вівторок, 29 грудня 2020 р.

НЕПОВТОРНІСТЬ ПОВІТРЯНИХ ГЕРОЇВ


Ярослав Курдидик


Хоч ми вже віддалилися від 2-ої світової війни на майже чотири десятки років, то сьогодні все-таки цікаво заглянути у деякі мілітарні публікації того часу. В першу чергу варто переглянути, може і найцікавіший свого роду літунський журнал "Єґерблят", і на основі вісток з нього ствердити, що в 2-ій світовій війні "зродилася та постала" неповторна ніколи в історії воєн — плеяда зовсім окремих та особливих "повітряних героїв".

А на добавок до "Єґербляту" варто ще переглянути праці, які появилися окремими книгами, деякі з яких перевидані були десятикратними накладами. Ось, для прикладу, згадати б працю командира літунського крила, капітана Дж. Е. Джонсона — "Повітряні бої за Великобританію", або М. Кейдена, "Літаючі фортеці" (Б-17), які діяли на всіх театрах війни, починаючи від Европи, Африки, Китаю, а кінчаючи на Тихім океані. Вище наведені публікації переповідають дії та їхні стратегічні наслідки із точки зору американсько-англійських воєнних істориків.

Але ж і на багато цікавіші це К. Беккра "Воєнні денники німецької Люфтваффе", або "Перший і останій" Адольфа Ґалянта. Та може однак до найцікавіших і найповажніших праць про дії німецької "Люфтваффе" можа зарахувати збірну працю американських літунських фахівців полк, літунства Р. Ф. Голливера і Т. Дж. Констейбел під заголовком: "Горрідо". Для призбирування матеріялу до "Горрідо" ці два автори посвятили повних 10 років і у підзаголовку до цієї праці є дуже цікава присвята, яка відноситься до літунів усіх націй:

"В доказ приязні і криштальної лицарської поведінки, без яких людина виявилася б — нижче тварини..."

Вище згадана праця написана незвичайно об'єктивно, а з фахового боку, генерал Адольф Ґалянт пише у вступі, що він уважає цю книгу за "міжнародної вартости показник і документ в історії авіяції, а для окремого відмічення він тим цінніший, що його написали про німецьку "Люфтваффе" — фахівці-ненімці".

Може і варто буде розпочати від самого основного: з яких прошарків населення набирала "Люфтваффе" своїх неперевершених літунів? Літунські фахівці пишуть, що бувших бойових літунів не створила — як це дехто помилково думає, — 2-га світова війна. Це була оця безсердечна і кривава воєнна машина, яка між свої невмолимі триби втягнула, дуже часто зовсім припадкових людей, также само, як це було із літунами у всіх інших націях того часу.

Щоб належно підкреслити, як створилося це "неповторне повітряне геройство", варто буде навести один приклад, який в майбутньому, мабуть, не повториться.

Мова тут про найунікальніший, ексклюзивний клюб у світі, який має тільки двох членів і ледве, чи знайдеться будь-коли хтось інший, щоб мав кваліфікації вступити в члени цього клюбу. Бо ні найбільше багатство ні навіть королівське наслідство не відкриють дверей до цього "найдостойнішого клюбу" — "Клюбу 300"...

Два його члени — це Еріх Гартманн і Ґергард Бакгорн. Вони єдині бойові літуни, які зістрілили по 300 ворожих літаків у повітряних боях. Гартманн має на своєму рахунку 352, а його друг Бакгорн — 301 зістрілень. Всі їхні зістрілення були на Східньому фронті, при чому Гартманн зістрілив сім американських "Мустанґів" над Плоєшті в Румунії, яких літунами були американці.

Третім "літунським тузом" являється генерал-майор Ґінтер Ралль, що збив 275 ворожих літаків, а четвертим за чергою є майор Б. Новотни, який має на своєму рахунку цифру 258 побід.

Всіх бойових старшин, що мали на своєму рахунку між 352 а 200 збитих літаків, було 15, а тих, що збили між 200 і 100 було 106.

До "повних літунських лицарів" зараховують теж тих, що збили були між 100 і 50 ворожих літаків і їх є 212, а тих, які збили між 50 і 10, є вже таки помітне число — 472.

Але крім цих "білих лицарів" були ще і такі, що вирізнювалися окремою особливістю. Ось, для прикладу, на чоло тих, що висунулися своїми подвигами у нічних боях був майор Ганц Шавфер, що збив 121 літаків у більшості "Літаючих фортець" (Б-17). Черговим після нього був підполковник Гельмут Лєнт зі збитими ніччю 110 літаками в тому 102 "Літаючі фортеці", або поручник Герберт Рольваґе, що збив 102 літаки, в тому 44 "Літаючих фортець".

Не можна теж поминути ще інші неімовірні "повітряно-бойові рекорди", як майора Еміля Янґа, що збив в одному дні 18 літаків, або майора Еріха Рудофера, який в одній тільки "місії" зістрілив 13 ворожих літаків. Одним із найкращих вислідів у "місіях" може почванитися поручник Ґінтер Шенк, який у 70 "місіях" (одноразових полетах) збив 71 ворожих літаків.

За статистикою всіх військовиків із загальних родів зброї, що здобули найпочесніші військові відзначення — залізні хрести першого ступення ("Ріттеркройц") було приблизно 7500, а в тому числі приблизно 1750 здобули літуни "Люфтваффе".

860 військовиків здобули лицарські хрести з "дубовим листом", 154 лицарські хрести з "дубовим листом і мечами", 27 лицарські хрести з "дубовим листом, мечами і брилянтами".

Між 1750 літунами з "Люфтваффе", що здобули лицарські хрести, було 192 із "дубовим листом", 41 — з "дубовим листом і мечами", а одним був тільки полковник Г. У. Рудель, літун від бомбовозів "Штука", який здобув лицарський хрест із "золотим дубовим листом, мечами і брилянтами".

Знавці твердять, що повітряна війна на Східному фронті була найбільшою повітряною війною взагалі. На основі совєтських джерел, вони втратили 77.000 літаків різного бойового та допоміжного призначення, коли американці та англійці втратили були разом приблизно 40.000, тобто 45-50 відсотків совєтських втрат.

Американські літунські фахівці стверджують, що совєтські МІҐ-3 і ЛАҐ-5 і 7 мали перевагу над німецькими МЕ-109 і Ф-4 в однаковій мірі щодо швидкости і радіюса, але німецькі бойові літуни перевищували їх своєю "літунською бойовою інтелігенцією".

По совєтському боці на чоло бойових "літунських тузів" висунувся наш "земляк" генерал-майор Іван Кожедуб, який збив 62 німецькі літаки, а після нього другу найвищу повітряну перемогу здобув підполковник Александер Покришкін — 59 літаків, третє — майор Т. Речкалов — 46, а четверте місце припало лейтенантові Володимирові Лавренкові із 34 трофеями.

Найбільшим успішним здобутком одного літуна по американському боці було число 40 збитих ворожих літаків, англійці мали найвище досягнення, коли один літун збив 38, а французький — 33 бойові ворожі літаки.

Німецькі літунські знавці так оцінювали своїх бойових противників: на першому місці вони ставили англійських бойових літунів, на другому — американських, а щойно на третьому — совєтських.



пʼятниця, 25 грудня 2020 р.

"ВЕЛИКЕ ОП'ЯНІННЯ"


Юрій Тис-Крохмалюк



Erich Kern: "Der Grosse Rausch" — Russlandfeldzug 1941-45. Verlag K. W. Schiitz K. G., 5 Aufgabe, Pr. Oldendorf, 1974.


Поза згаданими п'ятьма накладами, ця книжка, опрацьована у формі літературного спомину, вийшла ще одинадцять разів у різних мовах, в тому по-англійськи в Лондоні і в Нью-Йорку. Позатим вона появилася у скорочених виданнях і в уривках у багатьох журналах. Мимо цього, що автор у своїй розповіді ставиться до українського питання дуже прихильно, зосібна згадує 1-шу УД УНА та битву під Бродами, його книжка є серед нас невідома. Я знаю тільки працю проф. Лева Шанковського у кількох числах журналу "Київ" п. н. "Україна під німецьким чоботом", у якій згадує ("Київ ч. 6/1954, стор. 274), що Керн був підстаршиною в українській дивізії "Галичина", брав участь у бою під Бродами, вийшов із своїми вояками з окруження і перебився на Мадярщину. Л. Шанковський користувався до цієї замітки книжкою Керна в англійському перекладі, яка появилася в Нью-Йорку 1951 року, під наголовком "Dance of Death", У виданні, яке я обговорюю, автор пише, що він не вспів зв'язатися з дивізією "Галичина" перед її окруженням і долучився до відступаючих відділів після того, як вони відкрили котел. Л. Шанковський завважує, що "у своїй цікавій книжці Керн тепло згадує українців і вірно насвітлює українську справу". Сам Керн пише, що його завданням у книжці було регабілітувати загальну опінію про Ваффен СС, дивізії, якої були фронтовими частинами, з поліційними СС ні їхніми злочинними вчинками не мали нічого спільного. Автор стверджує, що німецький "Штамперсональ" Дивізії не був здібним виконати свої завдання, бо це були на загал старшини і підстаршини з вишколом, для потреб поліційних, а не для фронтової служби.

Автор не пише про себе, які він мав завдання на східньому фронті, коли він брав участь у фронтових діях щораз то інших з'єднань, включно з дивізією "Галичина". Після кожного кількамісячного перебування на фронті, в запіллі дивізії або у перших лініях боротьби, в наступах, оборонних боях і кривавих намаганнях вирватися з окружень, він дістає кількатижневі або й довші відпустки, під час яких працює в редакціях. Треба припускати, що Керн належав до спеціяльної групи воєнних звітодавців для дослідів воєнних дій, записаних "на гарячо", інтеліґентним вояком; з таких записів можна робити цікаві висновки для тих цілей, які належать до ділянки психологічної війни, зосібна, коли йдеться про досліди над видержкою людського організму у важких ситуаціях у час кризи чи незвичайних мілітарних успіхів.

Не дивно, отже, що в книжці знаходимо теж осуди німецької політики зосібна в Україні; ця політика, як стверджує автор, спричинила повне переставлення українського народу з прихильної до німців постави до безумовно ворожої. І це, мабуть, належало теж до висновків його обсервації для однієї з вищих установ Третього райху. У свому завданні він не міг проминути проблемами Ваффен СС, які мали бути і були мілітарною елітою.

Книжка Керна ставить читача перед різними питаннями: ведення війни на Україні, позиції Дивізії, коли видна була певна поразка Німеччини. Маю враження, що книжка споминів Керна є тільки популярним виданням його п'ятирічних журналістичних(?) дослідів, з яких він мусів складати "беріхти". Можливо, що це питання автор ще вияснить.

Мої думки над книжкою не є ні рецензією, ні її змістом. Це є тільки вибір деяких думок автора щодо українського питання. Його подано по сторонам публікації. Цитати подаю у перекладі, мої завваги у дужках.

Стор. 71: Я вийшов із залі. При виході стояли три хлопці довкола статуї продавця душі Радянського Союзу, який, здавалося, піднесеним п'ястуком вказував у вічність. Хлопці пошепотіли, рушили, натиснули і гіпсовий Ленін покотився сходами долів. Хвилину стояли, наче потрясені власною сміливістю. Було тихо.

Стор. 75: (Автор роздумує над матеріялізмом не тільки у комуністичній теорії, але і в комуністичних буднях):

Тільки так можемо зрозуміти, чому мертві радянські вояки, упавши за мрію червоного світового невільництва, цілими днями і тижнями лежать непоховані на вулицях міст і сіл. Тільки так можемо пояснити, що санітари, замість перев'язувати ранених, просто стріляють їх. "Нічево! Він і так не зможе вже воювати!"

Стор. 82: (Автор подає розмову з українцем, який зголосився до "Гіві"):

"Ми, українці, завжди мріємо про свободу. Історія нашого народу — це історія крови і сліз. Наша широка земля завжди притягала чужинців. Раз були поляки, то знову турки, а опісля москалі. За цариці Катерини II почалася систематична русифікація не тільки Латвії, але і частини Фінляндії, а зосібна України".

Стор. 83: "А як тепер? — звернувся він до мене, — місяці вже минули, а ви, німці, не допускаєте створити український уряд у Києві? Може не хочете?

Я не знав, що маю відповісти: — "Це мусить прийти! — успокоював я стурбованого, — ти побачиш, Григоре, це мусить статися!"

Він негайно попрощався. Народ не живе самим хлібом і м'ясом. Народ мусить мати прапор!

Стор. 87: В Таганрозі міська оборона дуже просила дати їй амуніцію. З "причин безпеки" рішили дати по 5 набоїв на рушницю. Міська оборона потвердила мені українське питання своєю поставою. Як різною була поведінка тих мужів у порівнанні до постави наших тилових урядів! Наша дивізія потребувала негайно доповнень. А вони, ті наші урядовці, замість сягнути по рушниці і нам помогти, втікали так скоро, як їх несли авта і доки вистачало пального. А ті, приречені на смерть, які мали усю рацію податися у безпечному відвороті в запілля, просили тільки одне: амуніції!

Все одно, вони не дістали нічого!

Стор. 88: Ми не додержали обіцянки розв'язати колгоспи. Ми багато обіцювали і нічого не додержали. Як більшовики. Все ще багато зголошувалося добровольцями до вермахту. Ми не звертали на це уваги. Тут і там поодинокі дивізії брали їх до підрядних служб на власну руку, при умовах повної безправности і примх поодиноких начальників. Я не міг далі про це думати!

Стор. 89: Я хочу бути чесним. Тільки на другому пляні були в мене "підросійські" народи, які я навчився поважати і любити у найтвердших годинах мого життя. Але, як німцеві, мені йшлося у першій мірі про долю мого власного народу. Я вірив ще твердо у перемогу над Кремлем.

Стор. 92: Отже, з причини браку німецької східньої політики з одного боку, і найбільшим ошуканством у світі усіх часів, з другого, — вдалося більшовикам зробити більшовицьку війну — національною війною москалів.

Стор. 93: Це змішання російського імперіялізму з більшовизмом створило найбільшу небезпеку не тільки для Німеччини, але і для цілої західньої цивілізації і культури від часів Джінгісхана.

Стор. 106: Коли прийшов наказ вибороти старий воєнний шлях на Тифліс, тут на Кавказі вже було видно, що німецький уряд старається оминути помилки, які робив в Україні.

Стор. 121: На відпустці в Німеччині я розмовляв чи звітував ґавляйтерові Бюркелеві:

"Я бачу, що з українцями тут поводяться, як з в'язнями. Вони прийшли, щоб помогти нам перемогти більшовизм, а тут вони сидять за дротами, харчі є багато гірші як у населення, а при цьому мають виконувати найтяжчі роботи. Як мусить бути на сході, коли таке діється тут у Райху?" По кількох днях я завважив, що приміщення і харчі несподівано поправилися. Через кілька тижнів, я читав випадково довірочні доручення до підприємців, щоб трактували східніх робітників по-людськи і справедливо.

Згодом я завважив, що можна надіятися на зміну східньої політики. Бюркел роздумував над усуненням Еріка Коха з України. Так отже мені вдалося переконати того партійця, хоч не з найвищого проводу, але все таки впливового.

(Автор ніде не подає дат або місцевостей чи дивізій, до яких був приділений. Все-таки у деяких випадках можна приблизно догадатися про час і місце подій).

Стор. 128: Більшовицька ера заламалася не тільки з причин безпосередніх успіхів наших військ, але теж посередньо. Населення, побачивши наших вояків, спостерегло, що їх постійно ошукувано і оббріхувано. Сталін став політичним банкротом, його система "консерви" розбита. З нашої вини і тільки з нашої ця картина змінилася. Ми знайшлися — хоч тоді ми ще
того не знали, в середині політичного, а тим самим мілітарного розвалу.

(На дальших сторінках автор описує відступ німецьких армій в Україні): Німці залишали спалену землю і їм казали, що як перейдуть Дніпро, там застануть потужні фортифікації, перед якими спиниться радянська офензива. Але яка страшна несподіванка! За Дніпром ніяких фортифікацій, навіть ніяких окопів, рівночасно з нами по боках переправлялися більшовицькі війська на правий берег Дніпра. А дисципліна? Чому втікаємо? Вояки цього не знають. Чому відступаємо, навіть без тиску ворога?

Стор. 130: А побіч нас непроглядні маси курей, худоби, збіжжя, гори вартісних матеріялів, небережені ніким, ждали на транспорт. Побіч поїздів збіжжя і збіжжя і тільки збіжжя — без кінця. А довгими кілометрами тягнулося цивільне населення, головно жінки, дівчата і чоловіки, які не хотіли пропадати під наступаючим більшовизмом.

Стор. 140: А ворог виминав наш натиск, замикав нас зправа і зліва, так, що ми відступали, щоб не попасти в окруження. Наші втрати були великі, наша кров не могла заступити оборонного валу, з тактично розміщеними фортами, з бетоновими бункрами, глибоко розбудованими окопами. Його обіцювали нам офіційно і неофіційно! Ми сподівалися, що так багато того не буде. Але щоб нічого не було, щоб нічого не зроблено, що це все тільки вигадка, — цього ми не припускали!

Стор. 154: Врешті, коли я стояв у боях над Нарвою, дістав наказ переїхати до новосформованої дивізії "Галичина", яка потребувала негайно старшин і підстаршин. Хтось певно пригадав собі моє наставлення до народів сходу. Коротко — я мав негайно перебрати чоту. Дивізія відходила на фронт в Галичині.

(У Відні автор відвідав родину і дивувався, що вона нічого не знала про справжнє положення на сході: Завжди я чув про "нову зброю", але у несправедливість і політичні божевільні пляни не хотілося вірити).

Стор. 155: Як завжди, відітхнув я з полекшею, коли колеса поїзду несли мене на схід. В Кракові я зразу почув вістку, що справа Львова стоїть зле. Я не вірив. Львів мав бути великою стратегічною і духовною оборонною базою для збереження Галичини і 14-ої Ваффен-СС Дивізії. Я не міг довідатися нічого певного про Львів. На всякий випадок я з поспіхом їхав уже кілька годин поїздом на схід. На останній станції перед Перемишлем, старим уфортифікованим й історичним містом габсбурської монархії, поїзд нагло затримався.

Появилася маса жандармів і їхній майор, усі в шоломах, з машиновими пістолями. Воєнна, майже задуже воєнна картина.

Творимо змісця боєві групи! Йдеться проте, щоб стримати тимчасовий прорив ворога! Вояки переглянулися очима. Отже, щось таки сталося зі Львовом. Я показував майорові мій наказ маршу і спеціяльну виказку. Майор заявив, що ніяких виїмків бути не може. Даремно переконував я, що їду на схід допереду, а не назад. Не помогло. Майор був злющий на кожного вояка, як чорт на бідну душу.

Нас зігнали до холодних і неприємних кімнат. Ми ждали і спали годинами, і нічого не діялося. Я казився зі злости. Вечером загнали нас до вагонів і ми поїхали до Перемишля. Я вирішив втікати, але передумав справу. Сам не буду міг дістатися до поїзду, допереду. В той час годі було знати, що є всезнайством і вдаванням бути важним, а що справжньою твердою конечністю.

В Перемишлі передали нас до великих касарень і ми поклалися на землю. Вночі збудив нас дикий літунський алярм. Слідував наказ покинути касарні і податися до протилітунських ровів. На небі появилися світляні смуги вистрілів одинокої батереї. Кілька повільних, наче втомлених радянських літаків посувалося небом. Десь впало кілька малих бомб. Усе тхнуло гидким запіллям. Вояки і підлеглі старшини проклинали, скільки могли. Після закінчення того театру ми вернулися до касарень.

Ранок не приніс ніяких новин. Нас було разом до 3 000 люда. Коли справді існувала така нагла потреба, чому нас не розділюють на відділи і не посилають на фронт? Позатим ми не чули ні одного стрілу. Прорив без артилерії був для мене щонайменше новим явищем.

Нарешті почали організувати сотні і чоти. Мене призначили командиром чоти. При цій нагоді я спостеріг, що я був єдиним вояком Ваффен-СС в тих касарнях.

Стор. 156: Ніщо не діється. Ми вистоювали на подвір'ї між будинками касарень і бараками, ми нудьгували. В радіо грала постійно дика маршова музика. Нагло я спостеріг, що в касарнях залягла ледяна мовчанка.

Знову заговорило радіо з голосників: "Великий злочин відбито... Атентат не вдався... Фюрер не ранений... Злочинна революція розгромлена..."

Годину пізніше я побачив крізь дроти знайомого сотника, який їхав дорогою автом. Я почав кричати, він почув мене. Затримав авто і подався до майора. За десять хвилин мене звільнили з тої смішної боєвої акції. Сотник запросив мене на обід і обіцяв дістати мені документи для дальшої подорожі до Львова. Перший раз я почув, що молода галицька дивізія окружена та що на границях західньо-української столиці йдуть важкі бої.

Стор. 164: Глибоко в районі Бродів у той час розвивалася драма величезних розмірів. Українці, які прийшли просто з теренів вправ і які були спочатку призначені втримувати порядок поза фронтом та поборювати ворожі банди, були негайно втягнені у перші лінії фронту. Перше, що вони у фронтовій війні пережили, були втікаючі у відступі німецькі вояки. Німецькі вояки, на яких вони будували ціле своє майбутнє, своє життя, свою вітчизну. Вплив був більше, як деморалізуючий. До того, галицькі українці не є так тверді, як російські українці. Вони у своїх думках і почуваннях були більш західні. До цього причинилися давні зв'язки з старою австрійською монархією.

Совєти заатакували сконцентровано. Команда армії під керівництвом ген. Ліндемана, а теж і командування нашої Дивізії втратила голову. На її чолі стояв поліційний генерал добрий на час миру. Більшовикам вдалося скоро і відносно малими силами окружити цілий армійський корпус. Українські старшини знайшли у своїх німецьких "камерадах" дуже малу, або й ніяку поміч. І це кожний вояк зразу зрозумів.

При творенні нової Дивізії, старі дивізії мусіли відступити їй частину свого досвідченого персоналу. Але ніхто із командирів не віддавав своїх найкращих старшин. Віддавав те, без чого міг обійтися, або слабий елемент. Тим самим нові чужонаціональні дивізії діставали старшинський матеріял низької вартости. Виїмки потверджують тільки правило, так було і тут. До того командир Дивізії у той час виїхав до корпусного генерала на нараду. Команду Дивізії перебрав молодий і дуже хоробрий офіцер, який однак не міг направити зроблених досі помилок.
Скоро пішло фронтом деструктивне слово: рятуйся, хто може! Українські старшини і українські добровольці — вояки брали пістолі не, щоб боронитися до останньої кроплі крови, тільки на те, щоб себе застрілити. Тільки мала скількість — коли завели високі командуючі офіцери — прорвалася в малих групах з кітла.

Стор. 165: Вони вийшли з боєм. А що сталося б, як би головні командуючі не втратили своїх нервів?

З майже сто тисяч вояків 13-го армійського корпусу не вийшло навіть десять тисяч із смертельних обіймів ворога.

А там у Карпатах стояли бандерівці і вербували до своїх партизанів. Вони розброювали німецьких вояків, не роблячи їм жодної кривди, і в такий спосіб узброювали свої відділи. З групою українців і я досягнув Карпат. Нагло стануло перед нами кілька важко озброєних людей з готовими до стрілу рушницями.

— Куди?

— На Мадярщину.

— Віддайте зброю. Ми бандерівці.

Мої українці відповіли, що вони теж боряться проти більшовиків.

Командир повстанців здрігнувся, коли пізнав перед собою українців.

Почав їх у чомусь переконувати, але вони відмовилися. Він відпустив нас із зброєю.

В Середньому був збірний пункт для Дивізії. Настрої були погані. Німецькі старшини оскаржували українських добровольців. Певне у тому, що вони не зробили того, що повинні були зробити саме німецькі старшини. Врешті німецький командир дістав за свою поставу "ріттеркройц". Ті, що знали справи — сміялися.

Нині знаємо, що у Керна є деякі неточності. Автор писав свої спомини безпосередньо після війни. Багато дечого не міг знати, часто спирався на тодішних вістках, які годі було провірити. Проте для усіх видань він не бажав зміняти тексту, щоб все залишилося так, як йому тоді видавалося.




середа, 16 грудня 2020 р.

УКРАЇНЦІ В КАНАДСЬКИХ ЗБРОЙНИХ СИЛАХ


Остап Сокольський


"Українці добровільно дали багато своїх синів до служби в канадських збройних силах", — писала щоденна торонтська газета "Де Івнінґ Телеґрам" (3 травня 1943 р.). І справді, заки закінчилася друга світова війна, понад 50 тисяч українських синів і дочок служили у військових частинах канадських збройних сил, захищаючи свободу та демократичний устрій світу. — "Майже кожний дім на Заході Канади дав одного або й більше мужчин із своєї родини для служби в одній із трьох збройних сил Канади", — говорив федеральний посол Антін Глинка.

Масово зголошувались українці, бо, як казав майор Михайло Сиротюк, командир батерії королівської канадської артилерії та колишній університетський професор: "Українці-канадці цінять волю думки, слова та дії більше, ніж їх цінить англо-саксонська чи франко-канадська більшість, які це приймають як річ природну, бо вони не пережили гніту й утисків". Добровільно йшли до війська ще вчора тяжко працюючі фармери, шахтарі, залізничники, підприємці і професіоналісти. Коли пересічно 11% канадців зголосились до війська, то процентово українці зголошувались більше ніж будь-яка інша національна група, бо аж біля 13%. І зовсім правильно говорив у федеральному Парляменті посол Антін Глинка (Сошал Кред Партії — Веґревіл), що "майбутня іміґрація до Канади повинна бути базована на процентовості добровільного зголошення до збройних сил кожної національної групи".

Українці не тільки йшли до війська, але й докладали усіх зусиль, щоб успішно довести війну до переможного кінця. Вони організовували чайні вечори, висилали воякам посилки, купували воєнні бонди й забавляли, приймали та розважали канадських вояків. В Альберті з 15 дистриктів українці були в десяти дистриктах (округах) предсідниками продажі воєнних бондів та дуже часто вони продавали їх більше, ніж було на їхні округи призначено.

Сьогодні в нашому громадському житті ми дуже часто зустрічаємо оцих заслужених старшин, підстаршин і стрільців, добровольців канадських збройних сил, які своєю посвятою та своєю жертвенністю ще й сьогодні приносять нам усім гордість.

Ми горді за першого поселенця Канади Василя Еленяка, якого два внуки військово-поборного віку, Василь і Анна, зголосилися до війська.

Ми горді за старшин наших: отця сотника М. Горошка, отця сотника С. П. Симчича, сотника М. Луцика, сот. П. Т. Смильського, сот. С. М. Фроляка, сот. Богдана Панчука, сот. М. Капусту, сотників-братів Воробців, пор. Анну Храпливу, майора Василя Кирилюка, сержанта А. Яримовича, дес. Анну Чернявську, стрільця Й. Ратушняка і інших, які не тільки готові були понести найбільшу жертву, але рівночасно знали, що на них тяжить обов'язок з'єднувати наших братів-українців, зберігати наші традиції та звичаї, щоб вони не розплились серед різнонаціонального моря канадських збройних сил.

Вже осінню 1942 р. відбули вони першу спільну зустріч в Манчестері, де їх зібралося 35, і на якій вони заснували Асоціяцію Українсько-Канадських Військовиків, а до початку 1946 року заснували постійний український центр, відбули дванадцять таких зустрічей, святкували спільно українські свята, видавали журнал для українських вояків, та створили сьогодні заслужений і потужний Союз Українців у Великій Британії.

Дослужились вони також високих воєнних відзначень. Всіх неможливо вичислити, але ось деякі з них:

•  Ді-еФ-Сі ("Дістінґвішд Флаїнґ Крос") — Микола Гавриленко, Т. Романчук, Л. Волощук, Василь Гунька і Петро Олійник.

•  Ді-еФ-Ем ("Дістінґвішд Флаїнґ Медаль"): В. Кондра, Ф. Лазук, Е. Ґовада, М. Чепіль і М. Беґорий, якого декорував сам король Вел. Британії.

•  еМ-еМ  ("Мілітари Медаль"):   Михайло  Мельниченко, Іван Букурак і Михайло Марчук.

•  Ді-Сі-еМ ("Дістінґвішд Кондакт Медаль"): Пилип Качановський і Юрій Ґоук.

•  еМ-Сі ("Мілітари Крос"): сот. С. Воробець, Г. Тарасенко і В. Залізний.

•  Бі-І-Ем ("Брітіш Емпаєр Медаль"): Й. Крупа і Р. Горань.

•  Ем-Бі-І ("Медаль Брітіш Емпаєр"): П. Козлик і Й. Вальчук.

Воювали вони в різних видах військ, у всіх боях канадських збройних сил і згинуло їх поважне число під Дієпом. У пошані перед полеглими ми клонимо наші голови. Клонимо наші голови перед першим лікарем, який зголосився, д-ром Миколою Никифоруком і який загинув під час налету на Лондон, перед сотником літунства Іваном Володимиром Кабіном — членом парохії Св. Йосафата в Торонті, який зробив численні полети з Канади до Европи і який під час такого транспортного трансокеанського лету у вересні 1944 р. загинув і перед тисячами таких, як вони, які зложили найбільшу жертву в обороні свободи, бо на жертовнику слави зложили своє життя. Але сповнились слова сержанта Теодора Самотілки з Першого канадського парашутного батальйону, який сказав журналістові з "Де івнінґ Телеграм", що "одного дня український вояк буде канадським генералом", а сьогодні ми вже маємо їх двох: ген. летунства ген.-бриґ. Осипа Р. Романіва і генерал-бриґ. Степана Ф. Андруника — командира Центральної округи міліції.

Пам'ятаймо про вклад, участь і самопосвяту українців Канади в канадському війську та подбаймо, щоб наші діти пішли їхніми слідами, вступаючи в ряди кадетів канадських збройних сил.


пʼятниця, 4 грудня 2020 р.

В'ЯЧЕСЛАВ БАСАРАБ

 (18.9.1904 — 2.3.1979)

 В'ячеслав Басараб народився він 18 вересня 1904 р. в селі Ляхівці, Білогородчанського району,

Івано-Франківської області, у родині довголітніх учителів народної школи. Ця обставина послужила передумовою, що й він став учителем. Після закінчення учительської семінарії Рідної Школи в Станиславові, тяжко було йому дістати учительську працю під час польської окупації і він якийсь час помагав батькам у господарстві. При тому керував аматорським гуртком та організував фестини у рідному селі та в сусідніх селах. В роках 1925 — 1927 відбув службу в польському війську. Опісля закінчив державний учительський семінар у Сокалі. По довгих стараннях і чеканнях отримав спочатку безплатну практику, а потім платну учительську посаду та учителював протягом 5 з половиною років, аж до 1941 р. в селах Івано-Франківської области: Битків-Копальня, Саджавка, Іваниківка, Забереже. В кінці грудня 1937 р. одружився з учителькою Олександрою Захаріясевич. За німецької окупації працював у Станиславові в Господарському відділі. В половині червня 1943 р. зголосився до Української дивізії.

У Дивізії вишколював новобранців. Мав ступінь хорунжого, а потім ступінь поручника піхоти. В полоні в Італії очолював Курінь Молоді. Старався, щоб молодь училася, щоб не тратила часу. Радів, що багато з них вийшло в люди. В Італії, з табору в Белярії перевезено було його з іншими старшинами до так званого міжнародного табору біля Чезанатіко. Переживання в цьому таборі, непевність за завтрішній день, страх перед примусовою репатріяцією, а далі голодівка, мали великий вплив на його пізніший психічний стан. Крім цього часто хворів, а доля не щадила йому ударів. Від часу вступу до Дивізії з дружиною більше не стрінувся. 

                                                                                                                                           Р. Басараб