субота, 27 липня 2013 р.

У 30-ЛІТТЯ 1-ОЇ УД УНА

Д-р М. Малецький

                                                       "За свій рідний край, за стрілецький звичай, за волю України".


                                       Під цим кличем відзначала наша громада у широкому світі 25-ліття і тепер відзначає вже 30-ліття створення Української Дивізії.

                                       Чому і чим саме ця дата, — дата творення Дивізії — являється важливою, чому їй надаємо таку велику вагу, що вона собою представляє та що символізує?
Відповідь на ці питання включає в собі рівночасно первні розумового та емоційного порядку. Відповідь ця можлива тільки в розумінні та контексті суспільно-національних процесів, які відбувалися тоді в українському народі.

                                       Киньмо на хвилину оком назад і погляньмо на ситуацію на рідних землях з-перед 30-ти років. Війна вже в четвертому році, донедавна переможні німецькі армії зазнають щораз то дошкульніших ударів на всіх фронтах, території окуповані німцями опановуються явніше діями підпільних патріотичних організацій, воєнна німецька господарка дезінтегрується. Для критичного аналітика тодішньої ситуації війна для держав осі була вже програною.

                                      І саме в той час, у квітні (28) 1943 р., певні німецькі кола на чолі з львівським губернатором Вехтером дістають згоду вищих чинників на творення української дивізії. Український Центральний Комітет, що його очолював проф. Вол. Кубійович, піддержує цю ініціятиву. Щоправда Український Центральний Комітет репрезентував тоді лише наш леґальний сектор, функції політичного проводу залишилися за українським підпіллям. Проте впливу УЦК на певні прошарки українського громадянства не можна було не доцінювати. Створено Військову Управу і дуже скоро приступлено до набору добровільців. Відповідь українського громадянства, а спеціяльно молоді, була дуже ентузіястична й уже по кількох тижнях кількість зареєстрованих добровольців перейшла була 80 тисяч.

                                      Насувається мимоволі питання: В чому причина цього ентузіязму? Бо ж з актом творення дивізії не були зв'язані ніякі німецькі політичні концесії українському народові. Це мала бути тільки одна дивізія, а це майже ніщо в порівнянні з тим, що ми хотіли і могли створити; назву дали їй "Галичина", що мало і символізувало реґіоналізм і заперечувало наші змагання до повної незалежности; вищий командний склад мав бути німецький. А все ж таки, молодь пішла.

                                       "Український Центральний Комітет і Військова Управа розуміли і те, що, чи український чинник згодиться чи ні — німці дивізію створять. Німецькі урядові чинники постійно ставили українську громадськість перед доконаними фактами, а завданням Українського Центрального Комітету було допомагати українцям у ситуаціях, у які їх ставили німці.

                                         Проф. Кубійович так формулює свої міркування: 

                                        "Якщо йдеться про дивізію, то за активну участь в її організації та за співвідповідальність українських чинників промовляли такі моменти. Ми хотіли творити українську збройну силу і треба було використати кожний момент, враховуючи весь риск. Дивізія "Галичина" постала б і без нас, але тоді український чинник не мав би впливу на її характер і на захист інтересів українського вояцтва. Дивізія скріпляла наш стан посідання в Галичині та могла його зміцнити і на інших українських землях. Тільки в складі німецьких збройних сил могло постати регулярне, добре вишколене й озброєне велике українське з'єднання, яке при сприятливій для нас ситуації мало стати зародком української національної армії, без якої не могла б існувати українська держава; можна було мати деяку надію, що цією сприятливою ситуацією буде хаос, що постане на українських землях після програної німцями війни. Завдяки Дивізії українська справа входила в деякій мірі на міжнародну арену".

                                            Митрополит Шептицький уважав також, що треба піти на великий риск, якщо йдеться про творення зародка української армії.

                                             Створення Дивізії занепокоїло й большевиків. Це ж міг бути початок нової німецької політики на сході — співпраця з українцями, а це тоді у 1943 р., було для большевиків загрозливе, і тому, мабуть, большевики влітку 1943 р. кинули в Галичину кращі партизанські відділи ген. Ковпака, за сотні кілометрів від їхньої бази. Завдання партизанів було наочно показати українцям слабість німецької влади в Галичині, залишити своїх аґентів і спричинити замішання і хаос, які вже панували в Центральній і Східній Україні. Треба сказати, що рейд Ковпака частково досяг своєї мети. Натомість большевикам не вдалося здеморалізувати добровільців, які зголосилися до Дивізії.

                                               Це ті розумові міркування, які дають відповідь на наше на початку поставлене питання.

                                               Емоційні елементи нашого рішення, очевидно, не можна змірити. Вже саме бажання мати свою державу, боротися за неї в рамках добре вишколених з'єднань, свідомість, що тільки збройно можна здійснити і закріпити вільне життя на своїй вільній землі, вказують, які глибокі мотиви мав тодішній ентузіязм.

                                               Тодішній підпільний провід Організації Українських Націоналістів офіційно поставився негативно до концепції творення дивізії. Річ зрозуміла — офіційна згода на одну дивізію та ще в такій формі була б запереченням його ідеалів; неофіційно одначе, ОУН вислала до Дивізії багато людей, а подекуди навіть заохочувала деяких, бо не всі надавалися до партизанської боротьби в рядах тоді також формованої Української Повстанської Армії. ОУН здавала собі докладно справу з того, що вишколені військом одиниці можуть у відповідному моменті вирішити нашу визвольну боротьбу. Мемуаристи однозгідно стверджують, що співпраця УПА з Дивізією в час побуту на рідних землях завжди була якнайкраща.

                                              Стрілецькі, підстаршинські і старшинські вишколи, формування бойових одиниць в рамках Дивізії, бої під Бродами, переформування після тієї битви, бої у Словаччині, Югославії, капітуляція і полон добре всім відомі, і над цим не треба тут зупинятися.

                                              Що нас повинно сьогодні більше цікавити і над чим треба б застановитися — це роля Дивізії у процесі українських визвольних змагань, її вклад у цю боротьбу та наслідки її вкладу.

                                               Процес національного визволення українського народу довгий і складний. Хмельницький, Мазепа і їх доба, козацькі заворушення і повстання XVIII століття, література і духове відродження XIX століття з таким велетнем духа як Шевченко, заслання і каторги кращих синів українського народу — це конечний і тернистий шлях цього процесу. Прийшли роки 1-ої світової війни, а з цим перша революційна спроба ширшого масштабу в модерних часах. Дослівно з нічого творилося військо, державна адміністрація, відбудовувалася національна господарка. Геройські подвиги нашої збройної сили, що проявилися в діях Армії Української Національної Республіки, Січових Стрільців, Галицької Армії свідчили ясно і недвозначно про волю українського народу жити власним життям. І хоч змагання ті не увінчалися успіхом — тобто закріпленням здобутого — проте вони зрушили і спрямували процес нашого визволення з еволюційного на масовий всенародний революційний шлях. Визвольні змаганнь 1917-21 років створили базу й атмосферу, в якій виросло покоління свідомих і консеквентних борців за волю. До того покоління належати було нашим привілеєм. І як тільки трапилася нагода вступити в ряди збройних формацій, — це покоління відгукнулося з ентузіязмом, байдуже, що форма нам не відповідала. Не форма була суттєвого, рішило наше внутрішнє наставлення, наша свідомість і відповідальність бути гідними наслідниками наших батьків.

                                      Читаючи мемуарні книги з часів 2-ої світової війни, з її мілітарних операцій, а пишуть їх переважно командуючі генерали і полководці, дивізія в інших арміях — це взагалі найменша одиниця, яка згадується при стратегічних чи тактичних операціях. Чому в нас вона набрала такого значення? Факт створення Дивізії важливий не задля числа її учасників, але важливий як символ безкомпромісової та безперервної боротьби українського народу, — символ продовження нашої збройної традиції; без неї забракло б цього конечного кільця у безперервному ланцюзі подій, що ведуть до наміченої мети. З того погляду Дивізія виконала своє завдання. Ставши найбільшою і найкраще зорганізованою бойовою одиницею в часі 2-ої світової війни, вона ще раз засвідчила готовість українського народу використати всяку нагоду, щоб раз остаточно і з успіхом закінчити свою боротьбу.

                                         Дивізія спершу мала назву "Галичина". Щойно, коли німці були змушені залишити наші землі та хотіли рятувати втрачене, що було неможливе, погодилися на створення Українського Національного Комітету на чолі з ген. Шандруком. І хоч це вже були хвилини перед дванадцятою годиною, Український Національний Комітет не міг виконати своїх завдань, з якими ще рік перед тим він правдоподібно міг би був легко впоратися, все ж таки ми радо та з захопленнях прийняли перейменування Дивізії "Галичина" на 1-шу Українську Дивізію Української Національної Армії. Присяга, зложена ген. Шандрукові на вірність українському народові та тризубці на шапках - це власне були ті символи, які ми на початку творення Дивізії, мали тільки в глибині своєї душі, а які виявляли наше наставлення і цілеспрямування. І цю назву ми прийняли та послуговуємося нею до сьогодні. І так вона перейде до історії, бо вона відповідала правдивим намірам творців і учасників Дивізії.

                                           Перший свій бій Дивізія, як організована, мілітарна одиниця, програла під Бродами разом з німецькою армією. Чи дійсно вона програла війну? У моєму переконанні — ні! Факт сьогодні відомий, що велике число наших друзів, що не вирвалися з брідського кільця, посилили ряди вже тоді геройської УПАрмії. Їх вклад у цю боротьбу великий, але цей аспект ще чекає на дослідження.

                                             У рамках ювілейного відзначування варт згадати наступну подію. При одній нагоді відбулася розмова однієї людини з вільного світу з молодим українцем з рідних земель. Коли при цьому заторкнено питання Дивізії, цей українець відверто заявив, що в подібних обставинах від пішов би нашими слідами. Беручи на увагу неперебірчиву кампанію, яку совєтський режим веде проти нас — таке визнання молодої людини, це не лише признання, але підтвердження нашого переконання, що жертви життя і крови наших друзів не пішли надаремно.

                                             Внаслідок закінчення воєнних дій, більшість Дивізії попала до альянтського полону. Постала небезпека видання нас большевикам, бо кільканадцять тисяч борців за волю у західньому світі — це загроза режимові, це живий доказ і заперечення того образу, який вони хотіли собі створити серед західнього світу.

                                            Одначе здоровий глузд альянтського командування переміг. Дивізію регабілітовано, признаючи, що навіть у чужому уніформі можна боротися за свою справу, і членам Дивізії відчинилися двері масової еміґрації.

                                            Тридцять років минає від часу нашого поселення на нових континентах, в нових країнах. Роки залишили знак у зверхному вигляді, одначе вони не змінили нашого наставлення, нашого переконання, що ідеї, за які ми боролися, правильні. Здається мені, що на кожному кроці підтверджують наші члени конкретним ділом, своєю активною участю у громадськім і політичнім житті, свою готовість стояти за слушну справу. Здається немає сьогодні ділянки у зрізничкованому житті нашої спільноти на еміґрації, де не знаходиться наш член на відповідальному місці.

                                            Прибравши зорганізовану форму Братства кол. вояків 1-ої УД УНА, наше членство зуміло задержати солідарність і єдність. Братство стало тим форумом, де зустрічаються його члени різних політичних переконань, але де завжди знаходять спільну мову. Зрозуміння інтересів цілого українського загалу, якого ми навчилися власне в Дивізії, керує нашими починаннями і серед несприятливих еміґраційних умовин. Гасло наших святкувань "За свій рідний край, за стрілецький звичай, за волю України" є ядром наших прагнень і змагань в минулому, наших спроб у сучасному та мета наших прямувань у майбутньому. Воно лягло в основу творення усіх наших військових формацій XX століття, українських армій Визвольних Змагань, Української Повстанської Армії, Першої Української Дивізії.

                                             Вістки з України наповняють нас гордістю. 30 років — більше чим чверть століття — це поява на історичній арені нового покоління, яке сміло підняло прапор самостійності!, скривавлений та дорого заплачений життям наших батьків та друзів. Боротьба там розгортається. Процес національного визволення, всеобіймаючої української революції сходить у третій остаточний етап. Не поміг жорстокий терор сталінського абсолютизму, не помогла перфідія і облуда його наслідників. І хоч український народ зазнав великих біологічних і культурних втрат, ідея вільно жити показалася сильнішою. Покоління Мороза, Чорновола та тисячів других нам знаних і незнаних — це доказ, а рівночасно запорука, що перемога буде за нами. А цю перемогу завершить остаточно в слушний час, а може він вже недалекий, свідомий український вояк.

                                             Події в Україні нас утверджують, але рівночасно нас зобов'язують. Головне завдання української еміґраційної спільноти допомогти українському народові в його боротьбі. Без виконання цього завдання сенс життя нас, як політичної еміґрації, втрачений. Розпоряджаючи скромними людськими і матеріяльними ресурсами нам треба їх концентрувати, а не роздрібнювати. Тільки сконцентрованими зусиллями доб'ємося успіхів.

                                              Багато проблем, що сьогодні хвилюють українську громадськість на еміґрації, в Україні не існують, а деякі вже стали категоріями історичного порядку. Тому часто виглядаємо тут, як новітні Дон Кіхоти в боротьбі з вітряками.

                                              У першій мірі нам треба жити сучасністю, і, не забуваючи минулого, сміло дивитися у майбутнє.

                                              Політичне зрізничкування, хоч потрібне, в громадськім еміграційнім житті мусить уступити місце принципові доцільности і компетентности. Жити сучасним значить зрозуміти та вичути ритм суспільно-політичних процесів в Україні, до них достосуватися та спільно крокувати у світле майбутнє.

                                          А далі, до поширення нашого гасла "За свій рідний край, за стрілецький звичай, за волю України" словами "За закріплення та всесторонню розбудову української держави".

                                          Ціль наших святкувань пригадати та ще раз вказати на ці істини. Ми хотіли б, щоб вони дійшли до свідомости всіх, а перш за все до свідомости нашого молодого покоління. І, якщо наші святкування хоч частково це осягнуть, якщо причиняться до перегляду наших позицій, спрецизування напрямку та сконкретизування дії, тоді вони виконали свою мету.

четвер, 25 липня 2013 р.

У РОЗШУКАХ ЗА МОГИЛОЮ ДРУГА

Іван Хома, пор.УПА

                                          Проминуло багато років від того часу, коли я залишив рідні землі. Ще більше часу пройшло відтоді, коли я в рядах Української Повстанської Армії — подружив з другом Моряком. Це був час, коли УПА ще сильним фронтом, боронила свій нарід перед насильством ворога. Пізніше з другом Моряком нам простелився спільний шлях на Захід.

                                          Не легко було розставатися, з друзями зброї. Залишаючи рідні землі, мені здавалося, немов би зраджував рідну землю. Чим  ближче ми підходили до большевицько-польського кордону, тим на душі ставало тяжче і тяжче.

                                           Перейшовши щасливо границю, ми зупинилися на декілька хвилин на узгір'ї, звідки був прекрасний вид на Сян і околиці. Я до болю відчував розлуку з рідним краєм. Мені хотілося бодай сказати тим горам. — чому від них відходжу.

                                            Друг  Моряк  зауважив мої переживання. Він підійшов до мене і тихо  промовив:  «Мені теж не легко відходити...» А потім повернувся лицем на схід, підніс руку, ніби на прощання, і, неначе клятву виголосив: «Україно, прости! Ми тебе не залишаємо, ми скоро повернемось назад».

                                             Моряк — гарний, чорнявий, стрункий, середнього росту, веселої вдачі, і дуже товариський. Він ніколи не визнавав перемоги ворога над собою, ніколи не приявляв утоми, завжди був готовий іти в бій. Літом 1947 р. він з групою повстанців перейшов з Закерзоння в Україну. Його зверхником, у тому часі був друг Потап, що працював в ділянці служби безпеки. Мені доводилося дуже часто чути похвальні вислови Потапа про молодого Моряка.

                                              В повстанській дійсності деколи траплялося так, що вояк, опинившись в нових обставинах, важко достосовувався до них. Одначе таких познак не було у друга Моряка, хоч по приході в Україну дійсність для нього змінилася на далеко гіршу. Моряк своєю поведінкою виробив собі довір'я друзів, командирів і зверхників. Тому йому часто давали завдання, які вимагали власне повного довір'я. Одне з них, наприклад — це охорона к-ра Рена, який, з важливим завданням перейшов з Закерзоння на схід в Україну.

                                            В місяці серпні 1949 р. під час наступу большевиків на повстанський табір на горі Маґура, Моряка поранено в ліву ногу вище коліна. Наступ большевиків був дуже сильний і виглядало, що ніхто не вийде живий з ворожого оточення. Моряк багив, як у завзятому бою гинуть друг за другом. Не зважаючи на своє поранення, він вистрілює всі свої набої з автомата. Опісля лише з пістолею в руці почав повзати від одного вбитого до другого, збираючи від них зброю та амуніцію та продовжуючи вогонь по ворогові. Таким чином він уможливив відступ багатьом, друзям, залишаючися сам в таборі. А коли гураґанний вогонь большевиків дещо притих, Моряк кинув в'язку гранат і останками сил продерся в бік густого лісу, вириваючись з ворожого оточення. Перед вечором, він наткнувся на пастухів під лісом, які ним заопікувалися та передали його місцевим повстанцям.

                                         Я зустрінув Моряка вже після бою 23 серпня в лісі над селом Орявчик. Ще сьогодні бачу його, як він переживав втрату своїх друзів та горів бажанням, помстити їхню смерть.

                                       Моряк був ще дуже слабий, але помалу вже приходив до сил, та заявляв, що він вже готовий до дальших завдань.

                                        Пізною осінню 1949 р., пробираючись на Захід, наша група опинилася, в дуже важких умовинах. Большевики зосередили свої сили, щоб не пропустити нас на американську окупаційну зону. Сніг чи радше наші сліди на снігу давали большевикам можливість устійнювати місце нашого постою і тому не раз доводилося нам прориватися з большевицького оточення. В одному з таких оточень Моряка поранено розривною кулею в праву руку вище ліктя. Розривна куля проломила і розтрощила кість.

                                      Сильна большевицька погоня, голод, холод, сніг, обтяження раненим створювало майже безвиглядну ситуацію для повстанців. Моряка часто треба було нести на плечах або на ношах, а ми були й без того виснажені. Коли наші сили почали чимраз більш підупадати, чотові Рубан і Пас-Юрко прийшли до висновку, що треба нам розстатися, з раненим Моряком, якщо маємо виконати наше доручення.

                                      Командир групи Орест здавав собі добре справу з важкого положення і теж шукав найкращого виходу з нього, але це була ситуація, в якій не було багато можливостей. Думка обох готових була логічна, але як було можна розстатися з другом, коли він ще живий? Командир Орест наказав дальший марш.

                                      Треба було сходити з гори в долину. Перший сходить Рубан, другий Пас, третій ранений Моряк і інші. Рубан, фізично найбільше сильний, скотився перший з гори вниз мов мала лявіна. Ніхто не міг втриматися на сніговій горі, що вже говорити про раненого? Моряк, падаючи, знепритомнів. Ми почали відтирати його. Чотові знову висловили думку, що з раненим нам не виконати завдань.

                                       Коли Моряк прийшов до притомности він рухом руки покликав командира до себе. Цей підійшов і допоміг Морякові присісти на пеньку. Якусь хвилину запанувала мовчанка, а потім Моряк промовив: «Друже зверхнику, я розумію і здаю собі справу з нашого дуже важкого положення — ми у безвихідній ситуації. Перед вами ще важне завдання. Не обтяжуйте себе мною. Не наражуйте на ще більшу небезпеку себе через мене. Прошу вас сповніть мою волю. Дострільте мене і накрийте моє тіло десь тут землею, а коли земля замерзла, то снігом. Без мене вам буде далеко легше. Рятуйте себе і пошту, що при вас». По короткій перерві він додав: «Мені не прикро вмирати — це за Україну, хоч дуже жаль, що не накриє мене українська земля. Зверхнику, прошу не думайте багато, а сповніть мою волю».                                                                       
                                      Командир Орест задеревів. Він стояв ще декілька хвилин і думав, а потім витягнув пістолю «Токарева» і з нею в руці підійшов до обидвох готових, що сиділи на боці і розмовляли. Він рішуче заявив обидвом готовим: «Коли ще раз зачую розмову на тему Моряка, змісця застрілю одного з вас; першим буде той, хто буде ближче мене. Моряка беремо на плечі і несемо так довго, як це тільки буде можливе. З ним розстанемось в останніх хвилинах нашого життя. Зрозуміло?» Оба готові тільки відповіли: «Так, друже командире».

                                     Добившися до американської окупаційної зони Австрії, ми примістили Моряка в лікарні міста Лінц. Та врятувати Моряка не було вже сили. 6 грудня 1949 р. він помер. В 1950 р. наказом Ч. 1 Української Головної Визвольної Ради в Україні його відзначено Золотим Хрестом Бойової Заслуги першої кляси, - найвище відзначення Української Повстанської Армії.                                                        
                                      Знаюги Моряка з України і останнього часу його життя, не раз я думав про нього. Хотілося знати, хто його поховав, і де спочили тлінні останки цього хороброго воїна УПА. Я декілька разів запитував різних друзів, які повинні були б знати про це, але не одержував від них відповіді довгими роками. Потім мені сказали, що Моряк похований на цвинтарі в місті Лінц і правдоподібно хтось поставив йому пам'ятник. Я постановив собі, що як тільки буду мати можливість відвідати Европу, знайду могилу Моряка.

                                      Нагода прийшли досить пізно, бо аж весною 1970 р. Прибувши до Европи, я був певний, що в українських установах у Мюнхені знайду якісь записки про нього. На превеликий жаль, я помилився. Діставши дві адреси людей, які живуть у Лінці, мені нічого іншого не залишилося, як поїхати туди й вести розшуки на власну руку.

                                        До Лінцу я приїхав 14 березня 1910 р. Зараз на другий день я розшукав о. д-ра Стасюка, адресу якого дістав у Мюнхені. Я розказав йому хто я, і про що мені йдеться. Священик здивовано прислухувався, а потім дав мені таку відповідь: «Це досить безвиглядна справа. Ви хочете когось знайти після таких довгих років? Я в тому часі був тут парохом, але про такого чоловіка нічого не чув і не знаю».   

                                          Однак відповідь о. д-ра Стасюка мене не зневірила. Взявши таксівку, я поїхав до міста Штаєр. Тут Моряк зустрівся вперше з австрійською поліцією в американській зоні Австрії. Тут він дістав перші застрики проти інфекції і звідси його вже автом відіслано до Лінцу.

                                          На основі зібраних вістей у Штаєрі, я міг думати, що Моряка перевезено до Загального Шпиталю в Лінцу і я, не тратячи часу, знову їду до Лінцу.

                                           В лікарні з допомогою сестер я переглянув цілий архів, але — на жаль — прізвища «Моряк» не знайшов. Зневірений вийшов з лікарні і в шпитальнім подвір'ї, присівши на лавці, почав міркувати, що мені далі робити. Нараз мій зір зупинився на хресті між домами. В мене промайнула думка, що це хрест на шпитальній каплиці, і що можливо, в каплиці є священик, який може мені допомогти.

                                          Я вернувся до канцелярії шпиталю і сказав, що хотів би бачити священика, якщо він тут. Священик, до якого потелефонував урядник, сказав прийти до нього до каплиці.

                                           Коли ми привіталися, я дізнався, що це духовник, до якого я мав листа з Мюнхену від п. Колгаринського, отець д-р Поліха.

                                          Вислухавши мене, о. д-р Поліха пішов зі мною до шпиталю і тут ми вже обидва почали переглядати картотеку. В архівному відділі ми втратили багато часу, а прізвища Моряк так, і не знайшли. Тоді ми почали знову від початку, але вже не шукали Моряка, а пацієнта, що мав прострілену руку. По довшому часі натрапляємо на такого хворого на прізвище Степан Вішко. До тих паперів підшиті документи хворого на прізвище Павло Ющенко.

                                            Дуже ввічливі були сестри шпиталю. Вони розшукали всі документи, що були пов'язані з тими двома прізвищами. Маючи вже все потрібне перед собою, ми ствердили, що Ющенко — це сл. п. Моряк. Тут я прийшов до висновку, що Моряк перше прізвище подав неправдиве, маючи надію, що він вийде зі шпиталю. Коли ж побачив, що його стан безвихідний, він подав правдиві дані про себе. Вони в документах подані так:

                                             Ющенко Павло, народжений 25. 5. 1924 р. в Вішко, православний, поранений 26. 11. 1.949 р. До шпиталю привіз його «Унфаль-амбулянс» ч. 72.1240006, помер 6. 12. 1949 р. о год. 19.30, протокол секції 11585.773 8. 12. 49 р. Протокол підписав д-р Бауер. В  шпиталі був під опікою д-ра  Дірнберґа.  Причина  смерти — тетанус. У відділі секції знайдено, що Ющенка похоронено на цвинтарі Санкт Мартін, віддаленому 15 км. від міста.

                                              Попрощавшися  з о. д-ром Поліхою і подякувавши за велику допомогу, а поїхав на цвинтар.

                                               В канцелярії цвинтаря мені сказали, що Ющенка в 1950 р. перевезли на цвинтар в Астен. Їду туди. Адміністратор цвинтаря, — людина добра, і помагав мені, як тільки міг. На жаль, в церковних книгах не знайшов жадної нотатки про Ющенка. Ходили ми разом на цвинтар і шукали прізвища Ющенка, але і це нікого не дало. Адміністратор цвинтаря старався мене переконати, що це мусить бути якась помилка, бо він цвинтарем опікується понад двадцять років і про перевезення якогось тіла на їх цвинтар не пам'ятає. Він висловив мені своє співчуття, жалував, що не може більше допомогти і пішов додому.

                                                Я був уже дуже голодний і перетомлений, тому пішов до найближгого ресторану, щоб щось перекусити. Тут старався нав'язати розмову з власником гостинниці та присутніми гістьми. Але ніхто не пригадував нічого, що могло б мене навести на слід Ющенка.

                                                 Одначе, хоч не було в цьому жадної логіки, я ще раз вернувся на цвинтар. В глибокому снігу я бродив від могили до могили — без успіху. Добре перемерз, тому постановив вертатися. Вже при брамі я ще раз чомусь зупинився, неначе б хотів з кимось попрощатися. В тій хвилині мій зір зупинився на православному хресті. Я побіг назад. На хресті побачив вирізьблений тризуб і прізвище «Ющенко». Нерви мої нараз відпружилися, я відчув велику втому. Я довго стояв над могилою і молився.

                                                 Користаючи ще з денного світла, я зробив кілька світлин. Потім ще раз вернувся до гостинниці. Задоволений з приводу вже неочікуваного успіху, я гостив усіх присутніх в ресторані. Може гості дивилися на мене як, на дивака, але я відчував свого роду вдоволення, якщо в таких випадках загалом можна відбувати вдоволення. Декілька австрійців виявили охоту побачити місце спочинку Ющенка-Моряка. Там  вони зробили мені з того


                     Пор. Іван Хома над могилою друга Ющенка-Моряка в Астен, Австрія.

 апарату ще кілька знімок. Потім я пішов ще раз до церковного уряду. Тут я просив про опіку над гробом та залишив гроші на Служби Божі. Вночі я виїхав з Астен. Велике спасибі о. д-рові Полісі за його допомогу у розшуках та людям, доброї волі, які, не знаючи Ющенка-Моряка, опікувалися ним в часі лікування і подбали про його могилу.

вівторок, 16 липня 2013 р.

ДИВІЗІЯ “ГАЛИЧИНА”: ЗВИНУВАЧЕННЯ ВІДКИНУТО


                                        Вкотре Україною прокотилася нова хвиля політичних пристрастей, пов’язана з суперечливими оцінками цілих етапів українського визвольного руху періоду Другої світової війни та повоєнних років. І вкотре в центрі уваги опинилася історія дивізії “Галичина”. На жаль, в ході дискусій допускаються інспіровані різними політичними силами, головно комуністами та представниками Партії регіонів, абсолютно необгрунтовані закиди на адресу як власне дивізії в цілому, так і ветеранів-дивізійників. В тому числі пропагандистським штампом в цих атаках стали бездоказові звинувачення дивізії "Галичина" у скоєнні військових злочинів та злочинів проти людства, а також сама назва дивізії (14. Waffengrenadier Division der SS (Gal. Nr.1)), яку трактують як доказ її причетності до «SS». При цьому безпідставно посилаються на рішення Нюрбергського процесу, в яких насправді не міститься жодних прямих звинувачень на адресу дивізії «Галичина».


                                        Атаки проти учасників дивізії не вперше здійснюються і поза межами України. Всі вони дотепер були безуспішні. Але звинувачення на їх адресу кидаються знову, що засвідчує нещодавня публікація АР у США.

                                        Свого часу автору неодноразово доводилося доводити, що звинувачення проти учасників дивізії «Галичина» є абсолютно безпідставні. Але в силу обставин вбачається необхідність знову нагадати про це.

                                         Стисло пригадаємо історію дивізії. Дивізія „Галичина” – 14 Waffengrenadier Division der SS (Gal. Nr.1), або 14 Дивізія зброї СС („Галичина” №1) - українська військова частина, сформована за зразком німецьких піхотних дивізій в складі німецької армії в 1943 р. головним чином з українців, що проживали на території Дістрікту „Галичина” та Генеральної губернії. Формування дивізії було пов’язано, з одного боку, з спробами німецького керівництва використати всі можливості для протистояння СРСР на Східному фронті, а з другого боку - з впевненістю окремих українських кіл, що на тлі поразок німецької армії є нагода закласти основу регулярного українського війська, яке може стати вагомим фактором у визначенні долі Україні після війни. Окрім того, на весну-літо 1943 р. припадає розгортання німецького терору на окупованій території Галичини, головною мішенню якого стало чоловіче населення краю. Ініціатором формування дивізії став Український центральний допомоговий комітет у Кракові на чолі з проф. Володимиром Кубійовичем. Причетність дивізії до військ „SS” пов’язана виключно з тим, що за німецькими законами, у вермахті не могли служити не громадяни Німеччини. Тому всі численні національні підрозділи, які створювалися в складі німецької армії, формувалися як військові частини „SS”, на яку ці обмеження не поширювалися. Українці масово записувалися до складу дивізії під гаслом боротьби з російсько-радянським більшовизмом та захисту свого краю від вступу Червоної армії. Не випадково, кількість бажаючих вступити до дивізії перевищила 70 тис. осіб.

                                     Перед відправкою на фронт дивізія нараховувала близько 16000 вояків. Протистояла Червоній армії в центрі німецької оборони в битві під Бродами (17-22.07.1944 р.) і була розбита. Після організованого відступу, залишки дивізії були реорганізовані і після нового вишколу в квітні 1945 р. знову направлені на Східний фронт в район Граца. Із створенням Українського Національного Комітету (березень 1945 р.), 14 квітня вояки дивізії склали нову присягу на вірність українському народові, а сама вона була переіменована на 1-у Українську дивізію Української Національної Армії на чолі з генералом П. Шандруком. Після капітуляції нацистської Німеччини дивізія відступила в зону окупації західних держав і була інтернована в англійських та американських таборах полонених.

                                     У зв’язку із черговими звинуваченнями на адресу дивізії «Галичина» доцільно ще раз нагадати українській громадськості та політикам всіх можливих кольорів та відтінків про діяльність та висновки так званої Комісії Дешена в Канаді. Вона була створена 1985 року урядом Канади на чолі з лідером консерваторів Брайяном Малруні з метою перевірки звинувачень у воєнних злочинах та злочинах проти людства, які були висунуті проти ветеранів дивізії “Галичина” Центром документації Шимона Візенталя у Відні та низкою інших організацій. Суть звинувачень головно зводилася до тверджень про нібито участь дивізії у масових знищеннях цивільного населення, зокрема, євреїв під час війни. До цієї кампанії на державному рівні долучився також Радянський Союз, який підтримував висунуті звинувачення через газети „Вісті з України” та „News from Ukraine”. Дійшло до того, що оттавська щоденна газета „Ottawa Citizen” назвала дивізію „Галичина” найбільш кровожерливою військовою одиницею періоду Другої Світової війни.

                                     Справа 217 дивізійників стала складовою частиною детальної перевірки 774 українців, які знайшли притулок в Канаді у повоєнні роки. Окрім дивізії „Галичина”, в полі зору комісії перебували українська поліція, українські шуцманшафти (поліцейські батальйони), німецькі айцнзатцгрупи, концентраційні табори та структури СС. Окремо були висунуті обвинуваченння також проти близько сотні німецьких науковців, які по війні емігрували до Канади. Вважаємо, що сьогодні українській громадськості та політикам важливо знати про діяльність та висновки проведеної перевірки.

                                     Комісію доручили очолити відомому канадському судді Жулю Дешену. Їі праця проходила в непростих умовах справжнього інформаційного пресингу, організованого в засобах масової інформації як в Канаді, так і поза її межами. Особливі атаки в пресі спрямовувалися саме проти українських ветеранів дивізії „Галичина”. Тому запідозрити комісію у будь-яких спробах приховати правду нема жодних підстав – це було просто неможливо.

                                     Перед Комісією Дешена стояло непросте завдання – перевірити звинувачення, висунуті проти кожної особи, внесеної у списки. Для цього були використані канадські та німецькі архіви. Зокрема, комісія отримала вичерпну інформацію від Міністерства праці та еміграції, Державного секретаріату, Міністрерства закордонних справ Канади. Запити були надіслані до Берлінського документального центру (там містилися дані про окремі формації СС), Центрального бюро крайової справедливості для перевірки націонал-соціалістичних злочинів у Людвігсбургу, Бюро німецької військової обслуги в Берліні, Берлінського бюро інформації, Центрального інформаційного бюро Федеральних архівів в Аахен-Корнельмюнстер та інших німецьких архівів. Окрім того, було подано оголошення у 110 різних часописах Канади, щоб їхні читачі повідомили комісію про осіб, запідозрених у скоєнні військових злочинів. Комісія Дешена також заслухала представників організацій-ініціаторів розслідування та представників українців та українських організацій. Сесії комісії відбувалися в Оттаві, Монреалі, Торонто та Вінніпегу. Її представники за домовленістю з урядом СРСР провели у Львові допити свідків, які на думку радянських служб мали підтвердити їхні вимоги до канадського уряду на видачу ряду осіб як військових злочинців.

                                       12 вересня 1987 року Комісія Дешена офіційно завершила роботу і подала до уряду звіт, який нараховував 966 сторінок. За висновками комісії, більшість звинувачень проти українців були необгрунтовані, а часом доходили до абсурду. З усіх, проти кого були висунуті звинувачення, лише близько двадцяти осіб потребували додаткового вивчення їхніх справ із правом судового захисту. Скільки серед них було саме українців, а скільки німців залишилося невідомим для широкого загалу – персональні інформації мали закритий характер. Зате достеменно відомо, що проти жодного з ветеранів дивізії “Галичина” звинувачення не підтвердилися. Справі дивізії як військової одиниці у звіті присвячено 11 сторінок загального характеру та 6 рекомендацій, ще на 200 сторінках подано висновки щодо окремих дивізійників. У своїх висновках щодо учасників дивізії Комісія Дешена офіційно ствердила, що жодних конкретних доказів щодо звинувачень на їх адресу надано не було, в тому числі Центром Шимона Візенталя. В низці спеціальних пунктів рекомендацій комісії зазначалося:

                                        56. Дивізію “Галичина” (14. Waffengrenadier Division der SS (Gal. Nr.1)) не слід засуджувати як групу.

                                       57. Члени дивізії “Галичина” були в індивідуальному порядку перевірені перед допуском до Канади.

                                        58. Обвинувачення у воєнних злочинах членів дивізії “Галичина” ніколи не були доведені, ні в 1950 р.. коли їх першу групу при іміграції в Канаду було затримано (на вимогу ряду організацій), ні в 1984 р., коли ці звинувачення були поновлені перед Комісією.

                                        59. За браком доказів відносно участі у злочинах або знання відносно воєнних злочинців, саме членство в дивізії “Галичина” не може бути підставою для передачі справ до суду.

                                        60. Немає жодних підстав, щоб позбавити членів дивізії “Галичина” громадянства Канади або депортувати їх”.

                                       Отже, було остаточно стверджено, що дивізія “Галичина” як військова одиниця не вчинила жодного воєнного злочину і за саму причетність до неї не можна нікого карати. Тим самим було виправдано від несправедливих звинувачень і цілу українську спільноту в Канаді. Висновки Комісії Дешена мали важливе значення для українців також у США, Англії та Австралії. Очевидно, не випадково, що всі наступні спроби висунути звинувачення проти ветеранів дивізії “Галичина”, зокрема тих, хто перебувають у Великобританії, зазнали повного краху.

                                      Висновки Комісії Дешена мали не лише моральне, але і юридичне значення, спричинивши цілу низку позовів українських організацій Канади та окремих українців до засобів масової інформації, які поширювали звинувачення проти дивізії СС „Галичинан”.

                                     У цьому зв’язку дозволимо собі зацитувати спростування та вибачення газети “Торонто стар” за публікацію власного кореспондента Соля Літтмана, який звинуватив дивізію та дивізійників у військових злочинах:

                                   “Хоч ця Українська Дивізія була включена в німецькі збройні сили в 1943 р., немає жодних доказів, щоб вона скоїла якісь жорстокості чи інші кримінальні злочини, її члени були кожний індивідуально перевірений Об’єднаними Націями, британською та канадською владою по війні, поки вони були допущені до Канади.

                                      “Стар” перепрошує за неприємності, які (з приводу згаданої статті) могли мати ветерани Дивізії, що проживають в Канаді”.

                                      А головний редактор газети Борден Спірс в листі до адвокатів дивізійників прямо визнав, що власні дослідження “Торонто Стар” історії Дивізії “Галичина” “переконують нас, що пов’язування членів Дивізії з комісією для військових злочинів було помилковим”.

                                     “Неправильними та образливими ствердженнями щодо 1-ї Дивізії Української Національної Армії, колись СС "Галичина” визнав свої публікації і торонтський польський тижневик “Звйонзковець”. “Ми перепрошуємо за опублікування тої статті. – писав від імені редакції на його сторінках редактор Ян Бідас. – Ми просимо вибачення за неприємності, які могла та стаття спричинити”.

                                     Очевидно, що законодавство України є далеким від справжнього правосуддя. Інакше б матеріали Комісії Дешена та ці цитати з офіційними вибаченнями мали б стати застереженням для політичних діячів та журналістів в Україні, які час від часу повторюють необгрунтовані та безпідставні обвинувачення на адресу дивізії „Галичина” та її учасників у скоєнні військових злочинів та злочинів проти людства.

                                    Заклики деяких народних депутатів України щодо проведення розслідування обставин створення та діяльності дивізії «Галичина» спізнилися на кілька десятиріч – ця робота вже проведена за кордоном на високому державному рівні.

                                   З іншого боку, для того, аби поставити раз і назавжди крапку в таких звинуваченнях, для України вкрай важливо офіційно отримати від уряду Канади матеріали Комісії Дешена, які мають стати частиною архівно-документальної та правової бази в питанні наукових та юридичних оцінок факту існування дивізії „Галичина” та її діяльності, а також у справі формування офіційної позиції держави щодо цього та інших подібних українських військових формувань періоду Другої Світової війни. Чи це зробить український Уряд, чи проявить ініціативу Верховна Рада України – але такі документи мають бути отримані від канадського уряду та перекладені на українську мову, офіційно імплементовані в нормативно-правову базу України.

                           Сьогодні ті, хто намагається дискредитувати український визвольний рух в часи Другої Світової війни, прагнуть замовчати наведені факти. Але будь-який об’єктивний автор не може залишити без уваги правду про дивізію “Галичина”. І ця правда, зрештою, матиме вплив як на громадську думку, так і на ухвалення відповідних законодавчих актів щодо встановлення історичної справедливості щодо всіх борців за волю і незалежність Української держави. 
Сергій Кот,
кандидат історичних наук
 Київ, Україна

понеділок, 8 липня 2013 р.

СЕМЕН ТРОШКО

                                       Семен Трошко народився 12 червня 1921 р. в Єзупулі, Івано-Франківської области в Зах. Україні. Тут провів він свої молоді літа, закінчив освіту, тут його застала війна. Від своїх батьків він одержав патріотичне виховання і тому вже в молодих літах місцева читальня "Просвіти" з своєю бібліотекою були сталим місцем, що він відвідував. Брав він також активну участь в Т-ві "Сокіл", виступаючи з молоддю на різних з'їздах і працях Т-ва. В часі війни кермуючись патріотичними почуваннями, вступає в ряди 1-ої Української Дивізії "Галичина", переходить ціло крізь завзяті бої в окруженні під Бродами, пробивається з окруження та дальше проходить з Дивізією крізь Чехо-Словаччину, Югославію, Австрію та кінцеві бої під Фельдбахом. Був вояком Української Національної Армії зформованої ген. Шандруком. Переживає час інтерновання в Італії. Згодом переїжджає до Англії.

неділя, 7 липня 2013 р.

Поручник Теодор Семаковський

                            Т. Семаковський народився 22 лютого 1890 р. в Кутах коло Косова на Гуцульщині. Гімназійну науку зачав у Чернівцях на Буковині, а закінчив її в Кракові, куди службово перенесено його батька, поштового урядовця. Першу світову війну перебув, як старшина, переважно на італійському фронті, де теж дістався до італійського полону, з якого вернувся до Кракова аж тоді, як УГА під напором Галлера відступала за Збруч. По якомусь часі вступає в Кракові до польського війська в ранзі поручника, разом з іншими старшинами-українцями з австрійської армії, а пізніше теж з Армії УНР. Дуже скоро нав'язує контакт з Українською Військовою Організацією через її експозитуру в Кракові, на чолі якої стояв сотник Рев'юк. Співпрацює з ним аж до свого арешту в червні 1926 р., після чого польський суд у Кракові засуджує його за діяльність в рамах УВО на три роки тюрми. Вийшовши на волю в 1929 р., Теодор з трудом пробивається через життя маючи весь час на п'ятах польську поліцію. Працює довший час представником українського обезпеченевого товариства "Карпатія". З вибухом другої світової війни знову його арештують і саджають до тюрми в Кракові разом з іншими політично підозрілими українцями і тільки скорий прихід німецької армії урятував їх.

                              Володіючи знаменито німецькою мовою ще з австрійської армії, Т.Семаковський швидко знайшов зв'язок з німецькими господарськими кругами в Кракові і став там вірником великої торговельної фірми. Через ті зв'язки дуже багато помагав українцям грішми, товарами та інтервенціями у впливових німецьких чинників. Перед зайняттям большевиками Кракова виїхав в 1945 р. до Німеччини, до міста Біберах, де одружився і перебував до жовтня 1949 р., коли при помочі кол. сенатора о. Лободича переїхав до ЗСА. Помер 15 грудня 1972 року.