватих», як от я, пригадую Чолкана, Герасим'юка, Тіцького, мґра Петрова, учителя Романкова, В. Заброцький, здається, польський поручник, теж належав до «середущого віку».

В Арользені, крім теоретичних предметів — книговодства-бухгальтерії, постачання, різних аспектів Reichsleistungsgesetz-у тощо, — ми проходили теж мінімальний бойово-тактичний старшинський вишікл в обсягу групи, чоти й сотні, ходили на вправи, нічні вимарші, стріляння, проходили теренознавство тощо. Декілька разів дозволили нашій групі піти до місцевої церкви на богослуження, бо ми того вперто домагалися. Це викликало констернацію в керівників школи і неймовірне здивування місцевого населення, як побачили нас, «грізних есесів», у церкві та ще й таких, що активно молилися й співали релігійні пісні.

Там застав нас і атентат на Гітлера й нас ганяли цілу ніч, розпорядивши гостре поготів'я, мовляв, висадилися десантні парашутисти англійці чи американці. Якщо не помиляюся, наприкінці червня 1944 р. ми складали кінцевий письмовий іспит із прослуханих дисциплін. Була теж одна тема про «нову Европу», не пригадую докладно її звучання; на всякий випадок наші опікуни бажали знати, як далеко ми засвоїли їхню ідеологію. Найкраще опрацював цю останню тему мґр. Петрів і його еляборат відчитали нам на закінчення іспитів. Очевидно, всі ми іспит здали, але нам ступенів хорунжих не признали, крім тих, хто мав рівнорядний ступінь давніше (Мартинюк, Яримович, Горошко, Мельник, Заброцький). Ми до тієї церемонії старшинських підвищень готувалися: Клим Монцібович, Стефанюк і ще хтось — вже готувалися їхати до Мюнхену по «бецуґшайни» на мундири, але несподівано все відкликано, і нас із ранґами Oberscharfurer-Fuhreranwarter (старший десятник-аспірант) відіслали до Нойгаммеру бл. Сагану на Долішньому Шлезьку, де ми дожидали повороту розбитків нашої Дивізії з-під Бродів і де почала формуватися «друга Дивізія».

Що наше півдищення в Арользені відкликано, могло мати ще й таку причину: саме на закінчення нашого іспиту прийшла вістка про розгром Дивізії під Бродами, і німці пускали всякі версії про небоєздатність наших частин, а то й про пряму зраду, про відступ із фронтової лінії тощо. Це створило атмосферу недовір'я до нас серед керівників нашої школи. Але думаю, що найголовнішою причиною, що нас завісили в «лімбо» (англ. «чистилище, передпекло; в'язниця»), це така типово-німецька неохота віддавати заряд постачанням харчів у чужі, ненімецькі руки. Німці воліли радше навіть поразку на фронті, ніж випустити з рук «прохарчування». Аж у таборі в Ріміні нам прийшло підвищення до старшинського ступення від ген. П. Шандрука.

В Нойгаммері ми просиділи липень, серпень і вересень 1944 р., а в жовтні почали нас приділювати до різних частин Дивізії в функціях рахункових або касирів при сотнях. Я, Монцібовичі й ще дехто, попав у батальйон Вільднера на Словаччину біля Жіліни. Там ми перебули до Різдва. Я був при фюзелірах — у сотні того погана фольксдойчера Кравса. Після Різдва ми переїхали до Австрії, де сотня, при якій я був, стаціонувала біля Оберсдорфу й там нас застала капітулація. У квітні, як творилася УНА з Шандруком у проводі, я їздив з моїм шефом Бимом (Bohm) до декотрих частинах Дивізії, вияснювати стрільцям цю «українізацію».

В травні 1945 р. я опинився в таборі полонених біля Шпіталлю, звідки перевезли нас наші нові «опікуни» до Беллярії, а весною 1946 р. до Ріміні. Тут за ініціятивою Олександра Монцібовича зорганізувалися були матуральні курси під опікою Української католицької церкви в Римі. Частими гостями були — теперішній єпископ Прашко, нині в Австралії, а мабуть і теперішній кардинал і М. Любачівський, брат якого був теж у тій найгрізнішій зброї «фервальтерів» (інтендантів), — і ще дехто з високих достойників. З Америки відвідували табір Ґалан, голова Українського американського комітету, пізніше — сот. Б. Панчук.

Директором матуральних курсів був клясичний філолог Борисюк, клясичних мов учив проф. Томасевич, математики, фізики й хемії — Олександер Монцібович та Кекіш, біології — С. Кордуба, німецької мови — Балагутрак (?), я — української, а з Войцехом, (теж «фервальтер»!) — дещо англійської, хоч ми самі пройшли були заледве її початки.

Наприкінці 1946 р. приїздила до нас англійська парляментарна комісія на «скрінінґ» (провірку), і вислухавши безліч тих самих свідчень (що ми голосилися добровільно до німецької армії, бо іншого виходу не мали, щоб активно боротися проти росіян-більшовиків — наших національних, релігійних і суспільних ворогів, які знищили нашу державу 1918-19 років, завели панщину-колгоспи, винищили наш провідний прошарок — інтелігенцію, повиселювали наші родини в Сибір і т.д.), — від'їхала геть, не знайшовши між нами «воєнних злочинців».

По закінченні матуральних курсів я став членом хору «Бурлака» і з ним переїхав до Англії, де нас примістили в таборі Таттершел біля Лінкольну як мистецьку групу для обслуговування наших таборів полонених, а теж і цивільних, — в Англії. Моя функція, крім співу й заповідання точок програми, була адмініструвати головно виїзди й виступи хору — так за часів дириґенства Ст. Гумініловича ще в Італії як теж і за пізнішого дириґенства Євгена Пасіки в Англії.

Після звільнення з полону я виїхав на працю в Менчестері, де по 5-х роках став повторювати мої студії в Лондонському університеті, а одержавши диплом «ВА» та педагогічний диплом в університеті в Лідс, я почав працювати учителем модерних мов, головно німецької й російської, в гімназіях м. Ґуль. 1979 р. я вийшов на пенсію.

ВИШКІЛЬНИЙ ТАБІР НОЙГАММЕР

2012-02-01T23:06:00.000+02:00
Адам ПЛАСТИНЕЦЬКИЙ

Українська дивізія закінчила свій вишкіл у військовому таборі в Нойгаммері й з нього виїхала на фронт під Броди. Тимчасом Вишкільно-запасний полк Дивізії перенесено з Вандерн над Одрою до Нойгаммеру. Автор, старшина УГА, приїхав до Нойгаммеру 18 серпня 1944 року і його призначено до Запасного батальйону Запасного полку, до „Штаммкомпані" - кадрової сотні („рекрутський кіш"), яка приймала нових рекрутів.
Залишив спомини, які довів до листопада 1944 року. На жаль, Адам Пластинецький згинув під час бомбардування м. Лінцу, мабуть, в лютому 1945 року.
Друкуємо частину спогадів про табір Нойгаммер.
Редакція

Вишкільний військовий табір в Нойгаммері - це один з найбільших військових таборів (польові курені) в Німеччині. Місцевість ця лежить над річкою Квайс, серед переважно соснових лісів і непроглядних пісків. Піски такі, що ноги грязнуть у них, тяжко марширувати. В літі 1944 року, яке було гарячим, коли сонце припікало до неможливости згори, люди пили жадібно воду, не зважаючи на прикрі наслідки, і якраз тій обставині належить приписати факт, що бігунка ширилася і набирала гострого та довгого перебігу.

Сам табір складається з трьох частин, а властиво з чотирьох. А саме з властивого табору в Нойгаммері, віддаленого від залізнодорожної станції на яких 2-3 км. Він обіймає гарно побудовані партерові та одноповерхові доми, частинно дерев'яні, а частинно з цегли муровані. Вони положені серед прегарного парку, в якому ростуть сосни, берези, клени та інші дерева, кущі малини, має цей табір гарно асфальтовані або бруковані вулиці, свою власну вузькоторову залізничку, яка через цілий Нойгаммер доходила майже до кінця Цайзівського табору. Нею перевожено вугілля до кухонь, військові мундири та білля, різні артикули прохарчування і т. д. Нею теж перевезено всі паки, речі та харчові магазини з табору Цайзав на станцію в Нойгаммері в тих днях, коли вся Дивізія виїздила на Словаччину. В самому Нойгаммері містився теж штаб Дивізії та 14-го полку, а якийсь час теж і команда його „Ерзацбатальйону". Цю останню перенесено на яких 3 тижні перед виїздом до табору в Цайзав. Командиром Дивізії був ген. Фрайтаґ, командиром полка був Марк, а командиром „Ерзацбатальйону" був оберштурмбанфюрер (підполковник) Губер, людина уже старша, дуже приступна, делікатна та мила в поведінці. Ця доброта била просто з його лиця, завжди погідного та всміхненого. Популярно називали його „Папа Губер". Сам він був німець з Хорватії і - як говорено - був колись активним старшиною австро-угорської армії.

Другою частиною згаданого табору є т. зв. табір Гінденбурґа, де були вже звичайні дерев'яні бараки. Як великий він, не знаю. В тому часі в таборі Гінденбурґа стояла артилерія Дивізії.

Третя частина - це табір в Цайзав, який основно відрізнявся від властивого табору в Нойгаммері. Лежав він, вправді, серед лісів, але в ньому самому не було ані одної високої та розлогої деревини, під якою у часі великих спек можна було би відпочити та прохолодитися. Було, вправді, кілька малих деревинок, берізок перед двома бараками (де містилися канцелярії „Ерзацбатальйону" і „Штамкомпанії" (кадрова сотня), але вони в часі спеки були безвартісні для нас, бо не давали ніякої тіні, та самі ледве животіли. Бараки всі дерев"яні, старі, виказували багацько шпар, досить багацько побитих вікон, повно дір у дахах, покритих папою. Посеред бараків велика площа вправ. Лятрина побудована з цегли. Це великий будинок зі сидячими місцями, перед ними вздовж обох стін бетонові отвори з двома підвищеннями на ноги. Будинок поділений на кілька частин бетоновими стінами. Внаслідок поганого стану бараків вже в місяці вересні та жовтні 1944 року відчували ми прикре зимно вночі. З цього ми могли переконатися, яке зимно мусіли переносити ті полонені, що в цих бараках мешкали в зимі 1941/42 і 1942/43. Недарма їх так багацько з голоду і зимна загинуло. А кілько було поміж ними українців, що самі здалися у полон, щоби скорше зламати більшовизм та приспішити постання Української Держави? Вони, вірячи наївно німецькій пропаганді, заплатили за те своїм молодечим життям.

Вода в таборі Цайзав дуже погана, до пиття абсолютно не надається, бо це вода підшкірна, м'ягка, якою з трудом можна було змити мило при щоденному митті чи голенні. Пиття цієї води було найправдоподібніше теж причиною бігунки, гострої, триваючої найменше 14 днів, яка панувала в таборі Цайзав поголовно в місяцях липні, серпні та вересні 1944 року. Мимо цього, що всіх стрільців і новоприбулих людей перестерігано перед питтям цієї води, вони на це не зважали, і тому по кількох днях більшість з них ставала пацієнтами д-ра Ченця і д-ра Топольчука, лікарів нашого „Кранкенревіру" (амбуляторія). Бігунка ця мучила людей в страшний спосіб, на добу треба було вийти 10-12, а то нераз і 15 разів на сторону, хворі обезсилювалися, виглядали, як трупи, ледве волочили ногами, діставали легку гарячку, яка примушувала пити знову цю саму воду, бо іншої не було, а кухарі дуже нерадо давали з кухні гарячу або теплу каву, зварену на тій самій воді. Німецькі старшини та підстаршини не хворіли, бо заливалися пивом або водкою. Одиноким ліком на поборювання цієї хвороби була стисла дієта, сприймання спорошкованого вугілля і пастильок танальбіни. Бігунка ця кінчалася кривавими відходами. Ясна справа, що реконвалісцент не міг скоро прийти до здоров'я навіть по т. зв. видужанні, бо не сприяв цьому жовнірський простий харч, який нераз спричиняв рецедиву цієї недуги. Деякі знову твердили, що непридатність цієї води до пиття належить приписати величезному цвинтареві совєтських полонених, який знаходиться у віддалені коло 300-400 кроків від табору Цайзав, від східньої сторони. Оповідають, що там похоронено в масових братських могилах приблизно 65.000 трупів померлих полонених, в піскуватій землі, якої верстви могли легко пропускати труп'ячу гниль до водних жил і в цей спосіб затроювати нечистотою підшкірну воду. На щастя, обійшлося без смертних випадків, хоч багацько недужих перебувало на лікуванні в „Кранкенревірі" (амбуляторія), а навіть деяких віддано до лічниці в Нойгаммері.

Про жахливі відносини в Цайзавськім таборі сов. полонених розказував один з них, що пережив в ньому довший час, і опісля вступив добровольцем до Дивізії „Галичина" тільки тому, щоби рятувати себе перед смертю. З його оповідання виходило, що полонені тільки раз у день діставали їсти. Вага щоденного пайка хліба становила 30 дкг. Це було безумовно замало для людей, що день у день мусіли тяжко працювати. Щоденну зупу називали полонені „баланда", тобто розбовтана вода. Багацько з цих полонених зголосилося добровільно в ряди нім. армії, головно до її помічних частин РОА, в меншій кількости до УВВ, згл. до Стрілецької Дивізії „Галичина", а зробили вони це тому, щоби вирватися з пекла Цайзівського табору, з метою поправити свої життєві умовини, згл. уникнути смерти.

Бараки мали просте устаткування, як звичайно при війську. Кожний з них складався з трьох „штуб" (кімнат). Середуща була ліпше устаткована. Бо мала подвійні (поверхові) ліжка, звичайно на 18-20 осіб. Натомість обі бічні „штуби" мали тільки подвійні (поверхові) причі, на котрих тісно побіч себе мусіло лежати до 30, а нераз і більше людей.

Табір Цайзав поділений був на великі бльоки, що тягнулися праворуч і ліворуч уздовж в'їздової бетонної дороги. В першому бльоці праворуч приміщено в часі мойого там побуту розбитки з Дивізії „Галичина", що мали щастя вирватися з окруження під Бродами. Там було кількох моїх знайомих, між іншими Богдан Зако.

Перший бльок ліворуч стояв спочатку порожній, опісля зайняли його „русскі" (мабуть, з РОА), які становили, мабуть, обоз, бо щоденно вправлялися в їзді на фірах. На терені двох наступних бльоків з правого і лівого боків побудовані були великі муровані кухні, з правого боку для москалів, а з лівої для нашої „Штамкомпанії". Оба треті бльоки, праворуч і ліворуч, займала наша „Штамкомпанія", команда якої і канцелярії містилися у бараку ліворуч. Дальші бараки зайняті були через чотири сотні наших новобранців, кожна з них числила до двісті вояків. Бараки положені в третьому бльоці, праворуч, призначено для новоприбуваючих стрільців, яких, по лікарських оглядинах, згл. по узнанні їх здібними до військової служби, переношено до третього бльоку ліворуч, де приділювано їх до одної з чотирьох сотень. Далі містилися там усі „а", „б", „в" і „пу". На нашій правій стороні містилися теж „Кранкенревір" „Ґешефтеціммер 2„Б" (прийомна), тобто т. зв. персональне бюро для усіх прибуваючих до „Штамкомпанії", „Рехнунґсфюрер" („рахунковий"), який видавав щомісячно „Есскарти" (харчова картка), картки на тютюн і виплачував „льон" (військова плата), склад мисок і ложок, військових мундирів і коців, а також т. зв. фурір (харчовий), який щоденно між год. 17-19 видавав т. зв. сухе прохарчування: хліб, мармеляду, сир, масло, марґарину, цукерки і часом яблука. Його помічники були Богдан Барилко і сотн. УНР Драбченко. На обширі цього самого бльоку містився ще барак, у якому перебував сторожевий відділ. Коли наша команда „Ерзацбатальйону" мусіла перенестися з Нойгаммеру до Цайзав, команда і канцелярія нашої „Штамкомпанії" перенеслися теж на наш бльок, а її бльок зайняв „Ерзанбатальйон".

Дальші бльоки праворуч і ліворуч займали наші полеві батальйони, „фюрерлєрґанґ" (курс для перевишколу старшин) і вишкіл для лікарів, а також і частини РОА. Поодинокі бльоки приділювано так, щоби українські стрільці не були помішані з московськими.

Наше прохарчування було - як то звичайно кажуть - „як при війську". Щоденно одержували ми один кг хліба на три особи. До того було або масло або марґарина, або мармеляда з грушок, або ковбаса, або швайцарський сир згл. так звані „шмельцкезе" (дослівно: „смердячий сир") тільзітського виробу. Раз у тиждень діставали 10-12 цукерків цілком добрих. Обіди були, як часом, деякі добрі, деякі от так собі, а деяких просто і їсти не можна було, на щастя, їх було за весь час мого побуту в таборі Цайзав усього 2-3 рази; була це капуста, зварена на воді та трохи посолена. Обіди та вечері назагал були добрі та досить поживні, були це т. зв. „айнтопфґеріхти" (дослівно: „страва з одного горшка"), тобто зупа яринна з крупками, розмеленим м'ясом, а часом з бараболею. Раз у тиждень були дуже добрі т. зв. „молочні зупи", солоджені, з крупками, ґрисіком або вівсяними платками. Раз у тиждень діставали ми т. зв. ґуляш, у якому одначе не було видно м'яса, був це радше ґуляшовий сос, до якого додавано бараболю „в мундурках", 2-3 рази тижнево подавано на вечерю чорну каву, взг. чай - „зела", які були часом солодкі, а часом гіркі. Я, особисто, як теж много моїх товаришів, були, назагал. вдоволені прохарчуванням і на нього не могли нарікати: порції були теж вистарчальні. Правда, харч був невибагливий, простий, але що ж то було робити, при війську вибагливість не до подумання і не можливо до переведення.

Щоденне життя було ось яке: ранком хтось зі сторожевого відділу голосним „ауф" (Вставай!) будив нас зі сну, наші дві сусідні „штуби" негайно прокидались, там поставав і довший ще час панував жвавий рух, крики, прокльони і т. д.

Від нас вставав тільки дижурний і йшов взяти з кухні два дзбанки кави, позатим майже всі, з малими виїмками, лежали ще в ліжку. Коли принесено каву, дехто з нас просив піднести її йому до ліжка, в цей спосіб творив собі ілюзію вигідного домашнього життя. Пізніше серед криків, які не даються описати, наших „ушів"(„унтер-шарфюрер"-десятник) і „ошів"(„оберштурмфюрер" - старший десятник) кликано нас на 7-му годину на збірку, що мала місце переважно на великій площі до вправ. Крики ці були такі жахливі та невиносимі, що нам здавалось - ми не у війську, а опинилися у якійсь божевільні або домі вар'ятів. Крики доходили нераз до таких жахливих розмірів, що неодин з нас нераз і сам зачав проклинати це життя і побут при війську. Ми дивувалися і не могли собі витолкувати, пощо і на яку біду так кричать, чи ж не можна було ці справи полагодити в тихіший і зрівноважений спосіб? Головними крикунами були „уша" Круман, помічник нашого „шпіса" (бунчужний - "адміністратор" сотні) Ромавха, старша вже людина, вояк з попередньої війни, б. війт якоїсь волости з околиць Надвірної, та ще деякі підстаршини-українці, між іншими теж і один підсовітський українець, невідомого мені прізвища, здається уродженець містечка Берзни на Чернігівщині. Командиром нашої сотні був обершарфюрер Кеніґ, веселий, життєздатний німець, який направо і ліво сипав дурними жовнірськими жартами. Він теж від часу до часу любив крикнути собі, не знати чому, от так ні сіло й ні пало.

КРІЗЬ МОСКОВСЬКЕ ПЕКЛО

2012-01-30T00:56:00.002+02:00
Павло Шавель, Англія

(Спомини із побуту в большевицьких таборах невільництва й ІІ-го Польського Корпусу, 1939-1949)

Коли в 1939 році большевики окупували західно-українські землі, я проживав у хаті д-ра Дмитра Донцова у Львові при вулиці Курковій 11а, в якому тоді мешкав інж. Богдан Мацєх з дружиною. Д-р Донцов, не бажаючи зазнати всяких благ московсько-большевицького «визволення», перед приходом большевиків, подався на захід, передав свій дім у користування інж. Мацєха, який мене запросив для товариства жити разом із ним.

Із приходом большевиків праця ОУН зовсім не переривалася, але зміна влади, як і зовсім інших політичних обставин, вимагала від організації нової тактики, як також нових політичних напрямних. У зв'язку з цим у місяці лютому 1940 р у Львові була скликана теренова конференція ОУН. У часі нарад на конференцію наскочило НКВД й намагалося захопити всіх учасників конференції, одначе вони не дозволяли себе залапати як баранів і почали оборонятися. Було кілька вбитих та ранених по обох боках. Один із членів ОУН — Ільків був ранений у вухо, але йому вдалось утекти. Про цей випадок скоро довідалися й інші члени ОУН, але через декілька тижнів усе ніби затихло.

Пропам'ятного 13-го березня 1940 року, я дещо довше задержався в моєї нареченої Богданни, в хаті її батька професора Гайдучка на Личаківській вулиці і щойно десь коло 1-ої год. по опівночі я вернувся додому.

Прийшовши до хати, я зауважив, що двері до помешкання були відхилені. Це мене насторожило. Якусь хвилину я затримався, прислухався й міркував, що могло статися, що двері незамкнені. Але скрізь панувала тиша, тож я штовхнув легко двері й увійшов до кімнати. В тому моменті двох мужчин вхопило мене за руки з двох сторін, а третій зробив світло та закрив двері. Той третій одною рукою держав інж. Мацєха, а в другій тримав звернену в мою сторону пістолю. Мене обшукали й тоді нас обох вивели з хати та вкинули до великого чарного авта, що чекало за углом хати. Нас завезли до великого дому трамваярів при вул. Пелчинській. Інж. Мацєха повели вправо, мене ж у ліво, до кімнати, в якій за столом сидів старшина НКВД в мундурі. «Садовісь!» кинув, вказуючи на крісло напроти. Я сів. «Как твоя фамілія?» «Дякую, — відповідаю, — мається добре». У відповідь на це він копнув мене в ногу, так що я аж підскочив. «Что? Не панімаєш на русском язике? — заревів НКВДист. Тоді я крикнув на весь голос: «Цілими днями й ночами торочите про вільну Україну, а тут нема ні одного українця, щоб міг мене допитувати в моїй рідній мові». Його відповідь була коротка. «Ти, петлюрівська сволото, я дам тобі вільну Україну!» й кивнув на двох вартових, щоб відвели мене в підвал.

В кімнаті, до якої мене завели, був стіл й умивальник та три крісла, але не було зовсім вікон. Вартові НКВДисти сіли за столом, а мені казали сідати напроти них. Мені за плечима станув третий НКВД-ист. Один із них списав усі мої особисті дані та про родину, а тоді заявив: «А тепер я хочу мати точні відповіді на мої питання. Як будеш мудрий та будеш з нами співпрацювати, то тобі буде добре й житимеш на волі, коли не захочеш, то ми маємо способи отримати від тебе бажані інформації» й вказав рукою на гумові палки, що лежали на столі.

— «Де Ільків?» — запитав мене енкаведист.

— Я такого не знаю! — відповів я.

Тоді старшина вхопив палицю й з цілого розмаху вперіщив нею по моїх пальцях на столі. Я підскочив і крикнув несамовито. Мене зразу вхопив той, що був за мною й посадив назад на крісло. Знов те саме питання: — «Де Ільків?» Знову моя відповідь «Не знаю». Тепер удари посипалися з обох сторін. Заслоняючися руками, я знову підскочив. Тоді той зі заду, зловив мене за вуха, встромив два пальці з нігтями за вуха й тиснув з усієї сили. Це спричинювало неймовірний біль і я почав хилитись допереду. Тоді я своїми руками зловив його за руки й шарпнув через себе; він полетів через стіл й гепнув на підлогу. Як не диво, я запримітив, що його штани на задку були зовсім протерті. Мимоволі мигнула іронічна думка: москалі з НКВД навіть неспроможні своїх служак прибрати як-слід. Я відчув сильний біль в голові, перед очима затанцювали вогники й дзвони гуділи мені в ухах. Я спам'ятався, коли на мене вилляли ведро води й посадили знов на крісло. Повторилися ті самі питання й ті самі мої відповіді й повторилася процедура побоїв. Я лежав на долівці зовсім безсилий. Опісля ці два московські опришки вхопили мене за руки й за ноги й винесли на вулицю, де вже чекала «чорна Марія». За кілька хвилин я вже був на «Бриґідках». Тут мене обшукали, забрали годинник, портфель та вічну ручку. Опісля, піддержуючи мене попід руки, завели до поодинки й вкинули на долівку. Я був до безтями знасилений, навіть не ворухнувся і з місця заснув. Як довго я спав, не знаю. Прокинувся із зимна та з болю. Мабуть три дні я так пролежав. Не їв й не ворушився. Все боліло скажено. Тоді мене забрали до тюремного лікаря. Санітарі роздягнули мене та обмили. Лікар обстукав, покрутив головою та не сказав ні слова. Мене вдягнули й завели назад до тої самої келії. Але тут уже був сінник і в печі палахкотів вогонь.

Коли я збудився, відчув нестримний голод. Почав глодати пайку чорного хліба, яку кожного ранку приносив вартовий. Принесли ще горня кави й знов запалили в печі. Після тижня я настільки одужав, що міг уже рухатися. Почалися знову нічні допити. Ще раз мене побили та грозили розстрілом, одначе я далі стояв при своїх перших зізнаннях. Після довгих усяких процедур виготовили на письмі мої зізнання й дали мені до підпису; я їх підписав. На другий день мене перевели на перший поверх до камери, де вже було ок. 60 в'язнів. Я привітався «Добрий день». Мене зразу обступили українці. Посипались питання звичайні у таких умовинах. Коли арештований, що мені закидають, кого ще зустрічав, як проходить війна тощо.

Між в'язнями було до 45% українців, 45% поляків, решта жиди. Цілими днями велися дискусії переважно на політичні теми з поляками. Між українцями був дуже блискучий дискутант, здається Байтала, дрібної будови, середнього росту, блондин з голубими очима. Він був зразу начальником міліції, але большевики скоро привезли на його місце москаля, а Байталу замкнули «за націоналізм». Завжди усміхнений й в найгарячіших дискусіях не підносив голосу. Історичні факти були його спеціяльністю. Ми його прозивали «дипломат». Решта наших людей, це були або міські робітники та ремісники або селянські хлопці.

Між поляками: судді, адвокати, вищі урядовці, штабові офіцери та кількох поліціянтів. Між жидами був рабін. Коли його забирали від нас, він задержався при дверях і по польськи бажав нам усім скоро бути на волі між рідними; надіятись на Бога, бо він певний, що прийде день Його гніву й Він знищить всіх тих, що завдають нам й нашим рідним стільки горя. Він говорив і з його очей канули сльози. Вартівник не перешкоджав йому; а ми всі стояли мов закаменілі.

При кінці травня я отримав першу передачу з дому: білля та мило. Але вже в червні мене викликано з іншими та відведено до поїзду. Їдемо до Києва, раділи, що хоч у таких обставинах, але побачимо нашу столицю. Вночі завезли нас до спецкорпуса, посадили до камери на першому поверсі, де було два залізні ліжка із сінниками; тут нас сиділо 12 людей: 6 українців, 3 поляки, 1 москаль, 1 жид та 1 грузин. Майже всі були з високою освітою: адвокат Селезінка, суддя та студент зі Львова, яких прізвища не пам'ятаю, один агроном із Східних Земель, один управитель фабрики, Дубровін. Серед поляків був суддя, адвокат і полковник, москаль — директор споживчих крамниць у Києві, жид — адвокат, грузин — лікар.

З поляками не було клопоту, але з москалем прийшло до авантури: в дискусії він завжди називав українців хахлами. Наш агроном зажадав, щоб він відкликав свої слова, але
дикун-шовініст москаль не хотів того зробити та почав ще лаятися. Агроном тарахнув його в ухо, аж він покотився на нашу лежанку в кутку. Коли москалюга отямився, на весь голос гримав: — «Ти петлюрівський контрреволюціонер! На тебе вже шибениця жде! Й я тобі поможу на неї дістатись». Від того моменту всі бойкотували того туполобого москаля. Можна вже було діставати книжки, але лише в московській мові. Українських, мимо наших настирливих домагань, не давали.

   У ХАРКОВІ

В квітні 1941 мене перевезено до Харківської тюрми. У Києві була тіснота, але тут то вже неімовірна. Тому, що лягти не було де, нас пускали спати на коридорах. На день випускали на подвіря між нашою і жіночою тюрмою. На тому подвірі було нас около 200, — половина українців, друга поляків. В скорому часі учитель Андрій Марків зорганізував хор. Вартові ставились поблажливо до наших співанок. Наші концерти завжди оплескували дівчата з жіночої тюрми. Тут навчився я ручної азбуки і нав'язав контакт з українськими дівчатами. Щоб тюремна сторожа не бачила, що я роблю, хлопці ставали довкруги мене майже замкненим колом у два або три ряди. Тоді я сідав на землю, звернений обличчям до жіночої тюрми і починав розмову, вимахуючи руками. Найчастіше розмовляв я з двома 16-ти річними дівчатами, яких НКВД забрало із середньої школи у Львові. Вони називалися Ліда Світлик та Марія Матківська й були арештовані у Львові при кінці 1940 року разом із багатьома іншими за приналежність до ОУН. Дівчата старались піддержати нас на дусі, ми теж допомагали їм чим могли й як уміли. Польських жінок не було тут зовсім.

Наші приємні хвилини скоро закінчилися; нас забирають у транспорт на схід. І справді за два дні ми вирушили. Як лише ми дізнались про транспорт, я передав цю відомість дівчатам. Ліда в імені всіх українок передала нам побажання якнайскорше повернути у Самостійну Україну та передала поздоровлення на далеку дорогу. Я подякував їй та в імені нас усіх побажав їм того ж самого.

В день транспорту нас придержано довше на подвірі. Коли стемніло, Ліда на нитці передала маленький дарунок для мене: мережана хустина з моїм моноґрамом і в середині 10 папіросів. Хустину я заховав, а папіроси роздав нашим хлопцям. І хоч із тої хустини пізніше ані ниточки не осталося, всеж — чи можна забути таких дівчат? Ці молоденькі квіти нашої землі не лиш по мужньому зносили всі тортури, не лиш з огидою відкидали всякі намови до співпраці, але ще мали стільки морального гарту, що нас підтримували на дусі та були для нас прикладом безкомпромісовости з окупантом аж до смерти. Це були безстрашні героїні нашого народу.

Пізно в ночі нас поділено на дві групи. Нашу ґрупу завели до келії надто тісної, щоб помістити 100 осіб. Рано докинено до нас ще кільканадцять москалів-злодіїв. Вони зразу приступили до рабування поляків, які були добре вдягнені, тому на них кинулися москвини. Поляки зразу розгубились зовсім і не знали, що робити. Пізніше один з них підійшов до нашого гуртка та просив декого з нас на нараду, щоб зарадити тому лихові. На нараду вислано мене: — Мусимо створити спільно самооборону. — Поляки мають повні міхи, то мають що боронити. Ми ж не маємо нічого, пощо нам пхати голову у біду. Була між нами нарада. — Коли жуліки опорожнять польські міхи, заберуться до наших чобіт і кожухів.
Рішено, що треба помогти прикоротити жуліків. Поляки були між 40-50 роками, наші в'язні між 20 і 30. Вечором 5 жуліків обступили одного поляка, нас чотирьох і 5 поляків спитали, чого вони бажають собі. Вони зорієнтувались у ситуації й спокійно віддалились у свій куток.

Несподівано викликано мене до канцелярії НКВД. Тут відчитано мені вирок «тройки» за приналежність до ОУН та шпигунську діяльність на основі статті 54 і 58 присуджено мене до 3 років у поправчо-трудових ляґерах Далекої Півночі. З канцелярії мене повели до іншої камери. Коли я переступив поріг, привітався «Добрий вечір!» З одного кутка підвелося двох мужчин, підійшли до мене, привітались як із старим знайомим та попросили до гурту. Келія була велика та людей ок. 30. Одні сиділи в одному куті, інші у другому. У кутку, до якого мене підпровадили, були молоді студенти київського університету. Було їх 14. Всі вони були арештовані за приналежність до підпільної організації, яка боролася за Самостійну Україну — незалежну від Москви. Був між ними один поручник чорноморської фльоти. Всі вони вперше мали змогу свобідно розмовляти із людиною із Західної України, тож ми скоро здружилися. На загальні теми, політичні та ідеологічні — дискусії не кінчились до пізної ночі. Студенти були великі ідеалісти, але мало практичні в організаційних справах, у конспірації не визнавались ні трохи. Зате поручник фльоти говорив, що у боротьбі з москалями треба поступати так, щоб не дати себе зловити на гарячому. Тоді ми пропащі для України раз на завжди. Україна потребує борців, а не мертвих героїв!

ВОРКУТА

Довга подорож у закритих вагонах була виснажливою. Але дводенна мандрівка пішки до табору була справжньою тортурою. Наша група числила около 110 осіб, у тому половина українців і друга поляків. Запізнався я підчас маршу з д-ром Могильницьким. Це була людина дуже зрівноважена й оптимістично наставлена. Півгодинна розмова з ним зовсім мене підбадьорила й я почав вірити, що й за Полярним небом доведеться нам вижити й пережити це нещастя.

По приході на місце поляки створили свою робочу бригаду під проводом пор. Залєського. Українська група заставила мене створити таку саму українську. Зладив я список й пішов до канцелярії. За столом застав я завідуючого лягром і двох інших. Коли я сказав, чого я прийшов, завідуючий розлютився мов чорт та казав мені забратися до сто вітрів! До нашої ґрупи докинули 5 жуліків, і басараба й призначили москаля бригадиром, який безпощадно всі наші заробітки й надвишки пайків забирав собі. Праця була при будові нової залізничої лінії. Ми працювали на голодових пайках, треба було рятуватись від голоду: проміняти за хліб чоботи з подвійної шкіри, штани й шкіряну куртку.

Пор. Залєський часто заходив до нас підчас обідної перерви, щоб обмінятись відомостями та порадитись; до наших політичних стремлінь ставився позитивно. Розмови з ним були отверті. Він радо допомагав нам корисними інформаціями і практичними порадами, як зарадити нашій спільній недолі.

(Далі буде)

ДОПОМОЖІТЬ УПІЗНАТИ

2012-01-26T23:16:00.003+02:00

НА ОБОРОНІ СТАДІЇ ОЖИДІВ

2012-01-26T22:47:00.002+02:00
Маркіян Фесолович

Наш поїзд наладований гарматами Дивізіону Зенітної Артилерії (ФЛАК) скрутив у Краснім на лінію Броди. Ми вже були певні, що наша мета — відтинок Броди. Відтинок був завзято напастований большевицькими силами і вперто боронений німецькими з"єднаннями.

Від часу, як ми минули Львів, втихли пісні. Надходив вечір і ми зближалися до фронтової зони. Цяпка (Станько) — високий, стрункий юнак з вусиками, що давали йому вигляд якогось героя з творів А. Дюма, — жалував за своєю гітарою, що десь у Мшані припадково повисла на телефонічних дротах. Сталося це тоді, як наш поїзд котився на схід, а Цяпка, сидячи верхи на важкій гарматі, акомпаніював на гітарі нашим пісням. А у важкій батерії були славні співаки. Наша частина у 70 відсотках складалася із студентів. Пісня майже завжди була на наших устах. Солістом у поодиноких місцях звичайно був Циган (Давосир).

Була ніч, як ми приїхали на місце. Це була стація Ожидів. Дальше поїзд не їхав. На тій стації від кількох днів виладовувалася наша дивізія. Наші зенітки і решта конвою розташовано на місцях. Від Ожидова починався засяг фронту з шумною назвою «дер фесте пляц Броди» (тверде місце Броди). Ожидів привітав нас легеньким теплим дощиком, що скоро перестав падати, але приємно зміцнив запах зелені дерев і ніжний аромат близьких рідних піль. Вдихаючи свіже повітря, ми відчували присутність дорогих нам сторін. З плятформи довгого поїзду зіскакували вояки, з левиками на рукавах, скидали боєприпаси, носили на плечах скриньки з набоями, зсували довгодулі 8,8 см зенітки, тяговики, і найважливіше — полеві кухні. Не пригадую, чи відпочили ми потім, чи ні. Думаю, що так. Вояк, у кожну хвилину відпочинку, в якім місці не був би, потрапить відразу заснути. Вистане якась скринька, чи купка якоїсь соломи-мерви, а втомлений організм уже використовує нагоду.

Світанок застав нас на ногах, а впродовж короткого часу батерія важкої зенітки була вкопана на тимчасових становищах і готова до оборони важливого пункту — стації, де виладовувалася наша дивізія й інші військові частини.

Наша важка зенітна батерія 8,8 см. мала до помочі кілька легких 2 см зеніток, які були дуже нам помічні, через їх велику рухливість і скорість вогню. Коли ворожий літак, нпр., знаходився майже вертикально над нами, вистачало кілька секунд, щоб наші важкі гармати зробили пів обороту і напрямилися знову до літака. Тоді приємно, без перерви «грала» двійка, змінюючи щораз свої 20-ґранатні рамки. Двійка також багато піддержувала нашу бадьорість, коли ворожі літаки атакували нас у глибокім, «бриючім» леті. В той час важкі зенітки були безборонні.

100—150 м. від батерії стояв «командоґерет», апарат, що передавав дані про напрям літака, кут його висоти, віддаль від нас і його положення в кожну мить. Дані з «командоґерету» посилали автоматично почвірним електричним каблем, який вкопаний до 30 см ішов від цього апарату до батерії, прикінці розгалужуючись до кожної з чотирьох гармат. Обслуга «командоґерету» — всі студенти, які по можливості мали ближче відношення до математичних наук. Кожний з нас мав виконувати відповідну чинність. На алярм «ворожий літак» ми всі стрімголов кидалися до своїх становищ. Наш друг Н. (таки з Бродів), що був мірничим віддалі, потрапив мати готову віддаль літака в 20 секунд по алярмі. Віддаль мірялось подібно, як телеметром у фотоапараті (визир Ньютона), тільки, що наш «телеметр» мав віддаль від «ока до ока» 4,5 метра, а побільшував літак 32 рази. До решти належало тримати під увагою криву лету і т. п. Наші дані при гарматах покривали відповідні члени обслуги. Десятник Л. Литвин, як найстарший при «командоґереті», практично був вогневим старшиною, бо від нас у найбільш догідний момент, коли літак був «на мушці», Литвин давав до батерії короткий дзвінок — ознака «вогню». І в той час ціла батерія викидала смертоносним вогнем. Ґранати вибухали на поданій нами висоті. Наш «командоґерет» стояв замаскований в житі, близько польової дороги, а з десять метрів від нього наше шатро, прикрите бурянами і збіжжям. Довго не прийшлося чекати.

— Алярм!.. Ворожий літак з півночі! Літак РАТА — Ми всі відразу кинулися на свої місця. Наша двійка вже щебетала. Браві хлопці. «Ванька», перехиливши трохи літак, пустив кілька серій з бортової зброї. Налет був несподіваний, лет низький і важкі гармати вспіли післати тільки один комплет по хвості ворогові, але без успіху. Все ж таки ми пройшли першу вогневу пробу і були задоволені. Ми знали з оповідань, що в низькім леті можна збити літак тільки припадково. На добавок короткий і грубенький РАТА дуже повороткий (як японські Зеро), він легко змінює висоту і напрям. Легкий до обстрілу був Іл-2, мимо того, що скоріший. Ми завважили, що ніхто з нас не заложив був на голову шолома, а чейже нас могли «задрапнути», навіть відламки наших власних ґранат. Потім також ніхто з нас не закладав шоломів, можливо, щоб інший не подумав, що він боягуз. Щойно під Висоцьким (коло самих Бродів), як один з наших шоломів затримав коловий рух нашого апарату, ми, щоб шоломи не заваджали на землі, почали їх закладати на голови.

Не зважаючи на близькі боєві дії, дехто з селян таки йшов працювати на полі. Переходячи коло нас, люди здоровили своїх хлопців і часто перекидались деяким словом. Цяпка до кожної дівчини мав кілька приємних слів. Литвин йому вдало секундував. Шкільник, я та інші були більш несміливі.

Я зробив кілька знимок. Того самого дня ми мали знову гостей. Прилетіло вже два ворожі літаки. Відчувалося майже подібне напруження, як при полюванні на качки. Ми забували, що ті «качки» полюють також на нас.

Ми спали в шатрі. Була гарна липнева ніч. Десь недалеко кумкали в мочилах жаби. Концерт був скромний, певно через близькість фронту. Час-до-часу над нами пролітав «тарахкало», старий тип літака, який большевики вживали до нічних розвідок. Він деколи ракетою освічував якесь місце і кидав 5-кілевий «куферок». Спалося однак добре.

В суботу вечером я з Литвином і ще котрийсь з товаришів скочили на хвилю в близьке село Ожидів. Поговорили з хлопцями і дівчатами.

В неділю дві гарні дівчини принесли нам вареників. Вареники смакували, як ніколи. За вареники ми обіцяли вечером показати дівчатам через «телескоп» місяць.

І справді. Під вечір, як тільки показався місяць, ми могли його показувати дівчатам. Цікаво було дівчатам бачити місяць 32 рази більшим. Замість звичайної величини, ніби срібна монета, він здавався величезним срібним щитом. Тому що дівчатам трохи зависоко було дивитися в наш заімпровізований «телескоп», ми (по черзі) підтримували їх в повітрі, але так ніжно, якби вони були крихке скло. Це ж були українські дівчата.

Большевицькі літаки навідувалися до нас кілька разів на день. Один з їх налетів був дещо численніший. Налетіло шість літаків, але ми завважили їх вчасно і ще заки машини були над нашими головами, гармати привітали їх залізними галушками. На самій стації на вагоновій плятформі було ще дві німецькі зенітки 3,5 см. Ми по сусідськи собі помагали. Не знаю, чи німці, чи ми, таки підстрілили один літак і він легко загорівшись, щез за горбом. Чи долетів до своїх? Після неточного, але можливо влучного рахунку наші дивізійні зенітки за короткий час боїв під Бродами стягнули на землю 21 ворожий літак. Під Ожидовом ми не втратили ані одного вояка, навіть ніхто з нас не був ранений. Інакше було потім. За кілька днів ми від'їхали під самі Броди і стали побіч тріянґуляційної вежі на горі коло Висоцька. Таке невідповідне місце (коло вежі) могли призначити нам з німецього штабу, або умово хворі, або московські запроданці.

З жалем ми покидали становище під Ожидовом. Нас прощав Ожидів, близьке Підлисся і Біла Гора з гордим пам'ятником Маркіяна Шашкевича. З Висоцька нас вернулося мало. Цяпка лишився... йому вже непотрібна була гітара.

З ПОШТОЮ ДО РІМІНІ

2012-01-26T00:39:00.000+02:00
О. Музичка

Кілька днів перед моїм виїздом з Риму до Ріміні, мов святий дух, з'явився в мене один з панотців.

— Чи не могли б ви перевезти дещо до табору ? — запитав він тихо. Я сказав, що так і «со миром ізидем». Це була вся наша розмова. Я навіть не запитався, що везтиму, скільки і для кого. Одначе вечером я призадумався... Та хіба не папську буллю для. майора Яськевича!.. Ні. Це мусить бути дещо важне для наших отців у таборі. Може часослов для о. Кордуби... Я чув, що він його загубив десь після капітуляції. Інші казали, що в поспіху до Дивізії, забув з собою взяти. — А може чашу і епітрахиль для. о. Маркевича?.. Я добре пригадував о. Маркевича пригоди. Він сам про це залюбки розказував.

— Почався наступ... Я висунув голову з бункру. Пекло!... Содома й Гомора... Не питаючися нікого, я епітрахиль на себе, чашу в руку і до окопів... А полковник за мною кричить: «Гер пфарер, зі зінд ферікт»... А я йому, ферікт, не ферікт, на мене хлопці мої чекають. Большевик, наче знавши, що я до окопів біжу... То звідси, то звідти з гранатомета. Я стаю, знову паду і «кріхен» уперед...»

І саме тоді ворожа куля поцілила його чашу. А що було і залишилося з епітрахиля, це мабуть було дещо, що нагадувало обірваний крават!... Отож, так я думав, що зовсім, певно повезу ці дорогі клейноти і матиму честь вручити їх особисто нашим панотцям. Я навіть почав фантазувати, уявляти цю сцену. Отець Маркевич стоятиме з чашею і точно покаже, як воно було... «А я епітрахиль на себе...».

Поїзд з Риму на Ріміні виїзджав пізно вечером. Щоб захопити місце в поїзді, хоч і стояче, треба було перше захопити місце на пероні. Не диво, що вже пополудні безліч пасажирів, які нетерпеливо чекали довгі години. З попереднього досвіду я знав, що мусітиму це саме зробити, тому рішився іти на двірець таки зараз по обіді. Я був готовий. У мене особисто не було жодного багажу. Кілька лірів в кишені, малий документ, так зване «соджодно». Деякі питомці, бувші рімінці, прийшли зі мною попрощатися. Саме в той момент з'явився отець з Допомогового Комітету із двома питомцями, які притащили три великі валізи... Я аж зжахнувся. Це і було то «дещо», про яке говорив мені панотець кілька днів тому. А отець, спокійно, тихим голосом, що і в небесах його не почули б, сказав:

— Будемо вам дуже вдячні... Це пошта до табору. Уважайте!

Я глядів на валізи і ставало мені моторошно. Я й забув, що мій рідний брат був біля мене... Та я глянув згодом на нього. З його обличчя я читав песимізм. — Чоловіче, наче хотів мені сказати, ти не дасиш тому ради... Як же ж ти те все затащиш і довезеш? Він, бачите, дивився на справу з легальної точки зору. Що буде, коли в поїзді перевірятимуть? Що буде, коли скажуть відчинити ці валізи?.. Мав рацію. Та хіба не скажу, що я поштар!... Я глянув на п. Вівчарука (сьогодні о. др. Вівчарук). В його очах я теж не бачив оптимізму. Він наче говорив: — Панове, до тих валіз треба сильного хлопа... Якщо не Голіята, то принайменшє нашого Кирила Кожемяку... Для того хлопчика — завелика покута. Він бачив справу під кутом практичним. Та я глянув на п. Матичака (сьогодні о. Матичак) і, здавалося мені, що чув десь поблизу пісню «Засяло сонце золоте»... У нього був оптимізм. Він горів завзяттям. Наче б і заздрив мені, ех, коби йому така місія!...

Я не сумнівався. Зовсім певно він узяв би ці валізи на плечі і не поїздом, але пішком доставив би їх до табору... І ще по дорозі тут і там зробив би пропаганду української справи... «Соно україно е квесті валіджі анке соно україні»...

А ті валізки справді були українські. Мабуть ще за княжих часів якийсь наш предок приїхав з ними до Риму і тут їх залишив, поїхавши додому з нічим... Я дивився на них і думав. Маєш, чоловіче часослов, епітрахиль і чашу в додатку!... Оптимізм п. Матичака держав мене на ногах. Нічого було казати. Перед мною було одне: — Бери, чоловічку, валізи в руки і проси, щоб скоро благословили... Хай руки не терпнуть!

Я знав, що для стрільців у таборі, хоч і не для багатьох, це буде радість незвичайна. Отці з Риму не могли часто відвідувати табор. Хтось отже мусів цю пошту доставити. Дивлячись на ті валізи, я справді не хотів думати про труднощі, які міг би мати в дорозі, головно в самому Ріміні. Якщо б я про це був подумав... Ні, я не хотів думати. Я рішив розв'язувати проблему частинами. Така була моя стратегія. Замкни ворога і помалу рубай... Чи дам раду до трамваю? В нормальних обставинах це не була б проблема. Взяв авто, таксі... Тоді це могла бути лише мрія. Я попрощався. Пан Матичак ще раз дав мені до зрозуміння, що переді мною велике діло. Він піддержав мене на дусі не менше, як це зробив би був сам майор Яськевич!... Наша справа на добрій дорозі...

Я був уже за брамою Колегії. Не переборщу, коли скажу, що я справді боровся з тими валізами. Але я себе потішав. Сяду на одну з них і думаю... Чоловіче, сонце ще високо... Крім цього ти вже не в колегії серед питомців і отців і принайменше можеш тепер щиро всіх посилати до самого дідька!... Зійшовши з Джянікольо, в одній валізі обірвалося вухо і хоч тягни її за роги... Вертатися аж ніяк. Треба було іти під гору, а до трамваю вже було недалеко. Я таки добився до зупинки і з бідою втаробився до середини трамваю. Італяшки нетерпеливяться і негодують. Якого дідька він везе в тих валізах. Хто тільки влізе до трамваю, спотикнеться і вже бурмоче «квесті валіджі! квесті валіджі»! Мені було байдуже, я тішився, що перший кусок проблеми був за мною.

З трамваєвої зупинки до двірця і до перону не було близько. Та знову глянув вгору... Сонце ще високо! Коли змордують мене валізи, пристану, сяду на одну з них, скрипить небога. Коли вкінці поклав я їх на пероні, я знову зрадів. Ще один кусок проблеми розв'язано успішно. Лишалося лише чекати. Хоч сонце справді було ще високо, в душі моїй почав лягати сумерк. Як «вломитися» до поїзду? Я знав, що коли він зупиниться і навіть перед тим заки зупиниться, маса народу його обляже... Будуть крики, буде сварка і буде бійка... Це ж Італія! Починало вечоріти, я далі думав, як приміститися бодай на плятформі...

Нарід хмарою клубився доокола себе. Якого ж бісового сина кожний подорожує... Не краще дома сидіти. Я глянув довкруги. Біля мене кількох мужчин і кожний з них, як багача оборіг!... Маєш, чоловіче, місце в купе і на плятформі!... Коли мені на серці ставало зовсім темно, я завважив, досить далеко він мене, як якась пані, мабуть з дочкою, теж завзято боролася з своїми валізами... Дві невеличкі валізи вилетіли їй зпід пахви і потім все інше. Ніхто не звертав на це уваги, хоч народу, як на відпусті. Я вмить до тих нещасних пань. Не кажучи нічого, взяв до рук, що лише міг і сказав, щоб вони ішли за мною. Старенька пані здивувалася: стільки всяких мужчин, а тут якийсь «раґацо», хто зна, звідки з'явився і давай помагати.

Валізки незнайомої пані, було їх шість, стояли біля моїх, перев'язаних мотузками чи посторонками. Пані счунялася і на випередки мені дякувала: — Хоч один знайшовся в Італії джентельмен!

— Соно сіньйора Патареллі... Вадо а Ріміні. Мія філія Анджеля. — простягаюги руку, вона сказала.

— Ійо Стефано... — Я рішив подати лише своє ім'я. Вона далі мені дякувала, її донечка, сьогоднішня Софія Льорен, лише усміхалася. Але найбільше мене врадувало те, що пані Патареллі їхала до Ріміні, дочка осталася в Римі.

Чому я їй поміг? Заки поїзд приїхав, я оповів паням свою стратегію: про чоловіка, вовка, козу і капусту... Як їх перевезти через ріку? Мій плян був до вподоби паням. Вони стерегтимуть валіз, це конечне; злодійчуки використовують такі замішання. А в нас валіз до дідька!... Вскочу до поїзду та посяду два місця. Згодом мене змінить Анджеля, мати буде на сторожі. Вноситиму валізи, або передаватиму їх через вікно. Коли усе перенесу, мати змінить Анджелю...

Поїзд ще не зупинився, а я кинувся до нього, мов на звірюку... Два місця біля вікна були наші. Довкруги крики, бій завзятий. За часок пропхалася Анджеля з маленькою валізою, за нею її мати.

Поїзд був переповнений по береги; в коридорі група італійських вояків співала.
По півночі перевірка білетів. — Білеті... Білеті... Пер фаворе. — мовив кондуктор поспішно.

Перевірив пасажирів напроти мене, взяв квиток пані Патареллі і до мене... Ні, перше глянув на полицю... Спробував рушити одну валізу... Перебив білет і... — Чиї це валізи?

— Це мої валізи...

— Харчі... Так. Харчі.

— Здійміть валізи і відчиніть! — почав він кричати.

— Що це за порядки?... — почала нервуватися пані Патареллі, це можливе тільки в Італії... Білети... Документи... Валізи... Не має серця! Гляньте на цього хлопчину! Який він марненький. Вам тільки білети в голові.

Кондуктор старався заспокоїти паню Патареллі.

— Ма сіньора... Пер фаворе... Сіньора...

Напроти теж збудився пасажир і гримів: Що за дідько, що не дають людині в дорозі відпочивати...

— Гармати «раґацо» везе в своїх валізах!... — з глумом сказала пані.

Кондуктор лютий, розгублений серед криків, вийшов з купе.

— Може й мав рацію кондуктор, — прийшло мені на думку, — бо недавно в поїзді до Фльоренції знайдено валізи з машиновими пістолями й ґранатами...

Пані Патареллі конечно хотіла знати, якої я національности.

— Сказати їй, що я поляк — думаю собі, хоч їх безліч під цю пору швендялося по Італії, — ніякої мені чести не принесе. До того не хотів я оббріхувати стареньку, тож і за англійця не подаю себе, ану тобі дехто сипне англійщиною, а ти, мов турок у москаля на весіллю...

— За німця, то тебе таки в поїзді італіяшки на куски пороздирають...

Такі важкі думи снуючи, не стрепенувся я ще з тої глупої ситуацїі, наш поїзд доїзджав уже до Ріміні. Я глянув довкруги, не було нікого; треба ризикувати, пані Патареллі в поїзді мені помогла. &

— Сіньора... Я вам скажу правду... — Вона наче зі сну прокинулася...

— Соно пріжонєро де ля ґверра (я воєннополонений). Вона глянула на мене перелякано.

— Німець?

— Ні. Українець...

— А що в тих валізах?

— Це пошта до табору.

Тепер і я і вона гляділи довкруги. Не було нікого. Я швидко пояснив їй, що наша пошта іде до Риму до отців і звідтам приходить до нас. Чи не міг би я залишити ці валізи на часочок в її хаті?

— Чому, Стефано, ти мені про це не сказав в поїзді?

— Пані, я боявся... Було багато людей. А зрештою я не знав, хто ви... Може комуністка...

— Я комуністка? Стефано! — вона перехрестилася.

Наближався тролейбус. Хата пані Патареллі була біля зупинки. Нас зустріли муж пані і друга її донечка. Вона скоро все вияснила. Почала від похвал, як це було в Римі, який то «раґацо» спритний... Якщо б не він, вона стояла б усю ніч: і хто зна, чи до поїзду всіла б. Коли сказала, що я полонений, її чоловік перелякався. А валізи?... Що буде, як сусіди донесуть ? Він щось під носом мимрив.

Щоб заспокоїти свого чоловіка, пані Патареллі швидко засунула обі валізи під ліжко, на третю кинула якусь плахту — нічого боятися. Нема валіз!... До старого це не дуже промовляло. Він, як у нас казали, взяв і вступився з хати. Пані мене запевнила, що зради жодної не буде. Її чоловік, казала вона, завжди такий: — Коли не по його, іде з хати. Вона метнулася, віднайшла великий молитовник, біблію і зі стіни стягнула ікону святого, щоб доказати мені, що вона католичка, побожна і з Богом у згоді.

Незабаром я зв'язався з моїм другом і односельчаном Петром Цимбалістим. Він був перекладачем на якійсь команді. Він повідомив табор, що є «дещо» з Риму, треба вислати авто. У нього були теж мої лахи... Я переодягнувся, Петро інформував паню про Україну. У нього терпеливість святого і говорив по-італійськи і включно по-латині лише, бачите, щоб пояснити точно, хто ми!... У мене вже не було сил до цього. А він весь час, що «Україні нон сунт русі»... Вже і мапу якусь нарисував і таки пояснив...

Коли я заліз з валізами у таборове авто, сказав — Слава Тобі, Господи Боже! Хлопці зі штабу добре знали, як перехитрити варту на брамі і дідька самого перевезли б. Була майже обідова пора. Я вспів!... Віднайшов «кохґешір» і просив лише Бога, щоб була одна з тих зуп, в якій ложка стоїть на струнко!... Так, наче б в Римі не був.

На другий день, майже в ту саму пору я бачив біля бараку пошти гурт стрільців, які шукали на листі свого прізвища... Може є лист. Я дивився і думав. Пан Католик і інші разом із своїм добрим хорунжим працювали до пізна, щоб цю листу виготовити... Я чув радісні вигуки. «Гуменюк, маєш листа... Лесіцький... Панчик...» Деякі хлопці вже виходили з бараку, відчиняли і читали. Це пан Католик звичайно видавав листи, а хор. Закаляк лише часами покажеться, стане в кутку, бо дійсно в нього була сильна рука! Тут солідно люди працювали. Ніхто на нікого не гавкне, ані оком не скривить. Приходили посилки, одні з харчами, одні з долярами...

— Друже — кликнув до мене якийсь стрілець з своїм листом в руці. — Ідіть!... Пошта прийшла!...

Але я не спішився дивитися на листу; до мене ніхто не писав. Стояв я і дивився та радів і радість моя була превелика. В душі я нею щедро ділився з панею Патареллі, завдяки якій наша пошта щасливо забрила до табору.

ПЕТРО ПОЛІЩУК

2012-01-25T22:12:00.003+02:00

Петро Поліщук з Дрогобича. Він на фото був рядовим стрільцем (1943 року). Опісля був офіцером "хорунжим", цебто "лейтенантом". Живе в Бофало, США.

МІНІСТЕРСТВО ЗДОРОВ'Я В УНР

2012-01-24T23:51:00.003+02:00
Проф. В. Трембіцький

Урядово це міністерство мало назву: «Міністерство Народного Здоров'я та Опікування». На чолі його був міністер В. Ю. Любинський. Воно мало далеко ширше завдання, як санітарно-військове. Уже сама міністерська департаментальна структура та персональний склад могли вказати, яке завдання воно мало. Директорами департаментів були: медичного — д-р Б. П. Матюшенко, санітарного — проф. Корчак-Чепурківський, загального — Галаган. Були ще окремі відділи міністерства, а саме: освіти із д-ром В. П. Піснячевським, інформаційно-видавничого — шефом якого був д-р Ю. Меленевський, судової медицини — д-р Сулима, санітарно-технічного — інж. Ол. Земляніцин, демобілізаційного — д-р О. Сидоренко. Шефом Санітарного Управління збройних сил української держави був д-р Іван Совачок.

Міністерство мало ще в своєму складі, як автономну одиницю, департамент Українського Червоного Хреста, який був створений після триденних нарад 18 квітня 1918 року.

Вся праця міністерства мала, так мовити, два напрямки — внутрішньо-державний та зовнішній, пов'язаний із українськими представництвами, посольствами та особливо консулятами, які за кордоном несли опіку громадянам української держави. Це був час війни та в Україні деякої мирної передишки. В цьому часі миру, між квітнем та груднем 1918 р., а навіть і після того, через увесь 1919-20 роки, основним завданням міністерства було:

а) в співпраці із міністерством закордонних справ особливо його консулярним департаментом перевірити скільки та де живе маса українських полонених колишньої російської чи австро-угорської армії, щоб цих же полонених якнайшвидше повернути в Україну, дати їм змогу підлікувати надщерблене здоров'я та включити тих людей, або в українську армію, або в державницьке життя за спеціяльністю кожної людини. Врешті в особливих випадках, як організації українських збройних сил із полонених в Австрії й Німеччині «Синя» та «Сіра» дивізії 1918, чи менших одиниць сотень, куренів тощо, які самочинно організувалися на різних фронтах чи в глибокій Росії, опіка українських консульств чи створених окремих військово-санітарних та репатріяційних місій була дуже потрібна.

Тому існували окремі військово санітарно-репатріяційні місії* за Української Народної Республіки чи Української Держави Гетьманату, які мали велике завдання особливо серед полонених, які не могли швидко повернутися домів. Великі скупчення полонених були на заході: в Італії, в Австро-Угорщині, Німеччині, Румунії, в Грузії та Вірменії та навіть на Балканах: у Греції, Болгарії та Сербії. Були наші полонені в Росії на Поволжі та на півночі, в Сибірі. З Росії українське вояцтво могло чи не найшвидше повернутися в Україну (як репатріянти), зорганізоване місцевими консульськими аґенціями, або віцеконсулятами, які мали часове існування та спеціяльне завдання опіки над полоненими та вигнанцями чи воєнними біженцями із Холмщини, Волині, Галичини, Буковини та Поділля. Усі ці маси людей потребували санітарної, або лікарської опіки, правної поради та після приїзду до українських кордонних пунктів, вони мусіли зустріти нову краєву опіку від міністерства, Червоного Хреста, органів місцевої адміністрації, повітових або районних урядів, які знаходилися в прикордонні.

Коли мова про опіку, то вона була не лише для полонених, ранених чи інвалідів, але і для багатьох дітей повних або напівсиріт, хворих членів родин поворотців, які виснажені злиднями та подорожжю одержували на українському кордоні** медичну допомогу та навіть добрі харчі та одежу, яких не бачилося в Росії.

Були тоді відомі в Україні т. зв. «українські поїзди» з окремими «плацкартами». Їх приходило в Україну дуже багато і українські державні поліційно-фінансові та санітарні органи мусіли постійно цих людей провіряти та за пляном міністерств внутрішнього, здоров'я та військових справ відправляти в глибину вільної України. Врятовано тисячі наших людей та родин, дано опіку навіть чужинцям, які втікали з червоної Росії в Україну, Австрію, Румунію, в Німеччину та в Польщу. В таких випадках міністерство здоров'я при співпраці з міністерством закордонних справ комунікувало чужинців із консульськими бюрами або санітарними місіями в Києві, Одесі, Харкові чи Полтаві для передачі тих людей під безпосередню опіку дотичних консулятів.

Постійна мандрівка людей з півночі на південь в Україну, або через Україну на захід, постійне транспортування москалів, донців, сибіряків, грузинів, вірменів, турків в сторону російського та донського кордонів, або в Одесу для дальшого відсилання українськими, грузинськимми або румунськими кораблями до чорноморських портів приносило для України цілу низку колосальних труднощів, фінансових витрат та потребу фахового персоналу, адміністраційного, медичного та санітарно-транспортового.

В Україні розвинулися пошесті, загрожувала від сходу холера, панували то тут, то там тиф, червінка та інші недуги, для ліквідації яких треба було мати шпиталі та червоно-хресні станиці.

Відчувався теж великий брак медикаментів та медичних інструментів. Усе це приходило до кінця 1918 р. частинно шляхом товарообміну між Україною та Німеччиною й Австрією, подекуди зі Швайцарії, куди був відправлений на посольський пост у вересні 1918 р. лікар д-р Євген Лукасевич, творець Товариства Українського Червоного Хреста.

Усі зусилля міністра Любинського та його найближчих співробітників д-ра Е. І. Яковенка, д-ра Б. П. Матюшенка й інших були спрямовані, в першу чергу, на боротьбу проти пошестей. Кварантанні станиці в портах Одеси, Херсону, Миколаєва та в Маріюполі були першими запорами проти напливу хворіб із Орієнту. Подібну ролю сповняли прикордонні станиці із Росією в Гостинцеві, Валуйках, Коріневі, Новобілиці, Хуторі Михайлівську та в недалеких прикордонних більших медичних центрах, як у Гомлі, Харкові, Білгороді, Куп'янці, Мозирі та врешті в Києві, Одесі та інших містах із поважнішими шпитальними осередками.

Приєднано до державної активности існуючі вже від 1914 року великі лікарські інституції та допомогові червонохресні організації, змобілізовано земські та міські Союзи й товариства опіки над воєнними полоненими, зложених особливо із жіноцтва поодиноких міст.***

Осередком опіки над дітьми й вдовами були дитячі притулки, інститути або бюра, які були засновані на початку світової війни по містах та залізничних станціях.

Другим завданням міністерства здоров'я було вивінувати ввесь міністерський персонал національним елементом та ввести в ньому вповні урядування на державній мові із професійним вживанням медичних та суспільного характеру термінів. Український медичний персонал був слабий, змішаний із московським чи жидівським, для якого найближчою зрозумілою фаховою мовою була лише російська. Дня них — як обмосковщеним українським елементам, українська термінова мова була другорядною, байдужою.

Саме тому інформаційно-видавничий відділ міністерства здоров'я під головуванням д-ра Ю. Меленовського видавав друком «Вісник Міністерства Народного Здоров'я», де поміщувано всі нові закони, розпорядження та комунікати про транспортово-санітарну працю, завдання на майбутнє та стан медичного штабу в українській державі. При міністерстві працювала окрема термінологічна комісія пді проводом д-ра М. А. Галіна.

Вже 1918 року комісія виготовила була «Російсько-Український Медичний Словник», одначе він вийшов друком щойно у 1920 році.

Міністром Народного Здоров'я та Опікування був В. Ю. Любинський, який сповняв свій уряд аж до упадку гетьманського правління, тобто до 26 грудня 1918 року.
За республіканського уряду, тобто Директорії У.Н.Р., міністром здоров'я був Б. Матюшенко, який урядував за уряду прем'єра В. Чехівського до 13 лютня 1919 року. З приходом на пост прем'єра У.Н.Р. Б. Мартоса (9 квітня 1919 р.), міністром народного здоров'я був короткий час М. Білоус та його замінив д-р Д. Одрина, який був міністром до приходу І. Мазепи на місце Б. Мартоса. Коли 29 квітня 1920 р. прем'єр І. Мазепа створив був новий склад уряду, пост міністра здоров'я не був обсаджений. Це сталося з приводу геройської смерти д-ра Д. Одрини (16 листопада 1919 р.), як лікаря в польовому шпиталі на тиф, який шалів у «чотирикутнику смерти»). Його позицію покищо обняв був як віце-міністер д-р К. Підбуцький. Щойно із створенням уряду В. Прокоповича 28 травня 1920 р. тему міністра здоров'я перебрав Степан Стемповський (поляк). Стемповський виконував формально свої функції міністра приблизно до Ризького договору у березні 1921 р. За його урядування привезено з Польщі, як «союзниці», в склади медикаментів досить поважну кількість ліків, які приходили до Варшави з західньої Европи, тобто від антантських держав, які постійно підпомагали Польщу, чим лише могли в її затяжній війні з Росією.

Польська підмога, хоч була не надто велика, все ж дещо підняла була здоровний стан Української Армії в часі її останнього періоду воєнних операцій.

20 листопада 1920 р., коли останні збройні сили військ УНР в силі біля 20,000 бійців перейшли р. Збруч у сторону Польщі, фактично до окупованої польськими збройними силами Галичини, із цими військовими формаціями перейшли й санітарні частини із своїми медичними запасами. Табори полонених у західній Польщі були й пристановищем медично-санітарних одиниць. Тут вони й діждалися своєї ліквідації.

МЕДИЧНЕ ПИТАННЯ В АСПЕКТІ НАУКИ

Ця ділянка праці, хоч творила для себе зовсім окрему одиницю в медичному житті української держави 1918 р., все ж таки духом її було Міністерство Здоров'я за гетьманського уряду.

Науковий сектор був невід'ємною частиною міністерства та співтворцем української державности. На базі наукового пляну думалося в скорому часі дати змогу молодим медикам-студентам покінчити науку, дістати дипломи лікарів та включити їх в структуру медично-санітарної, шпитальної та медично-науково-дослідної праці. Іншими словами думалося категоріями державности. Лікарі-дослідники разом з істориками, економістами та літературознавцями причинилися до зорганізування цілого медичного факультету при першому Київському державному українському університеті. Він урядово був відкритий 6 жовтня 1918 р. Одначе схема Медичного факультету була затверджена урядом та ректоратом університету між 1 липня та 15 серпня 1918 р.

У проводі медичних студій стали були найвидатніші особи українського медичного світу:

1) приват-доцент університету св. Володимира доктор медицини Авксентій Корчак-Чепурківський — став звичайним професором по катедрі гігієни та в додатку деканом всього медичного факультету.

2) Звичайні професори медицини: Володимир Костянтинович та Антін Тржецієвський стали професорами, перший патольоґійної анатомії, другий фармакології.

3) Приват-доцент університету д-р Марко Нещадименко та приват-доцент університету Євген Черняхівський одержали становище професорів по катедрах: перший — загальної патології з бактеріології, другий — клінічної хірургії.

4) Проф. Олександер Черняхівський та проф. Микола Вовкобой були призначені на пости: перший на катедру гістології, другий на катедру нормальної анатомії.****

Всі вищезгадані номінації складу медичного факультету були опубліковані в «Державному Віснику» ч. 45 на розпорядження міністра народньої освіти й мистецтва сенатора М. Василенка.

Ректором Київського Державного Українського Університету був проф. Т. Сушицький, який згодом помер на тиф в Одесі. В час відкриття університету 5 жовтня 1918 р. було присутніх 3,000 студентів, які на 99% були української національности.

Воєнний похід Росії проти Української Держави не дозволив зреалізувати відкриття університетів в Одесі, Харкові та Катеринославі. Лише в Кам'янці на Поділлі відкрито університет 22 жовтня 1918 року, однак без медичного відділу.

Було в пляні відкрити медичний факультет в Харкові та Одесі. Відкриття університету в Києві вважалося на той час великим національним святом. Тому акт відкриття відбувся з участю не лише академічного складу та студентів, але й міністра освіти М. Василенка та гетьмана Павла Скоропадського, який з цієї нагоди проголосив окрему грамоту.

   «Грамотою цією ознаймуємо всі тим, кому це відати належить, а особливо Пану Міністру Освіти, Панам ректорові, професорам і студентам, що Ми визнали за благо для всього люду українського утворити в столиці України, місті Києві, перший Український Державний Університет в складі всіх чотирьох факультетів.***** Призиваючи Боже Благословення на це нове огнище народньої освіти, бажаємо, щоб цей Університет, сприяючи широкому відродженню нашої національної культури, виявив усі****** творчі сили багатого духом та здібностями українського народу».

Завданням медичного факультету Київського Університету було в першу чергу підготовити нові кадри лікарів та медиків — санітарів, які в свою чергу могли б вишколювати українських медиків. Бралося на увагу, що всі вони в майбутньому стануть народними діячами в ділянці здоров'я, гігієни та санітарної опіки серед народу, який в час першої світової війни зазнав великих злиднів з їх поганими наслідками.

____________________________
* Працювали під фірмою Товариства Українського Червоного Хреста, як автономної установи Міністерства Зродов'я та Внутрішніх Справ.
** На залізничних станціях в: Коріневі, Хуторі Михайлівському, Гостищеві, Валуйках, Клинцях та в Мглині.
*** Льокальні санітарно-червонохрестні установи, комітети при земських управах, губерніяльних урядах мали в часі війни між роками 1914-1917/18 суто-московський характер. В проводі цих же санітарно-червонохрестних інституцій були московські жінки та лікарі. Доказом такого стану можуть послужити тогочасні видання допомогових, добродійних наліпок, тематикою яких є цар Петро І, московські та антантські прапори, московський герб-орел та московські пам'ятники в Полтаві. Українізація цих санітарних установ і комітетів відбулася щойно після упадку московської імперії та із установленням першої української санітарної служби при українських збройних силах 1917 року та Українському Червоному Хресті з весною 1918 року.
**** Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр., т. II. Українська Гетьманська Держава 1918 року. 2-ге вид., Ню Йорк, 1954, ст. 353-354.
***** В тому медичний.
****** Дорошенко: Історія, ст. 354.

Із упізнаних осіб

2012-01-23T21:34:00.001+02:00

На звороті - "Славкові на згадку дарує Єсик (?) 13.9.1944". Ім'я нерозбірливо.

Колишній дивізійник Володимир Мотика, що нині мешкає у США, у своєму листі Історичному Товариству "Українська Варта" повідомив буквально таке: "Це я, у власній особі, Володимир (Дзюньо) Мотика. Знімка зроблена у серпні 1944 року. Я у той час був "юнкером-кадетом" в офіцерській школі. Опісля я теж мав офіцерський ступінь "хорунжого"."

Володимир Мотика із США шукає контакту із своїм повним тезком із Австралії.

Допоможіть впізнати

2012-01-23T21:24:00.001+02:00

Відомо тільки, що хлопця було звати Любомир...

МІЙ ОСТАННІЙ БІЙ В ЗИМОВОМУ ПОХОДІ

2012-01-17T23:41:00.003+02:00
Макар Каплистий

Минає вже 52 роки, як відбувся останній бій з Зимовому Поході. Про Зимовий Похід маємо вже літературу, маємо поезії і спогади поодиноких учасників, зокрема книжку про Зимовий Похід пол. О. Доценка.

Я обов'язаний подати свій спомин, що його варто було написати ще в 1921-1922 р., бо тепер вже важко пригадати той бій в подробицях.

В Зимовому Поході брав я активну участь у багатьох більших і менших бойових сутичках, але хочу згадати про найбільший бій на Херсонщині у Вознесенську і бої в Ананєві й околицях.

Після Ананєва перейшли ми аж на Поділля в околиці Джугарстви і Мясківки. Це було з 3 на 4 травня 1920 р. В той час большевики мусіли відступити перед напором польської армії і ми вже мали відомості, що большевицька армія розбита і знаходиться у відступі. Штаб Командарма ген. Омеляновича-Павленка повідомив, що мусимо бути готові прийняти бій з большевиками. Вже вранці 4 травня зауважили наші розвідчики, що большевики відступають не тільки битими шляхами, але й польовими дорогами. Наш командир сотник Ашенів послав нас переловити відступаюгий обоз, але ми не змогли його дігнати і на приказ командира мусіли відступити в район нашої сотні. Командир Ашенів наказав, щоб ми відпочивали, бо впереді нас бій.

Треба підкреслити, що день перед боєм був такий прекрасний і соняшний, що не можу його забути, тим більше, що це був останній день, коли я був ще в повному здоров'ї і силі. Ген. Омелянович-Павленко наказав ген. Ю. Тютюнникові, щоб він перейняв провід над боєм, а сам залишився в штабі, бо був цілком виснажений, не відпочавши ні на мить впродовж двох
Діб.

Сподіючись кожної хвилини наступу большевиків, ми розсипались в лаву. Перед нами появився ген. Тютюнник і повідомив нас, що він перейняв провід. Козаки і старшини любили ген. Тютюнника і тому привітали його окликом «Слава».

Після чудового дня вечером зірвалася сильна буря. Дуже сильний вітер дув нам немилосердно в очі і помагав большевикам, які почали наступати. З початку вони гарматнім вогнем підготовляли терен для наступу. По довшій гарматній стрілянині розпочали обстрілювати нас з кулеметів і рушниць. Під Ю. Тютюнником, який керував боєм, забили коня і тоді ми відчули це, як недобрий знак.

Большевики наближалися до нас. Вітер обернувся в хуртовину так, що большевиків ми зовсім не могли бачити хоч, і долітали до нас їхні голоси і ми стріляли до них наосліп. В лаві почулася передача, що з лівого крила наступають большевики, щоб нас оточити. Командир, зорієнтувавшись, що большевицькі сили значно більші за наші, наказав нам, відстрілюючись, поволі відступати. Зближалася ніч, ми відступали, а за нами наступала большевицька лава. Коли большевики наблизилися до нас так, що ми вже виразно чули їхні голоси і до нас долітали їхні оклики «Гей Тютюнов, ви не вдірайте і не бійтеся, ми вас рубати не будемо». Але ми знали добре, що вони нас не помилують і збирали всі сили, щоб не попасти в їхні руки. В тім моменті почув я, що дістав постріл в груди. Зупинятися — це безглузда смерть, і тому я з найбільшим зусиллям поспішав, як міг, щоб не попасти большевикам у руки. Біля мене відступав мій земляк Павло Котович, я кликнув на нього, передав йому свою рушницю і просив, щоб він відійшов далі, не даючи большевикам доброї-великої цілі. Дуже обезсилений, я держав револьвер готовий кожної хвилини покінчити з життям, щоб не попасти большевикам у руки. У нас усіх старшин було поставлено, що ніхто не сміє піддатися живим у руки большевикам. Мої сили з кожною хвилиною меншали і хоч я просив, щоб Котович мене залишив, він залишився і підтримував мене. Тоді від Котовича я довідався, що наш командир сот. Ашенів і стрілець Задорожний з Ананіївської сотні убиті.

На наше щастя, ніч чорна була і ми під її покровом могли вже спокійніше відступати на нашу позицію. Тут зустрів нас пол. Галкін (пізніше генерал), тодішній командир бриґади, окликом: — «О, сотник Каплистий ще живий!». Побачивши, що я ранений, велів перев'язати мою рану сорочкою, бо ніяких інших медикаментів і санітарних засобів у нас не було, а Павло Котович десь роздобув якесь рядно і подушку і так примістили мене на возі, бо йти у мене вже не було сил. Десь коло півночі Котович приніс звідкись воду, якою я згасив трохи спрагу, а тоді втратив притомність.

Коли я повернув до свідомости, зорієнтувався, що настала друга небезпека, бо був алярм. Большевицька кіннота наступала. Почався сильний рух і наші фірмани-селяни зі страху почали втікати куди, хто міг. Селянин, на возі якого я лежав, старався викинути мене з воза. Інстинкт самозбереження додав мені сили. З надлюдським зусиллям я підвівся, взяв у руки рушницю, що лежала біля мене на возі та загрозив селянинові, що коли він не поверне на дорогу, то застрілю його. І тільки під тою загрозою приневолив селянина прилучитися до нашого обозу. Десь аж під ранок большевики припинили навальний наступ і ми могли вже спокійніше відступати. Також Котович відшукав мене і вже безперервно на протязі чотирьох діб мною опікувався, аж поки доїхали ми до міста Ямполя і відтак міста Могилева. Там вже примістили мене у тамошньому шпиталі, де я залишився до 4 червня.

У шпиталі лікар, здається жид, надзвичайно гуманно мною заопікувався і просто не міг зрозуміти, як я у таких обставинах без лікарської перев'язки та при великій втраті крови міг пережити чотири доби. Хоча минуло вже 52 роки від тих подій, всеж не можу спокійно про ці речі оповідати і згадую того лікаря, що мені життя врятував.

Під час лікування я поволі набирав сили, хоч у шпиталі у той час харчування було дуже погане. Хліб був такий гливкий і недопечений, що ми з нього робили коники і коли приїхав відвідати нас ген. О. Павленко, ми ці коники зібрали і йому показали. Але він не міг нічого зробити, бо то була вже цивільна влада, до якої він не мав права втручатися, але просив, щоб адміністрація шпиталя дбала про здоров'я його вояків. Дуже нас врадувало, що наш командир і тут у шпиталі не забув про нас, відвідав і заопікувався нами.

Рівнож земляк Котович, знаючи наше положення у шпиталі, роздобував, де міг, харчі від наших селян і привозив нам до шпиталю масло, яйця, ковбасу і інш. і цим піддержував наші сили.

Як я вже трохи піддужав, то старався пізнати місто і життя в ньому. Хоч це було мале повітове містечко, але зібралося там багато наших старшин і різних урядовців, які замість включитися в армію і воювати за волю, вони там прекрасно бавилися і не відчували, що таке життя ідейного вояцтва на фронті. Коли ми дістали запрошення на «Концерт-розвагу», то я не витримав до кінця імпрези й вийшов обурений такою «розвагою» під час війни.

Повернувшись на фронт, ще не зовсім вилікуваний і не маючи ще сили йти на першу лінію, я прилучався до обозу і тут поволі видужав.

Спомин цей присвячую погиблим у тому бою командирові сот. Ашенєву, погиблому в часі бою і стрільцеві Задорожному, і доброму другові пор. Павлові Котовичеві, якому завдячую своє життя та який помер на еміґрації в Мюнхені.

30-ТИРІЧЧЯ УПА

2012-01-17T22:30:00.001+02:00
Розглядаючи історичні події з довшої відстані часу, маловартними стають такі подробиці, як те, де і коли докладно та подія сталася, хто був її справжнім ініціятором, як проходив її процес. З історичної перспективи залишається істотним тільки те, що дійсно становило суть справи, те, що залишилось істотним і тепер і на майбутнє. Все це стосується також Української Повстанської Армії. Подробиці можуть і повинні розглядати історики, можуть щодо них полемізувати і їх устійнювати. Істотним залишається те, що Українська Повстанська Армія була одною із ланок української збройної визвольної боротьби у 20-му сторіччі, що вона була продовжуванням тієї ідеї, виразником якої стали у 1914 році Українські Січові Стрільці, і того діла, що ним зрошували українську землю своєю кров'ю і Усусуси, і члени УГА і Армії УНР, згодом Українська Дивізія.

Найбільш істотне в усьому, що стосується УПА — це ідея збройної боротьби за державну волю України, це добровільне членство в тій військовій формації, це ідейність її вояцького складу, це їхня самопосвята. І власне через всі ті прикмети УПА, всі комуністичні писання про неї сповнені ще більшою ненавистю, як писання про УГА чи Армію УНР. Нема такої погані, такого ганебного вчинку, якого не приписувано б упістам, що про них не пишеться інакше, як про «бандитів». Про принциповий антимосковський і антикомуністичний характер УПА не згадується ніколи в будь-котрому московському, чи польському творі з тогочасною тематикою, — ніколи ані один польський автор не згадує про спільний фронт УПА й польської АК (Армії Крайової), бо це перечить тій засадничій лінії московської політпропаганди і національної політики, яка оплюгавлює визвольний змаг України та постійно і послідовно нацьковує один поярмлений Москвою нарід проти другого.

Очевидно, спроби ворога знеславити УПА, мають такий сам успіх, як старання, наприклад, знеславити пам'ять Симона Петлюри та всієї української визвольної війни-революції. Безнадійна справа — зусилля викреслити, зробити неіснуючим історичний період, в якому постала і діяла УПА. Вона, очевидно, не могла звоювати й перемогти дві потуги, що розпоряджували могутніми державними арміями і велетенським військово-поліційним апаратом та його потенціялом. Коли ж УПА взагалі змогла роками воювати і перетривати аж до переходу її решток на Захід, то вможливила це тільки єдність членів УПА і народу. Ворог знав це і жорстоко мстився на цілому народі. І мститься по нинішній день.

З сьогоднішньої перспективи — на дон-кіхотерство подобає воювання підпільно-партизанської армії проти Німеччини Гітлера й Росії Сталіна і згодом проти комуністичної Польщі. Але всесвітня історія повна таких дон-кіхотів, які своїм фанатизмом і своїм ідеалізмом переломлювали всі перешкоди і неможливе робили можливим. У роках діяння УПА, в тодішніх історичних умовинах, в тодішній політичній і мілітарній констеляції неможливо було перемогти ворожі армії. Єдине, що було можливе, це створити легенду і перейти до історії, як та ланка української збройної боротьби за державність, яка нав'язувала до минулих ланок і нав'яже до майбутньої.

Ось минуло 30 років від заснування УПА і, здавалось би, нема ніякої реальної підстави, щоб Москва могла лякатися її спогаду. Але, видно, мариво УПА не перестає жахати московських правителів, коли по нинішній день вони мстяться на синові колишнього геройського командира УПА, тому синові, що був тоді дитиною, — і коли по нинішній день будь-який колишній зв'язок з УПА — це найсмертельніший злочин в очах совєтського судово-поліційного апарату.

30 років тому українська визвольна проблема переживала
глибоку деконьюнктуру, яка дістала так мовити офіційний штамп у 1945 році, у Ялтинському договорі, коли Захід передав Україну в сферу впливів Москви. І сьогодні Україна переживає глибоку деконьюнктуру: на закордонному форумі «співіснування» Заходу з Москвою і на внутрішньому — русифікаторський похід та переслідування кожного незалежницького проблиску, хоч би й у межах комуністичної конституції. Але ідея й легенда — незалежні від коньюнктури. У цьому власне їхня сила, у цьому запорука, що вони переживуть і все те, що становить матеріяльну силу, яка спутує волю народу. Тому й згадуючи про Українську Повстанську Армію в її 30-тиріччя використовуємо цю нагоду для підкреслення своєї віри в правильність її гасел і слушність її віри, що український нарід таки швидше-пізніше скине з себе окови неволі.

ВОЛОДИМИР КАРПЯК

2012-01-04T23:36:00.000+02:00

(1909 — 1971)

Актор і кол. вояк 1 Української Дивізії УНА, Володимир Карпяк народився 28 липня 1909 року в Перемишлі, до гімназії ходив в Сокалі та деякий час на теологію в Перемишлі. В 1934 р. вибрав шлях українського актора, виступав на сценах галицьких театрів та був відомий з гарного тенору. Як співак та драматичний актор виступав в театрах ім. Тобілевича, ім. Котляревського, ім. Лесі Українки та у Львівській опері під мист. керівництвом В. Блавацького. Разом із іншими акторами Львівського Оперного Театру зголосився він до Української Дивізії "Галичина" та виїхав на вишкіл із першим транспортом добровольців в липні 1943 р. до Гайдельляґру. Вишкіл проходив в 3-ій вишкільній сотні, співав в дивізійному хорі під дириґентурою Осташевського. В половині листопада 1943 р. виїхав з групою добровольців до підстаршинської школи в Радольфцель над Боденським Озером. Своїм приємним голосом звертав на себе увагу німецького вишкільного персоналу, беручи участь в різних вояцьких імпрезах, особливо в дуеті із другим актором Львівського Театру, Мирославом Малецьким.

Після вишколу повернувся до Дивізії в Нойгамері, але скоро звільнений з війська внаслідок недуги.

На еміграції Володимир Карпяк брав активну участь в Ансамблі Українських Акторів та в "Театрі в П'ятницю".

Від самого початку включається в зорганізовані ряди комбатантського життя в ЗСА, як член станиці Братства в Філядельфії, бував членом її управи, брав участь в різних імпрезах, а в ролі поручника в п"єсі "Найкращі хлопці з Дивізії" їздив по різних осередках українського скупчення в Америці.

ПОР. ОСИП ЮРКЕВИЧ

2012-01-04T23:14:00.001+02:00

(1894 — 1970)

Народжений 25 січня 1894 в містечку Білий Камінь б. Золочева, де й закінчив початкову школу, а ґімназію в Коломиї в 1914 р. Напередодні виїзду з рідного містечка до Львова, щоби зголоситися до Українських Січових Стрільців, мабуть довідавшись про такий намір, місцевий війт — поляк, наказав заарештувати разом з його товаришем і відослати до золочівськоі тюрми на "Замку", як підозрілих людей. В тюрмі вже польська обслуга подбала, щоб молодих гімназистів злучити з москвофільською групою та вислати до Львова до Бриґідок, а звідтам до Таляргофу в Австрії. По короткім часі побуту в Талєргофі його звільнено і в 1915 р. австрійська влада покликала Юркевича до військової служби при 80 полку піхоти в Золочеві і там дослужився ступеня четаря.

Його мрія стати в ряди УСС сповнилась щойно 7 листопада 1918 р., у Львові. Як Український Січовий Стрілець перебув бої за Львів до 21 листопада 1918 року. При відступі зі Львова командував сотнею 1-го куреня, 14 полку, 7-ої львівської Бригади. З тією бриґадою опісля брав участь в чортківській офензиві, а відтак перейшов на східні землі України, де ділив долю й недолю Бриґади до 1920 року.

Повернувшись в тім році в родинні сторони, Юркевич включається в УВО, але польська поліція починає його переслідувати. Небачучи інших виглядів, як вступитись з родинної місцевости, він переїздить до Борислава і там працює звичайним робітником.

У 1926 р. виїхав до Канади, де включається в українське організоване життя. У 1928 р. стає співорганізато-ром Української Стрілецької Громади в Едмонтоні, де й остав карним членом до кінця свого життя.

СОТНИК МИХАЙЛО ДЛЯБОГА

2012-01-04T23:06:00.001+02:00

(1905 — 1971)

Михайло Длябога народився в селі Торки, пов. Перемишль, де закінчив народню школу. Українську гімназію покінчив в Перемишлі, а вищу Торговельну Школу у Кракові. Від студентських часів брав активну участь у суспільно-громадському житті та в українському підпільному русі. Покінчившій студії, працював у шкільництві як учитель середньої торговельної школи в Яворові та в українській кооперації.

В часі ІІ-ої світової війни вступив до Української Дивізії "Галичина" і в ранзі поручника командував другою батерією, з якою він брав участь у війні проти московського большевизму. В боях під Бродами в липні 1944 року відзначився як добрий старшина. В рядах Дивізії він перебув усю її одисею. Після повороту з-під Бродів дальше командував батерією артилерії і побував з нею на Словаччині та Словінії, а вкінці знову на протибольшевицькому фронті в Австрії під Фельдбахом у Стирії. Після закінчення воєнних дій перейшов разом з Дивізією через Австрійські Альпи, зложив зброю перед західніми аліянтами — англійцями, які інтернували Дивізію в таборі спочатку в Белярії, а опісля в Ріміні, в середущій Італії над Адрійським морем.

В травні 1947 року переїхав з всіми вояками Дивізії до Англії, де перебував у полоні у таборі для старшин Шербурн аж до свойого звільнення осінню 1948 року.

Перебуваючи в Ріміні, де полонені українці ізі запалом взялись до розбудови свойого власного культурного життя в таборі, сотн. Длябога був командантом юнацького куреня та головою Т-ва "Просвіта". Після звільнення із полону в Англії включився в організоване життя й був обраний членом Ради і Президії Союзу Українців у Великій Британії (СУБ), а опісля довголітнім Головою Контрольної Комісії СУБ. Він був одним із членів основників та першим Головою Об'єднання бувших Вояків Українців у Вел. Британії та Головою Капітули для пропам'ятних відзнак битви під Бродами.

ПОСТАНОВИ ПЕРШОГО УКРАЇНСЬКОГО ВІЙСЬКОВОГО З'ЇЗДУ

2012-01-03T23:07:00.000+02:00
З архівів минулого

Впорядкував д-р Степан Ріпецький
(Мова, правопис і стиль оригіналу)

Про автономію України

Перший Український Військовий З'їзд делегатів од фронтів, тилу і флотів, — представників від 1.580.702 організованого озброєного українського народу, постановляє: „В інтересах притишення національних конфліктів на Україні і на фронті, які можуть принести велику шкоду загальній справі революції, в інтересах як найбільшого поєднання і згоди всіх демократичних мас на Україні, Український Військовий З'їзд вважає необхідним вимагати від Тимчасового Правительства та Ради Салдатських і Робітничих Депутатів негайного оголошення особливим актом принціпу національно-територіяльної автономії України, як найкращого забезпечення національно-політичних прав Українського Народу і всього краю. Першим кроком до реального здійснення сього акту З'їзд вважає необхідним негайне призначеннє при Тимчасовому Урядові міністра по справам України.

Про краєвий Правительственний Орган та про Комісара для України

Підтримуючи вимогу Українського Національного Зїзду від 7—8 квітня, представлену Українською Центральною Радою Тимчасовому Урядові, на яку ще не одержано до сього часу відповіді, Український Військовий Зї'зд в цій справі вважає необхідним на Україні негайне заснування обласного органу який має працювати разом з представником Центрального Уряду на Україні, — Комісаром на всі губерні, що обхоплюють усю українську людність.

Про відношення до Української Центральної Ради

Український Військовий З'їзд вважає своїм обовязком вітати Українську Центральну Раду і складає їй велику подяку за її старання та заходи в історичний мент: 1) об'єднати сили українства, 2) підняти його національну і політичну свідомість 3) організувати його національну волю. З'їзд вважає, що свою працю проводить відповідним і вірним шляхом. З'їзд уважає її єдиним компетентним органом призваним рішати всі справи, що стотуються цілої України і її відносин до Тимчасового Правительства.

Для найшвидчого наближення такого миру З'їзд вважає необхідним добиватись від Тимчасового Центрального Російського Уряду точного, виразного, негайного визначення відношен як союзників Росії, так і противників і до миру без анексій і контребуцій. Тільки по такому виясненню в той чи інший бік може визначатися в усій повноті воля народів Росії в справі ведення війни.

До того ж часу оборона свободи Всеросійської на фронті повинна провадитись твердо і непохитно і не тільки пасивно але і активно.

Згідно з прінципом самовизначення націй, Військовий Український З'їзд визнає необхідним, щоб на мирній міжнародній конференції була представлена Україна в лиці своїх делегатів від організованого народу в усій його суцільности.

Про Українське народне військо і Український Військовий Генеральний Комітет

Перший Український Військовий З'їзд постановляє: зважаючи з одного боку а) що принята при старім деспотичнім режимі сістема формування війська з ріжних національностей заснована на прінціпах антидемократичних і звязана з цілком зайвим витраченням народних грошей і розбиттям моральних сил національностей, з другого боку — б) з огляду на те, що потомлені трьома роками війни армії на фронті не мають уже колишньої бойової моці, що падає дісціпліна і дух відпорности, що через те справі оборони загрожує велика небезпека, -Український Військовий З'їзд визнає потрібним якомога швидче ввзятись до боротьби з тим підупадом духовної і реальної сили армії. Одним з дійсних могутніх засобів до піднесення духа, для зміцнення військових частей в одне суцільне могутнє тіло — З'їзд визнає негайною націоналізацію армії на національно-територіяльнім прінціпі.

З окрема З'їзд оголошує потребу української армії. В цій справі З'їзд визнає: а) що в істнуючих військових одиницях в тилових частях всі українські вояки, як офіцери, так і салдати повинні бути негайно виділені в окремі часті, б) в військових одиницях на фронті виділення повинно провадитись поволі, — в залежности від тактичних і инших військових обставин, постільки, поскільки це виділення не буде вносити дезорганізації на фронті.

Що ж до флоту, то З'їзд вважає по тим самим мотивам можливим і необхідним: а) в Балтійському флоті укомплєтувати декотрі з кораблів виключно командами української національносте; б) що ж до флоту Чорноморського, то зважаючи на те, що він і зараз складається в більшости з Українців, — З'їзд визнає необхідним надалі поповнювати його виключно Українцями.

Для практичного переведення виголошених постанов Український Військовий З'їзд ухвалив: утворити Тимчасовий Український Генеральний Комітет при Українській Центральній Раді, який має відати Українськими військовими справами і працювати в тісному контакті з російським Генеральним штабом.

Про Українські Клейноди та про перший Український Козацький імени Богдана Хмельницького полк

Перший Український Військовий З'їзд ухвалює: а) всі стародавні українські прапори, які переховуються по ріжних державних сховах (музеях) Петрограду, Москви та інших міст, повинно негайно віддати у Київ до Українського Національного Музею; б) „Положеніе об Украинском Отряде" доручене 4 квітня ц. р. Верховному Головнокомандуючому і 6 квітня Військовому Міністрові повинно бути затверджено без проволоки; в) Першому Українському Полкові який формується в Києві, затвердити назву: „Перший Український Козацький імени Богдана Хмельницького Полк" і всіх салдатів і офіцерів, вписаних до цього полку кількістю 3400 вважати прийнятими в цей полк.

Про українську народню міліцію

Визнаючи, що всяка війна є справою не народів, а імперіялістичної політики пануючих класів, що ті класи в своїх інтересах втягають народи в кріваву, братоубийчу сварку, визнаючи, що постійне регулярне військо, як засіб панування буржуазних класів не відповідає змаганням народу і робочого класу та служить тільки для зміцнення такого панування, — Український Військовий З'їзд, закладаючи перші підвалини організованої збройної сили української демократії, ставить собі найпершим завданням, щоб українська армія після війни стала армією народу (народньою міліцією), щоб єдиною метою її істнування і формування була охорона інтересів і прав народу, а не пануючих класів, до якої б нації і класи не належали.

Про підтримання дисципліни та боротьбу з дезертирством

За найкращий засоб підтримання свідомої дісціпліни, яка одна тепер можлива в народній армії, яка повинна опіратись не на страх а на довірря і взаємне розуміння салдатів і офіцерів, а також на високий дух, який в свою чергу може бути піднесений тілько якоюсь великою, загальною об'єднуючою ідеєю, а одною з таких ідей для українців є ідея національного відродження, — З'їзд вважає потрібним негайне зполучення всіх Українців в війську в одну національну армію. Разом з піднесенням дісціпліни зникне дезертирство.

Одночасно з тим, як другорядні засоби ми вважаєм необхідним: 1) щоб само село боролося з дезертирами та не покривало їх, 2) щоб салдати з фронту писали в цій справі листи до дому, 3) полкові Ради, а також військові з'їзди повинні видавати відповідні відозви і 4) тягти до суду тих, хто покриває дезертирів.

ПЕРЕД ПОВСТАННЯМ НА СЛОВАЧЧИНІ

2012-01-02T23:36:00.000+02:00
З таємниць II, світової війни

Ситуація з закордонною т. зв. твердою валютою як теж і з запасами золота завжди була в III Райху дуже погана. Щоби цьому зарадити, щоби рятувати економічний стан самої німецької держави, а одночасно підривати економію ворожих держав, вже майже на самім початку II світової війни німецька розвідочна служба взялася розв'язувати ту проблему на свій лад - вона почала фабрикувати "свої", фальшиві, в першу чергу англійські фунти штерлінгів. Правда, це не йшло так легко, бо забрало два роки, щоби тільки випродукувати папір такий, який вживав державний банк Англії для виробу фунтів штерлінгів. А щоби фальшивки мали успіх — вони нічим не сміли різнитися від справжніх. По довгих зусиллях та пробах врешті це німцям вдалося і грубі мільйони фунтів штерлінгів пущено по цілому світі в обіг, багато тим помагаючи німецьким воєнним зусиллям, а одночасно підриваючи економіку не тільки Англії.

Побіч продукції досконалих фальшівок другою поважною проблемою було пустити їх в обіг на світових ринках. Цю проблему розв'язано в цей спосіб, що прямо окремі особи пов'язано з Райхсзіхергайтсамтом на різних його щаблях і з різними окремими його високопоставленими представниками в залежності від потреби і вимог часу. Спекулянти фальшивими грішми не мали фактично нічого спільного з німецькою розвідкою, хоч посередньо користувалися різіними привілеями та її охороною. Рекрутувалися бони з різних нацїональностей в різних країнах, з професійних біржевих спекулянтів, навіть з злочинного елементу, словом всякого роду зброд, що хотів легким коштом на війні та усім, що в парі з тим іде, легко доробитися.

Весною 1944 р. з просуванням совєтських військ щораз дальше на Захід, ставало ясним, яку ролю відогравала совєтська партизанка в запіллі німецького фронту. Не було сумніву, що совєти будуть проникати всякими шляхами до підбитих народів німцями, щоби вони робили повстання за фронтом (постачаючи їм частинно зброю і провідників), щоби могти легше і швидше просуватися далі на захід, випереджуючи аліянтів, як теж в дальшому пляні закріплюючи свої позиції та претенсії до тих народів, яких "визволяли".

***

Д-р Гольтен, резидент СД-Амт 6*) перенісся в той час з Відня до Будапешту, претендуючи, що він там хоче наладнати тіснішу співпрацю з мадярською розвідкою. Насправді в Будапешті, де ґестапо не діяло (з яким він мав давніші порахунки, особливо з його начальником Мюллером), він мав вільну руку і там міг продовжувати свої намагання нав'язати контакти з західними аліянтами. Від довшого часу його ідеєю було нахилити західніх аліянтів, щоби вони разом з Німеччиною стали одним фронтом проти большевиків, яких він був неприєднаним ворогом. Хоч в засаді він був відповідальний за Балканський сектор і Ватикан, розвідка проти большевиків давала йому матеріял в руки для успішнішого проведення в життя своїх ідей — боротьби з ними. Щоби успішно провадити свою працю він потребував великі суми грошей, яких ніколи не міг навіть сподіватися від своїх зверхників. В тій справі він звернувся до свойого давнього знайомого, який теж був австрійцем і в "АМТ 6" займав окрему позицію: він був головним мотором і організатором "армії" невідомих гандлярів фальшивими банкнотами, які вироблялися в концентраційнім таборі Саксенгавзені. Той пов'язав д-ра Гольтена з головним представником своєї "армії" на Мадярщину. При певній нагоді той "грошевий" агент зголосив д-рові Гольтенові, що він має докази, що на Словаччині діє підпільна прокомуністично організація, яка тільки жде слушного часу, щоби викликати повстання проти німців і тим улегшити просування большевиків.

Ця вістка була громом для резидента СД. Він ясно здавав собі справу, що, на випадок удачного повстання, червона армія дуже швидко стане під воротами Відня і цілої Австрії, його вущої батьківщини. Моравія і Чехія, де без порівнання було більше причин до ненависти супроти німців, вхоплять теж за зброю, мавши запевнену совєтську допомогу.

З другого боку вістка про можливості протинімецького повстання на Словаччині не мала ніякого обосновання. Для зовнішнього світу Словаччина була показовою державою гітлерівського "нового ладу" в Европі. Президент Тісо був популярним, любленим і шанованим провідником. Гітлер зробив Словаччину "незалежною" державою, відлучивши її від Чехії та Моравії і Словаччина стала в той час справді раєм у знищеній і скривавленій війною Европі. Німецькі індустріялісти помогли поставити на ноги та зорганізувати там індустрію. Отже, які ж могли б бути причини невдоволення?

Але погана була б розвідка, якби вона не проварювала кожної вістки. Гандлярі валютою — це інтернаціональна шайка і агент, який приніс цю вістку д-рові Гольтенові, мав своїх під-агентів в Ужгороді та Хусті, а дальші нитки обмотували цілу Словаччину і виходили поза неї (хоч мін. фінансів Райху — Фрік не дозволяв продавати фальшивих банкнотів в окупованих німцями країнах, щоби там не захитувати господарської рівноваги).

Агента-гандляра не важко було намовити на додаткову, зовсім іншого роду працю тим більше, що в перспективі були обіцяні прямо необмежені заробітки в валюті, яку він самий собі вибере і депоновані там, де він собі цього забажає. Так з благословення СД зродився новий "комуніст-підпільник", якого охрещено Істван Маґіаросі з Ужгороду.

Використавши свої "торговельні" контакти, Маґіаросі продістався до руху спротиву і швидко здобув собі довір"я місцевих провідників із-за свого сприту і "відданости справі". Він швидко став курієром і часто їздив до Відня, Праги та інших центрів. СД уможливило йому нав'язати контакт з якимсь Оттоном Фішль у Празі. Хоч по національності жид і член комуністичної партії, Фішль був у добрих стосунках з німцями. Саме Отто Фішль повідомив новоспеченого "підпільника" про те, що чеські комуністи мають свою власну головну військову квартиру в Києві і він впровадив Маґіаросі до чеської комуністичної партії.

В порозумінні з СД Маґіаросі запропонував чеським комуністам, що завдяки своїм знайомствам він може зібрати поважні суми "для справи" в Туреччині і на їх пропозицію він туди виїхав. На фальшивий паспорт, який виготовив СД, Маґіаросі, як купець з Ужгороду, не тільки продістався до Туреччини, але там зумів пустити фальшиві фунти штерлінгів, заробивши на цьому свій відсоток. Частину віддав на потреби підпілля в Чехії, а решту зужив тепер на подорож до Києва. Супровідний лист від Фішля отворив йому там всі двері. Зібравши неоціненні інформації, одного дня знову з'явився в д-ра Гольтена в Будапешті.

***

А інформації справді були неоцінені. Він приніс з собою повну листу нелегальних радіостанцій на Словаччині (всіх разом: 40) враз з їх довжиною хвиль, сигналами виклику, часом передач і т. п. Правдивість тих інформацій вповні потвердив департамент радіосполуки Амт-у VI. На превелике здивовання самого Гольтена — все остало по старому. На його інтервенцію і поліційний аташе німецької амбасади в Братиславі і начальник словацької поліції в Братиславі з сміхом заявили йому, що вони нічого й не думають робити, бо це все фантазії і вони можуть присягнути, що на терені Словаччини нема ні одної нелегальної радіостанції. Справа опинилася службовою дорогою в начальника АМТ-у VI — Шелленберга, а звідси дійшла до самого Гітлера. Заалярмований тим Гітлер візвав до себе амбасадора з Братислави — Людіна. Своєю красномовністю Людін переконав Гітлера і його оточення, що якби так всюди було, як на Словаччині, то всі могли б спокійно спочити на лаврах, бо не було б причин непокоїтися внутрішнім фронтом. У тому всьому характеристичним фактом є, що Людіна і його приятеля, що були старшинами армії, в 1930-их роках звільнено з армії за приналежність до гітлерівської партії. Його приятель перекинувся до комунізму, а незвичайна елоквенція та військові здібності Людіна допровадили до амбасадорства. Оба бувші старшини осталися і надалі приятелями і навіть за протекцією Людіна його приятеля прийнято з поворотом до армії після приходу до влади Гітлера. Можливо, що вплив комуніста-приятеля на Людіна відогравав певну ролю в справі Словаччини.

Не було ради, треба було здобувати більш переконливі докази. Маґіаросі присвятив тепер більше уваги самій Словаччині. Після його різних "заслуг" для комуністичного підпілля не важко йому було дістатися в довір"я краєвих провідників Словаччини і довідатися про цілий їхній плян діяння. Як курієр підпілля він швендявся на лініях Банська Бистриця-Прага-Братислава і із поворотом. Про все докладно СД було інформоване. Врешті довідався навіть, що начальником на Словаччину є міністер економіки Словаччини Карваш (Karvas). Очевидна річ, що в це вже ніхто не хотів повірити. Карваша шанували словаки, цінили та навіть любили німці, цілковито довіряючи йому, а на добавок проти Карваша важко було знайти які-небудь докази.

***

Врешті Маґіаросі вдалося знайти доказ проти Карваша. Весь запас золота та чужинної валюти Словацького Національного Банку перенесено на зарядження Карваша до Банської Бистриці. Отже Слов. Нац. Банк фінансував заговірників. Карваш дістав згоду на це словацького уряду, підкреслюючи небезпеку бомбардування Братислави, натомість безпеку в Банській Бистриці, де ледви можна б сподіватися таких налетів.

Але й це не переконувало німецького амбасадора Людіна. Він жадав доказів підготови військової акції і щойно тоді він це зтолосить Гітлерові. СД припоручило тепер Маґіаросі постачати зброю для заговірників, щоби дістати наявний доказ збройної підготови. За порозумінням з СД Маґіаросі запропонував Карвашові доставу зброї для словацьких партизанів. Підприємчивий Маґіаросі вияснив, що в часі його курієрських поїздок він мав різні пропозиції в тій матерії і він думає, що це не буде надто важко. Справи фінансування такої торгівлі також розв'язано при допомозі Маґіаросі. А саме він запропонував Карвашові закупити за золото і чужу валюту англійські фунти штерлінгів, найбільш в пошані та в попиті гроші. Очевидна річ, що і золото і чужа валюта словацького банку були справжні, а фунти штерлінгів — фальшиві, "мейд ін Джермані". Торгу добито на вдоволення всіх тим більше, що Карваш застеріг собі, щоби в справі закупу зброї не мішати прямо заговірників. Маґіаросі виграв подвійно, а до цього не було контролі над його грошевими маніпуляціями.

Маґіаросі заробив своє приписане комісове за продаж фальшивих фунтів до словацького банку, частину заробітку передав свойому головному представникові на Мадярщину, ну, й фальшиві фунти призначив на закуп зброї. Самі закупи зброї робив він в Братиславі, у Празі і врешті таки в самій Німеччині, очевидно, все за відомом СД, яке знову так робило, щоби "вермахт" міг ті транспорти зброї переловлювати. Цим д-р Гольштен знову хотів доказати амбасадорові Людінові, що збройна підготова таки йде. Хоч такі транспорти досить часто попадали в руки армії, вони все таки не дуже вірили в збройне повстання, а Людін таки вперто не "вірив", мовляв, з відривних фактів не можна робити державної зради.

Постачання зброї за часто попадало в руки німецької армії так, що Маґіаросі почав побоюватися стягнути проти себе підозріння, яке для нього було б дуже трагічно скінчилося. В тому напрямі він домагався від СД протидіяти, щоби він міг дальше безкарно продовжувати своє ремесло.

Вже з початком літа 1944 р. совєти перекинули на Словаччину ок. 3,000 своїх вишколених партизанів, які перебрали команду над словацькими комуністичними партизанами, яких теж була горстка. В дні 30 серпня 1944 р. проголошено загальне повстання, яке охопило частину Словаччини з центром в Банській Бистриці, частина словацької армії перейшла до партизанів. Боротьба німецьких частин з партизанами тривала неповних два місяці, а їх розбитки перетривали ще до приходу большевицьких військ на Словаччину, але вони ніякої поважнішої ролі не відограли.

Саме словацьке повстання заскочило німців, хоч їх розвідка знала про це вже майже цілий рік. Амбасадора Людіна передано чехословацькому комуністичному урядові, як воєнного злочинця і над ним переведено еґзекуцію.

___________________________
*) Відділ Політичної розвідки закордоном.