вівторок, 29 квітня 2014 р.

ПРИВІТ ДРУЗЯМ І ПОБРАТИМАМ ПО ЗБРОЇ

                     Слово голови Крайової Управи Братства колишніх вояків 1-ої Дивізії УНА сотн. Б. Підгайного, виголошене під час зустрічі українського громадянства з мистецькими ансамблями, хором «Гомін» і танцювальною групою «Орлик» з Великої Британії, — в Торонті, 11 березня 1974 р.

Дорогі друзі!

                    Мені випала ця честь і приємний обов'язок вітати Вас на вступі Вашого турне в Канаді. Моє слово до Вас не тільки від мене особисто, але й від зорганізованих у нашому Братстві побратимів і від всього українського громадянства. Ми раді бачити Вас в нашому середовищі, вітаємо Вас від щирого серця і рівночасно висловлюємо вдячність так організаторам турне як і всім виконавцям мистецьких програм за приємні хвилини пережиті в часі Ваших виступів на естраді.

                        Минулої неділі ми мали нагоду пережити подібну подію, слухати і подивляти нашу оперову співачку, солістку з Києва, пані Ганну Колесник. Після концерту, подібно як сьогодні, відбулася її зустріч з громадянством. Вітали її наші визначні громадяни, між ними також наш владика Ізидор і, між іншим він сказав менш-більш так: "Я, вправді не є великим знатоком музики, але я маю також очі"... І я сьогодні міг би повторити ті елова. Пісня і мистецтво має силу чарувати... і я мов зачарований полинув думками в минуле, 25 років або й більше назад і тому хочу з Вами дечим поділитися.

                       Ми, колишні вояки нашої дивізії, маємо право бути гордими з того, що у свій час, ми не роздумували довго, але вхопили за зброю, щоб стати на захист нашому народові. Багато з нас лишали жінок і дітей, дівчат і матерів, переривали навчання у школах і йшли "повинність ісправлять". Із зрошеної нашою кров'ю народньої ниви ростуть і будуть виростати шляхетні квіти, — ось як Ваш "Гомін", чи "Орлик".

                      Я полинув думкою до табору полонених в Ріміні, де кілька років перебувала майже ціла наша дивізія, заки її перевезли до Англії. Вкоротці наше Братство видасть ще одну книжку, котру написав наш побратим, хор. Будний, власне про часи перебування дивізії в Ріміні. Купуйте і читайте цю і подібні книжки. Вони пригадають старшим віком молоді літа, а молодим скажуть, що робили їхні батьки, коли були такими як вони нині.

                    Про причини, чому не вдалося нам наладнати кольпортаж наших видань на Вашому терені, не буду нині говорити.

                         Але наш видавничий референт, пор. М. Бігус, вручить кожному з Вас, членам "Гомону" і "Орлика", як дарунок від Управи Станиці Братства, з нагоди Вашої гостини у нас, кілька книжок про дивізію, проф. 3. Зеленого про юнацтво і Е. Загачевського про бої дивізії. Може це проломить леди на відтинку кольпортажу наших видань серед Вас в Англії.

                        Ваш "Гомін" зачався в Ріміні. Не назвою, але ідеєю і людьми. Мені здається, що наш рімінський хор був найкращим хором, який коли-небудь існував серед нас. Диригував ним хор. Гумінілович, а помагали йому нинішній диригент хор. Бабуняк, хор. Пасіка і інші. Наш хор їздив по всіх таборах полонених та військових шпиталях в Італії, аж до часу, коли большевики запротестували перед англійцями проти його виступів. А причина була така: В Італії перебувала тоді большевицька місія, яка мала за ціль намовляти нас до повороту "на родіну". В місії, крім полковників-енкаведистів, було також кілька гарних молодих дівчат, в старшинських одностроях, які мали переконувати наших молодих вояків вертатися додому — мовляв, на тебе дома жде дівчина...

                       Одного разу, між публікою, був один полковник з такою дівчиною, що розбилися їдучи автом і опинилися в англійській лічниці, куди якраз заїхав Стефко Гумінілович з хором. Під час виступу хор, а особливо в часі сольоспіву Пасіки про Почаївську Божу Матір, дівчина-старшина так дуже розчулилася і розплакалася, що збентежений полковник-енкаведист мусів її випровадити.

                         За кілька тижнів повідомило нас англійське командування, що воно "соррі", але на домагання большевицької місії мусить офіційно зняти нас з листи розвагових груп при англійському командуванні в Італії.

                         Коли врешті перевезли нас з Ріміні до Англії і звільнили наших вояків з інших таборів полонених в Европі, почали ми відвойовувати честь українського вояка, доказуючи, що ми лише адміністратино були приділені до т. зв. зброї СС, що ми були чисто фронтовими частинами, що боролися проти комунізму і т. п. В тому помагали нам дуже єпископ Бучко через Ватикан, УКК, а особливо о. Кушнір, тодішній голова КУК.

                       В 1949 році, в Ульмі в Німеччині, заснували ми Братство колишніх вояків 1-шої Дивізії УНА. Першим головою Братства вибрали ми сот. о. М. Левенця, який жив тоді в Німеччині. Братство поширилося на цілий світ і має за ціль, передусім плекати традицію збройної боротьби, стояти лицем до нашої молоді, об'єднувати колишніх дивізійників, помагати нашим інвалідам тут і потребуючим в Україні. Братство стоїть на безпартійній базі і визнає толеранцію інших політичних поглядів, подібно, як це було в дивізії. Члени нашого Братства є дуже часто заанґажовані на провідних постах в громадських та партійних установах, але це зовсім не суперечить приналежності до Братства. Навпаки, вони часто отримують потрібне попертя від Братства.

                    Я вірю, що скоро зміняться погляди на цю справу у Ваших керівних чинників в Англії і наші дотеперішні намагання увінчаються успіхом. У висліді чого, на черговому головному делеґатському з'їзді за два роки, будемо вітати делегатів Братства колишніх вояків 1-шої дивізії УНА з англійського терену.

                     Кінчаючи моє привітання, тобто привітання від Ваших побратимів по зброї, бажаю Вам якнайкращих успіхів у Вашому заплянованому турне. Хай Вам вдається всюди, куди заїдете, внести стільки радости та вдоволення, скільки Ви принесли нам.

Б. Підгайний   



понеділок, 21 квітня 2014 р.

ОСОБЛИВО ВАРТІСНЕ ВИДАННЯ

Ф. Кордуба

 Wolf-Dietrich Heike, SIE WOLLTEN DIE FREIHEIT: Die Geschichte der Ukrainischen Division 1943-k945. PODZUN-Verlag, 1873, Dornheim/H., BRD 265 S. mit Illustrationen u. Skitzen, Preis in Leinen — 28.— DM.

                      На книжковому ринку у Федеральній Республіці Німеччини поява публікацій неукраїнських авторів, присвячених українським проблемам є рідкістю. До таких рідкісних видань, яке заслуговує на особливу увагу належить вищезатитулована книга. Автор книги майор В.-Д. Гайке, одинокий старшина німецького генерального штабу в складі старшинського корпусу популярно названої "Дивізії Галичина". Ця книга заслуговує на те, щоб її об'єктивно скоментувати та водночас з її появою хоч у загальному віддзеркалити пляни ІІІ-го Райху відносно України. Книга майора Гайке — це воєнно-історичний нарис. Політичний аспект національно-державних стремлінь українського народу є заторкнений автором у вступі, коли йдеться про положення України під час німецької окупації 1941-1944 р. Ця проблема в книжці також порушена.

                     Автор книги майор Вольф-Дітріх Гайке вже під час другої світової війни закінчив учбовий курс для старшин генерального штабу німецьких збройних сил і 1. 8. 1943 р. був приділений до "Дивізії Галичина", де очолював при дивізійному штабі оперативний відділ 1а. Син пруського дворянина і старшинської родини, після матури став професійним старшиною і учасником походів проти Польщі, західньоевропейських держав і СРСР на постах у фронтових і штабових роботах. Генерал-штабовим старшиною в "Дивізії Галичина" він був від самих початків організації цієї формації аж до капітуляції ІІІ-го Райху в травні 1945 р. Отже він до подробиць обізнаний із цілою драмою "Дивізії Галичина", тому книга є авторитетним свідченням про цю формацію. Майор Гайке не належав до націонал-соціялістичної партії, був фронтовим старшиною у повному змісті цього визначення.

                 Як авторитетна, критична, вирозуміла людина втішався в "Дивізії Галичина" загальною повагою. Уже в "Дивізії Галичина" виявляв зацікавлення до боротьби українського народу за державне визволення, тому він був, напевно, єдиний старшина-німець, який старався пізнати ментальність, психологію і національну настанову українських вояків, не виявляючи ані погорди до українців, ані германського расизму, ані "культур-треґерства". Під час вишколу і на фронті ніколи не виявляв типових прикмет німецьких СС-фюрерів, тобто бундючности, зарозумілости і вищости. Ця відмінність характеру, а також його шляхетність є віддзеркалені в змісті книги.

                     Майор Гайке написав цю книгу в англійському полоні в 1947/48 рр., і манускрипт дав 31.8.1948 р. кол. шефові генерального штабу німецьких збройних сил ген.-полк. А. Гальдерові, який звернув увагу на конечність його опублікування, щоб "запевнити Дивізії належне місце в воєнній історії". Щойно в 1973 р. цей манускрипт появився у формі книжки, яку цією статтею коментуємо.

                       Книга майора Гайке — це історія трагічного самопожертвування передусім української молоді, яка добровільно зголосилася до "Дивізії Галичина", щоб у романтичному підйомі, у військових лавах боротися за державність України. Цієї головної настанови українського вояцтва німецьке командування "Дивізії Галичина" не визнавало, воно стисло придержувалося директив райхсфюрера Г. Гімлера, використати українців як живу силу в боротьбі з большевизмом для досягнення "життєвих просторів" у Східній Европі. Про це у своїй книзі згадує майор Гайке, з докором осуджуючи до безмежности безкритичну й шкідливу для обох сторін політику ІІІ-го Райху. Автор затитулував свою книгу "Вони хотіли свободи", а в піднаголовку — "Історія Української Дивізії 1943-1945". І правильно, — вояцтво цієї дивізії мало на увазі передусім те, щоб спільними воєнними змаганнями проти большевизму здобути для українського народу свободу.

                      Під час т. зв. "світоглядових викладів" вояцтво Дивізії було інформоване про "Нову Европу", "життєвий простір германської нації", про "германський расизм", "германське культуртреґерство", "чудесну зброю", а про покращання долі українського народу ніколи, ані словечком не було згадки. Україна, як одна з складових частин Райхскомісаріяту Схід мала бути звичайною колонією ІІІ-го Райху. Самозрозуміло дивізійники не знали різних тайних директив Райхсфюрера Гімлера й сьогодні вони їм не є знані. Вправді про деякі згадує майор Гайке натяками, не подаючи їх у повному тексті. З приводу появи цієї книжки та зокрема підкреслення і нап'ятнування рішень ІІІ-го Райху відносно України, пригадаємо дещо з тих документів. Головна квартира Фюрера в дні 16. 7. 1941 р. проголосила тайну директиву відносно націонал-соціялістичної окупації і національної політики. В цій директиві м. ін. сказано:

                      "Grundsatzliches: Die Bildung einer militarischen Macht west-lich des Urals darf nie wieder in Frage kommen und wenn wir hundert Jahre dariiber Krieg fiihren miissten. Alle Nachfolger des Fiihrers miis-sen wissen: die Sicherheit des Reiches ist nur dann gegeben, wenn westlich des Urals kein fremdes Militar existiere; den Schutz dieses Raumes vor allem eventuellen Grundsatz muss sein und bleiben: Nie darf erlaubt werden, dass ein anderer Waffen tragt, als der Deutsche! Dies ist besonders wichtig, selbst wenn es zunachst leichter erscheint, irgendwelche fremden unterworfenen Volker zur Waffenhilfe heranzu-ziehen, es ist falsch! Es schlagt undebingt und unweigerlich eines Tages gegen uns aus. Nur der Deutsche darf Waffen tragen, nicht der Slawe, nicht der Tscheche, nicht Kosak oder Ukrainer!"

                     В цьому ж документі особливу увагу звертав автор на: beherrschen, verwalten und ausbeuten! (володіти, управляти й експлуатувати!).

                     Ще скоріше, 15. 5. 1940 р. райхсфюрер Гімлер проголосив тайну директиву відносно трактування чужих народів на Сході. В "Генеральному пляні Схід" з дня 12. 7. 1942 р. м. ін. вже було запляновано виселити з України 65 відс. українців на Сибір. Крім того окремою тайною директивою було заборонено допускати українську молодь до середніх шкіл. Для неї були призначені тільки народні школи й умілість рахувати до тисячі. Докладніше про ці дивовижні пляни сказано в окремій публікації "Гімлер як ідеолог", яка появилася друком у Німеччині.

                       Отже на підставі вищезгаданих директив німецьке командування "Дивізії Галичина" мало завдання використати українців тільки як бойову силу, без будь-яких зобов'язань. Про це майор Гайке згадує у своїй книжці, скеровуючи чимало докорів на адресу райхсфюрера Г. Гімлера, райхскомісара Е. Коха та інших відповідальних за наслідки східної політики офіційних чинників ІІІ-го Райху. Під впливом вищезгаданих директив та інших тайних доручень німецькі старшини з "Дивізії Галичина" разом з командиром ген. Ф. Фрайтаґом абсолютно не брали до уваги національних почувань і стремлінь вояків українців. У зв'язку з тим в "Дивізії Галичина" серед вояцтва постійно зростали ненависть і напруження. Цю настанову дивізійників ще більше загострювали різні татарські вістки з України. А було багато випадків, що брата дивізійника ґестапо розстріляло або повісило за "злочин" патріотизму відносно України. Надходили також вістки про розстріл або повішення більшої або меншої кількости закладників-українців. Рівночасно німецька адміністрація переводила грабіж народнього господарства України, виловлюючи й висилаючи українську молодь на примусові роботи до Німеччини. В душах національно свідомих дивізійників закріплювався бунт і жадібність пімсти. Багато дивізійників вичікували нагоди, щоб залишити "Дивізію Галичина", тому під час вишколу в Нойгаммері були здержані відпустки до рідних. Про це майор Гайке згадує у книзі тільки натяками, а фактично внутрішній неспокій і бажання пімсти зокрема на німецьких старшинах, що їм було добре відоме, мабуть послужили за причину доручення райхсфюрера та інших чинників ІІІ-го Райху роззброїти "Дивізію Галичина", коротко перед капітуляцією. Про ці трагічні і вирішальні для "Дивізії Галичина" дні майор Гайке залишив у книжці докладну картину.

                        Уже від самих початків компетентні чинники ІІІ-го Райху не дозволили, щоб нашу Дивізію назвати українською. Вони надали їй реґіональну назву "Дивізія Галичина", щоб таким чином ця військова формація не мала українського національного характеру. Майор Гайке подає у книжці змінні назви дивізії. Після поразки під Бродами в липні 1944 р. вона одержала назву "14 СС-добровольча ґренадирська дивізія (галицька 1)". Опісля ця назва була змінена на: " 14 ґренадирська дивізія зброї СС (галицька 1)". Ця назва була впроваджена згідно з наказом: "СС-Фірунґсгауптамту з дня 5 серпня 1944. Амт ІІ. Отг. Іа (II Тґб. № 2880/44 г. Клос. Нойавфштеллюнґ дер 14. Ваффен-Ґрен. Дів. СС (ґаліціше № 1)". В цьому наказі м. ін. в т. 6 доручено: "Персональні визначення: а) Див. штаб, полк, штаби, частини зв'язку й окремі завідування Дивізії мають бути обсаджені німецьким персоналом. За вийнятком автоводіїв, конюхів і т. п. При штабах батальйонів згл. дивізіонів, командири, адьютанти й старшини ординанси та дотичний писарський персонал має бути обсаджений німецьким персоналом".

                   "14. СС-дивізіон зв'язку дивізії в 60 відс. має бути обсаджений німецьким персоналом".

                      Майор Гайке вправді цього наказу в книзі не цитує, але про нього згадує. Цитований наказ не вимагає ніяких коментарів. Він доказує, що українці в "Дивізії Галичина" вважалися за звичайне гарматне м'ясо, бо фактично до старшин-українців не було довір'я. Положення не змінилося, коли в квітні 1945 р. прибув до "Дивізії Галичина" ген. П. Шандрук, голова Українського Національного Комітету і головнокомандувач усіми українськими частинами при німецьких збройних силах. Він надав цій формації назву 1 Українська Дивізія Української Національної Армії (1 УД УНА). В той час присяга зложена Гітлерові не була відкликана, вона далі зобов'язувала. Незважаючи на це, ген. П. Шандрук перевів окрему присягу з малою частиною Дивізії. В той час не було ані одної іншої частини при німецьких збройних силах, щоб підлягала ген. П. Шандрукові. Дивізія до капітуляції ІІІ-го Райху підлягала командирові ген. Ф. Фрайтаґові, який виконував доручення: Райхсфюрера Г. Гімлера, Польової командної квартири Райхсфюрера, Начального командування армії оперативний відділ, Начального командування армії (ген. квартимайстер), Командування армійської групи "Південь", Командування армійської групи "Південний схід", Командування воєнної округи XVІІІ, Начального командування армії 2 і Командування армії 6. Ці командування були вирішальними щодо роззброєння "Дивізії Галичина", про що майор Гайке докладні дані подає на стор. 194 і дальших. Фактично до капітуляції ІІІ-го Райху офіційною назвою цієї дивізії була "14 ґренадирська дивізія зброї СС (галицька № 1)". А назва 1 УД УНА була неофіційною, про що згадує також майор Гайке у своїй книжці на стор. 256.

                     Автор затитулував свою книжку "Вони хотіли свободи", а в підзаголовку — "Історія Української Дивізії 1943-1945". І правильно, — незважаючи на назву цієї військової формації, її вояцтво добровільно зголосилося, щоб, натхненне романтикою, зі зброєю в руках разом з німецькими вояками боротися з большевизмом. Українські вояки були впевнені в тому, що вони боротьбою засвідчать свою зрілість до національної волі, свободи, яку звичайно здобувається зброєю. Дуже велика данина крови під Бродами, в Стирії, на жаль, не здійснила цього самовпевнення. Залишився лише історичний факт існування і участи в другій світовій війні також української військової формації — "Дивізії Галичина" — 1 УД УНА, що у своїй книзі підкреслив автор.

                     Майор Гайке у книзі зафіксував, без застережень, вірну картину тактичних операцій "Дивізії Галичина" під Бродами, в Словаччині в районі Жіліни і в Стирії проти партизан. Під час Львівсько-сандомирської операції військ і Українського Фронту під командою маршала І. Конєва проти німецької групи армій "Північна Україна", особливо проти XIІІ Армійського Корпусу під командою ген. Й. Гауффе було скерованих коло 33 піхотних і 6 панцерних і моторизованих дивізій. Радянські війська започаткували офензиву 13. 7. 1944 р. в напрямку на Раву Руську, проламуючи 2 німецькі оборонні лінії і далі розвиваючи атаку на захід. 60 армія, команд, ген. П. Курочкін і 36 армія, команд, ген. К. Москаленко 1 Українського Фронту, оперуючи на львівському напрямку, впровадивши додатково 3 панц. ґвард. армії (ген. П. Рибалко) та опісля 4 панц. армію (ген. Л. Лелюшенко), при дуже сильній підтримці летунства ранком 18. 7. 1944 р. проломили німецькі оборонні лінії, вийшовши на лінію Буськ-Ольшаниця-Івачів-Зборів. Під час дальших операцій радянські війська окружили на південь від Котлова 6 німецьких дивізій, які 22. 7. 1944 р. були ліквідовані. До тих дивізій належала також дивізія "Галичина". Таким чином радянські війська проломили оперативну глибину оборони німецьких з'єднань, що дало спроможність рад. армії продовжувати погоню за відступаючими нім. військами. Про цю операцію в СРСР вже появилася окрема публікація, якої мабуть майор Гайке не посідає. Як відомо, документація з цієї операції нім. дійових штабів під час окруження була знищена, тому коментована книга залишиться одним з важливих документів воєнних дій німецьких армій в липні 1944 р.

                     На марґінесі обговорення книги май. Гайке, автор цієї статті, учасник боїв у цьому районі мав нагоду чути від підстаршин вермахту, що 17. 7. 1944 р. був доконаний атентат на Гітлера, під час якого він згинув, німецькі з'єднання у Зах. Европі демобілізовані. Ця поголоска була поширена під час окруження XIІІ Армійського Корпусу. З цього приводу мабуть були доконані саботажі, зокрема з пальним, якого забракло було моторизованим частинам дивізії "Галичина" ще перед окруженням. У загальному Вермахт на цьому відтинку фронту був наставлений "нах гаймат", він уже не був настільки боєздатний, щоб протиставитися переважаючим силам радянських армій. Вермахт утратив мораль і був опанований дефетизмом. Тільки "Дивізія Галичина", яку вермахтівці називали "тойфель дівізон", на різних відтинках фронту, не скупчено, але порозривано, була змушена здержувати атаки радянських переважаючих сил, прислонюючи відворот німецьких з'єднань. Були випадки передчасного залишення вермахтом оборонних ліній, а ті позиції частини "Дивізії Галичина" були змушені силою здобувати, замість того, щоб їх без втрат замінити. Коли ніччю з 16/17 7. 44. ІV-ий дивізіон тяжкої артилерії під командою одного з найкращих українських старшин, май. Палієнка змінив свої становища залишивши під Ясеновом та розбудувавши нові поблизу Бродів, уже о год. 11 16. 7. 44 р. з висуненого обсерваційного пункту телефоном повідомлено май. Палієнка, що в першій прислонюючій лінії немає ані одного вояка. Вермахт потайки залишив цілу лінію. Тоді не залишалося нічого іншого тільки чимскоріше пересунутися цілому дивізіонові або на залишені позиції під Ясеновом, які вже були загрожені ворожими атаками, або під Білу Гору за Олеськом. Рішення запало під Білу Гору і завдяки зливному дощеві, який перешкодив операціям радянського летунства, вдалося з великим трудом (розмоклі польові дороги) перетягнути тяжкими кіньми гармати й обоз під Білу Гору. Звідтіля вже 17. 7. 44 вистріляно амуніцію до останнього стрільна. В той час вже не було скоординованого дивізійного командування, кожна частина "Дивізії Галичина" прислонювала перед атаками радянських військ відворот німецьких з'єднань. Самозрозуміло, це коштувало "Дивізії Галичина" багато жертв убитими і раненими. Ранених уже не було спроможности рятувати. Мабуть вищезгаданий, один з багатьох епізодів, авторові книжки є відомий. Ця пригадка мабуть призначена для читачів, щоб краще зобразити тяжке положення під час Львівсько-сандомирської операції радянських військ.

                     З великим зацікавленням, студіюючи книгу май. Гайке, напрошується багато різних, нерозгаданих, укритих тайною питань. Одним з таких питань є, що сталося з май. Дмитром Палієвим? Чейже він з окруження вийшов живим, автор цих рядків бачив його в Ходорові. В тому ж самому містечку мені судилося бачити також командира "Дивізії Галичина" ген. Ф.Фрайтаґа, босоніж, з перевішеними через рам'я чобітьми, разом з чотирма нім. старшинами. Багато де-хто твердить, що май. Дмитра Палієва на наказ ген. Фрайтаґа розстріляли в Ходорові або під час маршу з Ходорова на Стрий. Можливо, що май. Гайке щось знає про це? В той час ген. Фрайтаґ, який після окруження розгубився, усю вину за поразку XIІІ корпусу зложив на дивізію "Галичина". Він був рішений здесяткувати рештки українських дивізійників, які видісталися з окруження. Тому ген. Фрайтаґ відмовився був далі очолювати "Дивізію Галичина". Також кружляли вперті поголоски, що ген. Фрайтаґ після виходу з окруження зложив Гімлерові звіт, в якому представив дивізію "Галичина" в якнайчорніших барвах. Але завдяки звітові якогось воєнного звітодавця, який на власні очі бачив цілу трагедію дивізії "Галичина" під Бродами, райсхфюрер Гімлер не одобрив звіту ген. Фрайтаґа, тому наказав організувати нову дивізію (галицьку 1).

                   В загальному книга май. Гайке заслуговує на увагу не тільки своїм об'єктивним змістом, але також стилем. Книгу читається з зацікавленням, а учасники дивізії "Галичина" під час читання напевне побачать в уяві факти трагічного минулого. Майорові Гайке належиться признання і подяка за історичний документ, яким залишиться його книга "Вони хотіли свободи".   

Див. також: "Українська Дивізія “Галичина”. Історія формування і бойових дій у 1943–1945 роках", Гайке Вольф-Дітріх

Див. також: "Генерал Павло Шандрук і антигітлерівська військова опозиція", Середницький Ярослав Антонович

неділя, 20 квітня 2014 р.

РОЗПОВІДЬ ПРО БАЧЕНЕ І ПЕРЕЖИТЕ

Анатоль Радигін      
                    
                                        (За журналом "Сучасність" ч.1(157) 1974. Уривок)

                   Передруковуємо два уривки з книжки під вищенаведеним наголовком. Анатоль Радигін, сам колишній в'язень совєтських тюрем і примусових таборів праці, зустрічався з українськими політичними в'язнями і в передрукованих уривках саме про них розповідає. Тепер А. Радигін живе в Ізраїлі.

                    Коли з металічним гуркотом захряснулися за моєю спиною автоматичні двері Володимирської тюрми, здавалося, що разом з тюремним одягом і карцерним брудом там для мене лишилося все, що оточувало мене довгих десять років. Але скоро я переконався, що ще довго тюремні звички, чужі долі, падіння і злети, ворожнеча і дружба будуть супроводити мене невідступно. Так солдат-фронтовик бачить життя через проріз прицілу чи сітку артилерійської панорами і ділить людей за жорстокими законами окопного братства.

                     Такою звичною спадщиною цих десяти років стала для мене українська мова. Мої єврейські й російські друзі часто посміхаються, помічаючи, наскільки моя мова насичена українізмами. Я навіть зважився співати українські пісні.

                      І не диво. З перших кроків за колючку мордовських таборів і до виходу на волю через оковані залізом важкі двері Володимирського централу українська мова супроводила мене скрізь і всюди. Я не пам'ятаю жодної камери у Володимирі, де не було б хоч одного "сусіди" з Полтави чи Вінниці, з Гуцульщини чи Львівщини... Широкими граблями прогребла російсько-чекістська імперія Україну й зібрала на мордовських болотах усіх сміливих і завзятих, усіх інтеліґентних і вільнодумних, хто підніс голос чи руку на трижди проклятого старшого "брата"...

                     Я не можу укласти бодай якусь подобу великої й кривавої історії українців у мордовських таборах. Мені не вдасться скласти найпростішої статистичної чи соціологічної таблиці, я не зможу схопити ніякої кореляції між людьми й подіями, мужністю й зрадою, мудрістю й відьомством, тому що життя кожної людини взагалі і життя кожного українця за цією смугою відчуження — це майже завжди одіссея, повна мук і надій, і майже кожна варта роману, поеми чи прокляття. Я ні на мить не забуваю, що історія мого народу й історія українського народу, коли їм траплялося перетинатися, лишала немало темних плям у долях обох народів... Я не можу не пам'ятати, що більшість українців, у тому числі й найшляхетніших, за вірою, традиціями і під впливом особистої трагедії вважають мій народ чужим, навіть ворожим. У моєму народі це почуття має достатньо широку взаємність... Я не філософ і не дипломат. Ми одержуємо історію з рук батьків і, навіть переробляючи її, розуміємо, що нові закони не мають зворотної сили. У нас подібні цілі — прагнення здобути батьківщину. У нас спільний ворог.

                        Просто не можна жити в Мордовії і бути далеким від України.
         
                        Нема політичних таборів без українців. Нема російської імперії без українців. Нема боротьби за російську історію чи проти неї без українських героїв, мучеників, без українських зрадників. І коли з сусідньої камери голос, що задихається і хрипить, вигукує: "Хлопці, передайте на волю, що я вмер за вільну Україну!", і коли у вкрадливо-єзуїтському монолозі чекіста з блакитними наличками раптом прорветься знайоме українське "ль", раптом відчуєш дихання тисячолітньої нації, яка любить і ненавидить, бунтує і сподівається, зраджує й катує, нічого не забуває і творить чудові пісні.

                      Я лише недавно знайшов батьківщину. Я довго жив з українцями плече до плеча, ділив з ними карцерну пайку й останню крихту махорки. Я зрозумів їх незнищиму жадобу батьківщини. Я зрозумів їхню правду і пробачаю їм ті нотки й мотиви неправди, які звучали подеколи в їх словах і ділах.

                      У сірому таборовому натовпі вирізнялися дві категорії, помітно відмінні від однаково безфарбних облич, безфарбних рухів, безфарбних бушлатів. Одні — це кримінальні злочинці, що правдами й неправдами потрапили в "наші" табори. Скоцюрблені при кожній погоді, руки в рукавах бушлатів, дивляться з-під лоба. Хижими, меткими, беззвучними тінями вони металися у таборових присмерках, як кажани, зловісні, загрозливі, невловні. Від них трудно сподіватися чогось природного: то вибух безпричинної гістеричної люті, що доходить до різанини, то раптовий напад такої ж гістеричної й метушливої прихильности. Інші — колишні бійці й офіцери УПА, оунівці й непартійні українські патріоти. Вони теж відрізнялися від усіх. Коли раптом у метушливій таборовій масі проходила людина, підтягнута й ладна, спокійна й небагатослівна, виголена, у чистій сорочці й почищеному взутті, у вишукано припасованій арештантській одежі, можна було майже без помилки відгадати її національність, партійність і прапор, під яким вона боролася. Серед українських поліцаїв і донощиків таких людей майже не було. Це були люди, вірні світлій ідеї і раз назавжди даній присязі; багато з них не менше, а часто і більше страждали від холоду й голоду, втратили так багато товаришів на трудних і кривавих шляхах від Карпат і Ковеля до Караганди й Мордовії. їх фанатизм доходив до монашої аскези. Більшість з них не курили й не тяглися до спиртного, коли вдавалося його якось роздобути.

                     Можна схвалювати чи засуджувати справи й долю "Галичини" й "Нахтіґаля", але їх останні живі бійці поруч з бійцями УПА були гідні наслідування у витримці, в умінні витримувати страждання, в умінні не опуститися до рівня смердючого голодранця. І я наслідував. Як міг. Бодай зовнішньо. Інтеліґентні сноби, які за заперечками про Канта й Фіхте забували сходити до лазні, сміялися з моїх начищених чобіт, називаючи це "хохлацькою фельдфебельщиною". Але я вважав і вважаю, що це не остання ознака внутрішньої сили й самоповаги.

                      І хай живе ця фельдфебельщина розбитої, але не переможеної армії!

                     Обговорюється все. І перший з'їзд слов'янофілів, і угорський націоналізм, що не допустив українців на барикади в 1848 році, і польська "пиха", що стільки разів перешкодила українцям і їм самим скинути чуже ярмо, і доля Скоропадського, і ідеологія Винниченка, і помилки Петлюри, і загибель генерала Шухевича...

                      Мені не доводилося сидіти з Юрієм Шухевичем, але як М. Сорока був учителем і патріярхом, так Ю. Шухевич був товаришем і супутником: товаришем — розумним і щиросердим, супутником — щедрим і невтомним. Так говорили всі, кому доводилося ділити з ним камеру і барак. Поки є такі люди серед нас — чекісти ніколи не доможуться ні цілковитої покори, ні повного одуріння своїх в'язнів.

                       Ми знали, що син генерала Шухевича, молодий інтеліґент і боєць, гідний свого прізвища, ніколи не буде забутий у Москві... І хоч ми знали, що це прийде, усі були ще й ще раз потрясені новим вироком. Ми знали, що його чекає знову: сморід камер і вбогий харч, нерозуміння й ненависть по обидба боки тюремних дверей, безутішне горе його родини.

                       Але хочеться повторити старе: "Є ще лицарі на Україні!"

НЕСПРАВЕДЛИВІ ЗАКИДИ

Інж. Леонід Романюк
кол. сотник Залізної гарматної бригади  
                

                       Читаючи спомин п. Ю. Гарасимова, колишнього УСС, про покійного сотника УСС інж. М. Девоссера, ч.4 "В.К." з 1973 р., я із зворушенням сприйняв теплі слова у частині, присвяченій безпосередньо Покійникові та його чинам.

                       Однак я був здивований загальною необізнаністю автора спомину з тодішніми обставинами в Україні так у теренах ще під владою УНР, як і в тих, що перебували вже під московською окупацією. П. Ю. Гарасимів твердить, що влада УНР, мовляв, витрачала гроші "на підмогу різним "отаманам", на їхні, мовляв, тисячні (неконтрольовані) підпільні  "геройські армії"  (іронічні знаки наведення належать авторові спомину), а от, якби влада УНР "була асигнувала ті суми на... нову свіжу, незмучену армію (нових рекрутів — Л. Р.) ...то до ранньої весни можна  було  б  розпочати  нову  успішну  воєнну кампанію". Мабуть п. Ю. Гарасимів забув, чи не знає, про величезний стихійний повстанський рух на теренах України в тих часах під червоною та білою московською окупацією, що існував і боровся й таки потребував допомоги, хоч у дійсності її не все діставав від влади УНР. Мабуть не відомо п. Ю. Гарасимову, що хоч і не абсолютно, проте таки цим рухом керував Центральний Український Повстанський Комітет на окупованих українських теренах з добрими старшинами патріотами на чолі. П. Ю. Гарасимів забув і те, що ціла дивізія отих "неконтрольованих" повстанців під командою Юрка Тютюника приєдналась до Армії УНР під час її літнього наступу на червоних москалів 1919 р. Вона увійшла в склад Армії як 4-та Київська дивізія та вкрила себе славою і в цьому на ступі і пізніше в незабутньому Зимовому Поході Армії УНР рр. 1919-1920. Також імена таких повстанських отаманів, як Шепель, Ангел, Зелений, Мордалевич і десятки інших промовляють за те, що повстанський рух у тих часах існував і був могутнім фактором у боротьбі за волю України, а не, як з плеча рубає п. Ю. Гарасимів — "все це на ділі було далеко від правди".

                    А вже цілком нереально звучить твердження п. Ю. Гарасимова про те, що коли б уряд УНР перевів набір новобранців і асигнував би певні суми "на цю нову, свіжу, незмучену армію... то до ранної весни можна вже було б розпочати нову успішну воєнну кампанію". Як можна було б збудувати і підготовити, себто одягнути, озброїти, вишколити, прогодувати, медично обслужити і перезимувати цю "нову армію" за тодішніх обставин на невеликій рештці УНР — це вже таємниця ш. автора. Адже для того не було ні місця, ні засобів, ні часу.

                         Мені довелося перебувати в тому часі в тих саме районах, що їх згадує автор — я був тоді старшиною 3-ої Залізної Гарматної Бригади Армії УНР, що її центральним осідком був саме Гайсин, і стверджую, що вже в кінці літа ми відчували брак основних засобів для існуючих військових частин. Ми одначе були далекі від того, щоб винувати в цьому наш уряд УНР. Ми знали відношення до нього можновладців тодішнього світу і ми були вповні свідомі, що від Антанти ми не одержимо ні зброї, ні одягу, ні амуніції, ні медикаментів. Це ж була та сама Антанта, з відома котрої проти УГА було вислано польську армію ген. Галлера, виеквіповану і вишколену Антантою для боротьби проти большевиків, і тим засуджено молоду Західню Українську Народню Республіку на смерть. Це була та сама переможна Антанта, що підтримувала і фінансувала т. зв. білий московський рух генералів Юденіча, Денікіна, пізніше Вранґеля, та адм. Колчака — виразних протиукраїнців і єдинонеділимців. Отже кожний набір чи мобілізація були б дуже короткотривалі, бо ні одягу і взуття, ні зброї і амуніції, ні санітарно-медичних засобів не було і не було й надії на одержання їх від Заходу. Це значить, що не було ніяких виглядів на підготовку "весняної успішної кампанії". Навпаки — вже ранньою осінню ще два найсильніші наші вороги почали виявляти свою руїнницьку силу. Це були різні тифи й інші пошесні хвороби та існування двох окремих українських армій з окремими урядами (а значить і окремою політикою) і командуваннями, з наставленням на іншу воєнну доктрину — одна на війну з глибоким забезпеченим запіллям і важким, складним тиловим апаратом, а друга — на маневрову рухому кампанію з плитким запіллям, але з потрібними за тодішніх умов рухливістю і швидкістю напівпартизанських тактичних  акцій, підпорядкованих  визначеній стратегічній меті. Звідси виплила неминуча катастрофа армії змінились на довжелезні валки рухомих "шпиталів на фірах" майже без медиків і медикаментів, а замісць цілеспрямованої спільної акції — постав хаос, розбрат і черга короткотривалих паліятивних договорів з ким попало. Постало те, що п. Ю. Гарасимів називає "листопадовою катастрофою". Але він помиляється, коли каже, що в ті часи "рішила Дієва Армія піддатись під польський "покров" і в дальшому тексті згадує знову ніби тодішню "польську орієнтацію... придніпрянської армії". Це вже свідоме чи несвідоме глибоко-помилкове твердження. Дієва Армія УНР не політикувала — це не її діло — і зовсім не мала "польської орієнтації" і не піддалася вона "під польський покров". Тодішній уряд УНР не мав ніякого договору з Польщею, а рух Дієвої Армії УНР на захід з боями під тиском ворогів — червоних і білих москалів — у знаний в українській новітній воєнній історії Трикутник Смерти — поляки, білі і червоні москалі.

                     Ті місяці я пережив у складі нашої Армії УНР і знаю напевно, що ми не думали про "польський покров". Ми його не шукали, ми шукали нових можливостей продовжити нашу боротьбу за незалежність і волю України. Завжди пам'ятатиму ті жахливі дні і те, що в часи смерти, розбрату, відступів і ніби руїни, рештки Армії УНР не згубили духа і мети, переорганізувалися і в початках грудня 1919 р. вийшли під командою ген. М. Омеляновича-Павленка-Діда, як ми його кликали — в Зимовий Похід. Щоб 5 довгих зимових місяців у запіллі ворогів тримати несхилений прапор України у сутичках, рейдах і боях вписавши чи не найславніші сторінки історії наших новітніх збройних змагань за визволення і державність України.

                      Ці свої завваги пишу "не в суд чи осудження", а в ім'я історичної правди, щоб пам'ять тих складних подій насвітлювано належно і правдиво, а не притягалась би вона принагідно до підтримування поверховних і часто помилкових тверджень, очевидно без злої волі, а через непоінформованість. Цього вимагає честь живих і слава поляглих українських воїнів. Славній же пам'яті покійного сотника УСС М. Девоссера салютую по вояцьки від щирого серця.

пʼятниця, 11 квітня 2014 р.

"МИСЛИВСЬКА ЧОТА" В ДИВІЗІЇ УНА («ЯҐДЦУҐ»)

М. Процакевич

                       Влітку 1944 р. при деяких дивізійних куренях творено самостійні відділи для спеціальних завдань, які називалися по-німецькому «Яґдцуґами» (мисливські чоти). Одну таку чоту зорганізовано також при 1-му курені, 31-го полку в Турчанському св.Мартіні на Словаччині.

                        Чота була під командою одного старшини, хор. С. Старшинського і мала спеціяльно до того вишколених в Любляні 4 підстаршин, як ройових. Стрільці були охоплені в 3 роях, по 11 на рій і були вибрані з різних частин дивізії. Усі були загартовані в боях; крім двох галичан, усі походили з східніх областей України і були кол. червоноармійцями. Чота була під безпосередньою командою командира куреня Курцбаха або командира полку Паніра. Завдання: дії на ворожих тилах і розвідка.

                         При доборі складу ми мали можливість познайомитися з персональними картотеками деяких вояків і, для прикладу можна подати, що один вояк чоти був кол. капітаном Червоної Армії, який перейшов на німецький бік із своїм танком, змушуючи до переходу ще два совєтські танки й одного політрука.

                        Під час вишколу основний натиск кладено на джудо, обзнайомлення з різного роду зброєю, вибуховими матеріялами, мінуванням., маскуванням, робленням засідок тощо. На кожний рій припадав один кулемет, а кожний стрілець мав автомата та довгий штилет до рукопашних боїв. Взимку ми носили білі уніформи й усі їздили на лещатах. У св. Мартіні ми сповняли службу жандармерії та сторожили словацьких старшин, які попали в німецький полон.

                     З першими снігами почалися активніші дії словацьких партизан і ми отримали наказ піти в рейд у Високі Татри. Нас приділено до бойової групи Віттенмаєра. Під час рейду ми затримувалися в малих гірських оселях, де отримували нові накази від сот. Віттенмаєра.  Найбільшим нашим «бойовим досягненням» під час цього рейду було полювання на оленів, де «ворог» втратив 11 убитих оленів. Крім того ми мали малі сутички з партизанами.

                     Після закінчення дій бойової групи Віттенмаєра, яка мала за завдання переслідувати розбитих словацьких партизан, ми заквартирувалися на довший час у малому селі Будіш і перебували там аж до часу нашого вимаршу зі Словаччини. Тут ми скоро нав'язали добрі стосунки з місцевим населенням, незважаючи на факт, що майже кожний мужчина з цього села був у словацькій партизанці. При нашому вимарші зі Словаччини два вояки з нашої чоти здезертирували, один з них був згаданий вище капітан-танкіст.

                   Ми на лещатах проїхали аж до Братислави, де попрощали Словаччину, співаючи пісню «Пречо се не пришла».

                    В Австрії нам лещата вже були непотрібні і ми їх здали  до магазину, а з наближенням фронту, нас вислано в бої за Штраднер Коґель. Тут ми мали зайняти вихідні становища на правому крилі 3-ої сотні хор. Т. Чмоли, на краю лісу. Вранці почався наступ. Ліва чота 3-ої сотні під прикриттям лісу посунулася швидко вперед, інша чота наступала відкритим полем під сильним вогнем ручної зброї ворога, але незабаром також зійшла наліво в ліс і старалася приєднатися до головної лінії наступу. Треґя чота, яка була в резерві з завданням охороняти праве крило цілого наступу, залягла на краю лісу. Через сильний вогонь спереду вона не піднялася до наступу і згодом попала під артилерійський та гранатометний вогонь і понесла дошкульні втрати ще й тому, що не була окопана. Ми, зорієнтувавшися в становищі, розпочали на тому відтинку самостійний наступ, пориваючи з собою недобитки 3-ої чоти. Швидко ми вдерлися у ворожі становища. Ворог попав у паніку і почав тікати. Проте на інших відтинках не вдалося зовсім виперти ворога, а наші втрати від ворожого вогню були поважні. У нашій чоті було троє убитих. Ми отримали наказ до відступу.  Йдемо вузькими стежками лісом. Час-до-часу натрапляємо на наші малі групи, або на поодиноких стрільців. Бачимо також групи червоноармійців. Несподівано наскакуємо на більшу групу червоноармійців, яку обстрілюємо і нищимо. На одній поляні бачимо багато рушниць та іншого знаряддя наших вояків.  Мабуть, попали в полон.               

                  Коли ми прийшли на край гори, побачили приготовані становища до нових оборонних боїв. Під вечір добиваємося до нашого штабу. Тут довідуємося, що 30-ий полк розбитий, червоноармійці вдерлися на тили 31-го полку. Ми мали відступати на нові становища; нас змінила дивізія Вікінґ. Командир полку Панір ранений, його заступав ком. Курцбах.

                  Щойно тепер я усвідомив собі, що значить добрий, загартований в боях вояк. Пригадав собі важкий вишкіл неслухняної чоти на Словаччині. Одного разу ми жалілися курінному командирові, що не можемо завести дисципліни. На це Курцбах заявив — «розстріляти одного для прикладу». Очевидно, ми до цього скрайного засобу не хотіли допустити, але, щоб зламати опір стрільців, я одного разу вийняв пістоля і майже був готовий вжити його в разі непослуху. Мій намір, мабуть, завважено, бо від цієї хвилини я не мав більше турбот. Правда, наша чота з-зовні не мала гарного військового вигляду, бо вояки не дбали про свій вигляд, зате в бою виявляли завзяття і братерство. Не залишали своїх ранених на долю і недолю, коли забракло амуніції, забирали її в убитих і йшли далі. В бою, — це були дійсно добрі й досвідчені вояки. Також, незважаючи на наші напімнення, співали тільки дві українські й одну німецьку пісню, а залюбки співали червоноармійські.

                   Згодом ми перейшли в околицю Гляйхенберґу і примістилися при штабі Курцбаха на північний захід від замку До наших завдань належала розвідка на тилах ворога та підкріплення заатаковних позицій. Ми розмістилися на різних пунктах, щоб вдень познайомитися з тереном, куди найкраще пройти вночі через ворожі лінії. Також відкривали ворожі скорострільні гнізда. Однієї ночі ми пішли за ворожі позицїі і без бою привели одного лейтенанта і стрільця. Ми також зауважили, що в одній хаті приміщується, мабуть, штаб червоної частини. Пішли і підтвердили наш здогад. Тоді заплянували наскок на хату, щоб знищити штаб. Наступної ночі одна група перейшла лінію і обстріляла штаб. Почалася перестрілка. Дес. Пилипенко наскочив на міну. Дес. Крук був убитий кулею з кулемета.

                    Війна добігала кінця. Нам не хотілося бути останніми жертвами війни, тому ми сповняли нашу службу вже «від біди». Ходили на патрулі, але вже не пробували переходити ворожі лінії. В день капітуляції наша чота заміновувала проходи й мости, щоб сповільнити рух ворога. В Юденбурґу чота розійшлася і кожний пішов промишляти на свою руку.

середа, 9 квітня 2014 р.

ПРИЧИНОК ДО ІСТОРІЇ УПА

Степан Онишкевич-Орест 
Командир Групи «Сян», УПА

                                                          (Продовження з ч. 1/74)


26.І./48

Дорогий Приятелю!
                                                      
                           Не знаю чи Тобі це подобається,  однак пишу.   Перед машеруючим куренем замайоріли хати. Дехто думав, що це вже Глухів. Командир Галайда буркнув собі піл носом: «Ага, це ті хатки, що при дорозі з Глухова на Пархач». Значить ще з два кілометри до Глухова.   О, добре знаю їх, бо ж не раз проходив коло них, виминаючи докучливих пограничників.  Тарахкання першої підводи дало знати, що вона, а з нею дві перші сотні вже на дорозі. Дорога вела в західньому напрямі. Та не довго туди посувалась цілість. Бо, минувши згадані хати, вона зараз скрутила направо, в чисто північному напрямі. В хатах було тихо. Ще далеко було до рана, то ж спали всі. Тишу ночі прорвало гавкання собак та скрипіт журавлів, — спрагнені стрільці гасили спрагу свіжою водою. Однак це порушення нічної тиші тривало недовго. Всього кілька хвилин. Коли курінь проходив попри тих декілька хат, скрутивши дорогою на північ, хати остались позаду,  а курінь опинився в чистому полі. Нічна тиша знову зацарювала над усім. В місячному сяйві, — зправа, яких 300 метрів від дороги чорнів ліс — це коліно пархацького лісу, що лучився  з куличківсько-белзькими лісами. Дорога  почалась спинатись легко вгору. Перед куренем на тлі неба зарисувався хребет горбка, що тягнувся зі сходу на захід, мерзла груда поверх  ослизла  та покрита місцями мокрим снігом, далась добре взнаки не тільки коням, але і піхотинцям. На щастя, по якомусь часі  «намацано» стежку, що бігла краєм дороги понад  ровом.  Піхотинцям  легше стало йти, натомість коні, хоч добре годовані, часто ставали. Перед прикрішими вибоями, яких було досить, погоничі мусіли добре наганяти їх, щоб часами не застрягли в ямі. Коли ж дорога стала чимраз стрімкіша, спинатись під гору то й вибоїв не стало і груди майже не було. Перед самим верхом горбка дорога скрутила наліво — на захід.  Та не на довго, всього яких 200 метрів. Після того на самому вершку знову повернула направо та вже аж до самого Глухова побігла в північному напрямі. Цілість посувалася дальше дорогою. Вояцтво машерувало краєм дороги, а підводи та верхові дорогою. Кожний наче відітхнув, коли дорога стала спадати легко вдолину, а перед ним замайоріло село. Значить, вже недалеко прийдеться   машерувати. Природа наче співдіяла тепер з куренем. Коли перші стрільці знайшлися на вершку горбка, досить велика та темна хмара заслонила місяць. Тим самим впавша тінь прикрила машеруючий курінь перед, певно цікавим оком польських вартових в Острові, що правоскіс лучився майже з недалеким вже Глуховом. Коли ж хмара відкрила блідолицього, то вже цілий курінь стояв в тіні хат — колонії Глухова. Від них до Глухова всього з пів кілометра. Наказано короткий відпочинок, але якнайтихіше поводитися. Тільки пси зраджували присутність куреня.   Наказано побудити господарів та позамикати собак до стаєнь. Тиша знову зацарювала. Тільки скрипіт журавлів та півшептані розмови заколочували її. Командири Галайда, Богдан, Влодко, Лисай з жандармерією, санітарні вози з лікарем Б. та санітарками, верхові з кіньми мали залишитися в тих хатах, то ж всі вони зайшли до хат, де вже побуджені господарі засвітили лямпи. Ранок зближався. Пора, коли вже на селі встають. Розгнузданим коням кинено пахучого сіна. До одної з більших хат командир Галайда покликав сотенних. Там ще раз пригадав їм про завдання кожної сотні, умовні знаки, клички, місце штабу та закінчив словами:  «Ну, в дорогу!   Забирайте свої сотні та машеруйте далі. О, вже ранок близько. Півні співають! Спішіться! Бажаю успіхів!» При тому кожному сотенному стиснув правицю. Салютуючи,  відійшли сотенні. В хаті осталось 4-ох командирів — Галайда, Богдан, Влодко, Лисай. «О, тут є  досить велика, прилична хата, хай же її займає лікар Б. зі своїми причандалами», — кинув командир Галайда та вийшов з хати подивитись, чи верхові коні їдять щось. Знову сприяла природа машеруючим вже без таборів трьом сотням. Хмарки щораз то заслоняли місяць і тим самим прикривали курінь перед цікавим оком ворожих вартівників. Сотні машерували в такому порядку, як мали наступати, перший ішов Корсак, навіть з ладунками мін, щоб замінувати залізну дорогу від сторони Кристинополя дальше йшов М22, що становив центр наступу, а за ним Бродяга, що наразі крив марш, а пізніше мав дати застави від Белза і Брюхова. Хмарки перестали закривати місяць, натомісць тінь хат властивого села Глухова сховала машеруючий курінь. Тихо посувалось стрілецтво вулицями Глухова. Жінки та дівчата виходили з хат і виносили свіже молоко та білий хліб. Радувались, що їх так багато, тішились, що Острів перестане існувати, той Острів, що вкоротці, порісши в пір'я, як першу жертву був би собі вибрав напевно поблизький сусідський Глухів. Стрільці находу пили дароване молоко та не менш смакували білий хліб. Побіч кожного пішого підбігала жінка чи дівчина, чекаючи на зворот горняти. Стрілець, випивши, дякував та звертав порожне горня. Вояки раділи та горді були, що саме їм першим прийшлося бути оборонцями рідного народу. В останніх хатах Глухова залишено три тачанки з кіньми під опіку господарів. «Максимчуки» понесли дальше самі свої «максими». Курінь переходив міст на Солонії, що зараз за селом. Вже не треба було хмарок, щоб прикривати ясність місяця. Він скінчив своє царювання, — зайшов. Його мало внедовзі заступити сонце. Всього кращого —Ст. К.
                                                                                                                                           26. І. 48

 Дорогий Приятелю!

Отже оповідаю своє. Не знаю однак, чи це Тебе цікавить. Тимніше стало надворі. Стрілецтво тихенько посувалось дальше. Нарешті перейдено й залізну дорогу. Чоло за пільною доріжкою стало скручувати на північний схід, — півколом обходити Острів. Сотня Бродяги досягла свого випадового відтинка. Корсак і М22 посувались дальше, однак М22 держав зв'язок з Бродягою. Коли сотня Корсака знайшлася на північ від Острова, на дорозі, що прямо на північ виходить зі середини села, в Острові счинився алярм. Почали бити в рейки та якісь бляхи. Чути було мужеські слова: «Алярм, алярм, вставати, алярм!» (по-польськи). Значить, зачули, кляті! Сотня Корсака бігом побігла на відтинок, а М22 зо своїми почав підсуватися під село. Почулась стірлянина. Широкий вогонь по цілому Острові вказував, що наші пробили ворожі застави, стійки та вдерлись в село. Темінь неба освіченою стала ясністю горіючого села. Стрілянина, тріскіт горіючих забудувань, крик мужчин, плач жінок, пискіт дітей - все злилось в одне, що творило несамовиту  музику. Ще далеко було до рана, а майже цілий Острів станув в огні. К-р Богдан саме тоді вийшов був з хати і був на подвір'ю. Побачивши вогонь, пішов до хати казати Галайді, що вже горить та що треба було б іти в лісок, на призначене місце для штабу.  «О, ще маємо час. Це тільки початок. Горить, хай горить. Перше згорить, а щойно тоді зачнеться робота: шукання похованих, озброєних «героїв» — говорить Галайда і дальше жартував собі з якоюсь санітаркою. Коли ж за кілька хвилин прийшов к-р Богдан і сказав, що таки вже цілий Острів в огні, Галайда на те повільно: «Ну, то кажи ладнати верхові;  жандармерія пішки може вже машерувати до того ліску. Скажи їм, хай розложаться розстрільною вздовж ліску, на краю, лицем до горіючого Острова». К-р Богдан пішов давати  зарядження. Жандармерія  пішла  в  наказаному  напрямі. Залишились тільки ті, для котрих були коні, і з тих, що пригадую:   Галайда, Богдан, Влодко, Лисай, Ожидач, Яструб. За кілька хвилин по відході жандармерії к-р Галайда енергійно встав, а дивлячись крізь вікно на горіючий Острів, процідив:  «Коні готові?»  «Так,  готові»   — відповів  к-р Богдан.  «Ну, їдемо!» — сказав Галайда і вийшов з хати, а за ним Богдан, Влодко, Лисай.

                 Надворі почало щойно сіріти. Остання темінь ночі вступалася перед наступаючим сонцем. Одначе надходячий день губився ще в ясності горіючого Острова. Командири підійшли до коней, скоро повскакували на них  і навпростець, через поля й луки ґальопом поскакали в лісок, що на схід від глухівської колонії. Напереді гнав к-р Галайда, держачи над головою в руці «емпі». Кінь його був мабуть найліпший, а він видно було їздець вправний. За ними шнурочком всі інші командири та Осі дач і Яструб з особистого почоту Галайди. Всього за декілька хвилин  їздці опинились всередині лісу. Розігріті добрі коні ледве можна було здержати. На наказ к-ра Галайди поприв'язувано їх до сосон і всі вже далі пішком пішли на північний край лісу. Зараз же на краю стрінули одного з жандармів, який зголосився на становище, в розстрільній по наказу.   «Ну, що бачили ви, чи чули? — спитав його Галайда.  «Нікого не було видно, крім лоскоту горіючих хат і незрозумілих голосів, з Острова нічого не чути» — відповів той та далі лежав на свойому становищі. Командири стояли на краю лісу та приглядались Островові; а до нього
всього яких вісімсот метрів.

                Коли дещо розвиднілось і ясність вогню щораз більше забивав назріваючий ранок — командир Галайда наказав розстрільній жандармів підсунутись ближче Острова, на луки, до найближчого рова. По  якомусь часі видно було як тут то там проскакував стрибками стрілець.   Кожний посувався обережно, бо не знав, що і де, за яким корчиком є, а зрештою й заблукані кулі час до часу аж від Острова долітали. Скоро та справно розстрільна жандармів зайняла нові становища в рові, що був яких 200 метрів від краю лісу. Передбачувано, що туди, на південь, буде дехто втікати з окруженого з трьох сторін Острова. Однак нікого не було видно. Аж нараз котрийсь з командирів гукнув: «О, дивіться, наче якийсь мужчина перейшов ріку і прямує в нашу сторону». — «Дійсно так — сказав Галайда і скоро додав — нічого, він скоро буде наш; наткнеться на наших жандармів». За кілька хвилин почувся голос котрогось із жандармів:  «Стій,  стій, стій!» Невідомий чоловік на хвилинку зупинився, але, не побачивши нікого, почав бігти в західньому напрямі, рівнобіжно до рова, до нашої розстрільної.  Другий жандарм крикнув ще три рази стій, а коли незнайомий біг таки далі, впав стріл і почулось тільки «Ой» падаючого незнайомого. За якийсь час привели тяжко раненого цивільного селянина до командирів на край лісу.  Показалось, що це був українець, який з жінкою, полькою, мешкав в Острові. Зайшов був туди ще звечора, щоб звідтам забрати решту свого майна, бо переносився до українського села Глухова. Сам собі винен, що тепер ранений! Бо ж на зазив наших повинен був станути, а не втікати. К-р Галайда казав перев'язати йому рану та відвести на санпункт, до тих хат, звідки виїхали були останньо командири. Два жандарми заопікувались нещасно раненим цивілем.   Після того Галайда сказав, що треба підсунутись ближче Острова, а навіть таки до Острова, бо щойно тепер треба сподіватися властивої роботи: витягування з пивниць, чи інших закамарків похованих, озброєних поляків. І по тих словах рушив сам вперед, а за ним всі інші. Всього доброго — Ст. К.

                                                                                                                                   26. І. 48

Дорогий Приятелю!

                         Отже подаю Тобі, як обіцяв. — Коли вже всі командири були в рові, в якому лежали жандарми на становищах, командир Галайда наказав посунутись вперед до чергового рова, себто яких 200 метрів знову вперід. Наказ виконали, командири остались ще в тому самому рові. К-р Богдан старався переконати Галайду, щоб до Острова не йти, зо згідно з пляном, який всі сотенні знали, начальне командування повинно було бути в тому ліску. «Можуть прийти якісь мельдунки чи що, то де будуть нас шукати?» — закінчив свої виводи Богдан. «А, що там мельдунки, як треба буде, то й там нас знайдуть» — говорив на це к-р Галайда — зрештою оставимо тут двох стрільців». — Таки поставив на свойому к-р Галайда і почав перший іти вперід. За ним інші командири. Але тому, що заблукані кулі щораз частіше свистали на тих луках, командир Галайда наказав своїм співдрузям розсипатись в розсипну. Таким ладом командири зайшли до другого рова і там полягали.

                     К-р Галайда покликав до себе к-ра жандармерії і наказав йому стягнути стрільців та піти зо всіма направо — в сторону Кристонополя — на стару ріку і там на мостах поробити застави. К-р жандармерії повторив наказ та відійшов виконувати його. Коли Галайда побачив, що наказ його виконано, наказав своїм друзям командирам і стрільцям посунутись дальше, аж до ріки Солокії. К-р Галайда ішов посередині. Першим зправа від нього був к-р Богдан, зліва від Галайди ішов стрілець Яструб. Цілість широкою розстрільною посувалась вперід. Не доходячи до Солокії перед цілою тою розстрільною повільним стрибком зліва направо поскакав собі зайчик. «О, якесь нещастя буде» — завважив котрийсь. «Дурні забобони», сказав к-р Галайда і майже не падаючи ішов далі. А кулі то вже мабуть і не заблукані щораз частіше свистали над головами. По якомусь часі розстрільна командирів дійшла до ріки Солокії. К-р Галайда знайшовся якраз коло мосту,  що рівно на південь від Острівського  костела. Міст був задротований. При південному березі кільчасті дроти були рідкі, натомість край мосту від сторони села був густо обмотаний кільчастим дротом, з того боку річки побіч мосту, за  дротами  сиділа  якась  жінка,   держачи на шнурку щось зо дві корови.  Двоє малих дітей тулилось до матері, плачучи. Сонце вже добре піднеслося на небі та стало злегка припікати своїми   слабими ще, ранньовеснянними проміннями. Острів догоряв, стрілянина не вгавала.  Чути було час до часу гострі вигуки — це мабуть командири в горіючому селі давали накази. К-р Галайда дав знак рукою, щоб іти за ним, та сам підвівся і підійшов до мосту. Проходити міст було небезпечно, бо він міг бути під  ворожою обсервацією. Незважаючи  на це, к-р Галайда швидко підійшов до мосту та став його переходити. Дротів не розмонтовував,  а тільки краєчком  мосту, притримуючись залізного поруччя, посувався мостом, можна сказати попри міст.   Ось так, спритно та скоро пройшов він міст та приляг вже на другому боці ріки за горбком недалеко жінки з коровами. В той сам спосіб попроскакували міст і інші командири: Богдан, Влодко, Лисай, а також Ожидач і Яструб. Всі вони на другому боці ріки засунулись з досить високого берега річки в корито ріки. Там на дні була вузька піскувата смуга, за якою щойно знаходилось властиве русло ріки.   Вода  чорна повільно посувалась  у  свойому  руслі  на схід. Пізнати було, що це гнила низинна річка.

                  Зорієнтувавшись, що міст не був під ворожою обсервацією, к-р Галайда наказав Ожидачеві та Ястубові роздротувати міст. Щасливо, не зауважені ворогом, згадані стрільці роздротували з обох боків міст. Жінка з коровами та дітьми свобідно  перейшла  через  міст та попрямувала,  аби  дальше від вогню та стрілянини, — «того пекла» — як вона казала. Галайда, а з ним всі інші стали посуватись в східньому напрямі.   Вони йшли один за одним по тому пісковому поясі: зліва від куль  охороняв їх високий беріг корита,  а  зправа клекотіла час до часу чорна каламутна вода річки.   В той час чути було коло костела нагальну стрілянину.   Правдоподібно ворожі недобитки схоронились до мурованого костела та звідтам думали боронитись. «В котрій сотні гранатомет?» — питав Галайда, пристанувши.   «В сотні Корсака при чоті Голуба»  поінформував  його к-р Богдан. «Треба  було  б  його підтягнути до костела» — докинув Галайда. І вже к-р Богдан мав когось висилати до Корсака за гранатометом, як в тому моменті Галайда додав:  «Ну, треба підсунутися під костел, там може є гранатомет, а як нема, то звідтам когось вишлеться. Отже так: я зі своїми хлопцями іду під костел, а решта остане тут, в кориті річки». І вже Галайда хотів іти, але к-р Богдан відізвався: «може б і я пішов з вами, я скорше пізнаю когось зі сотні Корсака, бо знаю майже кожного стрільця». — «Добре, то ходи» — казав Галайда і в ту ж мінуту знайшовся на високому березі,  за ним на беріг повискакували: к-р Богдан, Ожидач і Яструб.  Всі полягали на землі, бо кулі нарочні чи заблукані свистали понад головами. Лежачи к-р Галайда став розглядатися в терені; підшукати місце, куди б найкраще можна було підсуватись до костела. Кругом рівно, як на долоні, навіть глибшої борозди не було. Всього доброго —   От.   К. 
                                                                                                                                         26. І. 48


Дорогий Приятелю!                                           

                     Не знаю, чи скоро це одержиш, але я всеодно пишу. — Якраз з того місця, де лежав  Галайда з трьома своїми друзями,  аж  до  самого  майже  костела тяглись якісь  луки чи пасовиська.  Снігу на них таки вже не було, тільки де-не-де вилискуюча  до сонця  вода  вказувала, що там якась мала ямка. Кудою ж тут дійти до костела, коли часто над тими луками посвистували чи понадували на розмоклу землю ворожі, а може і свої кулі.   Найбезпечніше і найпевніше було піти ще далі на схід коритом ріки, чим дальше від костела, а щойно звідтам поміж горіючими чи недогорілими будинками чи садами дійти до костела.   Але це дорога, хоч певна, проте далека, окружна.  Все це роздумував к-р Галайда, оглядаючи терен. Відважний,  а навіть  «завідважний»,  як дехто завжди про нього говорив, к-р Галайда вибрав дорогу просту, через рівнинні луки, прямо на костел. Він прикликав до себе стрільця Яструба і став йому щось розказувати, показуючи рукою ріденький ряд тонких верб, що тягнувся в напрямку костела.    Після   того   скомандував:  «Посуваємось!  Яструб перший, я за ним, а далі к-ри Богдан, Ожидач». Зараз же стр. Яструб пробіг швидким стрибком до першої вербини. Тільки Яструб хляпнув на землю, а вже к-р Галайда собі зірвався і приспішеним кроком, схилившись дещо, «посувався» до тої ж вербини. Він якось «завідважно» це робив: не біг, не схилявся належно і не дуже то скоро падав коло вербини — хоч кулі досить густо свистали понад рядком тих верб.   Як тільки к-р Галайда опинився біля Яструба, Яструб енергійно зірвався і побіг до наступної вербини. За ним к-р Галайда. А за тим, коли перша вербина була вільна, проскакували к-ри Богдан і Ожидач. Кулі щораз то густіше свистали над рядком тих верб. Видно було, що вороги запримітили ту чвірку. Але Галайда на те не зважав, а, доскакуючи щораз до стрільця Яструба, кричав: «Сміло, сміло вперід!» І Яструб досягав чергової верби, а за ним всі інші посувались від верби до верби.

                     В той спосіб віддаль до костела все меншала. К-р Галайда наближався до наміченої мети: добитись в простій лінії до костела. За другим чи третім стрибком Яструба й Галайди по вербах став грати ворожий кулемет з костельної вежі. Загроза поранення чи навіть смерти когось із чотирьох була велика. Та проте к-р Галайда щораз кричав: «Сміло, сміло, вперед!» і чвірка посувалась дальше. Недовго й те одиноке, мізерне закриття служило просувній чвірці. Всього з п'ять верб — себто п'ять стрибків можна було зробити при помочі того «закриття» — тоненьких, голих верб. Бо яких 100-150 метрів перед костелом рідкий ряд тоненьких верб під простим кутом скручував вліво, зовсім не по лінії маршу чвірки. І вийшла така пропам'ятна ситуація: стр. Яструб і к-р Галайда лежали під тонкою вербою, один стрибок позаду під вербою лежав к-р Богдан, а далі позаду, також під вербою, лежав Ожидач. Ворожий кулемет з костельної вежі сік по вербах немилосердно, його вогонь зосібна ставав тоді нагальніший, коли хтось рухався під котроюсь з верб. Всі причаїлись, втискались прямо в землю, бо тонкі верби не давали майже ніякої охорони — чекали моменту, коли ворог буде змінювати розгріту цівку чи хоч випорожнений магазин. І швидко надійшов очікуваний момент. Стр. Яструб, а зараз же за ним к-р Галайда підірвалися зо землі і прожогом побігли вперед. К-р Богдан також підніс дещо від землі голову і хотів зриватись до скоку, та в тій хвилі ворожий кулемет пустив густу і досить сильну серію прямо в вербу, що під нею лежав к-р Богдан. Тільки густо падаючі гілячки остерегли к-р Богдана, що ворог «намацав» його. Він приліг до землі, немов хотів влізти в неї. Заледви по кількох хвилинах почув к-р Богдан від переду оклик: «ранений, командир ранений». «Невже Галайда?» — подумав к-р Богдан і підніс голову. Ворожий кулемет не стріляв, бо тут наш кулеметник сік по костельній вежі, а кільканадцять кроків від к-ра Богдана стр. Яструб і ще один стрілець несли Галайду, за ними ішов з санітарною торбинкою санітар. Принесли Галайду до к-ра Богдана. Той зірвався і аж охнув: «Галайда ранений!» — «Залягти, стріляти по костельній вежі, кулеметник цофнутися і заняти ліпше становище!», скомандував к-р Богдан, зорієнтувавшись нашвидко в ситуації. Кулеметник зайняв ліпше становище і відкрив вогонь по вежі. К-р Богдан почав розпинати на грудях вбрання Галайди. З лівого боку, під ребрами грудної клітки знайдено маленьку дірку; кров з неї майже не плила. «Дурниця, скоро буде здоровий — потішав Богдан охкаючого з болю к-ра Галайду — зараз перев'яжем і відставимо до лікаря». — Санітар став перев'язувати. Та по обличчі к-ра Галайди, який затиснув з болю зуби, видно було, що не тут його болить. Він то очима, то скручуванням голови говорив, що його болись десь інде. Вкінці промовив: «Там» і рукою показав на плечі. Раптом засвистіли кулі над групкою друзів, що давали першу поміч командирові Галайді. Ворожий кулеметник використав момент, коли наш кулеметник змінював диск. Позалягала групка, втискаючись в землю. На щастя, справний наш кулемтник скоро змінив диск і своїм цільним вогнем вгасив вогонь ворога. «Завертаємо до корита ріки» — скомандував кр Богдан, там безпечніше буде». Кулеметникові наказав без перерви стріляти по вежі, а сам зі стр. Яструбом, Ожидачем та ще одним стрільцем з сотні Корсака почали нести к-ра Галайду до корита річки.   Будь здоров Ст. К.

(Далі буде)